Розділ 6. Перекриття і підлога

 

 

Розділі. ВІДОМОСТІ ПРО БУДІВЛІ І СПОРУДИ

 1. 1. Зміст предмета

Предмет «Будівельні конструкції» вивчає конструкції сучасних громадських, виробничих та інженерних споруд, їх призначення і роботу; планування і об'ємно-просторові схеми будівель; основи архітектурно-конструктивного проек­тування; методи будівництва в особливих умовах; засоби архітектурної композиції та відомості з історії архітектури.

Предмет складається із таких розділів, які тісно взаємопов'язані:

I розділ — Відомості про будівлі і споруди.

II розділ — Індустріальні методи будівництва.

III розділ — Конструкції і основні типи гро­мадських будівель.

IV розділ — Конструкції виробничих будівель.

V розділ — Будівництво в особливих умовах.

VI розділ — Загальні відомості про архітектуру.

Предмет являє собою трансформований на­уковий матеріал у сприятливішу форму вивчення конструкцій та засвоєння правил складання най­більш прогресивних і економічних проектів гро­мадських і виробничих будівель.

Мета вивчення предмета «Будівельні кон­струкції» полягає в тому, щоб вивчити конструк­тивні елементи і якісно читати робочі креслення.

Оволодівши навиками читання робочих крес­лень, ви тим самим забезпечите відповідність будівельно-монтажних робіт проектно-кошторис­ній документації; зумієте організувати роботу в необхідній технологічній послідовності та за­безпечите охорону праці.

 

 1.2. Поняття про будівлі і споруди.

Терміном споруда називають все, що побудо­вано людиною для забезпечення матеріальних і культурних потреб. Серед різних споруд особливу групу склада­ють будівлі.

Будівля — це наземна споруда, що має вну­трішній простір і призначена для того чи іншого виду людської діяльності, (наприклад, житлові будинки, школи, заводські корпуси). Всі інші наземні споруди, а також підземні і підводні називають інженерними.

До них відносять транспортні споруди (доро­ги, мости, підземні станції метро), технічні спору­ди промислових підприємств (димові труби, ре­зервуари), гідротехнічні споруди (дамби, набе­режні). У цьому підручнику розглядаються будівлі.

 Будівлі, залежно від призначення, розділяють на громадські, промислові і сільськогосподарські.

Громадські будівлі призначенні для обслуговування побутових і громадських потреб людей, їх поділяють на житлові (житлові будинки, готелі, гуртожитки) і громадські, адміміністративні, навчальні, культурно-освітні, спортивні, тощо).

Промисловими називають будівлі для розміщення різних виробництв (цех, майстерня).

Сільськогосподарськими називають будівлі що обслуговують потреби сільського господарства (пташник, зерносховище, корівник).

Внутрішній простір будівель поділяється на окремі приміщення (кімната, кухня, аудиторія).

Приміщення, розташовані на одному рівні утворюють поверх.

Залежно від розташування рівня підлоги поверху по відношенню до тротуару або вимощення (неширокої вимощеної чи асфальтовії смуги навколо будівлі); поверхи називають наземними — підлоги яких розташовані не нижче мощення або тротуару; цокольними (або напівпідвальними), підлоги яких заглиблені нижче мощення або тротуару, але не більше, ніж на половину висоти приміщення; підвальними — підлоги яких розташовані нижче вимощення або тротуару більше чим на половину висоти приміщення; мансардні — якщо вони знаходяться у просторі горища.

 Всі будівлі складаються із окремих взаємозв'язаних між собою частин або елементів, які доповнюють один одного: об'ємно-планувальних елементів, тобто великих частин, на які можна розчленувати всю будівлю (поверх, окреме приміщення, сходова клітка); конструктивних елементів, які визначають структуру будівлі (фундаменти, стіни, перекриття, дах); будівельних виробів, тобто порівняно дрібних деталей, з яких кладаються конструктивні елементи (перемичка, панель перекриття, фундаментний блок, сходова площадка).

Систему розташування приміщень в будівлі називають об'ємно-планувальним вирішенням Форма будівлі, її розміри, поверховістьінші характерні ознаки визначаються в ході проектування з урахуванням її призначення.

 

1.3. Вимоги до будівель

Будівлі повинні відповідати таким основнії м вимогам: функціональній доцільності, тобто будівля повинна повністю відповідати тому процесові, для якого вона призначена; технічній доцільності, тобто будівля має надійно захищати людей від зовнішніх впливів (опадів, вітру, низьких або високих температур), бути міцною і стійкою

тобто витримувати різні навантаження, і довговічною, тобто зберігати нормальні експлу-

атаційні якості в часі; архітектурно-художній виразності, тобто будівля повинна бути привабливою за своїм зовнішнім (екстер'єром) і внутрішнім (інтер'єром) виглядом, позитивно впли-вати на психологічний стан і свідомість людей; економічній доцільності, що передбачає найопти-мальніші для цього виду будівлі затрати праці, коштів і часу на спорудження.

Комплекс цих вимог не можна розглядати окремо одна від одної. Під час проектування бу­дівлі рішення, що приймається, є результатом узгодження з урахуванням усіх вимог, які

забезпечують їх наукову обгрунтованість.

Головною з перелічених вимог є функціональна, або технологічна доцільність, оскільки

будівля є середовищем для здійснення людьми найрізноманітніших процесів, праці, побуту і відпочинку, то приміщення будівлі повинні якого найповніше відповідати тим процесам, на які це приміщення розраховане.

Технічна доцільність будівлі визначається вираженням її конструкції, яке має врахувати усі зовнішні впливи, що сприймаються будівлею в цілому, та її окремими елементами. Ці впливи поділяють на силові й несилові (вплив середо-вища) (рис. 1.1).

До силових відносять навантаження від влас­ної ваги людей, устаткування, снігу, вітру.

До несилових відносять температурні впли­ви, впливи атмосферної і ґрунтової вологи, - тоб­то вплив середовища.

З урахуванням впливів будівля повинна за­довольняти вимоги міцності, стійкості і довго­вічності.

Міцність будівлі — це здатність сприймати впливи без руйнування й істотних залишкових деформацій.

Стійкість (жорсткість) будівлі — це здатність зберігати рівновагу під час зовнішніх впливів.

Довговічність означає міцність, стійкість, схо­ронність як будівлі в цілому, так і її елементів в часі.

Економічна доцільність у вирішенні технічних завдань передбачає забезпечення міцності,

якості будівлі, її довговічності. При цьому потрібно, щоб вартість, затрати праці, витрати

основних матеріалів — на 1 м² лощі, або 1 м³ обсягу будівлі — були найменшими.

Зменшення вартості будівлі можна досягну­ти раціональним плануванням будівлі, а також внутрішнім і зовнішнім опорядженням; вибором найоптимальніших конструкцій з урахуванням виду будівель та умов їх експлуатації; застосуван­ням сучасних методів і прийомів виконання буді­вельних робіт з урахуванням досягнень будівель­ної науки і техніки.

 

1.4. Класифікація будівель. Поняття про клас будівлі

 Будівлі класифікують за такими ознаками: за призначенням: громадські, промислові, сільсько^господарські; за кількістю поверхів: малоповерхові (до п'яти поверхів), середньої по­верховості (5-10 поверхів), висотні (більше 12 поверхів); за конструкцією стін: із дрібнорозмірних елементів (цегли, керамічного каменю, дріб­них блоків), великоелементні (із великих блоків, панелей, об'ємних блоків); за способом споруд­ження: повнозбірні, які монтуються із конструк­цій і деталей заводського виготовлення; неін-дустріальні, які викладаються із дрібноштучних виробів (цегла, керамічний камінь); збірно-моно­літні, при спорудженні яких використовують як монолітні, так і вироби заводського виготовлення; за довговічністю, тобто здатністю конструк­цій зберігати необхідні якості, будівлі поділяють на чотири ступені: перший — із терміном служби більше 100 років, другий — 50-100 років, тре­тій — 20-50 років, четвертий — до 20 років (тимчасові будівлі); за вогнестійкістю , тобто за мож­ливістю конструкції зберігати при пожежі функ­ції несучих і огороджуючих елементів, будівля може мати такий ступінь вогнестійкості: І-ІІІ — з кам'яними конструкціями; IV — з дерев'яними оштукатуреними; V — з дерев'яними неоштука-туреними конструкціями.

За ступенем довговічності і вогнестійкості та призначенням і значимістю визначають капі-тальність будівлі.

За капітальністю будівлі поділяють на чоти­ри класи. До першого класу відносять промислові і громадські будівлі, а також 9-ти поверхові жит­лові будинки з підвищеними експлуатаційними і архітектурними вимогами: до II класу — біль­шість невеликих промислових і громадських бу­дівель, а також житлові будинки до 9-ти поверхів; до III класу — будівлі з середніми експлуата­ційними і архітектурними вимогами і житлові будинки до п'яти поверхів; до IV класу — відно­сять тимчасові будівлі з мінімальними експлуата­ційними і архітектурними вимогами.

Клас будівлі визначається при складанні зав­дання на проектування замовником, згідно вказі вок Держстандарту України.

Будівлі поділяють на класи для того, щоб вибрати економічно доцільне вирішення.

 

2. ІНДУСТРІАЛЬНІ МЕТОДИ БЕДІВНИЦТВА

2.1.Поняття про індустріалізаціюбудівництва

Індустріалізація будівництва — це комплекс­ний механічний процес зведення будівель із кон­струкцій і виробів заводського виготовлення.

Конструкції, виготовлені на спеціальних заво­дах і доставлені на будівельний майданчик в гото­вому вигляді, називають збірними.

їх виготовляють із різних матеріалів (залізо­бетон, дерево, метал, пластмаса), але найбільшого застосування в сучасному будівництві набули конструкції із збірного залізобетону.

Удосконалення індустріального будівництва ведеться за рахунок підвищення ступеня заводської готовності збірних конструкцій і деталей, змен­шення їх маси, застосування ефективних матері­алів (легких бетонів, азбоцементу, пластмас).

Так як економіка заводського виготовлення нимагае випуску однакової продукції, виникає необхідність обмежити кількість типів деталей і конструкцій, які замовляються на заводі.

Тому необхідною умовою індустріалізації є типізація.

Типізацією називають вибір найкращих з технічного й економічного боків вирішень окремих конструкцій і цілих будівель, призначених для багаторазового застосування в масовому бу­дівництві.

Кількість типів і розмірів збірних деталей і конструкцій для будівлі повинна бути обмеженою, бо виготовляти велику кількість однакових виробів і монтувати їх легше. Це дає змогу знизити вартість будівництва. Тому типізація супроводиться уніфікацією.

Уніфікація передбачає зведення різноманіт­них видів типових деталей до невеликої кількості певних типів, однакових за розміром і формою. В масовому будівництві уніфікують не тільки розміри деталей і конструкцій, а й об'ємно-планувальні елементи, що дає можливість при користуванні проектами замінювати в залежності від місцевих умов одні вироби іншими, без зміни розмірів (параметрів) проекту.

Найдосконаліші типові деталі і конструкції, запропоновані проектними організаціями й пере­вірені практикою будівництва, стандартизують, тобто затверджують в якості стандартів (зразків), після чого вони стають обов'язковими для засто­сування в проектуванні і для заводського виготов­лення. Розміри, формні якість таких конструкцій визначаються стандартами.

Стандартизація — це завершуючий етап уніфікації і типізації конструкцій і деталей.

Стандартні будівельні елементи регламен­туються Державними стандартами України.

Оскільки основні розміри будівельних кон­струкцій і деталей визначаються об'ємно-плану­вальними вирішеннями будівель, уніфікація їх грунтується на уніфікації об'ємнопланувальних параметрів будівель.

2.2. Об'ємно-планувальні параметри будівель

Основними об'ємно-планувальними парамет­рами будівлі є: крок, проліт і висота поверху.

Кроком (рис. 2.3) при проектуванні плану будівлі називають відстань між координаційними осями, що розчленовують будівлю на плануваль­ні елементи або визначають розташування несучих конструкцій будівлі (стін, колон, стовпів). Залежно від напрямку в плані будівлі крок може бути поперечний або поздовжній.

Координаційними осями (рис. 2.3) називають лінії, які проведені на плані будівлі у взаємно-перпендикулярних напрямках і визначають місце розташування вертикальних несучих конструкцій. Координаційні осі маркують (позначають) у довшому напрямку цифрами, а в іншому -великими буквами українського алфавіту.

Прольотом (рис. 2.3) у плані називають відстань між координаційними осями несучих стін або окремих опор у напрямі, що відповідає довжині основної несучої конструкції перекриття або покриття. У більшості випадків крок є меншою відстанню між осями, а проліт — більшою.

Висота поверху — це відстань по вертикалі від рівня підлоги нижчого поверху до рівня підлоги вищого поверху, а у верхніх поверхах та одноповерхових будівлях — до верху позначки горищного перекриття (рис. 2.2).

Об'ємно-планувальні елементи в будівлях з колонами характеризуються сіткою колон, тобто відстанню між колонами в поздовжньому і по­перечному напрямках, а також висотою поверху.

 

 

2.3. Єдинамодульна система в будівництві

Уніфікація об'ємно-планувальних параметрів будівель і розмірів конструкцій здійснюється на основі єдиної модульної системи.

Сукупність правил, які дозволяють ув'язати розміри збірних конструкцій з об'ємно-плануваль­ними елементами будівель, називають єдиною модульною системою (ЄМС).

Ув'язку розмірів ведуть так, щоб вони були кратні 100 мм. Цю величину приймають за основний модуль (М). Для підвищення ступеня уніфікації прийнято похідні модулі (ПМ): укруп­нені і дробові. При виборі розмірів об'ємно-плану­вальних елементів будівлі і великих збірних конструкцій користуються збільшеним модулем (6000, 3000, 1500, 1200, 600, 300, 200 мм), які відповідно позначаються 60 М,ЗОМ, 15М, 12М,6М, ЗМ, 2М.

При визначені розмірів перерізів збірних конструкцій застосовуються дробові модулі (50,20, 10,5,2,1 мм), які відповідно позначаються 1/2М, 1/5М, 1/10М, 1/20М, 1/50М, 1/100М.

Взаємне розташування конструктивних еле­ментів будівлі в просторі (рис. 2.1) фіксується системою координаційних площин, що перетина­ються з розмірами між ними, кратними збіль­шеному модулю. Основні конструкції будівлі (стіни, перекриття) суміщають з координаційними площинами. На планах і розрізах будівель (рис. 2.2, 2.3) замість координаційних площин показують ко­ординаційні лінії, які маркуються буквами і цифрами. На кресленнях розрізів (рис. 2.2) показують позначки, тобто рівень (висоту) поверхні відносно підлоги першого поверху. Під час монтажу залізобетонних конструкцій (рис. 2.4) необхідно врахувати розміри швів (проміжків) між укладеними елементами. Для цього в ЄМС передбачено три види розмірів: номінальний, конструктивний й натурний (рис. 2.4).

Номінальний — проектний розмір між ко­ординаційними осями, а також розмір конструк­тивних елементів між їхніми умовними гранями (з врахуванням половини ширини проміжків або шва).

Конструктивний — проектний розмір збірних конструкцій без врахування величини проміжків або швів (5; 10; 15; 20 мм).

Натурний — фактичний розмір виробу відрізняється від конструктивного на величину допуску.

Проектування і будівництво будівель і їх конструкцій основане на обов'язковому дотририманні вимог єдиної модульної системи.

2.4. Прив 'язка конструктивних елементів до координаційнихосей

Спорудження будівлі починають із закріплен­ня на місцевості координаційних (розбивочних осей). Такі осі на кресленнях позначають буквами і цифрами, (рис. 2.3).

Розташування конструктивного елементу відносно координаційних осей будівлі називають його прив'язкою.

В будівлях з несучими стінами (рис. 2.5,2.7) координаційні осі зовнішніх стін проходять на відстані від внутрішньої грані стіни, половині товщини внутрішньої стіни, М та¹/₂ М (модульна прив'язка). Внутрішню грань самонесучих або навісних стін часто суміщають з координаційною віссю (нульова прив'язка). Координаційні осі внутрішніх стін співпадають геометричною віссю внутрішньої стіни (нульова прив'язка).

В будівлях з колонами (рис. 2.6) в середніх рядах координаційні осі проходять по центру колон (осьова прив'язка). Крайні колони розміщують за осьовою, нульовою або змішаною прив'язкою зовнішніх колон поздовжнього і крайнього рядів.

 

 

Розділ 3. КОНСТРУКТИВНІ ЕЛЕМЕНТИ І ТИПИ ГРОМАДСЬКИХ БУДІВЕЛЬ

 

3.1. Конструктивні елементи будівель

Конструктивні елементи будівель поділяють на огороджуючі, які відокремлюють приміщення від зовнішнього середовища або одне від одного; несучі, що сприймають навантаження, які діють в будівлі; і елементи, які суміщають огороджуючі і несучі функції. Основні конструктивні елементи будівель — це фундаменти, стіни, окремі опори, перекриття, перегородки, сходи, дахи (рис. 3.1). Фундаменти — це підземна конструкція, що сприймає все навантаження від будівлі й передає його на грунт.

Стіни — це вертикальні огородження, які Захищають приміщення від дії зовнішнього сере-довища і розділяють приміщення одне від одного. За своїм призначенням і місцем розташування у будівлі стіни поділяють на зовнішні і внутрішні; поздовжні і поперечні. За характером роботи стіни поділяються на: несучі, самонесучі, ненесучі.

Несучі стіни сприймають навантаження від перекриття, даху (іноді і інших конструкцій) іразом з власною масою передають їх на фундамент.

Самонесучі — це стіни, які спираються на фундамент, але несуть навантаження тільки від власної маси.

Ненесучі (навісні) — це стіни, які являються тільки огородженням і спираються на кожному поверсі на інші елементи будівлі.

Окремі опори — несучі вертикальні елемен­ти (колони, стовпи, стояки), що передають наван­таження від перекриттів та інших елементів бу­дівлі на фундаменти (рис. 2.2).

Перекриття — це горизонтальні несучі конструкції, які розділяють будівлю на поверхи і передають навантаження на стіни або колони. Зв'язуючи між собою стіни, перекриття значно підвищують їх стійкість і збільшують просторову жорсткість будівлі. Залежно від місця розташу­вання в будівлі перекриття поділяються на між­поверхові (вони відокремлюють суміжні повер­хи); горищні (між верхнім поверхом і горищем); підвальні (між першим поверхом і підвалом); і нижні (між першим поверхом і підпіллям).

Ригелі — це горизонтальні конструктивні елементи, які являються опорами для панелей міжповерхового перекриття (рис. 2.2).

Перегородки — вертикальні огородження, які розділяють суміжні приміщення.

Сходи — призначені для сполучення між по­верхами, а також для евакуації людей із будівлі.

Приміщення, в яких розміщуються сходи, на­зиваються сходовими клітками.

Дах — це конструктивний елемент, що за­хищає приміщення і конструкції від атмосфер­них опадів. За конструктивним рішенням дахи бувають: горищні, які мають простір між пере­криттям верхнього поверху і дахом; з напівпро-хідним горищем; із суміщеним дахом (без гори­ща), коли дах суміщений з перекриттям верхнього поверху. Суміщений дах називають покриттям.

Вікна — світлопрозорі огородження, призна­чені для освітлення і провітрювання приміщення.

Двері — рухомі огородження, призначені для сполучення між приміщеннями, забезпечення зв'яз­ку між ними, а також входу і виходу із будівлі.

У громадських будівлях можуть бути і інші конструктивні елементи (вхідні тамбури, козир­ки, балкони, приямки та інші).

 3.2. Техніко-економічна оцінка конструктивних вирішень

Вибір конструктивних елементів будівлі ви­конують методом варіантного проектування. При техніко-економічній оцінці порівнюваних варі­антів користуються показниками:

вартості всього елемента (стін, перегородок), або вартості, віднесеної до одиниці виміру 1 м²,1 м³; трудомісткості виготовлення і влаштування конструкції (в людино-годинах, людино-днях, машино-змінах), тобто затрат праці, необхідних для зведення конструктивного елемента або від­несеного до одиниці вимірювання їм², їм³.

витрати основних будівельних матеріалів в (кг, т, м³) сталі, цементу, лісу — на конструктив­ний елемент або віднесеного до одиниці вимірю­вання на їм², їм³;

маси конструкції (кг, т) загальної або одинич­ної на їм², їм³.

Крім цих основних показників враховують довговічність, вогнестійкість та інші вимоги.

При виборі конструктивних вирішень окре­мих елементів будівлі та їх економічній оцінці враховують долю затрат у загальній вартості бу­дівлі. Орієнтовні дані наведені в табл. 1.

При проектуванні зниження вартості будівлі досягається шляхом зниження вартості конструктивних елементів, які мають підвищену долю затрат (наприклад, стіни, перекриття).

 

3.3. Конструктивні типи і конструктивні схеми громадських будівель.

Фундаменти, стіни, окремі опори й перекрит­тя з'єднуються між собою в просторі, утворюючи несучий кістяк будівлі.

В залежності від виду основних несучих еле­ментів кістяка, будівлі мають слідуючі конструк­тивні типи : безкаркасний, каркасний, з непов­ним каркасом.

В безкаркасних будівлях навантаження від

Кожний конструктивний тип будівлі має декілька конструктивних схем, які відрізня­ються взаємним розташуванням несучих елементів.

Для безкаркасних типів будівель (рис. 3.3)

 

ТАБЛИЦЯ 3.1 Вартість конструктивних елементів п 'ятиповерхових будинків

 

Конструктивні елементи будівлі

Доля витрат, %

 

Будівлі із цегли

Будівлі із великих панелей

Фундаменти

6,6

3,7

Стіни

25,6

Перекриття

31,2

24,8

Перегородки

6,1

Сходи

1,8

2,2

Вікна і двері

15,8

Інші елементи

13,7

14,5

 

перекриття приймаються стінами, тому цей кон­структивний тип будівлі ще називають з несучи­ми стінами. Безкаркасні будівлі складаються із ''системи комірок, утворених стінами і пере­криттями (рис. 3.2). Цей конструктивний тип будівель найбільше розповсюджений при будів­ництві житлових будинків, шкіл і інших громад­ських будівель.

В каркасних будівлях навантаження від перекриття приймається каркасом (колонами, ригелем, прогонами, фермами). Каркасний тип будівлі представляє собою багатоярусну просто­рову систему, яка складається із колон і міжпо­верхового перекриття (рис. 3.2). Так як несучи­ми елементами в таких будівлях є колони, ригелі і перекриття, то стіни виконують в них огород­жуючу роль. Такий тип будівель найчастіше ви­користовують для будівель підвищеної поверхо­вості, а також тоді, коли необхідно мати приміщення великих розмірів, вільних від внут­рішніх опор.

В будівлях з неповним каркасом (рис. 3.2) навантаження від перекриття сприймається внутрішнім рядом колон і зовнішніми стінами. В цих будівлях внутрішні стіни замінюються внутрішнім каркасом, одним або декількома рядами колон, по яких укладаються ригелі. На ригелі спираються плити перекриття.

Включення в несучий кістяк будівлі елемен­тів внутрішнього каркасу дає економію стінового матеріалу і збільшує при однакових розмірах будівлі його корисну площу.

Характерні такі конструктивні схеми: з поздовж­нім розташуванням несучих стін (в цьому випад­ку на поздовжні стіни спираються плити пере­криття); з поперечним розташуванням несучих стін (коли на поперечні стіни спираються плити перекриття); перехресна — з спиранням плит на поздовжні та поперечні стіни (по контуру).

Будівлі каркасного типу (рис. 3.4) можуть мати схеми: з поперечним розташуванням риге­лів; з поздовжнім розташуванням ригелів, з пере­хресним розташуванням ригелів, безригельні.

Будівлі з неповним каркасом (рис. 3.5) мо­жуть мати схеми: з поздовжнім розташуванням ригелів, з поперечним розташуванням ригелів; безригельні.

Порівняно з конструктивним типом будівлі конструктивні схеми дають глибшу характеристи­ку особливостям несучого кістяка будівлі (рис .3.3; 3.4; 3.5; 3.7).

Вибір конструктивної схеми впливає на об'ємно-планувальне вирішення будівлі і визна­чає тип його основних конструкцій.

3.4. Забезпечення просторової жорсткості будівель

Будівля, під час дії на неї вертикальних і горизонтальних навантажень, повинна бути міц­ною (не руйнуватись); стійкою — зберігати рівно­вагу під час дії горизонтальних сил; повинна мати просторову жорсткість, тобто не дзформуватись (не змінювати конструктивну основу будівлі). Із збільшенням кількості поверхів, збільшується навантаження на будівлю. Стійкість і просторову жорсткість будівлі забезпечують за допомогою спеціальних заходів.

 

 

В безкаркасних будівлях (рис. 3.6) просторову жорсткість забезпечують влаштуванням внутрішніх поперечних стін і стін сходових клі­ток, зв'язаних з поздовжніми стінами; міжпо­верховими перекриттями, які зв'язують стіни між собою і розділяють їх на окремі яруси по ви­соті. Перекриття повинно виконуватись як жорсткий монолітний диск.

В каркасних будівлях просторова жорсткість досягається влаштуванням: багатоярусної рами, утвореної просторовим сполученням колон, ригелів й перекриття; стінок жорсткості, поставлених між колонами на кожному поверсі; плит-розпорок, по­кладених в перекриттях між колонами; стін сходо­вих кліток і ліфтових шахт, зв'язаних з конструк­ціями каркасу; надійного спряження елементів каркасу у стиках і вузлах (рис. 3.6).

 

Розділ 4. ОСНОВИ І ФУНДАМЕНТИ

4.1. Природні і штучні основи

Основи і фундаменти значною мірою визна­чають стійкість і міцність будівель.

Основою називають масив грунту, що розташо­ваний під фундаментом і сприймає навантаження від будівлі. Основи бувають природні і штучні.

Природною основою називають грунт, що за­лягає під фундаментом і може в природному стані витримати навантаження від зведеної будівлі.

Штучною основою називають штучно ущіль­нений або зміцнений грунт, який у природному стані не має достатньої несучої здатності, тобто не може сприймати навантаження від зведеної будівлі.

Природні основи повинні:

володіти малою й рівномірною стисливістю. В природному стані між частками грунту існують порожнини, які під дією навантаження зменшують­ся і грунти ущільнюються. Це явище викликає рівномірне осідання будівлі, яке не складає для нього небезпеки. Проте, великий і нерівномірний стиск грунту може викликати пошкодження й руй­нування будівлі;

мати достатню несучу здатність (міцність), яка визначається фізико-механічними властивостями грунтів;

не здиматися, тобто не збільшуватись в об'ємі при замерзанні і не зменшуватись при від таненні. Таке явище викликає нерівномірне осідання будівлі і появу тріщин в ньому, якщо воно не враховане при конструюванні будівлі;

протистояти дії ґрунтових вод і бути нерухоми­ми. Рух води може розчинювати окремі породи або виносити із грунту найдрібніші частини. Це збільшує порожнини основи і зменшує несучу здатність.

Деформацію основи, при якій докорінно змінюється структура грунту, називають просад-жуваністю.

Осідання може настати при недостатній по­тужності шару грунту, взятого за основу, якщо під ним лежить грунт, який має меншу міцність (більш слабкий грунт). При похилому розташуванні пластів грунту на косогорах під дією навантаження від будівлі можливий зсув грунту, тобто сповзання залягаючого масиву основи, що приводить до руйнування будівлі.

 4.2. Характеристика грунтів

Грунти дуже різноманітні за своїм складом, структурою та характером залягання. Несуча

здатність грунтів залежить від гранулометрич­ного складу, їх щільності, вологи та інших вла­стивостей і характеризується величиною норма­тивного тиску.

Різні види грунтів можуть використовува­тись в якості основи.

Скельні — у вигляді суцільного масиву із граніту, кварцитів, піщаників, або у вигляді

 тріщинуватого шару. Такі грунти водостійкі, нестисливі і є найбільш міцними і надійними основами. Великоуламкові — незв'язні уламки скель­них порід розміром 2 мм (понад 50%). До них відносяться гравій, щебінь, галька. Ці грунти не здимаються, мало стискуються, водостійкі і є доброю основою. Піщані — в залежності від крупності часток розділяють награвелисті, крупні, середньої круп-лості, дрібні й пилуваті. Гравелисті, крупні, середньої крупності піс-кш іід навантаженням швидко ущільнюються, яри замерзанні не здимаються і являють собою міцну і надійну основу.

Дрібні і пилуваті піски (частки грунту лрупністю від 0,05 до 0,005 мм від 15 до 50%) при зволоженні і наступному замерзанні здимаються, їх несуча здатність зменшується. Пилуваті піски у водонасиченому стані не здатні сприймати на­вантаження.

Глинисті грунти — складаються із часток крупністю меншою за 0,005мм і в сухому або мало-вологому стані сприймають досить великі на­вантаження. При зволоженні їх несуча здатність зменшується. Довге осідання під навантаженням, здимання при замерзанні характерне для більшості глинистих грунтів. Глинисті грунти поділяють на глини (з вмістом глинистих часток більше як 30%), суглинки (10-30%) і супіски (3-10%).

Лесові (макропористі) — глинисті грунти з вмістом великої кількості пилуватих часток і наявністю великих пор у вигляді вертикальних трубочок, які видно неозброєним оком. В сухому стані вони мають достатню несучу здатність (міц­ність), але при зволоженні їхня структура руй­нується і під навантаженням утворюється велике осідання. При будівництві на цих грунтах не­обхідно передбачити спеціальні заходи по укріп­ленню їх і захисту від зволоження.

Насипні — що утворились при засипанні ярів, ставків, звалищ. Ці грунти нерівномірно стискуються, несуча здатність їх залежить від засипання. Як природні основи їх здебільшого не використовують.

Намивні грунти — утворюються внаслідок очищення річок і озер. Вони є доброю основою для будівель.

Пливуни — утворюються дрібними пісками з мулистими і глинистими домішками, насичени­ми водою. Вони непридатні як природні основи.

 4.3. Способи штучного закріплення грунтів.

Щоб визначити фізичні і механічні власти­вості грунтів, роблять геологічні і гідрогеологічні дослідження їх завглибшки від 6 до 15м. Визнача­ють вид і потужність окремих пластів грунтів. Дослідження роблять за допомогою буріння або шурфування (рис. 4.1, а) і лабораторними аналіза­ми зразків пластів грунту. Якщо в зоні фундамен­тів виявлено грунтові води, то роблять хімічний аналіз їх, бо ці води можуть бути агресивними і руйнівно впливати на матеріал фундаментів. За результатами геологічних і гідрогеологічних до­сліджень складають креслення вертикальних роз­різів (колонок) бурових свердловин або шурфів і геологічного профілю ґрунтового масиву з за­значенням повних характеристик пластів грунту і положення рівня ґрунтових вод, що дає підстави для прийняття потрібних рішень (рис. 4.1. б, в). Якщо грунт на ділянці будівництва не відповідає поставленим вимогам, а будівлю треба спору­джувати саме в цьому місці, то роблять штучні основи. Існують різні способи штучного закріплен­ня грунтів, залежно від їх фізико — механічних властивостей. і/~ Влаштування гравійних або піщаних подушок (рис. 4.2, а). Замінюючи частину слаб­кого грунту, подушки зменшують напругу при­родного грунту при передачі навантаження від фундаменту. Товщина подушки має бути такою, щоб тиск на слабкий, що нижче лежить, шар грунту не перевищував його нормативного опору.

Поверхневе ущільнення не достатньо щіль­них і насипних грунтів виконується укаткою катками, трамбуванням вібраторами або залізо­бетонними плитами, що падають з висоти масою від 2 до 4 тонн.

Глибинне ущільнення виконують спеціаль­ними вібраторами з одночасним зволоженням (гідровіброущіл ьнення).

Фізико-хімічні методи закріплення грунтів (рис. 4.2, б) основані на нагнітанні по перфоро­ваних трубах у грунт відповідних розчинів, під час твердіння яких грунт кам'яніє і має значно більшу несучу здатність.

В залежності від виду грунту для його за­кріплення застосовують:

цементацію гравелистих, крупних і се­редньозернистих пісків (за допомогою цемент­ного розчину або цементного молока);

бітумізацію дрібних та пилуватих пісків (рідкими бітумними мастиками); силікатизацію пісків, пилуватих пісків (пливунів) і лесових грунтів (розчином рідкого скла і хлориду кальцію); термохімічне закріплення грунтів, що осі­дають (рис. 4.2, в) здійснюється шляхом спалю­вання горючих продуктів в ґрунтовій свердло­вині. Цей спосіб застосовують для зміцнення лесових грунтів.

Вибір способу закріплення залежить від ха­рактеристики залягаючих грунтів і техніко-еко-номічного аналізу, який враховує вартість облад­нання, затрати матеріалу, трудові затрати.

 

4.4. Фундаменти, вимоги до них, класифікація

Підземний конструктивний елемент будів­лі, який сприймає навантаження від надземних -астин і передає його на основу, називають фун­даментом.

Фундаменти повинні бути міцними, стій­кими, довговічними і економічними.

Згідно цим вимогам вибирають матеріал фун­даменту, глибину закладання, конструктивний тип, форму і розміри перерізу.

Верхня площина фундаменту, на якій роз­ташовуються надземні частини будівлі, нази­вають обрізом, а нижня площина його, що без­посередньо стикається з основою — підошвою фундаменту (рис. 4.3, а).

Відстань від планованої поверхні грунту до рівня підошви називається глибиною закладання фундаменту. Глибина закладання фундаменту залежить від призначення будівлі, навантаження на ос­нову, наявності підвалу, підземних комунікацій, геологічних умов, характеру і якості ґрунтової основи, рівня ґрунтових вод, глибини промерзан­ня грунту, рельєфу місцевості та інших факторів. Глибина закладання фундаменту повинна дорівнювати глибині залягання шару грунту, який можна прийняти за природну основу для будівлі.

В непучинистих грунтах (великоуламкових, а також пісках гравелистих, крупних і середньої крупності) глибина закладання фундаментів не залежить від глибини промерзання, проте вона повинна бути не меншою як 0,5 м.

Якщо основа складається з вологого дрібно­зернистого грунту (піску дрібного або пилуватого, супіску, суглинку або глини), то підошву фунда­менту треба розташовувати нижче рівня промер­зання грунту на 0,2 м. Дані про глибину промерзання суглинистих і глинистих грунтів приведені в Будівельних нормах і правилах на схематичній карті, на якій нанесені лінії однакових

глибин промерзання в сантиметрах (рис. 4.3, б).

Нормативну глибину промерзання пилуватих глин і суглинків, дрібних і пилуватих пісків і су­пісків приймають по карті, але з коефіцієнтом 1,2.

Глибина закладання фундаментів під вну­трішні стіни опалюваних будівель не залежить від глибини промерзання грунту і приймається не менше 0,5 м від рівня землі або підлоги підвалу.

Фундаменти класифікують за такими ознаками:

1. за матеріалом: із дерева, природного ка­меню, бутобетонні, бетонні, залізобетонні, цеглян.і

2. за характером роботи: «жорсткі», що працюють на стиск, і «гнучкі», які працюють на стиск і згин. До гнучких фундаментів відносять­ся залізобетонні фундаменти.

3. за глибиною закладання: фундаменти звичайні (до 3м від поверхні землі) і глибокого закладання (більше 3м).

4. за способом влаштування: збірні із індус­тріальних конструкцій заводського виготовлен­ня; монолітні — які виготовляються в опалубці із бутобетону, бетону або викладають із бутового каменю, цегли.

5. за конструктивною схемою: (рис. 4.4) стрічкові, розташовані по всій довжині стін або у вигляді суцільної стрічки під рядами колон; стовпчаті, що влаштовуються під окремі опори (колони, стовпи), а в ряді випадків під стіни; суцільні, що являють собою монолітну плиту під усією площею будівлі, пальові — у вигляді окре­мих заглиблених у грунт стержнів.

Вибір типу фундаменту залежить від кон­структивної схеми будівлі, величини наванта­ження, що передається на основу, а також від несучої здатності і деформації грунту.

Для безкаркасних будівель найчастіше за­стосовують стрічкові або пальові фундаменти під несучі стіни; для каркасних — стовпчаті або пальові; для багатоповерхових будівель — суціль­ні або пальові. Остаточний вибір варіанту кон­струкції фундаменту здійснюється за результа­тами техніко — економічного аналізу варіантів.

4.5. Стрічкові фундаменти

Стрічкові фундаменти найчастіше застосо­вують у житловому будівництві. Конструкція цих фундаментів дозволяє найбільш рівномірно передавати і розподіляти навантаження на грунт основи.

Стрічковий фундамент являє собою безперерв­ну підземну стіну, яка передає навантаження від надземних стін або колон грунтові через розширену нижню частину (подушку) і піщану або щебеневу підсипку завтовшки 50-100мм (рис. 4.4 а)

 

 

Розширення подушки необхідне для приве­дення у відповідність величини додаткового тиску під підошвою фундаменту несучій здатності грун­ту, так як величина розрахункового тиску на грунт менша розрахункового опору кам'яних або бетон­них стін.

За обрисом у профілі стрічковий фундамент під стіну у найпростішому випадку являє собою прямокутник (рис. 4.5, а). Його ширину прий­мають більшою від товщини стін з кожного боку на 50- 150мм. Однак прямокутний переріз фунда­менту допустимий тільки при невеликих наванта­женнях на фундамент і високій несучій здатності грунту.

Найчастіше для передачі тиску на грунт і забезпечення його потрібної несучої здатності треба збільшувати площу підошви фундамен­ту розширенням її. Теоретичною формою пере­різу фундаменту є трапеція (рис. 4.5. в), де кут а визначає поширення тиску і береться для бу-тової кладки й бутобетону від 27° до 33°, для бе­тону — 45°. Влаштування трапецієвидних фун­даментів вимагає великих трудових затрат, тому на практиці такі фундаменти в залежності від розрахункової ширини підошви виконують ' прямокутними або ступінчастої форми (рис. 4.5 б, г) з дотриманням правила, щоб габарити фун­даменту не виходили за межі його теоретичної форми. Перехід до розширеної підошви вико­нується уступами. Уступи приймають завширш­ки не більше 20-25 см, а заввишки — відповідно не менше 40-50 см.

За способом влаштування стрічкові фунда­менти бувають монолітні і збірні. Монолітні фундаменти роблять бутові, бутобетонні, бетонні (рис. 4.6).

Бутові фундаменти укладають із бутового каменю на цементному розчині і з перев'язкою вертикальних швів. Ширина бутових фундамен­тів приймається не меншою 0,6 м для кладки із рваного буту й 0,5 м — з бутової плити. Висота повинна бути не меншоюдвох рядів кладки, а відношення висоти до його виносу — не меншим 1,5-2. Перший ряд кладуть насухо із великого постелистого каменю з засипкою щебенем, трам­буванням й заливкою всіх порожнин складним або цементним рідким розчином. Слідуючі ряди каменю укладають правильними горизонталь­ними рядами на густому розчині так, щоб камені вищого ряду перекривали вертикальні шви ниж­чого ряду. Такі фундаменти потребують великих затрат праці.

Найбільш економічними із монолітних фун­даментів являються бутобетонні. їх виконують із бетону класу В 7,5 (і вище) та бутового ка-

меню, який добавляється в процесі зведення фун­даменту. Бетонну суміш укладають шарами завтовшки 0,2 м з вібрацією кожного шару в щи­товій опалубці. Розміри каменів повинні бути не більше, як ¹1 ширини фундаменту.

Уширення фундаментів ведуть уступами завширшки 150-250 мм і висотою 300 мм. Най­менша ширина бутобетонних фундаментів 350 мм. У порівнянні з фундаментами із бутового каменю вони менш трудомісткі, але відрізняють­ся підвищеними затратами цементу.

Бетонні фундаменти виконують в опалубці із монолітного бетону класу міцності на стиск В 7,5-В ЗО.

Влаштування таких фундаментів вимагає великих затрат цементу. Бутові і бутобетонні фундаменти трудомісткі при спорудженні і за­стосовуються у районах, де бутовий камінь є міс­цевим матеріалом. Щоб знизити трудомісткість їх зведення, застосовують багаторазову оборотну інвентарну опалубку.

В громадському будівництві найбільш по­ширені стрічкові фундаменти із збірних елемен­тів заводського виготовлення.

Збірні стрічкові фундаменти під стіни скла­даються із залізобетонних плит трапецієвид-ного перерізу і прямокутних суцільних бетонних стінових блоків. Торці блоків мають вертикальну борозну для шпонки із розчину (рис. 4.7, а, в).

При рівні ґрунтових вод нижчому підошви фундаменту, можуть застосовуватись блоки з пустотами (рис. 4.7, б, г).

Залізобетонні плити фундаментів уклада­ють на вирівняну поверхню основи при піщаних грунтах, або на піщану підготовку 100-150мм завтовшки.

Бетонні блоки для стін фундаменту укла­дають нарозчині з обов'язковим перев'язуванням вертикальних швів. Товщина швів приймається рівною 20 мм (рис. 4.8).

Вертикальні колодязі, що утворюються тор­цями блоків, заповнюють розчином. Зв'язок між блоками поздовжніх і поперечних стін за­безпечується перев'язуванням блоків і закладанням у горизонтальні шви арматурних сіток із сталі діаметром 6-10мм (рис. 4.9). Плити стрічкових фундаментів виготовляють завтовшки — 0,3 і 0,5 м, завширшки — 0,6; 0,8; 1,0; 1,2; 1,4; 1,6; 2,0; 2,4; 2,8; 3,2 м; завдовжки — 0,8; 1,2; 2,4; 3 м. Стінові бетонні блоки виготовляють завширшки 0,3; 0,4; 0,5; 0,6 м при довжині 0,8; 1,2; 2,4 мі висоті — 0,3; 0,6м. На основах із сухих і маловологих пісків з метою зменшення матеріалоємності влаштовують переривчасті фундаменти, в яких фундаментні плити укладають на відстані 0,3-0,5 м одна від одної. Проміжки між ними заповнюють піском або місцевим утрамбованим грунтом (рис. 4.10). Застосування збірних бетонних фундаментів із бетонних блоків зменшує трудові затрати на будівництво, порівняно з монолітними фундаментами.

 

 

 

 

 Але найменш трудомісткі і найбільш індустріальні — панельні конструкції стрічкових фундаментів. Це є основний варіант конструкції стрічкових фундаментів в панельному будівництві. Панелі внутрішніх стін підпілля виконують суцільного перерізу, глухими, з прорізами, або наскрізними із залізобетонних рам. Зовнішні стіни підвалів або підпілля виконують із цокольних панелей. З'єднуються елементи між собою зварюваннямзакладнихстальнихдеталей(рис. 4.11).

При улаштуванні фундаментів на основах із тривалим і нерівномірним осіданням їх додатково посилюють стальною арматурою, за рахунок виконання армованого шва і армованого бетонного поясу (рис. 4.12, а).

Армований шов виконують завтовшки 30-50 мм із поздовжніх стальних стержнів, утопле­них в шар розчину зверху фундаментних плит.

Завершує фундаментну стіну армований бе-тонний пояс завтовшки 100-150мм. Армований шов і пояс проходить неперервною стрічкою по периметру стін стрічкового фундаменту. Це під­вищує жорсткість і попереджує появу тріщин при нерівномірному осіданні будівлі.

При спорудженні будівель на ділянках із значними уклонами, фундаменти стін викону­ють з поздовжніми уступами (рис. 4.12, б). Висота уступів приймається не більшою 0,5 м, а довжи­на — не меншою 1,0 м. Таким чином виконують перехід внутрішніх стін до фундаментів зовніш­ніх при різних глибинах їх закладання.

Якщо треба забезпечити незалежне осідан­ня двох суміжних ділянок будівлі (наприклад, прирізній поверховості їх, або прирізній струк­турі грунту), то фундаменти розділяють на­скрізними вертикальними зазорами, які назива­ють деформаційними швами (рис. 4.12, в).

У зазори вставляють дошки, обгорнуті рубе­ройдом, а вертикальні шви з обох сторін заповню­ють бітумом.

Деформаційні шви розділяють стрічкові фундаменти на відсіки, які забезпечують не­залежне вертикальне зміщення окремих частин будівлі. Цим попереджується поява деформацій­них тріщин при нерівномірному осіданні будівлі.

 4.6. Стовп часті і суцільні фундаменти

Стовпчасті фундаменти влаштовують при невеликих навантаженнях, коли тиск від будівлі на основу менший від нормативного, або коли шар грунту основи залягає на великій глибині.

Стовпчасті фундаменти можуть бути моно­літними і збірними (рис. 4.13; 4.14).

Під цегляні стовпи стовпчасті фундаменти виконують бутовими, бетонними, бутобетонними, залізобетонними. Верхня частина таких фун­даментів повинна бути ширшою опор, які спираються на них не менше, ніж на 200 мм. Пере­різ повинен бути не меншим: бутових і буто-бетонних — 0,6x0,6 м; бетонних — 0,4x0,4 м (рис. 4.13).

Під колони заводського виготовлення із залізобетону застосовують фундаменти стакан-ного типу. їх укладають на шар піску завтовшки 100-150 мм або на блоки-плити (рис. 4.14).

Стовпчасті      фундаменти      можуть

влаштовувати і під стіни. В цьому випадку стовпи розташовують обов'язково під кожним рогом бу­дівлі, у місцях перетину і примикання стін під простінками і через 3—6 м на глухих ділянках стін.

Стовпи перекривають залізобетонними фун­даментними балками. Для захисту їх від сил зди-мання грунту і від вільного осідання їх, під ними роблять піщану або шлакову підсипку 0,5—0,6 м завтовшки (рис. 4.15).

Суцільні фундаменти влаштовують під усією площею будівлі у вигляді масивної монолітної залізобетонної плити, яка забезпечує рівномірне осідання всієї будівлі і може захищати підлогу підвалу від значного тиску ґрунтових вод (рис. 4.16).

їх споруджують в багатоповерхових будівлях при великих навантаження від будівлі і слабких та неоднорідних грунтах.

Фундаментна плита може бути плоскою, або ребристою з розташуванням ребер під несучі стіни або колони. Ребриста конструкція забезпечує зниження витрат сталі і бетону, але вимагає біль­ших затрат праці, ніж суцільна (плитна). При виконанні фундаментів із суцільних плит спрощу­ється опалубка, арматурні роботи, підвищується механізація бетонних робіт. Завдяки меншій трудомісткості фундаменти із плит суцільного перерізу мають більше застосування в будівництві.

Товщина фундаментної плити назначається в залежності від прольоту несучих конструкцій та типу плити, і складає для ребристих плит ¹/₈~¹/₁₀ прольоту, а для суцільної плити ¹/₆^-1/₈ прольоту.

У практиці будівництва під інженерні спо­руди (телевізійні вежі, димарі та ін.) застосову­ють суцільні фундаменти коробчастого типу.

 

 4.7. Пальові фундаменти

Стержні з бетону, залізобетону та інших матеріалів в товщі ґрунтової основи, що сприймають навантаження від будівлі, називають пальовим фундаментом. Такі фундаменти скла­даються із заглиблених в грунт паль, і ростверка (розподільної балки або плити).

 

Ростверк забезпечує рівномірну передачу навантаження від будівлі. Палі, що проходять слабкі шари грунту і передають навантаження на міцний грунт, називають палями-стояками; палі, які не досягають міцного грунту, а тільки ущільняють товщу основи і передають наванта­ження на грунт тертям, що виникає між бічною поверхнею палі і грунтом, називають висячими (рис. 4.17).

Несуча здатність паль, їх розміри, кількість і розташування в обох випадках визначається розрахунком.

За способом заглиблення в грунт палі бувають забивні і набивні.

Забивні палі виготовляють на заводах і за­глиблюють методом забивки, вдавлювання або вібрації. За матеріалом забивні палі бувають: залізобетонні і дерев'яні.

Найбільш поширені в сучасному будів­ництві залізобетонні забивні палі. При забивці їх, верхню частину палі, яка руйнується, зрізають і посилюють збірним залізобетонним оголовком, а порожнину між оголовком і палею замонолічують.

Для захисту дерев'яної палі від розмочалю­вання під час забивання на верхній кінець її на­дягають стальний бугель, а на нижній — сталь­ний башмак. При дерев'яних палях ростверк та­кож роблять із дерева.

За перерізом забивні палі бувають: призматичні залізобетонні суцільного пере­різу (рис. 4.18), розмірами 200x200 і 300x300 мм, завдовжки 3-12 м;

призматичні залізобетонні з круглою порожниною, розмірами 250x250 і 300x300 мм, завдовжки 4-12 м;

трубчасті залізобетонні, діаметром 400-800 мм, завдовжки 4-12 м;

дерев'яні із колод хвойних порід, діаметром у верхньому відрубі не менше 180 мм. їх засто­совують тільки в грунтах із сталою вологістю, стовбур покривають бітумною або дьогтьовою мастикою, забивають нижче рівня ґрунтових вод, щоб уникнути загнивання;

пірамідальні — з верхнім перерізом 300x300 мм і нахилом бокових граней до 14°, дов­жиною 5-12 м. Вони мають більшу несучу здат­ність за призматичні палі.

Набивні палі, (рис. 4.19), виготовляють із монолітного бетону, укладеного в попередньо пробурені свердловини, об'єднані зверху ростверком. Вони бувають діаметром 400-700 мм,

завдовжки не менше 10 м. Нижня частина палі може бути поширена. їх влаштовують на буді­вельному майданчику.

Буронабивні палі (рис. 4.19) влаштовують в сухих грунтах без кріплення стінок свердловин; в вологих грунтах — з закріпленням стінок сверд­ловин глинистим розчином, або обсадними тру­бами, що виймаються. Для збільшення несучої здатності буронабивних паль їх виконують з по­ширеною п'ятою.

Для фундаментів у витрамбуваних котло­ванах котловани утворюють під окремі фунда­менти спеціальним трамбуванням з послідовним їх заповненням бетонною сумішшю. Утрамбована зона грунту, яка виникла в результаті трамбу­вання, дозволяє фундаменту при невеликій гли­бині сприймати значні навантаження.

Угорі палі з'єднують між собою залізобетон­ним ростверком, який може бути збірним або монолітним

(рис. 4.20). Монолітні ростверки улаштовують під цегляні і великоблочні будівлі, збірні — під великопанельні будівлі. Ширина ростверку приймається рівною товщині стіни, але не меншою 400 мм при висоті 400-500мм.

Розміщення паль під будівлю визначається конфігурацією його фундаменту в плані і зале­жить від величини діючих навантажень, ґрун­тових умов і характеру роботи палі в грунті.

За глибиною закладення палі бувають: короткі (3—6 м) і довгі (більше 6 м). Під колони палі розміщують у вигляді куща (групами). Мі­німальна кількість паль під колону З, макси­мальна не регламентується (рис. 4.20).

Під стіни палі розташовують (рис. 4.20) в один, два ряди або в шаховому порядку. Короткі палі розміщують в один ряд; а для паль завдовж­ки 6-7 м однорядне розміщення не рекоменду­ється, щоб не було перекосу паль. Крок паль під несучі стіни приймається однаковий.

Кожна паля одержує в проекті свій поряд­ковий номер, а осі пальових рядів прив'язують до координаційних осей будівлі. Відстань між осями висячих паль повинна бути не меншою трьох діаметрів і не меншою 70 см.

В залежності від конструкції підземної частини будівлі, пальові фундаменти можуть бути з високими і низькими ростверками.

При пальових фундаментах з низьким рост­верком (в будівлях без підвалу) підошва рост­верку повинна бути на 0,15 м нижче плануваль­них відміток.

В будівлях з підвалами ростверк під зовніш­ні стіни закладають так, щоб відмітка підошви була на рівні відмітки підлоги підвалу; а під внутрішні стіни — з відміткою верху, рівною відмітці підлоги в підвалі.

 

В панельних будівлях з малим кроком по­перечних стін і перекриттям розміром на кімна­ту, застосовують безростверкові пальові фун­даменти (рис. 4.21). При цьому роль поздовжніх ростверків виконують зовнішні цокольні панелі, роль поперечних - поперечні стіни першого по­верху, а панелі перекриття на рівні підлоги пер­шого поверху спираються на оголовки паль. Ця конструкція вимагає розміщення верхньої опор­ної поверхні оголовків з точністю 7-10 мм. Кожна панель несучих стін технічного підпілля і пер­шого поверху повинна спиратись по довжині не менше, ніж на дві палі. Палі не повинні розташо­вуватись під прорізами.

Безростверкове рішення пальових фунда­ментів забезпечує достатню надійність будівлі і зменшує вартість, трудомісткість і витрати матеріалу, у порівнянні з ростверковим рішенням.

Пальові фундаменти застосовують при будівництві на слабких стисливих грунтах, у складних геологічних умовах; при зведенні бу-лівель підвищеної поверховості з великими на­вантаженнями незалежно від типу грунту; при будівництві безпідвальних будівель.

їх можуть використовувати не тільки на слаб­ких грунтах, айнадостатньо міцних. Влаштуван­ня пальових фундаментів, навіть на природній основі, за вартістю трудомісткості і витрат ма­теріалу значно ефективніше стрічкових збірних фундаментів.

 4.8. Техніко-економічна оцінка фундаментів

Техніко-економічну оцінку фундаментів проводять із врахуванням конкретних умов будівельного майданчика, особливостей будівлі, показників вартості, трудомісткості, витрат основних будівельних матеріалів.

Техніко-економічні показники різних конструктивних варіантів наведені в табл. 4.1.

 4.9. Підвали і технічні підпілля. Вимощення і приячки

Підземна частина громадських будівель мо­же бути: з підвалом, технічним підпіллям, без підвалу.

Приміщення заввишки більше 2 м, призна­чене для господарських потреб, називають під­палом (рис. 4.22, б), а при меншій висоті — тех­нічним підпіллям (рис. 4.22, а). В технічних під -піллях розташовують інженерне обладнання, прокладають комунікації. Стіни підвалів і тех­нічного підпілля повинні бути теплоізольовані, мати надійну гідроізоляцію, сприймати наванта­ження від горизонтального тиску грунту.

Технічний поверх має самостійний зовніш­ній вихід, або вхід через сходову клітку.

Підвали освітлюються через спеціально влаштовані в фундаментах стін вікна. Біля кож­ного з них роблять приямок, огороджений з трьох сторін стіною. Приямки зверху закривають горизонтальними решітками (рис. 4.23, а). Для завантаження підвального приміщення влаштову­ють похилі приямки, а на рівні землі влаштовують люки (рис. 4.23, в).

Щоб відвести атмосферні опади від стін і фундаментів будівлі і захистити грунти основи від зволоження виконують вимощення (рис. 4.23, а, б; 4.23, а; 5.21, є).

Вимощення — це неширока смуга з щільних водонепроникних матеріалів (асфальт, асфальтобетон), завширшки не менше 0,5 м. Уздовж зовнішніх стін будівлі укладають ви­мощення з похилом від будівлі 2-3%. Вимощення роблять із шару асфальту 20—25 мм, укладеного по ущільненій щебеневій підготовці завтовшки 100-150 мм. На лесових грунтах (не міцних) ши­рина вимощення приймається не менша 1,5 м.

4.10. Гідроізоляція фундаментів

Для захисту стін і підлоги підвалу від ґрун­тової вогкості і ґрунтових вод виконують гідро­ізоляцію. За місцевлаштуванням гідроізоляція буває горизонтальна і вертикальна.

Горизонтальну гідроізоляцію виконують із двох шарів бутизолу, гідроізолу, ізолу, склоізолу, руберойду, склеєних бітумною мастикою; або з шару цементного розчину (суміш 1:2 з добавкою церезиту) завтовшки 20-30 мм.

Вертикальну гідроізоляцію здійснюють фарбуванням зовнішньої поверхні стіни фунда­менту, що стикається з грунтом, гарячим бітумом, або оклеюванням її двома шарами руберойду.

При агресивних підземних водах фунда­менти виконують із бетону на пуцолановому портландцементі і шлакопортландцементі. Щоб запобігти проникненню дощових і талих вод до підземних частин будівлі, поверхню ділянки під забудову розплановують так, щоб створити необхідний похил для відведення поверхневих вод від будівлі. Навколо будівлі уздовж зовнішніх стін роблять вимощення (рис. 4.22, а, б; 4.23, а).

В будівлях без підвалів виконують горизон­тальну гідроізоляцію на 100-150 мм нижче від перекриття і на 150-250 мм вище від вимощення або тротуару по товщині зовнішніх і внутрішніх стін (рис. 4.24, а).

У підлогах по грунту крім горизонтальної, влаштовують і вертикальну гідроізоляцію шляхом обмащення бітумною мастикою тієї поверхні сті­ни, що доторкається до грунту (рис. 4.24, а).

В будівлях з підвалами, якщо рівень ґрун­тових вод нижчий підлоги підвалу (рис. 4.24, б), горизонтальну гідроізоляцію стін будівлі виконують на двох рівнях: на рівні підготовки під підвали і на 150-2 50 мм вище рівня вимощення. Вертикальну гідроізоляцію в цьому випадку ви­конують шляхом обмазки гарячим бітумом за 2 рази зовнішньої поверхні стіни підвалу, що до­торкається до грунту.

Таблиця 4.1. Техніко-економічні показники фундаментів 9 поверхових будівель із розрахунку на 1 кв. м. житлової площі

Фундаменти

Вартість, %

Затрати

праці,

люд/дні

Затрати матеріалу

 

Бетон, м. куб.

Цемент, кг

Сталь, кг

Стрічковий

0,125

0,078

2,7

Пальовий

0,12

0,054

3,1

Безростверковий пальовий

0,108

0,045

16,8

2,6

У витрамбованому котловані

0,09

0,027

1,5

 

В будівлі з підвалом, якщо рівень ґрунтових вод вищий підлоги підвалу (рис. 4.24, в), створюється гідростатичний тиск на підлогу зни­зу. В цьому випадку виконують ізоляцію підлоги і стін підвалу обклеювальною ізоляцією із двох-трьох шарів руберойду, гідроізолу, ізолу на бітум­ній мастиці та інших гнилостійких рулонних матеріалів. Гідроізоляційний килим розташову­ють по бетонній підготовці, пропускають через стіни підвалу і заводять на поверхню зовнішніх стін до висоти, що перевищує можливий рівень ґрунтових вод на 0,5 м. Ізоляцію захищають стін­кою завтовшки ¹/₂ цегли-залізняка і глиняним замком із м'ятої жирної глини.

На гідроізоляційний килим в конструкцію підлоги підвалу укладають привантажувальний шар бетону, який урівноважує тиск води.

Коли гідростатичний тиск води понад 0,8 м, то роблять суцільну залізобетонну плиту і за­тискують її в стінах підвалу (рис. 4.24, г).

 

Розділ 6. СТІНИ І ЕЛЕМЕНТИ КАРКАСУ

 5.1. Класифікація стін і вимоги до них

Вертикальні конструктивні елементи будів­лі, які захищають приміщення від дії зовніш­нього середовища і розділяють приміщення одне від одного, називають стінами.

При проектуванні громадських будівель ви­бору стін приділяють велику увагу, так як вар­тість їх досягає 25-30% від загальної вартості будівлі.

Стіни будівлі повинні бути: міцними, стій­кими, задовольняти вимогам тепло- і звукоізо­ляції, пожежної безпеки, економічності, ін-дустріальності, естетичності і мати мінімальну масу.

Довговічність стін залежить від їх морозо-, волого- і біостійкості. Для зниження вартості стін їх треба зводити із місцевих матеріалів

Стіни класифікують за слідуючими озна­ками:

за місцем розташування: зовнішні і внут­рішні, поздовжні і поперечні;

за конструкцією і способом спорудження: дрібноелементні — із цегли, керамічних каме­нів, дрібних бетонних блоків і природного ка­меню; великоелементні — із великих панелей і блоків; монолітні — які виконують за допомо­гою спеціальної опалубки, в яку вкладається ма­теріал стіни;

за родом застосовуваних матеріалів: кам'яні (із штучного і природного каменю), дерев'яні, грунтові, із синтетичних матеріалів;

за характером роботи: несучі, самонесучі і ненесучі (навісні) (рис. 5.1).

Як уже говорилось, несучі стіни не тільки захищають приміщення від дії зовнішнього сере­довища, але й сприймають навантаження від перекриття, покриття і разом з власною масою передають їх на фундамент.

Самонесучі — це стіни , які спираються на фундамент, але несуть навантаження тільки від власної маси.

Ненесучі (навісні) стіни виконують тільки огороджуючі функції і спираються на кожному поверсі на інші елементи будівлі. Застосовують їх в каркасних будівлях.

Стіни надають будівлі специфічний зовніш­нього вигляду і формують її обличчя.

 5.2. Відомості про кладку із цегли та інших дрібноштучних елементів.

Кладку стін виконують із глиняної та силі­катної цегли, природного каменю, або дрібних керамічних та інших блоків.

Кладкою називають конструкцію із природ­них або штучних каменів, укладених на розчині. Для кладки стін, в залежності від їх виду і при­значення, сприйняття ними навантажень, атмо­сферних дій і характеру внутрішнього середови­ща, застосовують вапняний, цементний, цемент­но-глиняний, вапняно-цементний розчин.

Цеглу, камінь, дрібні блоки кладуть в кон­струкції за правилами розрізки кладки, які по­лягають у наступному:

камінь кладуть горизонтальними рядами перпендикулярно діючим зусиллям;

укладений камінь відокремлюють один від одного поздовжніми і поперечними швами;

вертикальні шви в суміжних горизонталь­них рядах перев'язують (зміщують).

Дотримання цих правил забезпечує рівно­мірний розподіл навантаження і спільну роботу усіх каменів, що утворюють стіну.

Кладка, в залежності від розмірів каменю і способу зведення, буває:

дрібноблочною (штучною), що виконується вручну із цегли, природного каменю, дрібних блоків;

великоблокова — із великих блоків, які мон­туються краном.

 5.3. Цегляні стіни.

Цегляні стіни виконують із керамічної і силі­катної цегли. За структурою цегляні стіни бу­вають :

однорідні (суцільні), кладку яких виконують із звичайної, порожнистої пустотної цегли і кера­мічних каменів;

неоднорідні, що включають шар утеплювача із шлаку, легкого бетону та інших матеріалів.

Цегла звичайна має розміри 250x120x65 мм, марки 300, 250, 150, 125, 100, 75. Застосовують також модульну цеглу з розмірами 250x120x88 мм таких же марок (рис. 5.2).

Товщина цегляних стін приймається крат­ною половині цеглини з врахуванням шва (10 мм). Однорідні (суцільні) стіни бувають зав­товшки: 120, 250, 380, 510,640, 770 мм і більше, що відповідає ¹/₂; 1 ; 1¹/₂; 2; 2¹/₂ цегли і більше

Товщина швів в цегляній кладці нормується, і повинна бути не менше 8 та не більше 15 мм. Се­редня товщина горизонтальних швів 12 мм, верти­кальних — 10 мм. Бічна поверхня цеглини з роз­мірами 120x65 або 120x88 називається попере-чиком. Ряд цеглин, укладений цими поверхнями (з фасаду), називають понеречиковим. Поверхня цеглини, що має розміри 65x250 або 88x250 мм, називається ложком. Ряд цеглин укладений цими поверхнями (з фасаду) називається ложковим. Поверхня цеглини, що має розміри 250x120 мм, називається постіллю.

Певний порядок розміщення цегли в кладці називають системою перев'язки. При суцільній цегляній кладці використовують ланцюгову та багаторядну систему перев'язки швів, а при клад­ці стовпів, вузьких простінків (до 1 м) — три­рядну систему.

При ланцюговій кладці поперечикові ряди чергуються з ложковими (рис. 5.4, а). Поперечні шви в цій системі перекриваються на ¹/ цеглини, а поздовжні — на ¹/ цеглини. Тичкові ряди для необхідного перекриття швів виконують із ³/₄ цеглини.

При багаторядній кладці три-п'ять ложко­вих рядів чергуються з одним поперечиковим (рис. 5.4, б).

При багаторядній системі в суміжних рядах перев'язують поперечні вертикальні шви за раху­нок зміщення на ¹/₂ цеглини. Поздовжні верти­кальні шви перекривають тільки через 5 рядів. При кладці з цегли 88 мм заввишки чотири ряди чергуються з одним поперечиковим. При три­рядній системі перев'язки кожних три ложкових ряди перев'язують поперечиковим. Незалежно від прийнятої перев'язки, поперечикові ряди укладають під опірні частини балок, прогонів, плити перекриття, мауерлатів та інші збірні кон­струкції. Багаторядна кладка простіша за ланцю­гову і продуктивність праці муляра при цій си­стемі вища. Однак, міцність при ланцюговій системі вища, ніж при багаторядній. У багато­поверхових будівлях кладку стін ведуть з уста­новленням стальних анкерних зв'язків у рівні перекриття кожного поверху. Зв'язки укладають по кутах зовнішніх стін і в місцях примикання внутрішніх.

 

Якщо фасад будівлі не оштукатурюють, то для зменшення повітропроникності і надання стіні гарного зовнішнього вигляду поверхню стіни обробляють (розшивають) у формі валика, викружки або трикутника (рис. 5.9).

Якщо поверхню стіни штукатурять, то кладку стіни ведуть «у пустошовку», залиша­ючи лицьові шви незаповненими на глибину 10-15 мм для забезпечення зв'язку штукатурного шару з стіною (рис. 5.9, в).

Стіни із суцільної глиняної цегли стійкі, міц­ні і добре протистоять атмосферним впливам.

Товщина зовнішніх стін визначається тепло­технічними вимогами.

Стіни із силікатної цегли розмірами 250x120x65 мм та 250x120x88 мм марок: 300, 250, 200, 150, 125, 100, 75 за конструкцією ана­логічні стінам із керамічної цегли. Проте, вони мають меншу вогнестійкість, більшу теплопро­відність і водопоглинання. Завдяки білому ко­льору і мілкозернистій фактурі, силікатну цеглу використовують для декоративної обробки фа­садів.

Основним недоліком стін із суцільної цегли (глиняної або силікатної) є велика щільність і теплопровідність, що вимагає потовщення стін. Щоб зменшити товщину зовнішніх стін, доцільно застосовувати порожнисту цеглу з вертикаль­ними або горизонтальними пустотами, яка має меншу теплопровідність.

Але — через підвищене водопоглинання — стіни із порожнистої цегли зовні облицьовують повнотілою цеглою. Так як міцність порожнистої цегли (марки 50, 25) значно нижча повнотілої, то застосовують її для малоповерхових будівель або верхніх поверхів багатоповерхових будівель.

У зв'язку з тим, що у малоповерхових будівлях, а також у верхніх поверхах багатопо­верхових будівель міцність суцільної кладки залишається невикористаною, для економії цег­ли доцільно застосовувати полегшені стіни.

Стіни, в яких цеглу частково замінено ефек­тивним теплоізоляційним матеріалом або по­вітряним прошарком, називають полегшеними. В них несучі функції виконує цегла, а теплозахис­ні — теплоізоляційні матеріали. Такі стіни економічніші за витратами матеріалу і вартістю. В будівництві розповсюджені слідуючі види кладок полегшених стін:

Кладка з трирядними діафрагмами (рис. 5.5, а) — поздовжні цегляні стінки через п'ять рядів перев'язують трьома горизонтальними рядами (діафрагмами). Проміжок між зовнішньою і внутрішньою верстою заповнюють легким бе­тоном, шлаком або другим теплоізоляційним ма­теріалом . Висота кладки не більше трьох поверхів.

Колодязна кладка (рис. 5.5, б) — дві по­здовжні цегляні стінки з'єднують між собою вер­тикальними діафрагмами (через 3-4 ложки по довжині). Колодязі між стінками заповнюють легким бетоном, шлаком або іншим теплоізоля­ційним матеріалом. Через 5-6 рядів по висоті колодязя роблять стяжку із розчину, яка не дає осідати утеплювачу. Максимальна висота коло­дязної кладки 2 поверхи.

Анкерна    цегляно-бетонна   кладка

(рис. 5.5, в) являє собою дві паралельні стінки, між якими укладено легкий бетон. Поперечикові цеглини, що випускаються всередину кладки (анкери), зв'язують поздовжні стінки з бетоном. Висота таких стін не більше чотирьох поверхів.

Кладка з повітряним прошарком (рис.5.5. г) складається із двох стінок, з яких внутрішня — несуча, а зовнішня в '/ цеглини завтовшки зв'язується з нею поперечиковими рядами через кожні 4-5 ложкових рядів. Між стінами зали­шають повітряний прошарок 50 мм завтовшки, який за теплозахисними властивостями дорівнює кладці в ¹/₂ цеглини. Висота кладки до п'яти по­верхів. Повітряний прошарок всередині стіни по ходу кладки можуть заповнювати теплоізоля­ційним матеріалом.

Кладка з утеплювачем із теплоізоляційних панелей (рис. 5.6) складається із несучої частини (цегляної стіни) й теплоізолюючої частини у ви­гляді гіпсових, гіпсошлакових, пінобетонних та інш. панелей. Утеплювач розташовують «на виступі», залишаючи між стінами і панеллю повітряний прошарок 20-40 мм завтовшки. До стіни кріплять цвяхами, які забивають у дерев'яні антисептовані пробки. Ця конструкція стіни дозволяє обходитись без внутрішньої штукатурки.

В сучасному будівництві з метою економії енергоресурсів для опалення житлових та соціально - побутових будівель, до зовнішніх стін з внутрішньої сторони закріплюють мінерало-ватні прошивні плити, склополотно і прижимають перегородкою із повнотілої цегли завтовшки 65 мм. Кріплення проводиться анкерами 010 мм класу А-І в шаховому порядку з кроком 500 мм (рис. 5.7).

 

 

Для економії стінових матеріалів засто­совують цегляно-бетонні кладки з заповнювачем із легкобетонної маси або термовкладок із готових каменів з легкого або пористого бетону (рис. 5.8). Застосування термовкладок скорочує мокрі будівельні процеси й підвищує продуктивність праці. Зв'язок між чільними стінами створюється внутрішніми поперечними діафрагмами, роз­ташованими через 4-5 ложкових рядів по довжині стіни, які розчленовують її на ряд колодязів. Ця кладка допускається для будівель до 9 поверхів.

5.4. Стіни із дрібних блоків і природного каменю

Стіни із керамічних (силікатних) порожнистих блоків (каменів) кладуть по ланцюговій системі перев'язки. Найбільшого поширення набули керамічні камені розмірами . 250х120х138мм марок 300; 250; 200; 150; 125; і І0 75 з 7 або 18 вертикальними порожнинами. Більшу частину порожнин каменю розташовують вздовж стіни, що покращує теплоізоляційні якості огородження і зменшує товщину стін. Зовнішні шви стін виконують під розшивку (рис. 5.10, а, б).

Стіни із дрібних чарункових блоків розміром 588x300x288мм кладуть по ланцюговій системі. При цьому використовують тричетвертні і по­ловинчасті блоки. Стіни із цих блоків, порівняно із цегляними, мають меншу теплопровідність і затрати праці. Проте, вони мають меншу міцність і підвищене вологопоглинання, що вимагає оштукатурювання або облицювання стін (рис. 5.10, в).

Стіни із бетонних каменів розміром 390x190x188мм марок 250; 200; 150; 100; 75; 50; 35; 25 з ненаскрізними вертикальними порожни­нами (рис. 5.10, г). Для поперечної перев'язки кладки застосовують поздовжні половинки.

Стіни із природного каменю пористої структури застосовують для кладки стін будівель, що опалюються. Різані камені розміром 390x190x188мм кладуть по ланцюговій системі перев'язки. Таким каменем є вапняк-черепаш-ник, інкерманський вапняк. Стіни із щільних порід каменів не штукатуряться (рис. 5.10, ж). Із місцевих матеріалів для кладки стін викорис­товують камені із саману, у сполученні з глиня­ною цеглою, (рис. 5.11).

Саман — сирцевий матеріал, що складається з глини та органічного волокнистого матеріалу (солом'яної січки).

Якщо в глину додають гній, то такий матеріал називають лампачем. Для підвищення водостійкості грунтоблоків до складу їх вводять

добавки вапна, смоли або бітуму. Такі блоки на­зивають теролітовими. Стіни з грунтоблоків піс­ля спорудження дають значне осідання (до 5%). Камені із саману мають розміри 440x220x110; 330x160x120; 250x120x65; 400x200x100 мм і інш. При кладці із саману товщина зовнішніх стін допускається не менша 500 мм, внутріш­ніх — 330 мм. Кладку ведуть на глиняному роз­чині у відношенні 1:1... 1:2 (глина, пісок), залежно від жирності глини. Залишають осадові зазори над віконними і дверними коробками.

Горизонтальні шви виконують завтовшки не більше 10 мм. Кладку ведуть по всьому периметру будівлі, щоб запобігти виникненню осадових тріщин.

Після кладки стіни затирають глиняним роз­чином, а після завершення деформацій (через 2-3 роки) наносять штукатурку із глиняного роз­чину з введенням солом'яної січки. При кладці саману використовують ланцюгову систему перев'язки швів.

 5.5. Техніко-економічна оцінка стін

Стіни громадських будівель оцінюють за показниками вартості, затратами праці, масою і витратами матеріалів, віднесеними до 1 м².

Для зовнішніх стін опалюваних будівель найважливішим показником є їхні теплозахисні властивості. При однакових показниках опору теплопередачі, найважчими, найбільш трудо­місткими й найдорожчими є стіни із звичайної суцільної цегли. Стіни з порожнистої цегли, керамічних і легкобетонних каменів, і полегшені конструкції стін за однакових умов менш трудомісткі і економічніші.

Однак, при техніко-економічному аналізі треба враховувати не тільки одночасні затрати, а увесь комплекс усіх діючих факторів, пов'язаних з експлуатацією будівлі, транспорт­ними та іншими витратами. Так, стіни із лицьо­вих керамічних порожнистих каменів світлих тонів дорожчі за стіни із звичайної цегли. Але вони на 30% легші від стін із звичайної цегли, мають менші затрати праці, що веде до зменшен­ня розмірів фундаментів і об'єму земляних робіт.

Тому в цьому разі збільшення вартості самої стіни не являється вирішальним. Порівнюючи показники цих двох стін, треба враховувати всі ці фактори і те, що фасади стін із звичайної цегли (особливо, коли вони оштукатурені) вимагають значних затрат на утримання і ремонт під час експлуатації. Фасад із лицьових керамічних порожнистих каменів більш стійкий проти атмосферних впливів, і утримання його легше і дешевше.

В таблиці 5.1 приведені техніко-економічні показники зовнішніх стін, які мають приблизно однакові теплозахисні властивості.

 5.6. Монолітні конструкції стін

Монолітними називають стіни, які виконують за допомогою спеціальної опалубки, куди вкладається матеріал стіни. Вони бувають бетонні, глинобетонні, із пористого бетону.

Монолітні стіни зводять у стаціонарно встановленій інвентарній дерев'яній, дерево-металевій, металевій опалубці з нарощуванням із внутрішнього боку щитками, або в підйомній опалубці (рис. 5.12).

Монолітні стіни застосовують з метою зменшення затрат на створення виробничої бази, економії сталі і енергетичних ресурсів на ви­готовлення і зведення їх порівняно з цегляними будівлями.

Товщина монолітних легкобетонних стін визначається статичним і теплотехнічним роз­рахунком в залежності від кліматичних умов і класу бетону. Бетонування ведуть шарами завтовшки 250...300мм, так щоб до укладання наступного шару не затужавів попередній. Подають суміш в опалубку за допомогою бункера з одночасним вирівнюванням та ущільненням її. Строки витримування бетону в опалубці залежать від його виду. Так, ґрунтобетон повинен знаходитись в опалубці не менше трьох діб. Шлакокерамзитобетон — одну добу, тирсо-бетон — 2-3 доби. Основні недоліки цих стін — великі затрати цементу і мокрий спосіб вироб­ництва.

Але цей метод будівництва має багато переваг, це — зниження собівартості будівельно-монтажних робіт, економія матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів; використання місцевих матеріалів і відходів промисловості та сільськогосподарського виробництва. Викону­ючи монолітні стіни, можна: застосовувати різно­манітні об'ємно-планувальні рішення на складному рельєфі; збагатити пластику фасадів, їх варіантність; підвищити технологічні власти­вості за рахунок безшовності конструкцій. Застосування легких бетонів покращує тепло­фізичні характеристики огороджуючих кон­струкцій, зменшує масу будівель.

 5.7. Стіни з великих блоків

Кладка стін із цегли та інших дрібноштучних місцевих матеріалів потребує великих затрат праці і не дає змоги широко використовувати засоби автоматизації і механізації будівництва.

З метою використання місцевих будівельних матеріалів у збільшених виробах і підвищення ступеня індустріалізації будівельного вироб­ництва — проектують і споруджують будівлі з великих блоків.

Будівлі, в яких стіни монтують із великих штучних каменів (блоків) масою від 0,3 до 3,0 т, називають великоблоковими. Громадські великоблочні будівлі проектують, як правило, безкаркасного типу з поздовжніми несучими стінами або поперечними несучими стінами (рис. 5.13; 5.18). Проте, найбільш оптимальною є конструктивна схема з поздовжніми несучими стінами. В цій схемі однотипні залізобетонні панелі перекриття укладають упоперек будівлі на поздовжні стіни, які є одночасно і діафрагмами жорсткості, а стінові блоки зовнішніх стін виконують несучі і захисні функції. При будь-якій конструктивній схемі стіни з великих блоків кладуть з перев'язкою вертикальних швів. За матеріалом великоблочні стіни можуть бути: із легкобетонних блоків (в тому числі із ніздрю­ватих бетонів); із цегляних блоків та блоків із пиляного вапняку.

В залежності від застосованих матеріалів, маси стіни, умов монтажу стінових блоків вибирають систему розрізки стіни. Систему роз­кладки блоків в межах висоти поверху назива­ють розрізкою. В залежності від кількості покладених рядів розрізка буває: дворядна — по висоті поверху покладені два блоки; трирядна — по висоті поверху покладено три блоки; чотири­рядна — по висоті поверху покладено чотири блоки (рис. 5.14). Для зовнішніх стін із великих блоків застосовують: дво-, три-, чотирирядну розрізку.

В сучасних будівлях із легкобетонних блоків із пиляного вапняку застосовують дворядну розрізку стін. Назва блоків залежить від місця розташування їх у стіні.

Зовнішні стіни дворядної розрізки (рис .5.15) монтують із слідуючих типів основних блоків:

простінкових з чвертями назовні, завтовшки 400,500,600 мм;

підвіконних з чвертями всередину, з нішами для приладів опалення на 100 мм тоншим від простінкових;

перемичкових, які мають чверті: зверху — для опертя плит перекриття; знизу — для вікон­ної коробки;

рядових такої ж конструкції, як і простінкові, але установлених на глухих ділянках стін;

поясних такої ж форми, як перемичкові, але без чвертей, зводяться на глухих ділянках стін зверху рядових блоків.

 

 Для житлових будинків з висотою поверху 2,8 м при дворядній розрізці стін висоту про­стінкового блоку беруть 2180 мм, ширину 990, 1190,1390,1590,1790 мм. Висота перемичкових блоків 580 мм, ширина 1980, 2380, 2780, 3180 мм; висота підвіконних блоків 840 мм і ши­рина 990, 1190, 1790, 1990 мм.

Внутрішні стіни (рис. 5.15) монтують із блоків однорядної розрізки завтовшки 200-300 мм з вертикальними круглими порожнинами, які

повсті і замонолічують легким бетоном; закритими (рис. 5.17), уформі «колодязя», між поперечними ребрами блоків, які замонолічують бетоном. Зі сторони фасаду вертикальні стики законопачують просмаленим клоччям; вертикальні і горизонтальні стики зовні чеканять цементним розчином.

Стійкість і просторова жорсткість (рис. 5.17) великоблокових будівель забезпечується клад-

Таблиця 5.1. Техніко-економічні показники їм² площі зовнішніх стін

Варіант

Матеріал

Товщина стіни, мм

Вартість,

%

Трудозатрати, люд/дні

Маса 1 м стіни, кг

Витрати

 

 

Цегла,

шт

Цемент, кг

Цегла звичайна

0,47

Цегла силікатна

0,47

Керамічні камені

0,32

Цегла звичайна (кладка з повітряним прошарком)

0,54

використовують як вентиляційні канали. Висота вертикальних блоків внутрішніх стін 2180 мм, горизонтальних (поясних) — 340 мм, ширина 1190, 1590, 2390 мм. Висота внутрішніх блоків з вентиляційними і димовими каналами 2780 мм.

До спеціальних блоків (рис. 5.16) відносять­ся наріжні, цокольні, карнизні, блоки для стін сходової клітки, парапетні, санітарно-технічні. * Для забезпечення монтажу блоків, в них за­кладають монтажні петлі.

Зовнішню поверхню зовнішніх стін виконують з фактурним шаром, а внутрішня по­верхня — підготовлена під пофарбування або обклеювання шпалерами.

Великі блоки укладають один на один по ша­ру розчину 10-20 мм завтовшки.

Особливо відповідальними місцями в стінах із великих блоків є стики, тобто місця спряження блоків.

За місцерозташуванням стики бувають:

горизонтальні між плоскими гранями покладених один на інший блок. Міцність і повітронепроникність стику досягається шаром розчину, на який укладають блоки (рис. 5.13);

вертикальні (рис. 5.13) між гранями суміжно    установлених    блоків,    по

конструктивному рішенню стики бувають: відкриті (рис. 5.17), утворені ребрами суміжних блоків у вигляді паза, який обклеюють всередині руберойдом, утеплюють пакетом із мінеральної

 

кою стінових блоків з перев'язкою швів; стальними скобами в місцях примикання вну­трішніх стін до зовнішніх, анкеровкою плит між­поверхового перекриття з зовнішніми і вну­трішніми стінами, анкеровкою плит перекриття між собою та зі стінами; влаштуванням «поясів жорсткості» (на рівні перекриття кожного поверху), які зв'язують стальними накладками суміжні блоки зовнішніх і внутрішніх стін.

Стіни з великих блоків за вартістю майже не відрізняються від цегляних, але вартість всієї будівлі із цегли буде вищою ніж такої ж з великих блоків.

Великоблокові будівлі на 10-20% легші за цегляні, тому під ними буде меншого розміру подушка фундаментів і об'єм земляних робіт.

Переваги будівництва із великих блоків характеризують дані таблиці 5.2.

 5.8. Архітектурно-конструктивні елементи стін

Індивідуальний облік будівлі залежить від конструкції зовнішніх стін, від розташування і розмірів вікон та інших архітектурно-кон­структивних елементів (рис. 5.19).

Основними елементами стін являються прорізи і простінки.

Прорізи — це великі отвори, які залишають в кладці для вікон, дверей або печей. Ділянки стін

між прорізами називають простінками. Простінки бувають рядові (між двома прорізами) і кутові (між кутами будівлі і найближчим прорізом). Верхня і бокова площина, яка обмежує проріз, називається укіс (одвірок). Укіс дверний називають — косяк. Укіс роблять у кладці з четвертями — прямокутними виступами, які призначені для опирання віконних і дверних коробок.

Конструкція, яка перекриває проріз зверху, сприймає навантаження від кладки, що лежить вище неї і передає його на простінки, називається перемичкою. За характером сприйняття наван­таження, перемички бувають: несучі (на які спирають перекриття) й ненесучі (які сприй­мають навантаження тільки від власної ваги і кладки, розташованої вище).

За конструкцією перемички бувають: бал­кові (горизонтальні), арочні (криволінійного обрису).

Перемички над прорізами глинобитних і саманних стін виконують із товстих просмолених дощок, пластин, або обтесаного на один кант підтоварника (рис. 5.11; 5.20, г), з обов'язковим осадовим проміжком над коробками.

В цегляних стінах можуть бути аркові, клинчасті, стальні, рядові, армоцегляні, моно­літні, збірні залізобетонні перемички (рис. 5.20).

Аркові і клинчасті перемички представ­ляють собою кладку, виконану із цегли на ребро, похилими рядами з влаштуванням між ними клиноподібних швів (рис. 5.20, б, в). Кількість

рядів беруть непарну; середній ряд називається замком, бо при руйнуванні його арка втрачає міцність.

Площину стикання арки з опорами назива­ють її п'ятами. Ці перемички міцні, але зведення їх пов'язане із значною трудомісткістю, потребою витримування в опалубці, додатковою витратою лісоматеріалу. Вони швидко руйнуються при нерівномірному осіданні будівель і землетрусах.

Крім того, вони передають на свої опори не тільки вертикальні навантаження але й горизонтальний розпір, який не завжди добре сприймається крайніми простінками. Тому аркові і клинчасті перемички застосовують найчастіше при споруд­женні будівель за індивідуальними проектами для покращення їх архітектурного обліку.

Рядова перемичка (рис. 5.20, а) представляє собою ділянку суцільної кладки над перерізом завширшки до 2 м, виконану на розчині марки не менше 2Ь. Висота кладки дорівнює '/ розміру прольоту, що перекривається, і не повинна бути меншою чотирьох рядів кладки із цегли і трьох рядів кладки із каменю.

По опалубці простилається цементний розчин (складу 1:4) завтовшки 20-30мм, в який укладають стальну арматуру в кількості не менше одного стержня діаметром 6мм на кожні 130 мм товщини стіни. Кінці арматури закладають у стіни (за опори перемички) не менше, ніж на 25 см.

Рядові перемички трудомісткі і чутливі до нерівномірних осідань та землетрусів. Армо­цегляні і армокам'яні перемички влаштовують при прорізах понад 2 м або при значних наванта-Переріз стальної армат.ури у них ви­значається розрахунком.

Вони відрізняються від рядових тим, що у вертикальні та поздовжні шви кладки над про­різами закладають каркаси з арматурної сталі, які залучають до роботи для сприймання навантаження усю смугу кладки.

З запровадженням в будівництво залізобето-

ну почали використовувати монолітні залізо­бетонні перемички (рис. 5.20, д), які представ­ляють собою невеликі залізобетонні балки різної конфігурації перерізу, що бетонуються в опалубці над прорізом.

В сучасному будівництві, як правило, застосовують збірні залізобетонні перемички (рис. 5.20, є, і) у вигляді різних комбінацій гото­вих залізобетонних брусків і плит, що виготовляються на заводах.

Таблиця 5.2. Техніко-економічні показники будівель на 1 м² житлової площі

Тип будівлі

Вартість,

%

Затрати

праці,

люд/дні

Маса, кг

Затрати

Термін

 

 

Сталі, кг

Легкого бетону, м³

Гіпсобетону,

м³

будівництва %

Цегляна

4,5

21,1

-

0,13

3 великих блоків

3,86

32,9

0,37

0,12

 

Перемички виготовляють у вигляді брусків, плит, балок з опорною полицею.

Марки елементів складаються із двох частин: буквеної і числової. Брускові перемички мар­кують буквами ПБ; плитні — ПП; балкові — ПГ. Цифрова частина марки означає довжину еле­мента в дециметрах, наприклад, ПБ-10. Довжину елемента вибирають з розрахунком, щоб кінці закладались в проміжки не менше ніж на 125 мм в ненесучих перемичках і не менше 250 мм — в несучих. Для утворення чверті крайній зовніш­ній брусок укладають на один ряд нижче остан­ніх. В несучих перемичках крайній внутрішній брусок кладуть посиленого профілю.

Брускові перемички виготовляють завширшки 120, 250 мм при висоті 65; 140; 220; 290 мм і завдовжки від 1 до 6 м.

Перемички плитні бувають завширшки 380; 510 мм при висоті 65; 140; 220 мм, завдовжки від 1,2 до 3 м.

Перемички балочні («Г» -подібні), виконують завширшки 250; 380; 510 мм при висоті 290; 440 мм, завдовжки від 1,5 до 6,0 м.

Раніше перемички виконували також із дво­таврових балок, рейок або швелерів (рис. 5.20, ж). Зараз метал для перемичок не використову­ють, крім випадків, коли при ремонтних роботах або реконструкції будівлі за її розмірами не мо­жуть бути використані збірні залізобетонні пере­мички.

Поверхня стіни має вертикальні й горизон­тальні членування, які є 'її основними еле­ментами. Горизонтальні членування утворю­ються за допомогою влаштування цоколю, карнизів; вертикальні — за допомогою пілястр, контрфорсів.

Цоколь — це нижня частина зовнішньої стіни, що виступає (або западає) за площину стіни і захищає її від впливу опадів і механічних пошкоджень (рис. 5.21).

Цоколь зорово сприймається як основа (по­стамент), на якій споруджена будівля. Верхня межа цоколя називається кордоном і виконується завжди горизонтальною. Цоколі роблять: цегляні з розшивкою швів або оштукатурені цементним розчином; обличковані природним каменем, або плитами з штучних або природних матеріалів; з бетонних блоків, у підрізку, які мають товщину меншу за зовнішню стіну.

Горизонтальні виступи називають карниза­ми. Карниз, розташований по верху стіни, на­зивається вінцевим (або головним). Він відводить від стін воду, яка стікає з даху і надає будівлі завершений вигляд. Форми і конструкції голов­них карнизів залежать від архітектурно-кон-структивного вирішення будівлі, її висоти і вели­чини вильоту карнизу. В масовому будівництві найчастіше застосовують збірні залізобетонні карнизи (рис. 5.22, б, в) із консольних плит, що укріплюються в кладці анкерами.

При вилітах не менше 300 мм (і не більше половини товщини стіни) карниз роблять поступовим напуском рядів кладки (не більше, ніж на 80 мм в кожному ряду) (рис. 5.22, а).

Фасади іноді розчленовують по висоті невеликими проміжними карнизами простої фор­ми — поясками. Карнизи над прорізами вікон і дверей називають сандриками (рис. 5.19).

Вище головного карнизу іноді розташовують парапети і фронтони: парапет — це стіна будівлі над вінцевим карнизом висотою 0,5-1 м. Парапет може захищати дах по всьому периметру, або з двох чи трьох боків (рис. 5.19; 5.22, г).

Влаштування парапету дає змогу приховати виведені на дах димарі, вентиляційні шахти, слухові вікна та інші надбудови і робить при­вабливим зовнішній вигляд будівлі.

Останнім часом.замість парапету на дахах роблять легку металеву огорожу, що здешевлює будівництво і дає змогу спростити відведення води з дахів.

Трикутна стіна, що закриває простір горища при двосхилих дахах й обрамлена карнизом, на­зивається фронтоном (рис. 5.19).

Таку саму стіну, але без карнизів, називають щипцем.

Ненаскрізні заглиблення в стінах, для розміщення в них труб, батарей опалення та ін., називають нішами (рис. 5.29).

Вертикальні потовщення стін (виступи) прямокутного перерізу, призначені для підсилен­ня стін і підвищення їх стійкості, називаються пі­лястрами; а такі ж виступи напівкруглого пере­різу — півколонами. Виступи з похилою пе­редньою гранню, що сприймають горизонтальні навантаження на стіну (наприклад, розпір від склепіння), називають контрфорсами (рис. 5.19).

Зміну товщини стін за висотою (на рівні міжповерхових перекриттів) роблять уступами, які називають обрізами; уступи, які утворюють зміну товщини стіни по довжині, називають пристінок (рис.5.19). Малі отвори (наскрізні і ненаскрізні), що залишають в стінах для про­кладки труб, закладання кінців балок, називають гніздами.

 

 

5.9. Деформаційні шви

Важливими елементами кам'яних стін являються деформаційні шви.

Деформаційні шви (рис.5.23) представляють собою наскрізні вертикальні щілини, які роблять в тих місцях, де можуть з'явитись тріщини від зміни температури або від нерівномірного осідан­ня будівлі. Деформаційні шви призначені по­передити появлення тріщин. Вони можуть бути осадовими й температурними.

Температурні шви роблять у стінах будівель великої довжини. Вони розрізають стіну від верху до фундаменту. Відстань між швами залежить від розрахункової зимової температури, матеріалу стін, температурного режиму при­міщень і може бути від 50 до 200 мм. При цьому, чим нижча зимова температура і міцніша кладка, тим шви розташовані частіше і навпаки.

Осадові шви роблять в тих місцях, де може бути нерівномірне осідання різних частин будівель, наприклад: на кордоні ділянок з різним навантаженням на основу (з різницею у висоті більше 10 м); на кордоні ділянок, розташованих на основах з різними фізико-механічними властивостями; на кордоні ділянок з різною чер­гою будівництва, а також в місцях прилягання нових стін до існуючих.

Конструкція осадового шва повинна забезпечити вільне вертикальне переміщення однієї частини будівлі відносно другої. Тому осадові шви, на відміну від температурних, роз­різають будівлю повністю на відсіки, що можуть самостійно працювати під навантаженням. Осадові шви починаються від підошви фунда­менту, розрізають стіни, перекриття і дах.

Осадові шви є одночасно і температурними, але температурні шви осадовими бути не можуть.

5.10. Балкони, лоджії, еркери

Балкони, лоджії і еркери (рис. 5.24), як основні частини і елементи громадських будівель, забезпечують комфортні умови експлуатації їх і суттєво впливають на формування художнього вигляду будівель. Вони являються невід'ємним планувальним елементом квартири та всієї будів­лі і в значній мірі збагачують пластику фасадів, роблять їх виразнішими і рельєфними. Крім того, балкони, лоджії і еркери створюють тіньовий захист приміщень, зв'язують будівлю з навколишнім середовищем, підвищують рівень благоустрою житлових будинків, готелів, санаторіїв та інш.

Вартість влаштування їх, в залежності від типу будівлі, її поверховості складає 6-8 % від вартості будівлі, а затрати праці на влаштування балконів, лоджій, еркерів складає 2% від загальних затрат на будівництво.

Конструкції балконів, лоджій, еркерів безпосередньо зв'язані з конструкцією стін.

Балкон (рис. 5.24, а, г, ж) — це відкрита, огороджена перилами, площадка, яка виступає за площину зовнішньої стіни і розташована на рівні міжповерхового перекриття. Балкон скла­дається із несучої конструкції, підлоги і огород­ження. Несуча конструкція в сучасному будівництві виконується із залізобетонних плит, защемлених з одного боку в стіні і прикріплених зварюванням до стальних анкерів, укріплених в стінах, а також панелі перекриття.

Залізобетонні плити виготовляють двох типів: з опорним ребром, повернутим вверх (для стін із цегли); і опорним ребром, повернутим вниз (для стін із великих блоків).

Для будівель із цегли і великих блоків балконні плити виготовляють завдовжки 2390, 2690, 3290, 3590, 3890 мм (з градацією 300 мм), завтовшки 30-50 мм, з виносом 900-1500 мм. Верхня площина плит має похил назовні 1-2% .

Для попередження протікання атмосферної води з балкону в приміщення підлогу балкона роблять нижче внутрішніх приміщень на 50-70 мм і нижче порогу на 100-150 мм. Підлога балкона може бути цементна або із керамічної плитки. Щоб вода не попадала на нижній балкон і стіну, по периметру балконної плити на відстані 2-5 см відкраю влаштовують слізник (крапель-ник). Огородження найчастіше роблять із стальної решітки. Стійки огородження закріпля­ють зварюванням із закладними деталями плит.

В індивідуальному будівництві зустріча­ються балкони на кронштейнах або стояках.

Лоджії (рис. 5.24. в, є) являють собою вбудовану в габарити будівлі терасу, відкриту з фасадного боку і захищену з трьох інших сторін стінами. Лоджія захищає приміщення від пере­гріву сонячними променями і використовується як балкон, закритий від дощу і вітру.

Несучою конструкцією лоджії служить за­лізобетонна плита, огороджена перилами з фасад­ної сторони. Плити лоджії укладають на несучі бокові стіни. Плити виготовляють завдовжки 2980-6280 мм при ширині 1190 мм і висоті 220 мм. Крім того, для влаштування лоджій ви­користовують круглопорожнинні плити — на­стили міжповерхових перекриттів. Підлогу в лоджіях виконують з похилом 1-2 % назовні з обов'язковим укладанням гідроізоляційного шару.

Еркер (рис. 5.24, б, д, і) — це об'єм, який виступає за площину зовнішніх стін і освітлюється вікнами. Еркери збільшують площу приміщення, освітленість, інсоляцію і значно збагачують композицію будівлі. У плані еркерам надають прямокутну, трикутну та інші форми.

Огороджуючі конструкції залежать від його форми і місця розташування на фасаді будівлі. Еркер має одне або декілька вікон, або суцільне заскління.

Якщо еркер починається з першого поверху, то його стіну опирають на фундамент.

Найчастіше еркери влаштовують з другого поверху. В цьому випадку несучими (по­верховими) конструкціями, що підтримують еркер, являються або випущені із стін консолі, обрамлені по периметру еркера обв'язувальними балками, або залізобетонні консольні плити. Підлоги в еркерах влаштовують на одному рівні з основним приміщенням.

 

5.11. Оздоблення кам 'яних стін

Архітектурний вигляд будівель і довговічність фасадної поверхні залежить від зовнішнього • оздоблення стін. Зовнішні поверхні кам'яних стін . можуть бути оздоблені: декоративною кладкою, офактуреними каменями, обличкуванням керамічною плиткою і каменем, штукатуркою.

Декоративною називають таку цегляну кладку, поверхня якої, крім міцності, має якісну фактуру.

Найпростішою декоративною кладкою є плоский рисунок із цегли різних кольорів. Мо­жуть застосовуватись різні способи перев'язки швів з розшивкою їх білим і кольоровим розчи­ном, або рельєфні орнаменти (рис. 5.25).

Для обличкування зовнішніх стін, керамічні плитки випускають двох видів: закладні і при­ставні (рис. 5.26).

Обличкування закладними керамічними плитами здійснюють одночасно з кладкою, а об­личкування приставними плитками виконують на розчині не нижче М 50, виготовленому із порт­ландцементу М30О-М5О0, і тільки через шість місяців після закінчення кладки на всю висоту будівлі, і не раніше, ніж на стіни буде передано 85% проектного навантаження. Обличкування керамічними плитами може бути з перев'язкою вертикальних швів і без перев'язки. Застосуван­ня кераміки для обличкування кладки цоколя не допускається, так як керамічна плитка руйнуєть­ся і відшаровується внаслідок осідання будівлі.

Стіни можуть бути обличковані бетонними плитами. Вони бувають двох видів: Ь-подібні і кесонні (рис. 5.27). Випускають добірні плити: кутові і фасонні. Обличкування бетонними пли­тами здійснюють одночасно з кладкою, але тим­часово без заповнення горизонтальних швів лич-кування розчином, так як усадка кладки і плит не однакова. Обличкування бетонними плитами міцне і майже не відшаровується.

Для обличкування стін природними матеріалами застосовують граніт, вапняк, мармур. Проте, це обличкування дуже дороге і застосову­ється в особливих випадках для посилення архітек­турно-художньої виразності будівлі. Найчастіше цими плитами оздоблюють цоколі, вхідні портали.

Використовують плити завтовшки від ЗО до 60 мм із сторонами віл 300 до 600 мм. Плити із вапняку, пісковику мають різну обробку: пиляну, точову, шліфувальну, бороздчату. Гранітні і мармурові плити мають поліровану поверхню. Обличкування плитами ведуть або по готовій стіні, або одночасно з кладкою стіни. До готової стіни плити закріпляють зазубленими костиля­ми, які закладають у гнізда, проведені в кладці.

Іноді ставлять вертикальні стальні стержні, пропущені в скоби, поставлені в кладку. За ці стержні при обличкуванні закріпляють крюки, що утримують плити (рис. 5.28).

Всі закріплювальні деталі виконують із не­ржавіючої сталі. Таке закріплення дорого вартує і вимагає великих затрат праці.

Штукатурка зовнішніх стін - трудомістка, дорого коштує, затримує будівництво, тому за­стосовується на невеликих ділянках стін, або при полегшеній кладці і в унікальних будівлях.

Найчастіше фасади оздоблюють місцевими керамічними каменями або лицевою цеглою світ­лих тонів (рис. 5.29). їх кладуть у зовнішню версту одночасно з кладкою стін, і цей шар потім працює під навантаженням одночасно з кладкою. Обличкування лицевою цеглою і місцевим керамічним каменем є одним із самих простих і дешевих способів оздоблення фасадів.

В залежності від призначення приміщень, внутрішні поверхні стін оздоблюють:

монолітною (мокрою) штукатуркою — тобто шаром затверділого і обробленого будівельного розчину. Проте, великі затрати праці і тривала сушка штукатурки обмежують цей вид оздоблен­ня. Як правило, таку штукатурку застосовують для стін, кладка яких велась в зимових умовах, в місцях, де проходять димові і вентиляційні канали; гіпсокартонними листами (рис. 5.30, а) з підготовленою поверхнею під обклейку шпалерами або декоративними синтетичними матеріалами. Листи приклеюють бітумними мас­тиками, або кріплять цвяхами до каркасу із дерев'яних рейок; деревостружковими і деревоволокнистими плитами (рис. 5.30, б) з оздобленою лицевою по­верхнею, що закріплюється до рейкового каркасу розкладками; керамічними, полістирольними та іншими личкувальними плитами (рис. 5.30, в), які кріп­лять до стіни за допомогою цементного розчину або спеціальними мастиками; синтетичними листами (рис.5.ЗО. г) з оздобленою або рельєфною поверхнею. їх закріп­люють до рейкового каркасу або приклеюють мастиками.

 

 5.12. Окремі опори. Прогони

Окремі опори і прогони в будівлях з несучими кам'яними стінами являються елементами вну­трішнього каркасу. В якості опор для конструк­цій перекриттів і покриттів використовують стов­пи із цегли або каменю, залізобетонні колони, стояки із азбестоцементних труб.

Переріз вертикальних опор із цегли ви­бирають залежно від величини навантаження, що передається на нього за розрахунком. Мінімаль­ний переріз несучого стовпа дорівнює 510x380мм. Стовпи кладуть із відбірної повнотілої цегли не нижче за М100 на розчині М 50 і вище з обов'язковим перев'язуванням швів у кожному ряду. Цегляні стовпи займають велику площу в плані і мають невелику несучу здатність (рис. 5.31, а). Для збільшення несучої їх здатності, кладку армують сіткою з дроту 0 5-6 мм з розмі­рами вічок 100-150 мм через 2-4 ряди кладки, або розміщують у каркасній обоймі із арматури чи кутиків (рис. 5.31, б, в).

При великих навантаженнях замість кам'я­них стовпів застосовують залізобетонні колони, або стояки із азбестоцементних труб. Залізо­бетонні колони можуть бути монолітні або збірні, в поперечному перерізі — прямокутні, квадратні, круглі. Для крайніх рядів колони виготовляють з однією консоллю, для середніх — з двома кон­солями (рис. 5.32, а).

Якщо застосовують стояки із азбестоцемент­них труб, то внутрішню порожнину заповнюють монолітним бетоном і арматурою.

Вони можуть при невеликому перерізі спри­ймати значні навантаження (рис. 5.32, б). Стояки із азбестоцементних труб доцільно застосовувати в будівлях павільйонного типу, коли треба мати великі вільні площі.

На опори спирають прогони, які сприймають навантаження від плит перекриття.

Прогони — це горизонтальний несучий еле­мент перекриття прямокутного, таврового та інш. перерізу (рис.5.32. в, г, д).

Прогони можуть бути залізобетонні, дере­в'яні, металеві. Прогони із збірного залізобетону сприймають значні навантаження, тому при спи­ранні їх на цегляні стіни або стовпи під їхні кінці підкладають     залізобетонні     подушки

(рис. 5.32, г, д). На внутрішніх опорах кінці про­гонів з'єднують між собою стальними наклад­ками, а в зовнішніх стінах — анкерами, що за-

кладаються в кладку. В каркасних будівлях і в будівлях з неповним каркасом прогони можуть спиратися: на колону (платформовий стик); в проріз колони (вилочне з'єднання); на консоль колони (рис.5.32,в).

Найпростішим при монтуванні є спирання прогонів на консоль колони, тому воно часто за­стосовується в сучасному будівництві.

 

 6.1. Перекриття, вимоги до них. Класифікація

Перекриття — це горизонтальний конструк­тивний елемент будівлі, який розділяє її на поверхи, сприймає навантаження від людей та обладнання і виконує роль горизонтальних діа­фрагм жорсткості.

Перекриття є одним із найважливіших і тру­домістких конструктивних елементів будівлі: затрати праці на їх влаштування досягають 25%, вартість 20%, затрати металу від 25 до 35% (в залежності від конструкції) загальних витрат будівлі.

Перекриття складаються із несучих елемен­тів (балок і плит) і огороджуючих конструкцій (міжбалкового заповнення підлоги), тому виконуть одночасно несучу і огороджуючу функцію в будівлі.

Перекриття повинні задовольняти вимоги:

міцності, тобто витримувати діючі на нього постіні й тимчасові навантаження;

жорсткості — тобто не мати прогинів вище установленої межі відносного прогину, що дорівнює відношенню абсолютного прогину до величини прольоту. Його значення не повинно перевищувати ¹/₂₀₀ для горищних перекриттів , і ¹/₂₅₀ — для міжповерхових;

довговічності; звукоізоляції (для міжповер­хових перекриттів); теплоізоляції (для горищних перекриттів і перекриттів над проїздами і холод­ними підвалами); вогнестійкості.

Враховуючи велику питому вагу вартості перекриття і підлоги в загальній вартості будівлі, до них ставлять підвищені вимоги: економічності й індустріальності.

Для зниження вартості перекриттів треба знаходити найбільш раціональну схему їх влаштування, застосовувати місцеві матеріали, зменшувати масу конструкцій і трудомісткість.

Перекриття повинні мати мінімальну висо­ту, так як збільшення її веде до збільшення об'єму будівлі, а, значить, і вартості її.

Висотою перекриттів є різниця позначок рів­ня чистої підлоги і стелі поверху, що лежить ниж­че, а при відкритих балках — нижньої грані їх.

Залежно від призначення приміщення, до перекриттів можуть ставитись спеціальні ви­моги: водонепроникність (для перекриттів у сан­вузлах, лазнях, пральнях), повітронепроник-ність, газонепроникність.

Перекриття за розташуванням у будівлі бувають: надпідвальні, міжповерхові і горищні; за матеріалом несучих конструкцій: дерев'яні, металеві і залізобетонні.

За конструктивним вирішенням перекриття бувають: балкові й безбалкові. В балочній схемі з прольотом до 6м навантаження від підлоги і маси міжбалкового заповнення сприймають бал­ки перекриття, які кладуть на несучі стіни з пев­ним кроком паралельно меншій стороні прольоту, що перекривають. Крок балок залежить від ма­теріалу і перерізу їх. При прольотах більше 6 м застосовують балки більшого поперечного пере­різу (прогони). Прогони спирають на окремі опори (колони, стовпи). Балки перекриття в цьому ви­падку спирають на прогони, утворюючи з ними балкову клітку. Перекриття із плит, які спира­ють на несучі стіни, називають безбалковим.

 6.2. Балкові перекриття

Балкові перекриття застосовують головним чином в індивідуальному будівництві. Несучий елемент цього перекриття — балка — може бути дерев'яна, металева або залізобетонна. Перекрит­тя по дерев'яних балках застосовують в сучас­ному, малоповерховому будівництві, де ліс є міс­цевим матеріалом. Цей вид перекриття має не­велику масу, простий у виконанні, порівняно невисокої вартості, але може загнивати, недос­татньо вогнестійкий і довговічний та вимагає великих затрат праці.

Дерев'яні перекриття складаються: з балок, міжбалкового заповнення, підлоги й опоряджувального шару стелі (рис. 6.1, а, б). Дерев'яні балки виготовляють у вигляді брусів прямокутного перерізу або товстих дощок хвой­них порід, розміри визначають розрахунком. Висота перерізу дерев'яної балки складає ¹/₂₀~ ¹/₂₅ частину прольоту і найчастіше становить 130, 150, 180, 200 мм, а товщина — 75, 100 мм. Від­стань між балками в осях (крок) дорівнює 600-1000 мм. Для опертя міжбалкового заповнення до бічних сторін балок прибивають бруски (черепні) перерізом 40x50 мм (рис. 6.1, в, г).

Глибина опертя кінців балок у гніздах кам'я­них стін дорівнює 180 мм.

Опирання кінців дерев'яних балок на кам'яні стіни (рис. 6.2, а, б) може бути з глухим або відкритим закладанням. При глухому закладанні щілину між балкою і гніздом в 20-30 мм заповнюють розчином. Глухе забиття захищає балку від доступу до неї вологого, теплого повітря і не дає можливості появленню на стінках гнізд конденсату і зволоженню кінців балок. При відкритому закладанні щілини між балкою і стінками гнізд нічим не заповнюють. Відкрите спирання допускається при стінах завтовшки більше 510 мм і при спиранні бал ок на внутрішні стіни. У зовнішніх стінах завтовшки 510 мм і менше при такому спиранні гнізда балок утеплюють вкладками із теплоізоляційних матеріалів.

В цьому випадку забезпечується вентиляція гнізд повітрям, що проникає із міжбалкового простору перекриття.

Кінці балок антисептують 3% розчином фто­риду натрію на довжину 750 мм, а бічні поверхні кінців балок обклеюють руберойдом у два шари на бітумі. Для зв'язку стін з перекриттями кінці ба­лок заанкеровують в стіни. Стальний анкер одним кінцем прикріплюють до балки, а другий кінець замуровують у кладку. При спиранні балок на внутрішні стіни, або прогони (рис. 6.2) кінці їх антисептують, обгортають двома шарами рубе­ройду і з'єднують між собою стальними зв'язками. Анкери ставлять не рідше ніж через одну балку.

Прогони бувають залізобетонні, стальні, де­рев'яні (рис. 6.2, в, г). Простір між балками заповнюють міжбалковим накатом, який спи­рається на черепні бруски. Застосовують накати із одинарних або подвійних щитів, гіпсових або легкобетонних блоків, фібролітових плит (рис. 6.1, д). По накату виконують змащення гли­нопіщаним розчином 20-30 мм завтовшки, або кладуть шар рулонного матеріалу, який одночас­но служить пароізоляцією. Для покращення звукоізоляції (в міжповерхових перекриттях) і теплоізоляції (в горищних і напівпідвальних перекриттях) укладають шар ізоляційного ма­теріалу (із шлаку, сухого піску, керамзиту) зав­товшки 60—80 мм для міжповерхових і 220-260 мм для горищних перекриттів. Для настилки підлоги по балках через 500-700 мм укладають лаги із дощок або пластин, до яких прибивають дошки підлоги. У місцях спирання лаг на балку під лаги підкладають звукоізоляційні прокладки із рулонних матеріалів, гуми або смуги оргаліту. Завдяки наявності лаг, укладених під підлогою, під усією площею приміщення створюється су­цільний прошарок, який сполучається з повітрям приміщення через вентиляційні решітки по кут­ках кімнат. Це забезпечує вентиляцію підваль­ного простору й видалення з нього водяної пари. Для зменшення висоти перекриття часто підлогу укладають безпосередньо по балках. Проте, відсутність лаг погіршує звукоізоляцію пере­криття. Стелю оштукатурюють по шару дранки, або оббивають листами сухої штукатурки.

 

Конструкція перекриття по дерев'яних балках з накатом із легкобетонних блоків і плит зменшує витрати деревини, але маса його збіль­шується. Шви між блоками і місця примикання їх з балками закладають розчином. Зверху накату влаштовують гідроізоляцію гарячим бітумом або із шару рулонного матеріалу.

Горищні перекриття не мають підлоги, а теп­лоізоляційну засипку захищають від вологи вап­няно-піщаною (глинопіщаною) стяжкою завтовшки 20 мм.

Перекриття над санвузлами влаштовують з водонепроникними підлогами і надійною гідроізоляцією по суцільному дощатому настилу із шпунтованих дощок, які прибивають до відкритих знизу балок перекриття (рис.6.1, е).

При ремонтних роботах та реконструкції будівель зустрічаються перекриття по металевих балках. Тепер такі конструктивні вирішення перекриттів використовують дуже рідко. Метале­ві балки із двотавру, швелера, або рейки уклада­ють на несучі стіни або стовпи з закладанням і анкеруванням їх (рис. 6.3, а, б, в).

Величина спирання на стіни становить 200-250 мм. Балки розміщують на відстані 1,0-1,5 м одна від одної. Під балки укладають бетонні подушки або стальні підкладки. Балки захищають від корозії, можливої дії вогню або високих тем­ператур.

Міжбалкове заповнення може бути монолітним і збірним. Монолітне міжбалкове заповнення (рис. 6.3, г, д, е) може бути із цегли, бетону або залізобетону і керамічного каменю. В залежності від розташування залізобетонної пли­ти у верхній чи нижній площині балки стеля бу­ває гладка, ребриста, у вигляді склепіння з цегля­ним або бетонним заповненням міжбалкового простору.

Перекриття по стальних балках із збірним накатом за своєю схемою аналогічні перекриттям по дерев'яних балках. Стальні балки горищних перекриттів утеплюють зі сторони горища, щоб не утворювався взимку конденсат на стелі в місцях розташування балок (рис. 6.3, д).

Із впровадженням в будівництво залізобетону почали застосовувати перекриття по залізо­бетонних балках таврового перерізу (рис. 6.4). Вони прості за конструкцією, мають відносно невелику масу, але трудомісткі у зв'язку з за­биванням цементним розчином великої кількості швів між елементами міжбалкового заповнення. Крок балок назначають, в залежності від навантаження, від 600 до 1000 мм. В якості між­балкового накату застосовують гіпсобетонні або легкобетонні плити. Підлоги влаштовують по лагах або по вирівняній основі. Стелі покривають шаром штукатурки не більше 10 мм. Зв'язок перекриття зі стінами виконується анкеруванням балок перекриття (рис. 6.4, д). Балки горищного перекриття утеплюють (рис. 6.4, г).

 6.3. Перекриття із збірних залізобетонних панелей

Залізобетонні перекриття міцні, довговічні, негорючі. За способом влаштування вони бу­вають збірні, монолітні і збірно-монолітні.

В сучасному масовому будівництві найбіль­шого поширення набули перекриття, в яких несучими елементами є збірні залізобетонні панелі. їх виготовляють на заводах у відповід­ності з номенклатурою збірних залізобетонних виробів для громадських будівель.

Залежно від конструктивних схем, плитні перекриття бувають (рис. 6.5, а, б, в, г)із вузьких довгомірних багатопорожнинних залізобетонних панелей, що спираються на поздовжні несучі стіни        або    прогони; із вузьких багатопорожнинних залізобетонних панелей, що спираються на поперечні стіни або прогони; із суцільних плоских залізобетонних панелей розміром на кімнату, що спираються на несучі

стіни або прогони, по трьох або чотирьох сторонах; із панелей, що спираються по чотирьох кутах на колони каркасу.

 

Залізобетонні панелі з круглими порожни­нами (рис. 6.6, а) щільно укладають на стіни або прогони, утворюючи гладкі стелі приміщень і рівну поверхню під основу підлоги.

Збірні панелі з круглими порожнинами ви­готовляють із бетону класу В 15; В 20 завдовжки 2,4; 2,7; 3,0; 3,6; 4,2; 4,8; 5,1; 5,4; 5,7; 6; 6,3 мпри ширині 1,2; 1,5; 1,8 м і товщині 220 мм.

Панелі прольотом 9 і 12 м, завтовшки 300 і 220 мм, завширшки 1,0 і 1,2 м використовують у громадських будівлях.

Панелі кладуть на несучі стіни по шару роз­чину. Кінці покладених панелей спирають на цегляні стіни не величину не меншу 100—200 мм, а на панельні стіни — 50-70 мм.

Для попередження руйнування панелі під навантаженням від маси стіни в місцях закла­дення їх в стіни порожнини панелей повинні бути зароблені бетоном класу не менше В 15.

Шви між плитами щільно заповнюють цемент­ним розчином М100, а зі сторони стелі розшивають.

Найбільш індустріальними є перекриття із суцільних плоских залізобетонних панелей (рис. 6.6, б) завдовжки 3,6-6,3 м при ширині 2,4-7,2 і товщині 120-160 мм.

Суцільні плоскі панелі являють собою залізо­бетонну плиту сталого перерізу з нижньою по­верхнею, що готова під фарбування, і верхньою рівною, підготовленою для влаштування підлоги. їх застосовують в перекриттях великопанельних будівель і спирають по контуру. Відсутність швів на стелі підвищує звукозахисні й архітектурні переваги приміщення.

Укладені панелі залізобетонних перекриттів анкерують стальними зв'язками (рис.6.7. а, б, в) із зовнішніми стінами і між собою. Анкерування укладених плит і забиття швів розчином надає збірному перекриттю властивості жорсткого диску, що збільшує загальну стійкість будівлі.

Перекриття із збірних залізобетонних па­нелей підвищує індустріальність будівництва, скорочує затрати праці і строки будівельно-мон­тажних робіт, проте мають велику вартість.

6.4. Монолітні залізобетонні перекриття

Монолітні залізобетонні перекриття арму­ють і бетонують на місці в опалубці. їх застосо­вують в будівлях складної форми в плані, де збірні перекриття не можуть бути застосовані, при значних динамічних навантаженнях на пере­криття; в індивідуальному будівництві з метою зменшення вартості.

За конструкцією монолітні залізобетонні перекриття бувають: ребристі, кесонні, безбалкові.

Ребристі перекриття складаються із голов­них балок, другорядних балок і плити монолітно зв'язаних між собою (рис.6.8. а). Відстань між другорядними балками при товщині 70-100 мм приймають від 1,5 до 3 м. Оптимальний прольот другорядних балок 4-6 м. Висоту балок (включно з товщиною плити) приймають від ¹/₁₂ до ¹/₁₆ про­льоту, а ширину — від ¹/₈ до ¹/₁₂ відстані між їх­німи осями. Ребристе перекриття має прямокут­ну сітку колон. При квадратній сітці колон при­ймають кесонне перекриття.

Кесонне перекриття (рис. 6.8, б) складається із балок однакового перерізу, що взаємно пере­хрещуються і монолітно зв'язані з плитою. По­глиблення між балками називають кесонами. Застосовують кесонне перекриття з метою по­кращання інтер'єру приміщення.

Безбалкові залізобетонні перекриття (рис. 6.8, в) являють собою суцільну монолітну плиту 150-200мм завтовшки, що спирається на колони. Для збільшення площі спирання у верх­ній частині колон роблять розширення — капітелі. Сітка колон при безбалковому перекритті приймається 6 м. Товщина плит ¹/₃₂~¹/₃₅ прольоту.

Безбалкові перекриття застосовують в тих випадках, коли необхідно мати гладку стелю або перекрити приміщення складної конфігурації в плані та при значних розмірах.

Монолітні перекриття забезпечують просто­рову жорсткість будівлі, але трудомісткі, ви­магають великих витрат лісоматеріалів для оп­алубки, збільшують строки будівництва. Тому зараз застосовують перспективні будівельні си­стеми збірно-монолітних будівель, які зводяться в інвентарній опалубці.

6.5. Надпідвальні, горищні перекриття. Перекриття в санітарних вузлах

За конструктивним вирішенням надпід­вальні і горищні перекриття відрізняються від міжповерхових наявністю шару утеплювача і пароізоляції.

Горищні перекриття (рис.6.9. а, б, в) роз­діляють приміщення верхніх поверхів від не­опалюваного » холодного « горища. Зверху таких перекриттів кладуть пароізоляцію і утеплювач. Пароізоляцію влаштовують із шару бітумної мас­тики, або одного-двох шарів пергаміну, рубе­ройду, наклеєного на мастиці. Пароізоляція за­хищає утеплювач від водяних парів, що про­никають із опалюваного приміщення через товщу горищного перекриття. Як утеплювач, застосовують шлак, керамзит, плити з легких бетонів, мінераловатні плити та ін. Товщина утеплювача визначається за допомогою роз­рахунків.

 

Зверху утеплювача влаштовують стяжку із розчину, яка захищає від вологи.

Надпідвальні перекриття (рис. 6.9, д) від­окремлюють опалювані приміщення від підвалів і технічного підпілля. Зверху таких перекриттів (нижче підлоги першого поверху) кладуть теплоізоляцію із сипучих плитних та ін. мате­ріалів, товщину якої вибирають за розрахунком. Пароізоляційний шар у цьому разі розташовують над утеплювачем.

Покриття в санітарних вузлах і «мокрих» приміщеннях (лазнях, пральнях) (рис. 6.9, г) мають гідроізоляцію. її виконують з двох-трьох шарів рулонного матеріалу. В місцях при­микання стін наклеюють смуги гідроізоляцій­ного матеріалу і піднімають догори основний ізо­ляційний килим на 150-200 мм. Зверху прокла­дену гідроізоляцію захищають вирівнюючою стяжкою із цементного розчину.

6.6. Техніко -економічні показники перекриття

Щоб зробити техніко-економічне обгрунту­вання вибору конструкції міжповерхового перекриття, користуються показниками вартості, трудомісткості зведеної товщини виробу і затрат матеріалів (табл 6.1).

 6.7. Підлоги. їх класифікація

В конструкцію підлоги входять всі елементи, що укладають зверху основи - несучої панелі перекриття або грунту.

Підлога - це багатошарова конструкція, яка складається із: покриття (чистої підлоги), яке безпосередньо зазнає експлуатаційних впливів; прошарку, що зв'язує покриття з елементом, який лежить нижче, або перекриттям; під­стилаючого шару (підготовки), який забезпечує непорушність чистої підлоги і розподіляє

навантаження на міжповерхове перекриття або грунт; основи - якою може бути міжповерхове перекриття або природний грунт (рис.6.10. а, б).

Підлогу кладуть по перекриттю, або по грунту у безпідвальних будівлях і у підвалах. У підлозі по перекриттю основою являється несуча частина перекриття і підстилаючого шару немає. При влаштуванні підлоги по грунту виконується підстилаючий шар (підготовка). В конструкцію підлоги можуть входити шар звукоізоляції, термо- і гідроізоляційний шар.

За матеріалом покриття підлоги бувають: дерев'яні, бетонні, керамічні, цементні, із синте­тичних матеріалів. За способом влаштування підлоги класифікують на: монолітні (безшовні), штучні і рулонні; за конструкцією підпілля — порожнинні з вентилюючими проміжками між основою і чистою підлогою, і безпорожнинні, які не мають простору під підлогою.

Залежно від призначення будівлі та харак­теру функціонального процесу, що відбувається в приміщеннях, підлога має задовольняти такі вимоги:

бути міцною, тобто мати добрий опір проти зовнішніх впливів; мати мале теплозасвоєння, тобто не бути теплопровідною; бути не слизькою й безшумною; характеризуватись» малим пилоутворенням і легко піддаватись очищенню; бути індустріальною й економічною. В мокрих приміщеннях підлога повинна бути водостійкою і водонепроникною, а в пожежонебезпечних приміщеннях — негорючою.

Практично, неможливо підібрати матеріал для підлоги, щоб він мав усі ці якості. Тому під­логу вибирають так, щоб задовольнити найголов­ніші вимоги.

Проміжок в місцях примикання підлоги до стін і перегородок закривають плінтусами або галтелями (рис. 6.11). Для підлоги бетонної, мозаїчної і із різних плиток, плінтус витягують по шаблону із цементного розчину М 150, або влаштовують із полівінілхлоридних плінтусів.

Керамічні підлоги з7777авершують плінтусом із фасонних керамічних плиток або із рядової плитки.

Таблиця 6.1. Техніко-економічні показники 1 м² перекриття

№№ п/п

Конструкція перекриття

Вартість, %

Трудомісткість, люд/дні

Зведена товщина виробу, см

Затрати матеріалу

 

Бетон,

м

Сталь,

кг

Багатопорожнинні

0,07

0,12

6,1

Суцільні (завтовшки 160 мм)

0,08

0,16

Суцільні (завтовшки 120 мм)

0,08

0,12

 

Дерев'яні плінтуси і галтелі застосовують для дерев'яної підлоги та підлоги з лінолеуму. Дерев'яний плінтус закріплюють цвяхами до антисептованих пробок в стіні, а галтель при­бивають цвяхами до дерев'яної підлоги. Для кріплення плінтусів в стіні передбачають уста­новку дерев'яних пробок через 1200 мм, або свердлять для них гнізда. В межах поверху чисті підлоги приміщень повинні бути на одному рівні; при необхідності, може бути перепад заввишки 30 мм. Рівень підлоги санвузлів повинен бути нижчим від чистої підлоги приміщень на ЗО мм. Тільки при підлогах в житлових приміщеннях із лінолеуму з теплозвукоізоляційним шаром (по суцільній панелі перекриття), підлога санвузла влаштовується на 30 мм вище, а коробка дверей при цьому служить порогом.

 6.8. Конструкція дощатої і паркетної підлоги

Назву підлоги приймають за матеріалом, із якого виконується покриття.

Дерев'яні дощаті підлоги безшумні, теплі, але трудомісткі і вимагають періодичного по­фарбування при експлуатації. Для дощатих під­лог застосовують стругані шпунтовані дошки зав­товшки 22; 29; 37; 47 мм. Товщина дощок підлоги залежить від призначення приміщення і відстані між лагами, до яких дошки підлоги прибивають цвяхами. Лаги роблять із пластин, одержаних при розпилюванні підтоварника 0 140—160 мм,або із бруса перерізом 50x60 мм. Лаги мають крок 400-500 мм і проліт 800-1000 мм. При влаштуванні підлоги першого поверху по грунту, лаги спирають на цегляні стовпчики перерізом 250x250 мм, укладені по бетонній підготовці. Щоб захистити лаги від зволоження, на цегляні стовп­чики кладуть шар із гідроізоляційного матеріалу і антисептовану вирівнюючу прокладку (рис. 6.12, а, б, в, г).

При влаштуванні дощатої підлоги на пере­критті, лаги укладають на звукоізоляційні про­кладки із пружних матеріалів. Прокладка (до кінця стиснута) повинна бути завтовшки не мен­ше 8 мм, так як при меншій товщині вона не буде виконувати своїх функцій.

З метою зменшення трудомісткості, підлоги влаштовують із дощок, зібраних на заводах в щити розміром 400x800 мм і прибитих цвяхами до лаг. Ці щити можуть бути укрупнені до роз­мірів на кімнату (рис.6.12, д).

Паркетні підлоги (рис. 6.13, а, б) трудомісткі і дорогі, але міцні, теплі, красиві, безшумні і

легко ремонтуються. Паркетну підлогу роблять із невеликих прямокутних дощок (клепок), ви­готовлених на заводах. Паркетні клепки виготов­ляють завширшки 30-60 мм, завдовжки 150-400 мм, при товщині 17-25 мм. Паркетну підлогу настилають на мастиці по асфальтовій або це­ментній стяжці, деревоволокнистих або гіпсо­бетонних плитах. До дерев'яної основи (чорної підлоги) клепку закріплюють цвяхами. Щоб пар­кетна підлога не рипіла при ходінні і для кращої звукоізоляції, між паркетом і дерев'яною осно­вою прокладають тонкий картон, або два шари цупкого паперу. Виготовляють чотири види пар­кетної клепки (рис. 6.13, в, г, д, є): з пазом і гребенем, з пазами, з фальцем, з косою кромкою. Для підлоги, яку настилають по дерев'яній основі, застосовують клепку з пазом і гребенем — шпунтовану або з пазами на всіх чотирьох кромках, в які вставляють тонкі рейки для з'єднання клепок між собою.

Для влаштування підлоги по асфальто­бетонній або цементній стяжці, завтовшки 20 мм, застосовують клепку з фальцом. В залежності від взаємного розташування клепки, одержують пар­кетну підлогу різного рисунку, найчастіше засто­совують рисунок підлоги «в ялинку».

Застосовують паркетні підлоги із готових паркетних дощок, щитового паркету, мозаїчного паркету.

Підлоги із паркетних дощок (рис. 6.13, ж) складаються із рейкового щита, зверху якого наклеєна паркетна клепка. Поздовжні пропилю­вання на зворотньому боці рейкового щита не допускають жолоблення паркетної дошки і від­шарування наклеєної клепки.

Для підлоги із щитового паркету виготов­ляють щити розміром 400x400мм на рейковій основі, на лицьову поверхню яких наклеєні пар­кетні клепки. Щільне спряження виконується за допомогою пазів і гребенів на кромках щитів. Щити укладають на лаги і прибивають цвяхами (рис. 6.13, з).

У підлогах із мозаїчного паркету (рис. 6.13, і) дрібну паркетну клепку наклеюють лицевою стороною на щільний папір. Такі карти мозаїч­ного паркету розміром 400x400 або 600x600 мм приклеюють до основи бітумною мастикою, а потім з лицевої сторони знімають паперову основу.

 6.9. Підлоги із лінолеуму та інших синтетичних матеріалів

Підлоги із лінолеуму — еластичні, хімічно-і водостійкі, красиві, безшумні, гігієнічні і легко ремонтуються. їх укладають по рівній жорсткій і сухій основі. Безосновні лінолеуми (полівініл-хлоридний і гумовий) приклеюють до основи син­тетичними мастиками. Лінолеум на тканинній основі приклеюють холодною бітумною масти­кою.

В приміщеннях з тривалим перебуванням людей влаштовують «теплі підлоги», а лінолеум укладають з теплозвукоізоляційною основою. До основи його приклеюють клеєм «бустилат» (рис. 6.14, а).

Покриття із безосновного лінолеуму або на тканинній основі (рис. 6.14, б, в) повинні мати теплоізоляційний прошарок в основі.

«Холодні підлоги» (в приміщеннях з короткочасним перебуванням людей) влашто­вують із безосновних лінолеумів (рис. 6.14, г), наклеєних по цементно-піщаній основі.

Краї полотна лінолеуму стикують накидан­ням і прирізуванням наскрізь по лінійці, одер­жуючи акуратний і непомітний шов.

Стики в місцях примикання до стін закрива­ють плінтусом, а в дверних прорізах — спеціаль­ним поріжком.

Підлоги із полівінілхлоридних та інших синтетичних плиток довговічні, гігієнічні, деко­ративні і легко ремонтуються. їх укладають по рівній, жорсткій і сухій основі, приклеюючи синтетичними або холодними бітумними масти­ками (рис. 6.15, а). В приміщеннях з тривалим перебуванням людей влаштовують «теплі підло­ги» (рис. 6.15, б) з теплозвукоізольованим про­шарком.

Мастикову (наливну) (рис. 6.16) підлогу роб­лять із синтетичних матеріалів. Вони являють собою безшовні покриття із затверділої полімер­ної плівки.

Дрібний пісок з додаванням барвника, полі-вінілацетатної емульсії, що є в'яжучою речови­ною, утворює високоміцне й еластичне покрит­тя підлоги майже в два рази дешевше, ніж по­криття з лінолеуму. Мастикове покриття здійснюють на шлакобетонній, цементній або ксилолітовій стяжці. Рідку мастику наносять на основу форсункою-розпилювачем у два-три шари загальною товщиною 2-4мм.

Такі підлоги довговічні, не тріщать, не жолобляться, не слизькі, гігієнічні, мають різний колір і зручні в експлуатації.

 6.10. Цементні імозаїчні підлоги. Підлоги із керамічної плитки

Цементні підлоги (рис. 6.17, а) виконують із цементно-піщаного розчину (складу 1:3), який укладають завтовшки 20-25мм по бетонній під­готовці. Такі підлоги недекоративні, курні, холод­ні і влаштовуються в нежитлових приміщеннях.

Мозаїчні підлоги (рис. 6.17, б) роблять із двох шарів. Нижній шар завтовшки 20 мм роблять із цементного розчину по бетонній основі, а верхній — із цементного розчину з мармуровим дрібняком у співвідношенні 1:2, завтовшки до 25 мм. Покриття мозаїчних підлог розділяють смужками із скла або латуні на невеликі квадрати. Цим попереджується поява осадових щілин. Після затвердіння підлогу шліфують спеціальними машинами до утворення гладкої поверхні, що надає їй гарного зовнішнього вигляду. Такі підлоги декоративні, не стираються, водонепроникні, але холодні, тому їх укладають у вестибюлях, торгових залах, санвузлах та ін. приміщеннях, призначених для короткочасного перебування людей.

Підлоги із керамічних плиток (рис. 6.17, в) укладають по бетонній основі на цементну стяжку 10—20 мм завтовшки. Покриття в таких підлогах виконують із керамічної плитки 10 і 13 мм зав­товшки, розміром 100x100,150x150 мм, квадрат­ної, прямокутної або восьмикутної форми різного кольору і рисунку.

Підлоги із керамічних плиток найчастіше застосовують у приміщеннях житлових і громад­ських будівель без додаткових заходів по їх звуко-і теплоізоляції. В місцях примикання керамічних підлог до стін приміщення укладають спеціальні керамічні плінтуси.

Підлоги із керамічної плитки довговічні, міцні, вологостійкі, декоративні, але холодні. Тому їх роблять у санітарних вузлах, вестибюлях, на сходових площадках.

6.11. Техніко-економічна оцінка підлог

Конструкції різних видів підлог зрівнюють за вартістю, трудомісткістю і строками екс­плуатації (табл. 6.2) .

 

Розділ 7. ПЕРЕГОРОДКИ

7.1. Перегородки, їх класифікація

Перегородками називають внутрішні верти­кальні огородження, які відокремлюють одне приміщення від іншого.

Перегородки повинні бути: міцні, стійкі, легкі, мати добрі звукоізоляційні властивості, відповідати санітарно-гігієнічним вимогам, бу­ти індустріальними і економічними. До них мо­жуть бути пред'явлені і спеціальні вимоги: водо­стійкості, вогнестійкості та інші, в залеж­ності від особливостей огороджуючих примі­щень.

За матеріалом і конструкцією перегородки поділяють на: великопанельні —гіпсобетонні, гіпсопілакові; плитні — з дрібнорозмірних гіпсо­вих, гіпсобетонних та інших плит; кам'яні — із цегли, керамічного каменю або легкобетонних

блоків; із склоблоків, склопрофіліту; дерев'яні.

Перегородки класифікують за такими ознаками:

за призначенням: міжкімнатні, міжквартир-ні, перегородки санітарних вузлів, кухонь;

за огороджуючими властивостями: глухі, з прорізами для дверей і вікон, неповні (які не до­ходять до стелі);

за способом установки: стаціонарні і роз­сувні;

за структурою: суцільні (з одного матеріалу) і каркасні (обшиті зовні листовими матеріалами);

за способом влаштування: індустріальні (із великорозмірних елементів) і неіндустріальні (дрібнорозмірні).

На вибір типу і конструкції перегородок впливає поверховість будівель і наявність місце­вої виробничої бази. Як правило, великопанельні перегородки застосовують у багатоповерхових бу­дівлях, а з дрібнорозмірних елементів найчастіше влаштовують перегородки в малоповерхових бу­динках та в будівлях з місцевих матеріалів.

 7.2. Перегородки з дрібнорозмірних елементів

Для влаштування перегородок із дрібнороз­мірних елементів застосовують плити на основі гіпсу (гіпсобетонні, гіпсопілакові), цеглу, шлакобетонні і керамічні камені, склоблоки, склопрофіліт.

Перегородки із гіпсобетонних та інших плит (рис. 7.1, а, б) часто застосовують в громадському будівництві. Плити виготовляють розміром 800x400x80 мм з гладкими лицьовими поверх­нями і напівкруглими пазами по контуру (рис. 7.1, б).

Плити укладають з перев'язкою вертикаль-

 

Таблиця 6.2. Техніко-економічна оцінка підлог

 

 

 

Варіант

Матеріал покриття

Вартість, %

Трудомісткість, люд/дні

Строк служби, років

 

Дерев'яні

 

 

Дощаті

0,29

40-50

Штучний паркет (дубовий)

0,30

Паркетні дошки

0,21

Паркетні щити

0,28

 

Синтетичні

 

 

Лінолеум на тканинній основі (теплий)

0,17

Лінолеум на теплозвукоізоляційній основі

0,12

Полівінілхлоридні плитки (теплий)

0,20

Мастичний (безшовний, теплий)

0,18

10-15

них швів і замонолічуванням шляхом заливки всіх каналів, що утворюються пазами, рідким гіпсовим розчином. У місцях дверних прорізів перегородки із плит підсилюють наскрізними дерев'яними стояками і ригелями. Коробку за­кріплюють до перегородки цвяхами. До кам'яних стін перегородку закріплюють за допомогою цвя­хів, головки яких випускають із швів кладки в бокові пази плит. У місцях стикування перегоро­док між собою у шви закладають петлі із дроту або штирі. Із одного шару таких плит виконують між-кімнатні перегородки, а з двох шарів з повітря­ним прошарком 40—50 мм — міжквартирні. Ці перегородки бояться вологи, тому для влашту­вання перегородок в санвузлах застосовують шлакобетонні плити (рис. 7.1, в).

Кам'яні перегородки (рис. 7.2, а, б, в) ви­конують із цегли, дрібних блоків і легких місце­вих природних каменів на складному розчині з перев'язкою швів і штукатуркою з обох боків цементним розчином. Такі перегородки волого­стійкі і негорючі. їх застосовують в приміщеннях з підвищеною вологістю, а також в тих приміщен­нях де необхідне пожежостійке огородження.

Цегляні перегородки роблять завтовшки ¹/₂ або ¹/₄ цеглини. Перегородки в ¹/₂ цеглини зав­товшки повинні мати висоту не більшу за 3 м, а довжину — 5 м. Якщо висота і довжина приміщення перевищують зазначені розміри, то перегородку армують пачковою сталлю перерізом 1,5x25 мм, яку вкладають у горизонтальні шви, через кожні шість рядів кладки. Кінці арматури загинають і закріплюють до стін цвяхами. Пере­городки ¹/₄ цеглини завтовшки застосовують для приміщень з невеликими розмірами (в сан­вузлах). При більших розмірах для підвищення стійкості ці перегородки армують горизонталь­ною і вертикальною арматурою, що утворює сітку з вічками 525x525 мм.

Перегородки із шлакобетонних каменів (рис. 7.2, в) роблять 90 і 190 мм завтовшки, а з керамічних — 120 мм. При значній висоті і дов­жині їх армують.

Перегородки із склоблоків і склопрофіліту вологостійкі, гарні на вигляд, мають велику світлопропускну здатність, що дає змогу освітлю­вати приміщення так званим другим світлом.

Перегородки із склоблоків (рис. 7.3) вкладають на цементному розчині складу 1:3 без перев'язки швів, з прокладенням арматури у вер­тикальні і горизонтальні шви.

Перегородки із склопрофіліту (рис. 7.4) складають з елементів (найчастіше коробчатого профілю), що мають висоту, яка дорівнює висоті приміщення. Ці елементи встановлюють між верхньою і нижньою дерев'яною або металевою обв'язками, шви між ними заповнюють спеці­альною мастикою.

Перегородки із дрібнорозмірних елементів (цегли, плит) неіндустріальні, вимагають великих трудових затрат, тому їх застосовують при ремонтних роботах та при будівництві малопо­верхових будівель там, де вони являються місцевим матеріалом і зменшують вартість будівництва.

 7.3. Великопанельні перегородки

Підприємства будівельної індустрії виготов­ляють великопанельні перегородки з підготов­леною поверхнею для фарбування і наклейки шпалер.

У практиці будівництва найбільшого по­ширення набули гіпсобетонні панелі (рис. 7.5, а) розміром на приміщення заввишки 2,5-3,0 м при довжині 4-6 м і товщині 80-100 мм. Панелі арму­ють дерев'яними рейками (рис. 7.6, а, б) пере­різом 20x20 мм, які укладають сіткою з вічками 400x400 мм. Унизу і з боків рейки каркаса за­кріплюють двома обв'язувальними брусками 40x40 мм, а вгорі — двома брусками трикутного перерізу. Перегородки з дверними прорізами ма­ють довжину від 2,5 до 6 м. Двірні прорізи в пане­лі облямовують по периметру парними брусками перерізом 40x40 мм, до яких потім прибивають дверну коробку. Монтажні петлі закріплені до нижнього опорного бруска. При влаштуванні міжквартирних перегородок ставлять дві панелі з проміжком 40-50 мм між ними.

Гіпсобетонні перегородки виготовляють про­катним касетним або стендовим способом із гіпсо­вого розчину з місцевими заповнювачами із шлаку, щебеню, черепашнику, туфу та інших матеріалів.

У повноскладальних будівлях застосовують залізобетонні панелі, які суміщають функції внутрішніх стін і перегородок (рис. 7.5, б). Вони виготовляються розміром на кімнату і армуються стальною сіткою.

Склозалізобетонні панелі (рис. 7.5, в) складаються із склоблоків, обрамованих по кон­туру залізобетонною обв'язкою. Такі перегородки застосовують для освітлення приміщень, напри­клад, коридорів «другим» світлом.

Затрати праці на влаштування великопанель­них перегородок в 2,5 рази менші, ніж на влашту­вання перегородок із дрібноштучних матеріалів.

 7.4. Індустріальні каркасні і дерев 'яні перегородки

В останні роки в будівництві одержали ве­лике розповсюдження легкі каркасно—обшивні

перегородки з азбестоцементними стояками (рис. 7.7, а), що закріплюються між гребнями металевих напрямних, пристрілених дюбелями до стелі і до перекриття. Стояки з обох сторін обшивають гіпсокартонними листами, або іншим листовим матеріалом. Для закріплення обшивки використовують самонарізні гвинти. Для звуко-і шляції перегородок між стояками впритул укла­дають плити із мінеральної вати або скловолокна, іагорнуті в поліетиленову плівку і, щоб вони не осідали, закріплюють до стояків.

Вертикальні шви на поверхні, в залежності від матеріалу, заклеюють стрічкою, закривають пащільником, заповнюють мастикою. Стики в місцях прєднання перегородок до стін і стель заповнюють джгутом і заробляють мастикою.

Виготовляють перегородки з каркасом із тонкого металевого профілю (рис. 7.7, в) у ви-гляді стояків, закріплених з направляючими до перекриття і стелі. Обшивка робиться одно- або

парова. Внутрішнє заповнення виконується мінераловатних плит.

застосовують індустріальні перегородки з дерев'яним каркасом (рис. 7.7, б) із антисепто-ваних стояків і брусків-направляючих, що кріп­ляться до стелі і перекриття. Гіпсокартонні листи обшивки закріплюють до стояків перегородки шурупами або цвяхами. Для підвищення звуко-ізоляції, порожнину між обшивками заповнюють мінераловатними плитами.

За способом виготовлення дерев'яні перегородки бувають: дощаті, каркасні, щитові, столярні.

Дощаті перегородки (рис. 7.8) виконують із дощок 50 мм завтовшки, які установлюють на нижній брус, що спирається на перекриття. Верх­ні кінці, вертикально установлених і впритул з'єднаних дощок, закріплюють до трикутних брусків, прикріплених до стелі. Дошки зв'язують між собою шипами, які розташовують по висоті з кроком 1400 мм шаховим порядком. Шипи надають перегородці жорсткості. Потім пере­городки оштукатурюють з обох боків по дранці, вапняно-гіпсовим розчином 20 мм завтовшки, або обшивають листами сухої штукатурки. Влаштування таких перегородок дуже трудо­містке.

Найбільш економічними є щитові перегород­ки (рис. 7. 9) із щитів, виготовлених на заводах із відходів пиломатеріалів або несортових дощок. Щити виготовляють дво- або тришаровими на всю висоту приміщення з чвертями для стиску­вання між собою. Перегородки оштукатурюють, або обшивають гіпсобетонними листами. Якщо щити призначені під штукатурку мокрим спосо­бом, то їх оббивають дранкою.

Каркасні перегородки (рис. 7.10) складають із дерев'яного каркасу і заповнення. Стояки кар­касу установлюють через 0,5-1 м, обшивають з двох боків дошками завтовшки 20-25мм. Про­міжок між дошками заповнюють утеплювачем (керамзитом). Перегородки штукатурять, або оббивають листами сухої штукатурки.

Столярні перегородки (рис. 7.11) застосо­вують у приміщеннях, де звукоізоляція не бе­реться до ^гваги. Вони складаються із глухих або засклені х збірних дерев'яних щитів, які вста­новлюють на обв'язку, яка прикріплена до під­логи. Зверху щити скріплюють карнизними дош­ками. Таки перегородки фарбують олійною фарбою, або обклеюють шпоном. За зовнішнім виглядом вони схожі на дверні полотна.

Застосовують також перегородки—шафи і розсувні перегородки. Перегородки-шафи (рис. 7.12, а) монтують із стояків і щитів за до­помогою стяжних болтів і шурупів. Ширина пере­городок 500 мм, — це дозволяє використовувати їх для зберігання одягу, взуття та ін. Ці пере­городки переставляють, змінюючи площу суміж­них кімнат.

Розсувні (рис. 7.12, б) перегородки склада­ються із набору стулок, з'єднаних петлями. Коли підвішені ролики рухаються по верхній напрям­ній стулки, перегородки збираються в «гармош­ку» . Установка розсувних перегородок дає змогу трансформувати розпланування приміщень.

 7.5. Установлення перегородок, спряження їх зі стінами і стелею

Всі перегородки (крім столярних і перегород­ки-шафи) установлюють на несучі елементи пере­криття (балки, плити) на шар розчину або інші пружні прокладки (рис. 7.6. є, і). Якщо пере­городки розташовують на перших поверхах без-підвальних будівель і в підвальних поверхах, то їх установлюють на цегляні і бетонні стовпчики, або на бетонну підготовку.

Якщо в перекритті є підпідлоговий простір, то по всій довжині перегородки влаштовують у ньому вертикальну діафрагму із цегли, або інших матері­алів , які не допускають проникнення шуму із одно­го приміщення в інше. Товщина діафрагми повинна бути не меншою від товщини перегородки.

У місцях примикання підлоги до перегородок потрібно прокладати звукоізолюючі прокладки (рис. 7.6, є). Вони можуть бути із антисептованого брусу, смуги деревоволокнистої плити, повсті та інших пружних матеріалів.

При спряженні перегородок зі стінами і між собою, треба забезпечувати щільність швів, для чого проконопачують зазори, а шви заповнюють розчином (рис. 7.6, в).

Перегородки не слід доводити до стелі на 10— 15 мм. Зазор треба старанно проконопатити лля­ним клоччям, змоченим в гіпсовий розчин, а по­тім заповнити розчином з обох сторін на глибину 20-30 мм, для того щоб забезпечити надійну звукоізоляцію (рис. 7.6, д).

Перегородки із панелей і плитних матеріалів кріплять до цегляних стін за допомогою стальних йоржів, які забивають у закладені в стіну дерев'я­ні антисептовані вкладиші (рис. 7.6, в) по висоті удвох місцях.

До стелі перегородки кріплять стальною ско­бою, що закладається в шов між панелями пере­криттів, або стальною скобою з привареним ан­кером; або за допомогою стальних пластин (рис. 7.6, д).

З цією метою, в плиті роблять зарубки 10-15 мм завглибшки, а вгорі панелей-перегородок дл'і пластин роблять пази 6-7 мм завглибшки. Пластинки вміщують у підготовлені для них пази і верхнім кінцем вводять у зарубку в плиті пере­криття, а потім Цвяхом або шурупом кріплять до верхньої обв'язки каркаса панелі. З кожного боку перегородки ставлять по 2-3 пластинки. Викорис­товують і монтажні петлі, коли шви між плитами збігаються з віссю перегородки (рис. 7.6, д).

В такому разі стальний дріт зав'язують за монтажну петлю, пропускають у шов між пли­тами і закріплюють зверху плит.

Якщо перегородку встановлюють під прогоном (рис. 7.6, г), то кріплення здійснюють за допомогою фігурних стальних планок, що охоплюють прогін з двох боків. Планки з'єднують між собою болтами.

Панелі-перегородки, що примикають одна до одної угорі скріплюють між собою стальними накладками (рис. 7.6, ж).

Міжквартирні перегородки краще прими­кати до стін не впритул, а заводити їх в паз ка­пітальної стіни.

Кріплення дерев'яних перегородок до пере­криття виконують за допомогою брусків, що при­бивають до дерев'яного накату перекриття з обох сторін перегородки. Влаштування дерев'яних перегородок показано на рисунку 7.13.

7.6. Техніко-економічна оцінка перегородок

Перегородки громадських будівель порівню­ють за такими показниками: вартості, затратами праці, мрхою, у відношенні до 1м²(табл. 7.1).

Таблиця 7.1. Техніко-економічні показники на їм² перегородки

Варіант

Конструкція

Вартість, %

Затрати

праці,

люд/год

Маса, кг

Із цегли 120 мм завтовшки

1,7

Із гіпсобетонних плит 80 мм завтовшки

1,35

Із гіпсобетонних великорозмірних панелей

1,07

Каркасно-обшивні з азбестоцементними стояками

0,95

Каркасно-обшивні із стальним стояками профілями

1,58

Розділ8. ВІКНА І ДВЕРІ

 8.1. Вікна, вимоги до них. Класифікація

За архітектурно-конструктивними ознака­ми і функціональним призначенням світлопрозорі огородження поділяють на:

вікна — світлопрозорі огородження, при­значені для освітлення, провітрювання і зорового зв'язку з зовнішнім середовищем;

вітражі — світлопрозорі стіни або ділянки стін, які застосовують для максимального при­родного освітлення приміщень, а також для за­безпечення достатнього зорового зв'язку внутріш­нього простору приміщення з навколишнім зов­нішнім середовищем;

вітрини — світлопрозорі стіни, або окремі прорізи з заповненням із прозорого великорозмір­ного скла, призначені для експозиції товарів, реклами.

Усі світлопрозорі огородження повинні: на­дійно ізолювати приміщення від зовнішнього шуму; задовольняти вимоги теплозахисту; бу­ти міцними, довговічними, зручними в експлуа­тації, індустріальними і економічними. Розміри і форму вікон приймають в залежності від не­обхідного рівня освітленості приміщень і архі­тектурного вирішення будівлі, так як конструкції засклення впливають на зовнішню композицію будівлі і його інтер'єру. Відношення площі вікон всіх кімнат і кухонь квартир жит­лових будівель до площі підлоги цих приміщень повинно бути не меншим 1:8 і не більшим 1:5. Перевищення нормативної площі засклення вліт­ку призводить до перегріву приміщень, а взим­ку — до їх переохолодження; тому появляються додаткові витрати на опалення, щоб забезпечити внутрішню температуру тепла в межах 18-20°С.

Встановлено, що біля 40-60% всіх тепло­витрат будівлі складають тепловитрати через вікна і балконні двері.

Для зменшення тепловитрат і покращання звукоізоляційних властивостей застосовують різні замазки, пружні прокладки, штапики.

Вікна громадських будівель відрізняються великою кількістю форм і складністю конструк­тивного рішення. їх прийнято класифікувати за такими ознаками:

за призначенням: зовнішні, внутрішні (вік­на передаточні між суміжними приміщеннями фрамуги над дверима);

за кількістю стулок: одно-, дво-, тристулкові (рис. 8.1);

за способом відчиняння стулок: з глухими рамами, або з рамами, що відчиняються; з го-

ризонтальним або вертикальним підвішенням; середньопідвісні, середньоповоротні, складні, розсувні (рис. 8.2);

за влаштуванням вентиляції: через кватир­ки, вузькі вертикальні стулки або фрамуги (рис. 8.1);

за кількістю рядів засклення: з одинарним, що застосовують в південних районах; з подвій­ним — в районах з помірним кліматом; потрій­ним — на верхніх поверхах висотних будівель;

за видом світлопрозорого матеріалу: із звичайного скла 2—6мм завтовшки; із спеціаль­ного скла (сонцезахисного, вітринного 8—10 мм, світлорозсіюючого, декоративного); із профільо­ваного скла, склоблоків, із двох стекол, склеєних по контуру.

8.2. Елементи віконного заповнення.

Заповнення віконного прорізу складається із віконної коробки, засклених рам, підвіконної дошки і зовнішнього зливу (рис.8.3.).

Коробка з рамами створює віконний блок. Для масового будівництва промисловість випус­кає стандартні віконні і балконні дверні блоки за номенклатурою діючих Державних стандартів. Номінальні розміри (рис. 8.4) віконних блоків для житлового будівництва складають за шири­ною 6М, 9М, 12М, 14М, 15М, 18М, 21М; за висо­тою 6М, 9М, 10М, 12М, 15М, 18М, 21М.

Блоки для громадських будівель мають ши-ринурівну9М, 12М, 18М, 21М, 24М, 27Мівисоту 18М, 2 ЇМ, 27М. Висоту вікна вибирають на 1100-1300 мм меншою від висоти поверху.

Випускають дві серії блоків: серія Р — з внутрішніми і зовнішніми рамами, які установ­лені роздільно, і серії С — зі спареними рамами, зближеними до безпосереднього стикання для сумісного відкривання і закривання.

Віконна коробка являє собою раму, до якої кріплять віконні засклені рами.

Віконна коробка складається із бокових косяків, верхняка і нижньої обв'язки. При значних розмірах вікон, для підвищення їх жорсткості, коробки можуть мати додаткові внутрішні бруски — імпости, які розташовують вертикально і горизонтально. Верхня глуха, або та, що відчиняється, частина вікна називається фрамугою. Рами бувають одно-, дво- і тристулкові. Вони складаються з обв'язок і слупиків (горизонтальних і вертикальних брусків усередині обв'язки); стулки рами бувають з фрамугою, або кватиркою і без них.

За конструктивним рішенням коробки з роз­дільними рамами бувають: роздільні (для зовніш-

ньої і внутрішньої рами) і суцільні (рис. 8.5). У практиці будівництва в основному використо­вують суцільні коробки. В коробці у місцях при­микання або навіски рам, на ширину бруска ви­бирається чверть 10 мм завглибшки. Рами на­вішують за допомогою шарнірних петель. Для попередження від гниття коробку антисептують, а при установці в проріз кам'яної стіни дерев 'яні коробки по периметру обкладають шаром рубе­ройду. Коробку блоків закріплюють йоржами або шурупами, які забивають у спеціально встанов­лені антисептовані дерев'яні пробки при кладці стін, або бетонуванні стінових панелей (рис. 8.6). Зазор між коробкою блока і стіною ретельно про­конопачують клоччям, вимоченим у глиняному розчині, або заповнюють поліуретановою піною. Відкоси оштукатурюють зовні і всередині. Зазор під нижньою обв'язкою коробки обов'язково про­конопачують і закривають дерев'яною, залізо­бетонною або пластмасовою підвіконною дош­кою. Нижній зовнішній водозлив виконують із розчину з покриттям оцинкованою сталлю.

 8.3. Дерев 'яні віконні блоки із роздільними і спареними рамами

Віконний блок із роздільними рамами ,* (рис. 8.5, 8.7) складається із віконної коробки, зовнішніх і внутрішніх засклених рам, які на­вішуються до коробки роздільно на відстані 80—

88 мм. Рами можуть бути із глухих стулок, або стулок, що відкриваються. Внутрішні рами мають розміри менші від зовнішніх на 20-3 5 мм на кожний бік, щоб їх можна було відчиняти. Цю-різницю розмірів зовнішніх і внутрішніх рам називають розсвітом. Стулки рам складаються із контурних дерев'яних брусків перерізом 44x65; 54x64; 64x75 мм і слупиків.

Слупики — це горизонтальні і вертикальні бруски, які розділяють стулки рам на менші частини по фасаду з перерізом ЗО мм, а по глибині прорізу розмір слупика дорівнює розміру бруска рами.

З зовнішньої сторони по периметру контурної обв' язки і слупиків рами вибирається чверть (фальц) розміром 10x15 мм для установки шибок.

Шибки закріплюють цвяхами, шпильками з дроту із замазкою або дерев'яними планками — штапиками. У зовнішніх рамах нижні обв'язки стулок, фрамуг і кватирок мають відливи — виступи призначені для стікання атмосферних вод.

За формою поперечного перерізу брусків обв 'яз­ки рами бувають звичайні (рис. 8.7) із напливом (рис. 8.8). Стулки, що мають наплив (виступи), перекривають зазор в притулі рами і забезпечують непродувність (герметичність) вікна.

Роздільне навішування рам забезпечує рівномірний стиск ущільнювальних прокладок в приту, що підвищує герметичність. Відчинянь внутрішньої рами, незалежно від зовнішньо полегшує очищення шибок, дозвол ж мати одинарні засклення в літній період, яке покращує інсоляцію і ультрафіолетове опромінення приміщень.

При роздільних рамах знижується продувністі віконного заповнення, внаслідок чого знижуютьс витрати на опалення. Такі вікна забезпечують зменшення проникнення зовнішнього шуму в приміщення.

Віконний блок, в якому зовнішня і внутрішня рами зближуються до безпосереднього стикання і утворення однієї рами з двома шибками називаюті спареними (рис. 8.8). Конструктивні елементи цього блоку такі, як і у блоків з роздільними рамами. Стулки рам з'єднують між собою в один елемент, що відкривають за допомогою стяжних гвинтів роз'єднують їх у разі потреби, — для видалення пилу, або протирання шибок. Відстань між шибками складає 47 мм. Внутрішню раму такого вікна закріплюють до загальної суцільної коробки шарнірними петлями, а зовнішню — навішують на внутрішню раму, скріплюючи з нею гвинтами, що знімаються при протиранні скла. Щоб запобігти проникненню повітря між шибки, спарені рами мають наплив і прокладку по периметру стулок із пористої гуми. Провітрювання забезпечується через кватирки або фрамуги.

Конденсат, який створюється між віконними рамами, збирається в жолобі нижньої обв'язки коробки і через проріз виводиться назовні. Віконні блоки із спареними рамами дають економію деревини і легші від інших конструктивних ви­рішень. Проте, вони мають значно більше тепло­витрат (на 25%), ніж у блоків з роздільними рамами і велику звукопровідність, що обмежує їх застосування, особливо на фасадах, що виходять на шумні магістралі.

Для громадських будівель (підвищеної капі-тальності) розроблені деревоалюмінієві блоки зі спареними рамами, поверхня яких обличкована профілями анодованого (під бронзу або інший колір] алюмінію. Елементи зовнішнього обличкування, закріплені шурупами, підвищують захисні і декоративні якості віконних блоків.

Більш прогресивною конструкцією, порівняне із спареними рамами, є склопакети, що встановлю­ються в одинарні рами.

Такий пакет складається з двох шибок с прошарком сухого повітря й обрамлений рамкою с гуми або пластмаси (рис. 8.9).

Застосовують і пластмасові віконні рами, які. на відміну від дерев'яних, не загнивають і не розсихаються.

 

 8.4. Огородження із склоблоків і склопрофіліту

Заповнення віконних прорізів може бути із склоблоків, розміром 194x194 мм і 60-98 мм завтовшки (рис. 8.10). Огородження із склобло­ків міцні, довговічні, відзначаються вогнестій­кістю і високою звукоізоляцією та відсутністю продувності.

Блоки укладають без перев'язки швів на пла­стичному цементному розчині складу 1:3. Про­різи, що мають площу до 2м², заповнюють скло­блоками без армування швів; при площі до 4м² — армування виконують через 2-3 ряди блоків ар­матурою діаметром 4—6 мм; при площі більшій за 4м² — армують кожний шов, а по периметру ого­родження влаштовують залізобетонну обв'язку завтовшки не менше 50 мм, в яку заводять арматуру зі швів.

Між огородженням із склоблоків і стіновою несучою конструкцією залишають зазор для тем­пературних деформацій. Його заповнюють шлако­ватою, або прокладкою із двох шарів руберойду.

Заповнення прорізів із склоблоків застосову­ють у вестибюлях, сходових клітках, вікнах лазень таін.

В сучасному будівництві для заповнення ві­конних прорізів використовують склопрофіліт коробчатого або швелерного перерізу (рис. 8.11). При цьому, коробчате скло розташовують вер­тикально або горизонтально; швелерне — тіль­ки вертикально. При висоті до 6 м коробчате скло застосовують в один ярус; при більшій висоті — прорізи членують на окремі яруси металевими або залізобетонними ригелями. Швелерне скло дозволяє заповнювати яруси або прорізи заввиш-кинебільше2,4 м. Обв'язкаможе бути із дерев'я­них брусків, залізобетонних або металевих профілів. Не дозволяється жорстке з'єднання огородження із склопрофіліту зі стінами будівлі. Зазори між стінами і склопрофілітом повинні бути достатніми для компенсації температурних і осадових деформацій. Всі шви повинні забезпе­чувати тепло, водонепроникність і герметичність.

5.5. Віконні прилади. Вітрини і вітражі

Віконні прилади (рис. 8.12) призначені для навішування рам, їх відчинення і закривання, а також для фіксації в певному положенні.

Виготовляють віконні прилади із металу, пластмаси та інших матеріалів. Петлі, в залеж­ності від місцерозташування, поділяються на праві та ліві.

Конструкція металевих вітрин і вітражів. Номінальні і конструктивні розміри вітрин і віт-

ражів відповідають розмірам вітринного скла, кроку несучих елементів будівлі і висоті поверху.

Стрічки вітрин і вітражів набирають із рам­них блоків. Блоки вітражів бувають 3,3;3,6;4,2м заввишки, при ширині 1,5; 2,0; 3,0 м. Блоки вітрин — 2,4; 3,0; 3,3 м заввишки при ширині 2,0; 3,0м. Несучим елементом їх являється металевий каркас(рис. 8.13) із нижньої і верхньої обв'язки, стояків і ригелів. Елементи каркасу виконують із стальних профілів, кутиків, швеле­рів, двотаврів, прямокутних труб або профілів з алюмінію.

Вітражі і вітрини можуть бути з одинарним або подвійним заскленням; спареним або роз­дільним (з відстанню між стеклами 0,5-1,8 м). Вони можуть бути в одній площині із стіною, вбу­довані або приставні (рис. 8.14).

Для засклення використовують скло зав­товшки 4-8 мм. Скло окантовують гумовим П-подібним профілем і вставляють в рамку із ку­тиків.

Скло закріплюють металевими кутиками, швелерами або смугами за допомогою гвинтів. Шви між рамами ущільнюють герметиком. Зазори між стіною і рамами вітража проконопачують просмоленим клоччям і заробляють цементним розчином.

 8.6. Двері і їх конструктивне вирішення.

Двері — це рухоме огородження в прорізі стіни або перегородки. їх розташування, кількість і розміри визначають з урахуванням кількості людей, що перебувають в приміщен­нях, виду будівлі та інших факторів. Двері скла­даються з коробок, що являють собою рами, укріплені в дверних прорізах стін або перегород­ках, і полотен, які навішують на дверні коробки (рис. 8.15).

Двері поділяють за такими ознаками:

за місцевлаштуванням в будівлі: зовнішні (вхідні в квартиру), внутрішні (міжкімнатні, для санвузлів), балконні, шафові, службові, (які ве­дуть в підвал, на горище), парадні (при вході в будівлю);

за характером огородження: глухі, напів-засклені, засклені;

за способом відчинення: на двері, що від­чиняються тільки в одо му напрямку, в обидвох напрямках, розсувні, складчасті, обертові (рис. 8.16.);

за кількістю полотен: одно-, двопільні і полу­торні (з двома полотнами різної ширини). Однопільні двері мають ширину 600, 700, 800, 900, 1100 мм, двостулчасті — 1200, 1300, 1400, 1500, 1800, 1900 мм. Висота дверей 2000-

2300 мм. Для входу в квартиру із сходової пло­щадки або коридору застосовують двері 900 мм завширшки, для входу в кімнати — 800 мм, для допоміжних приміщень — 600, 700 мм. Двері з полотнами завширшки 1100 мм застосовують тільки в лікувальних приміщеннях. Двері, при­значені для евакуації людей, повинні відкри­ватись назовні, за винятком вхідних дверей у квартиру та всередині квартири.

Дверні коробки з навішеними полотнами утворюють дверні блоки. Дверні коробки ви­конують із брусків 47, 57, 77 мм завтовшки. Вони складаються із косяків, верхняка і порога, в яких вибрані чверті 15 мм завглибшки і шириною, рівною товщині дверного полотна. При влашту­ванні над дверима фрамуги, в коробках передба­чають додатковий горизонтальний імпост, який розділяє дверне полотно і фрамугу. Для внутрішніх д верей поріг не роблять. Коробки дверей без порогу позшивають внизу монтажною дошкою, яку закріплюють цвяхами до косяків коробки (рис. 8.17, б). Дверні коробки антисептують, оббивають руберойдом і кріплять шурупами або йоржами до дерев'яних пробок, закладених у прорізи кам'яних стін (рис. 8.17, а).

При установці дверних коробок в перегородки, переріз елементів коробки повинен відповідати товщині перегородки разом з оздоблювальним шаром. Коробки до перегородок кріплять цвяхами. В гіпсобетонних перегородках коробку закріплюють до брусків каркасу перегородки. Зазор між коробкою і стіною (перегородкою) проконопачують клоччям, змоченим в гіпсовому розчині, або поліуретановою піною і закривають наличником (рйс.8.17. в).

Коробки балконних дверей виконують по типу віконних.

За конструктивним вирішенням дверні полот­на можуть бути: щитові, фільончасті, теслярські, обв'язочні, із загартованого скла.

Щитове дверне полотно складається з рамки, яку утворюють обв'язувальні бруски суцільного або ґратчастого щита, і облицювання з обох боків із фанери, деревоволокнистих плит або пластика (рис. 8.18).

Фільончасте дверне полотно складається з обв'язок 44 мм завтовшки і 94 мм завширшки, розташованих по периметру полотна, середників (проміжних елементів) і заповнення між ними, яке називають фільонками (рис. 8.18, г). Фільонки виготовляють із дощок, фанери, деревоволок­нистих плит. Така конструкція полотна трудо­містка при виготовленні і вимагає якісної деревини.

Теслярські двері складаються із дощок, які збиваються на планках цвяхами або з'єднуються шпонками. їх застосовують в підвальних приміщеннях (рис. 8.18, д).

Обв'язочні полотна виконують у вигляді дощатої рами із скляним заповненням (рис. 8.18,6).

Полотна із загартованого скла можуть мати полірувальну або візерункову поверхню. Такі полотна 10—15 мм завтовшки влаштовують в гро­мадських будівлях (рис. 8.18, є).

Двері, які розташовують у підвалах, на горищах, також люки на горище повинні бути важкоспалимі. Полотна таких дверей і люків оббивають азбестом або повстю, змоченою в глиняному розчині, і покривають даховою сталлю (рис. 8.19).

Балконні двері утеплюють мінеральною ватою, повстю, яку укладають між подвійною фільонкою і захищають від конденсату пергаміном. Хороші експлуатаційні якості мають балконні двері зі спареними полотнами, верхня частина яких засклена, як і вікна зі спареними рамами, а нижня має шарову конструкцію з термоізоляцією.

Основними дверними приладами є навісні металеві завіси; дверні ручки (ручка-скоба; ручка-кнопка; фалові ручки); врізані замки і засувки; дверні шпінгалети; накидні ланцюжки (рис. 8.20).

Дверні полотна 2 м заввишки навішують на дві петлі, а при більшій висоті — на три. Замки і дверні ручки установлюють на висоті 1 м від рівня підлоги.

Розділ 9. ПОКРИТТЯ І ПІДВІСНІ СТЕЛІ

 9.1. Види покриттів і вимоги до них

Покриття — це сукупність конструктивних елементів, які завершують будівлю і захищають її від зовнішнього середовища.

Покриття складаються із несучих елементів і огороджуючої частини.

Огороджуюча частина включає в себе покрівлю — верхню водонепроникну оболонку і основу під неї у вигляді обрешетування із дерев'я­них брусків або дощок; у вигляді шару цемент­ного розчину або асфальту по залізобетонних плитах.

Несуча частина покриття складається із дерев'яних або залізобетонних кроквин, кроквяних ферм або залізобетонних панелей. Несуча частина передає навантаження від покрівлі, снігу, вітру і власної маси на стіни і окремі опори.

Незважаючи на те, що покриття займає невелику частину об'єму будівлі, воно відіграє велику роль у забезпеченні надійності і комфорт­ності проживання, особливо на верхніх поверхах.

Несуча частина покриття повинна бути міцною і стійкою, а огороджуюча (покрівля) — водонепроникною, малотеплопровідною, лег­кою, стійкою проти атмосферних і хімічних впливів.

В цілому, покриття повинно бути довговіч­ним, а методи його зведення — індустріальні і економічні (не тільки в період будівництва, але й під час експлуатації).

За конструкцією покриття бувають горищні й безгорищні, в яких об'єднується в одну кон­струкцію перекриття верхнього поверху і покрівлі.

Безгорищні покриття бувають неексплуа-товані і експлуатовані (плоскі), які використову­ються для різних видів відпочинку (в санаторіях, лікарнях, учбових закладах).

За експлуатаційними умовами покриття бувають із зовнішнім або внутрішнім водовід­водом; вентильовані і невентильовані.

За теплотехнічними характеристиками по­криття бувають холодні і утеплені. Найбільш поширений в будівництві дах з холодним гори­щем. В ньому можуть бути використані несучі елементи з дерева, сталі або залізобетону і будь-які покрівельні матеріали.

 9.2. Похилі дахи, їх форми і основні елементи

Дахи роблять у вигляді похилих площин — схилів, покритих покрівлею з водонепроникних

матеріалів.

Замкнутий простір між перекриттям верхньо­го поверху і покрівлею називають горищем.

Горищні дахи викону ють з непрохідним го­рищем, якщо покрівля піднята над горищним перекриттям в середині будівлі на 0,2 м; з напів-прохідним горищем, якщо покрівля піднята над горищним перекриттям в середині будівлі до 1,6 м; і з прохідним горищем — 1,9 м і більше.

Напівпрохідні і прохідні горища використо­вують для розміщення різних пристроїв інженер­ного обладнання (труб центрального опалення, вентиляційних коробів і шахт машинного від­ділення ліфтів) і протипожежних проходів. Для входу на горище роблять сходи або драбини, двері або вхідні люки.

Похил дахів виражають у градусах похилу до умовної горизонтальної площини через тангенс цього кута у вигляді дробу або процентів. Залеж­но від величини кута похилу площин (схилів) до горизонту, розрізняють три групи дахів: круті (з похилом більше 15%); положисті (від 4 до 15%); плоскі (2—3%). Величина похилу назначається в залежності від ізоляційних властивостей по­крівельного матеріалу, щільності його спряжен­ня та кліматичних умов району будівництва. Форма похилих дахів залежить від конфігурації будівлі в плані та архітектурного вирішення.'

Похилі дахи (рис. 9.1) за формою в плані найчастіше бувають: односхилі, двосхилі, чо­тирисхилі (вальмові). Зустрічаються також три-схилі, напіввальмові, шатрові, багатошпильні, пірамідальні, конічні, склепінчасті і мансардні.

Мансарда — це житлове приміщення усередині горища.

До основних елементів похилих дахів відносяться (рис. 9.2):

вальми — трикутні схили даху;

ребра — перетини суміжних схилів, які утворюють виступаючий похилий кут;

гребень — верхнє горизонтальне ребро;

розжолобок — перетин схилів у формі западаючого кута, що забезпечує стік води;

фронтон — верхня трикутна частина зовнішньої стіни, що орогоджує горище;

шпиль — виступаюча частина стіни над поверхнею схилів;

слухове вікно — вікно для освітлювання і провітрювання горища;

 спуск — нижня частина похилу схилу; обріз покрівлі — нижня кромка схилу. При однакових уклонах всіх схилів будівлі з покрівлею одного типу, проекції ліній перетину схилів проходять по бісектрисах зовнішніх і внутрішніх кутів контура будівлі. При побудові плану даху треба керуватись цим правилом, а

коли будинок має прямі кути, то проекції ребер креслять у плані під кутом 45". Побудова плану дахів для будівель різної конфігурації, які мають карниз на однаковому рівні по всьому периметру, показана на рис. 9.3.

 

 9.3. Конструктивні елементи приставних кроков.

Несучими конструкціями похилих дахів є приставні крокви, по яких укладають лати, що є основою для покрівлі. Приставні крокви влаш­товують в будівлях невеликої ширини, а також у будівлях, які мають внутрішні опори на відстані не більше 6 м.

Приставні крокви (рис. 9.4) представляють собою просторову систему, яку складають із кроквяних ніг, мауерлатів, лежня, стояків, гребеневого прогону, підкосів, ригелів (схватків), верхніх прогонів, кобилок, лат.

Конструктивна схема приставних кроков (рис .9.5) залежить від ширини будівлі і розташу-вання внутрішніх опор. Основним елементом приставних кроков є кроквяні балки (кроквяні ноги) із дощок, колод або брусів. Окремі елементи кроков між собою з'єднують за допомогою врубок або металевих кріплень (цвяхів, болтів, скоб) (рис. 9.6). Кроквяні балки (ноги) укладають на мауерлати (підкроквяні бруси) в односхилих дахах, або на мауерлати і прогони в двосхилих дахах (рис. 9.5, е.). Відстань між кроквами в осях приймають від 1 до 2 м.

Мауерлати можуть бути з брусів, які укладають по всій довжині будівлі або по її пери­метру , а також у вигляді брусів-оцупків, укладе­них переривчасто (тільки під кроквами). Мауер­лати антисептують і ставлять на кам'яні стіни на прокладку із шару руберойду на висоті не менше 450 мм від верху горищного перекриття. На вну­трішні опори укладають прогони (лежні), по яких через 3-6 м один від одного установлюють стояки, які підтримують верхні прогони. Стояки і прогони утворюють опорні рами під крокви.

Щоб дах не знесло вітром, кроквяні ноги (не рідше, ніж через одну) закріплюють скруткою із дроту (0 4-6 мм) до закладеного в стіну йоржа або до залізобетонних елементів горищного перекриття (рис. 9.6).

Кроквяна нога при великій довжині несе значні навантаження і тому підтримується додат­ковими опорами в прольоті у вигляді підкосів, які спираються на лежень.

Якщо довжина кроквяної ноги більша стандартної довжини лісоматеріалу, то її проек­тують складеною. Кроквяна нога (діагональна або скісна) за направленням ребра даху

спирається у гребені на гребеневий прогін або прибоїни. Нижні кінці крокв не виходять за межі мауерлату. Тому на рівні карнизу, до нижнього кінця кроквяних ніг прибивають кобилки (короткі дошки завтовшки 40 мм), зверху яких настилають обрешетування із дощок і брусків, яке являється основою для покрівлі. Над карнизом обрешетування роблять суцільне, а вище— розріджене (рис. 9.4). У місцях перетину схилів (рис. 9.6) установлюють діагональні (скісні) ноги, на них спирають укорочені крокви (наріжники).

Розміри перерізу обрешетування, кроквяних ніг, прогонів, підкосів визначають за розрахун­ком. Мауерлати роблять із колод 0 180-200 мм, а брущаті — перерізом 140x160 або 160x180 мм.

Брущаті елементи приставних кроков еко­номічніші від кроков із колод і дозволяють виконувати їх заготовку у заводських умовах.

Дахи із приставних крокв потребують при влаштуванні значних затрат праці. Більш індус­тріальним видом похилого даху є збірні дощаті крокви заводського виготовлення. Вони скла­даються з опорних ферм, які встановлюють по­хило, і виконують роль опор, кроквяних щитів і гребеневих ферм (рис. 9.7). Ферму спирають на цегляні або бетонні стовпчики і кріплять до них скрутнями із дроту. Між опорою ферми і стовп­чиком установлюють дерев'яні прокладки. Зверху ферми тримаються бобишками, прибити­ми знизу до кроквяних щитів. Кроквяні щити складаються з кроквин, зв'язаних зверху латами, а знизу — діагональними зв'язками для забез­печення жорсткості їх під час монтажу. Кроквини роблять із парних дощок, установлених із зазором. Парності крайніх дощок досягаються при стикуванні щитів між собою. Нижніми кін­цями щити спираються на мауерлати, а верхніми — на опорні ферми. Потім установлю­ють гребеневі фермочки, кінці яких входять в зазор між дошками кроквин, і скріплюють з ними цвяхами. По гребеневих фермочках укладають верхні обрешітні щити. Для кріплення карниз­них обрешітних щитів у зазори дощок нижніх кінців ставлять кобилки.

З метою зменшення витрат деревини та збіль­шення довговічності й вогнестійкості в практиці будівництва застосовують безлісні дахи. їх ви­конують із збірних залізобетонних та металевих крокв. Металеві крокви мають вигляд пруткових ферм (рис. 9.8.).

Для 2- 4-кімнатних садибних будинків, 2- 5-поверхових будинків та громадських споруд (рис. 9.8) застосовують металеві дахи, які повніс­тю замінюють деревину та азбестоцементні хви­лясті листи. У них покрівля виконується із стале вих оцинкованих листів профільованого профілю 12 м завдовжки, укладених по металевих прогонах гнутого профілю. Для стояків викорис­товується швелер гнутого профілю.

Кріплення стиків забезпечується замонолі-чуванням анкерів у порожнинах залізобетонних плит перекриття.

Застосування безлісних дахів дає можливість зекономити до 90% деревини.

 9.4. Конструкції для перекриття залів. Підвісні стелі

Зали — це приміщення великих розмірів у громадських будівлях, які призначені для спор­тивної гри, зборів, демонстрації кінофільмів та іншої мети.

Несучими конструкціями таких приміщень можуть бути ребристі, попередньо напружені плити, залізобетонні балки або кроквяні ферми.

Залізобетонні ребристі попередньо напру­жені плити виготовляють 9 м завдовжки, 1,5 м завширшки з висотою ребра 0,4 м; панелі типу 2Т виготовляють 3 м завширшки (основні) і 1,5 м (добірні), прольотом 9, 12, 15 м (рис. 9.9).

Для підвіски електроарматури в несучих поздовжніх ребрах плит передбачені отвори. За­стосування таких плит дає змогу підвищити збір­ність будівництва і скоротити затрати праці на влаштування перекриттів залів.

Залізобетонні кроквяні балки (рис. 9.10) виготовляють прольотом 9,12,18 м. В залежності від форм поперечного перерізу і обрису верхнього поясу, вони бувають: односхилі таврового пере­різу, двосхилі двотаврового перерізу, решітчасті прямокутного перерізу з отворами для пропуску повітроводу, електричного кабелю і інших ко­мунікацій.

В будівлях значної ширини, де внутрішні опори відсутні, дуже ефективними конструк­ціями похилих дахів є кроквяні ферми.

Кроквяною фермою (рис. 9.11; 9.12; 9.13) називають несучий елемент покриття, що являє собою плоску систему стержнів, зв'язаних між собою. Вертикальні і похилі стержні (стійки і розкоси) утворюють решітку ферми. Стержні верхнього контуру ферми утворюють верхній пояс, а нижнього — нижній пояс.

Місця з'єднання стержнів називають вуз­лами ферм, а відстань між сусідніми вузлами — панеллю.

Кроквяні ферми можуть бути дерев'яними, металодерев'яними, стальними, залізобетон­ними; трикутної, полігональної і сегментної форми.

Зверху кроквяних ферм укладають плити

покриття, або прогони, по яких кладуть кроквяні ноги і роблять обрештування із дерев'яних брусків або дощок.

Дерев'яні ферми (висячі крокви), в залежності від прольоту, що перекривається, можуть мати різні схеми (рис. 9.11). В таких фермах з'єднання елементів виконується вруб-ками або накладками, скріпленими болтами.

В металодерев'яних фермах конструкції, що працюють на стиск, виконані з дерева, а на розтяг — із сталі (рис. 9.12).

Металеві ферми виготовляють із металевих парних кутиків або труб, які приварюють до косинок із листової сталі (фасонок) 10-12 мм завтовшки (рис. 9.13).

Ферми установлюють на відстані 3-6 м одна від другої.

Для утворення стелі влаштовують горищне перекриття, яке виконують підвісним. Підвісні горищні перекриття складаються з прогонів, що підвішуються до вузлів нижнього поясу висячих крокв або ферм, балок, що спираються на ці прогони, і міжбалкового заповнення (рис. 9.12; 9.13).

Для утеплення застосовують мінеральну вату, ніздрюваті плити і інші легкі матеріали.

 9.5. Покрівлі їх види і деталі

Покрівля — це верхній елемент покриття, який захищає будівлю від атмосферних опадів. Як уже відмічалось, вона повинна бути водо­непроникною, стійкою проти атмосферних і хі­мічних впливів, легкою, малотеплопровідною, вогнестійкою, недорогою при влаштуванні і експлуатації. '

Покрівля буває: листова (із дахової сталі, азбестоцементних матеріалів); плиткова (із че­репиці, дахової дранки та інш.); рулонна (м'яка) — із руберойду, ізолу та інших син­тетичних матеріалів; мастикова — із бітумних та інших армованих склотканиною матеріалів. У покрівлі з будь-якого матеріалу такі місця покрівлі, як карнизній звис, примикання до труб і парапетів завжди обробляють даховою сталлю.

Покрівля із хвилястих азбестоцементних листів (рис.9.14) — довговічна, проста при влаштуванні, вогнестійка, легка, економічна і зручна в експлуатації. Листи випускають розмірами 1,2x0,68 м і 5,5 мм завтовшки (зви­чайного профілю) і листи посиленого профілю завтовшки 8 мм з розмірами 0,99x1,75 м.

Латами під листи звичайного профілю є розріджений настил із дощок 30-50 мм зав­товшки, або брусків перерізом 50x60мм з кро­ком 370-530 мм. Покрівлі мають похил 19-30°.

Укладку листів ведуть горизонтальними рядами (від карнизу до гребеня) з напуском 120-140 мм. Суміжні листи в горизонтальних рядах стикують внапуск на одну хвилю. В місцях стику чотирьох кутів підрізають крайки двох середніх верхнього і нижнього ряду, щоб запобігти потовщенню в покрівлі. Закріплюють укладені листи цвяхами з оцинкованою голов­кою, під які підкладають шайбу із руберойду. Гребень і ребра даху закривають фігурними листами (шаблонами), а розжолобки покри­вають оцинкованою сталлю (рис. 9.14).

Організований відвід води з даху виконують за допомогою настінних або під­вісних водостічних жолобів (рис. 9.14, а, г).

Покрівля з хвилястих азбестоцементних листів найбільш поширена.

Покрівля із черепиці (рис. 9.15) — довго­вічна, вогнестійка, красива, але важка (має масу 60-70 кг/м²), вимагає крутих схилів (30-45°) і великих затрат праці при влаштуванні. Вона виготовляється: пазова штампована, па­зова стрічкова, пази і гребні якої дозволяють одержати щільні з'єднання при напусканні однієї на другу. Лати'під черепицею роблять із брусків перерізом 50x50 мм. Відстань між брусками залежить від розмірів і форми чере­пиці. Пазова черепиця знизу має виступи, яки­ми закріплюється за бруски лат і додатково прив'язується через вушко м'яким дротом до цвяхів, прибитих до лат.

Гребінь, ребра схилів перекривають спе­ціальною гребеневою жолобчастою черепицею (рис. 9.15, в).

Зі сторони горища шви між черепицями заробляють глинопіщаним або складним роз­чином. Щілини біля димових труб заробляють таким же розчином, а зверху по схилу ставлять фартух із оцинкованої сталі. При організованому водовідводі жолоби роблять підвісними із оцинкованих стальних листів. При покрівлі із черепиці треба робити круті схили, а це дуже збільшує площу даху і під­вищує її вартість.

Покрівлі із неоцинкованих і оцинкованих металевих листів (рис. 9.16) мають невелику масу (5-10 кгс/м²), відносно невеликий похил (16- 22°), а також можливість надання їм будь-якої форми.

Проте великі затрати металу і великі експлуатаційні витрати роблять її неекономіч­ною.

Основою під покрівлю з дахової сталі є лати з брусків 50x50 мм, або дощок, які прибивають до крокв на відстані 225 мм одну від одної. Для звису карниза роблять лати з дощок 50 мм зав-

товшки. Покрівельні листи з'єднують у кар­тини лежачим фальцем, а потім картини по­здовжньо по схилу з'єднують стоячим фальцем. До лат картини кріплять за допомогою клямер-стрічок із дахової сталі, які прибивають до лат під вертикальним фальцем через 1300 мм при звичайних похилах і через 650 мм при похилах більше 30% . Клямери пропускають між від­гинами картин, а потім загинають разом з влаштуванням вертикального фальцу (рис. 9.16, а).

Для відводу води з даху над карнизом влаштовують настінні жолоба, які відводять воду до воронок водостічних труб.

Покрівля із металочерепиці часто застосо­вується в сучасному будівництві. Це листи із профільованої сталі, які імітують черепицю різ­ного кольору:чорного, червоного, коричневого, зеленого.

Стальні листи захищають від корозії цин­ковим або алюмінієво-цинковим покриттям.

Металочерепицю застосовують для дахів з уклоном, не меншим за 14° і кладуть по латах з перерізом 45x70, 50x70 мм та кроком 350; 390; 400; 460 мм.

Випускають листи металочерепиці з шири­ною хвилі 195-200 мм і висотою 31-67 мм; листи завширшки 1030-1150 мм і завдовжки від 540 до 6060 мм. Листи металочерепиці укладають в ряд за рядом від карнизу до гребеня, починаючи з правого краю даху. При наявності листів різної довжини, починають завжди із найдовшого листа.

Крайню нижню лату використовують як направляючу для правильного розташування листів першого ряду.

Треба, щоб перший лист в карнизі був роз­ташований під кутом 90° до карнизу.

Покрівлі із металочерепиці довговічні, кра­сиві, міцні, легкі (їм² важить всього 5 кг, тоді як черепичні дахи мають вагу в 10 разів біль­шу). Покриття із гальванізованої сталі витримує будь-які кліматичні умови.

У районах, де деревина є місцевим буді­вельним матеріалом, влаштовують покрівлі з тесу або дранки.

Тесову покрівлю роблять із дощок 19-25 мм завтовшки у два шари по латах із брусків 50x50 мм, укладених на відстані 600 мм один від одного. Дошки укладають суцільно, або врозбіг з перекриванням швів.

Дранкову покрівлю роблять із соснових або ялинових дощечок 1,0 м завдовжки. Дранку укладають у кілька шарів по латах з обтесаних на один кант жердин 5-6 см завтовшки, з від­станню між ними 20-15 см. перші три шари від

звису даху укладають з короткої дранки, а наступні шари укладають з напуском ³/₄ довжини дранки. Прибивають дранку цвяхами, так щоб цвяхи проходили через верхній край дранки, що лежить нижче.

Покрівлі з м'яких рулонних матеріалів (рис. 9.17) — влаштовують із руберойду, на­плавленого руберойду, склоруберойду по дощатій або бетонній основі, по цементній або асфальтовій стяжці. Дощату основу роблять двошарову у складі суцільного захисного настилу 19-25 мм завтовшки, 50-70 мм зав­ширшки а вологістю не більше як 20% і роз­рідженого робочого настилу із дощок 25-35 мм завтовшки, що прибиваються до кроквяних ніг паралельно гребеню. Дошки захисного шару прибивають до робочого настилу під кутом 45°. При такій конструкції настил не жолобиться і захищає від розриву рулонний матеріал, який приклеюють до нього на мастиці.

Верхній шар покрівельного килима захи­щає нижній (підкладковий) від руйнуючих ат­мосферних опадів. Нижній шар покрівельного килима при похилі більшому 20% закріплюють до настилу мастикою і цвяхами.

Полотна рулонних матеріалів при похилах понад 15% наклеюють перпендикулярно до гребеня, а при похилах до 15% паралельно йому. Полотнища наклеюють з напуском по-слідуючих на попередні не менше 50-70 мм (підкладкові), 70-100 мм (верхні). Для бітум­них рулонних матеріалів застосовують бітумні мастики.

Мінімальний похил рулонних покрівель: двошарових — 5% ; тришарових — 5-2,5%; чо­тири і п'ятишарові килими можуть мати нульо­вий похил (наприклад в розжолобках). Покрівлі із похилом на 2,5% і менші обов'яз­ково повинні мати зверху захисний шар із гра­вію, втопленого в гарячу мастику.

Найбільш практичні і довговічні покрівлі із рулонних матеріалів при влаштуванні їх по бетонній основі на цементній або асфальтовій стяжці. На вирівняну стяжку наклеюють чо­тири шари руберойду на гарячій або холодній бітумній мастиці.

Мастикова покрівля (рис. 9.18). На під­готовлену основу по шару ґрунтовки розстеля­ють полотнища склополотна (перпендикулярно стоку води) з напуском кромок на менше 100 мм. Холодна бітумна мастика просочує роз­кладені полотнища і приклеює їх до основи. Потім по шару мастики укладають ще два шари склополотна у взаємно перпендикулярному напрямку.

Захисним шаром мастикових покрівель є

шар гравію, втоплений в бітумну мастику або фарбування алюмокеросиновою суспензією світлих тонів, яка знижує теплову дію сонячної радіації.

 9.6. Водовідведення з похилих дахів. Слухові вікна. Огорожа на дахах

Водовідведення з похилих дахів роблять зовнішнім неорганізованим і організованим.

Неорганізоване водовідведення забезпечує стікання води безпосередньо з обрізу покрівлі

(рис. 9.12; 9.21). Його застосовують для мало­поверхових будівель, розташованих з відступом віл тротуару.

При організованому водовідведенні вода відводиться через жолоби й ринви (рис. 9.14, а, г; 9.16, а, в.). Жолоби, в залежності від влашту­вання, бувають настінні (що утворюються від­гином стальних листів на звисі даху); підвісні і виносні (у вигляді залізобетонних елементів, закладених у стіну) (рис. 9.14, а, г; 9.16, а, в). Зовнішній    організований    водовідвід

складається із жолоба, лотка, водоприймальної вороцки і ринви. Ринву навішують на відстані не менше 130 мм від стіни і на 200 мм вище вимощення. Ринву виготовляють із оцин­кованої сталі діаметром 130 мм і збирають із окремих з'єднувальних ланок, що виготовляються і вставляються одна в одну.

Кількість їх визначають із розрахунку 2 см² перерізу труби на їм²покрівлі.

Ринви установлюють на відстані 18-20 м одна від одної. Кріплять їх ло стіни за допо­могою костилів (рис. 9.16, в).

Для виходу на дах, провітрювання і освітлювання горища влаштовують слухові вікна з заскленими рамами і дерев'яними жалюзійними решітками (рис.9.19).

Для забезпечення безпеки робіт під час очищення під снігу та ремонту покрівлі на дахах житлових будівель в два і більше по­верхів, а в громадських понад 10м влаштовують огорожу висотою не менше, як 0,6м.

Огородження влаштовують у вигляді пара­пету, балюстради або решітки (рис. 9.20).

Найчастіше влаштовують решітчасте огородження.

Решітку роблять із круглої сталі і прикріплюють до стальних стояків з підкосами, або до цегляних стовпчиків. Стальні стояки і підкоси встановлюють поверх покрівлі і при­бивають до лат даху. Під лапки стояків і під­косів для гідроізоляції ставлять прокладки із гуми.

 9.7. Покриття суміщеної та роздільної конструкції

Суміщеними дахами називають пологі без-горищні покриття, в яких перекриття об'єдна­не з покрівлею. Конструкція суміщеного даху складається із (рис. 9.21):

несучої частини — плити перекриття (багатопорожнинної або суцільної);

пароізоляції із шару бітумної мастики або рулонного матеріалу (руберойду, поліетиле­нової плівки), який приклеюють бітумною мас­тикою. Вона призначена захистити, розташо­ваний вище, теплоізоляційний шар від зволо­ження водяною парою, що проникає із опалю­вального приміщення через плиту;

утеплювача із шару шлаку або керамзиту, який забезпечує необхідний похил даху, зверху якого укладають жорсткі плити із мінеральної вати, легких ніздрюватих бетонів. Загальна товщина сипучого і плитного утеплювача ви­значається теплотехнічним" розрахунком;

вирівнюючої стяжки із цементного розчину або асфальтобетону 15-20 мм завтов­шки. При сипкому утеплювачі його шар дорів­нює 20-30 мм завтовшки; стяжку армують сіткою із дроту діаметром 2-3 мм з розміром вічок 200—300 мм. Поверхню стяжки поділя­ють на квадрати 6x6 або 4x4 м температурно-осадовими швами, 5 мм завтовшки. Зверху їх закривають в поздовжньому напрямку смуж­ками із руберойду, які наклеюють на бітумній мастиці;

покрівлі із трьох шарів руберойду. Для по­передження здимання покрівлі нижній шар ки­лима приклеюють до основи крапками або смугами, які складають 25-35% приклеєної поверхні. Наступні шари покрівлі приклеюють по всій поверхні килима;

захисного шару із гравію 5-10 мм, втопле­ного в бітумну мастику. Він захищає покрівлю від механічного пошкодження і дії сонячної радіації.

Недостатні експлуатаційні якості суміще­них дахів обмежують застосування їх і в сучас­ному будівництві.

Дахи горищного типу із збірних залізо­бетонних елементів називають роздільними. Висота горища таких дахів не менша 1,6 м, в понижених місцях (біля карнизу або під водо­збірними лотками) — до 1,2 м.

По виду горища і покрівлі дахи роздільної конструкції можуть бути:

з холодним горищем і рулонною або мастиковою покрівлею (рис. 9.22, а, б). Горищ­не перекриття в таких дахах утеплене. Покрів­ля — холодна із ребристих або плоских плит,

які спираються на зовнішні або внутрішні по­перечні стіни. Покрівля рулонна або мастикова укладається по вирівняній цементній стяжці. Для вентиляції горища в стінах передбачають­ся продухи;

з холодним горищем і безрулонною по­крівлею (рис. 9.22, в, г). Такі дахи влашто­вують із зовнішнім або внутрішнім водо-відведеннями. Горищне перекриття — утепле­не. Покрівля — із ребристих плит і водозбірних лотків, виготовлених із водонепроникного бетону. Зовнішня поверхня їх покрита в завод­ських умовах гідроізоляційною мастикою. Ретельна заробка стиків і спряжень між пане­лями і плитами забезпечує водонепроникність і довговічність безрулонної покрівлі;

з теплим горищем і рулонною або без­рулонною покрівлею. Горищне перекриття із збірних залізобетонних плит виконується без утеплення, а покрівельне покриття робиться утеплене. Стіни горища такої ж конструкції, як і зовнішні.

При рулонній покрівлі (рис^-. 9.23, а) дахи роздільної конструкції виконують із плоских керамзитобетонних плит, або із утеплених (три­шарових) ребристих плит з рулонним килимом із руберойду.

При безрулонній покрівлі (рис. 9.23, б) — із ребристих плит і водозбірних лотків, в яких ребра і верхній покрівельний шар 50 мм зав­товшки виготовлені із водонепроникного бетону, а нижня частина (теплоізоляція) — із керамзитобетону. Зовнішня поверхня плит і лотків покривається гідроізоляційною мастикою.

Конструктивні вузли безрулонного даху (рис. 9.23, ж, д) виконують способом перекриття елементів. Так, поздовжній стик ребристих безрулонних плит накривають бетонним нащільником. Звис покрівельних плит (при спиранні на водозбірні лотки) пере­криває поздовжнє несуче ребро покладеного лотка. Місця спирання плит покрівлі на зов­нішні стіни закривають Г-подібним бетонним елементом. Це забезпечує водонепроникність залізобетонних покриттів з безрулонною покрівлею.

Дахи з теплим горищем застосовують в житлових будівлях заввишки більше п'яти по­верхів, при використанні горищного простору в якості повітрозбірної камери вентиляційної системи будівлі і тільки при несучих конструк­ціях із залізобетону.

Найбільш розповсюдженою конструкцією являється дах з холодним горищем. В ньому мо­жуть бути використані несучі елементи не тіль ки із залізобетону, а й з інших матеріалів. Наявність вентильованого горищного простору полегшує боротьбу з перегрівом приміщень верхніх поверхів в жаркому кліматі і про­сушування конструкцій над приміщеннями з вологим або мокрим режимом.

 

 9.8. Експлуатаційні дахи. Водовідведення з плоских дахів. Вихід на дах

Експлуатаційні дахи (рис. 9.24, а) — це плоскі покриття (похил 1—5°), призначені для розміщення спортивних майданчиків, кафе, са­дів та інших видів відпочинку.

Експлуатаційні дахи можуть бути горищні або безгорищні. Горище таких дахів викорис­товують для розміщення інженерних комуні­кацій і нагляду за станом покриття.

Підіймання на експлуатаційні дахи ви­конується по двомаршових сходах з огороджен­ням. На таких дахах підлоги виконують із бе­тонних плит розміром 400x400 мм, при товщині 40 мм, укладених по шару гравію 60—70 мм завтовшки і крупністю зерен до 8 мм. Гідроізоляцію виконують із 4-5 шарів гідрозолу по залізобетонній стяжці (рис. 9.24, б).

Найбільш відповідальним місцем на плос­кому даху є примикання гідроізоляційного килима до вертикальних площин. Щоб вода не попала за край килима, його піднімають на 400-500 мм над рівнем поверхні даху (рис. 9.24. б).

При примиканні до стін килим посилюють двома додатковими шарами рулонного матері­алу. Поріг виходу на дах виконують із засто­суванням накладного залізобетонного східця, який перекриває примикання килиму.

При влаштуванні деформаційного шва над ним укладають двошаровий гідроізоляційний килим. У шов укладають компенсатор із оцинкованої листової сталі (рис. 9.24, в).

На експлуатаційних дахах влаштовують стальні огорожі не менш, як 600 мм заввишки, прикріпляючи їх до парапетного блоку, що не виступає над покрівлею, і 300 мм заввишки з кріпленням стояків огорожі до парапетного блоку, який виступає над покрівлею (рис. 9.24, а).

Водовідведення з плоских дахів може бути неорганізоване (рис. 9.21, б) — з вільним скиданням води із звису карниза — найбільш дешеве, проте воно викликає утворення на­мерзлої криги та бурульок на карнизах стін; зовнішнє організоване (рис. 9.21, є) — з похилом даху в сторону зовнішніх стін і систе­ми жолобів, водоприймальних воронок і ринв; внутрішнє організоване (рис. 9.25) — з на­хилом даху до понижених місць, де розташо­вані водоприймальні воронки із стояками, що виходять у зливну каналізацію. При цьому водоскиданні виключається можливість появи намерзлої криги на воронках і крижаних пробок у ринвах, завдяки наявності висхідних потоків теплого повітря в трубах внутрішнього водовідведення. Внутрішні водостоки приєдну­ють до мережі зливової каналізації або влаш­товують випускання води назовні (рис. 9.26). Водостічні воронки розташовують так, щоб максимальна довжина шляху води, яка стікає у воронку, не перевищувала 24 м і площа водо-скидання на одну воронку (при діаметрі водо­відвідного патрубка 100 мм) не перевищувала 80м². На покрівлі будівлі має бути не менше двох воронок. Водостоки треба розташовувати так, щоб відвідна труба проходила поряд із сті­ною допоміжних приміщень (санвузлів, кухні).

Вихід на дах (рис. 9.27) здійснюється через надбудову (шахту) над сходовою кліткою. В бу­дівлях з ліфтами передбачають із приміщень, суміжних з машинним відділенням ліфтів.

Передбачається один вихід на дах на 1000м² покриття.

9.9. Техніко-економічні показники дахів

Дахи громадських будівель оцінюють за по­казниками: вартості, затратами праці і витра­тами основних матеріалів (табл. 9.1).

 

Таблиця 9.1. Техніко-економічні показники дахів на їм² забудівлі

Варі­ант

Конструкція даху

Вартість

Затрати праці

Витрати матеріалу

 

 

Цемент,

кг

Сталь, кг

Деревина,

м

АЦЛ,

2 М

Похила, з дощатими приставними кроквами і покрівлею з азбестоцементних хвилястих листів

1,6

-

0,06

0,02

Суміщена (безгорищна) з рулонною покрівлею

0,57

1,5

-

-

Роздільна з холодним горищем і рулонною покрівлею

0,87

18,7

2,3

-

-

Роздільна з холодним горищем і безрулонною покрівлею

0,76

20,5

3,1

-

-

Роздільна з теплим горищем і рулонною покрівлею

0,7

20,2

1,85

-

-

 

Розділ 10. СХОДИ

10.1. Сходи, вимоги до них, класифікація

Конструктивні улаштування для сполучення між поверхами, а також для евакуації людей із будівлі називають сходами.

Вони являються основним шляхом сполу­чення між поверхами в будівлях.

Сходи повинні задовольняти вимоги міцнос­ті, довговічності, пропускної здатності, зручності і безпеки під час руху людей, пожежної безпеки, гарантувати малу стомленість людей при піді­йманні по них.

Приміщення, в яких розміщуються сходи, називають сходовими клітками. Вони повинні мати природне освітлення через вікна у зовнішніх стінах.

Сходи складаються з маршів і площадок (рис. 10.1). Марш являє собою конструкцію, що складається із східців, підтримуючих їх косоурів (розташованих під східцями) або тетив (що при­микають до східців збоку) і огородження з поруч­нем 0,9м заввишки. У сходинці вертикальну грань називають присхідцем, а горизонтальну — проступом. Усі східці сходового маршу повинні мати однакову форму, крім верхнього і нижнього,що примикають до сходової площадки і назива­ються фризовими.

Сходові площадки бувають на рівні поверху і міжповерхові (проміжні). Так як підлога пер­шого поверху знаходиться вище землі, то для піднімання до неї роблять короткий цокольний марш.

За кількістю маршів у межах висоти одного поверху сходи поділяють на одно-, дво-, три-, чотиримаршові. Коли сходами користується не­велика кількість людей, застосовують гвинтові сходи (рис. 10.11, в).

За умовою пожежної безпеки сходи бувають: не захищені від вогню і диму; захищені від вогню і диму (рис. 10.3, а), тобто розміщені в ізольо­ваних сходових клітках; незадимлені (рис. 10.3, б), тобто зв'язані з приміщеннями багатоповерхових будівель через балкон або лоджію.

За призначенням сходи поділяють на ос­новні, призначені для постійного користування й евакуації, допоміжні — для службового спо­лучення між поверхами й аварійні (зовнішні евакуаційні драбини, пожежні).

Похил сходових маршів основних сходів житлових будівель приймають 1:2—1:1,75; для допоміжних — 1:1,25. Кількість східців у марші призначають не більшу, як 16, не меншу від 3. Висота проходів між площадками і маршами по­винна бути не меншою, як 2 м. Ширину сходових маршів призначають з урахуванням забезпечення евакуації людей у певний час. При цьому, найменша ширина маршів основних сходів має бути 1050 мм, допоміжних — 900 мм. Між маршами повинен бути зазор 100 мм (у плані) для пропускання пожежних шлангів.

 

Ширина площадок має бути не меншою від ширини маршу (за умови забезпечення однакової пропускної здатності), причому ширина сходових площадок основних сходів становить не менше 1200 мм.

Висоту й ширину східців сходів призначають так, щоб була зручність для руху людей, з враху­ванням нормального кроку людини, який до­рівнює 60 см під час ходьби по горизонтальній поверхні і 45 см при русі по сходах. Виходячи з цього ширина і висота східця в сумі повинна становити 450 мм. Ширина східця (проступу) повинна бути 300мм, але не менша, як 250 мм (довжина ступні людини). Висоту східця (при-східця) призначають найчастіше 150 мм, але не більшою, як 180 мм.

 10.2. Визначення розмірів сходів і сходової клітки

Більшість громадських будівель має двомар-шеві сходи з похилом 1:2 і кількістю східців 8— 10. Проступи і присхідці таких сходів мають роз­мір 300x150 мм. Ширина міжповерхових площа-докможебути 1050-1200 мм; 1350-1500 мм; по­верхових площадок 1200-1600 мм; 1800-2200 мм. Габарити сходової клітки складаються ' із ширини, яка дорівнює ширині двох сходових маршів і щілині (100 мм) між ними для пропуску пожежних рукавів, та довжини, рівної ширині двох сходових площадок і довжини горизонталь­ної проекції маршу.

Щоб визначити розміри сходів і розміри сходової клітки, в якій вони будуть розміщені, треба знати висоту поверху й розміри східців.

Приклад. Визначити розміри двомаршових сходів житлового будинку, якщо висота поверху дорівнює 3,3м, ширина маршу 1,05 м, похил схо­дів 1:2.

Беремо східець розмірами 150x300 мм.

Ширина сходової клітки:

В = 21 + 100 = 2x1050 + 100 = 2200 мм

Висота одного маршу:

Н:2 = 3300: 2 = 1650мм

Кількість присхідців в одному марші:

n = 1650:150 = 11

Кількість проступів в одному марші буде на одиницю меншою від кількості присхідців, бо верхній проступ міститься на сходовій площадці:

п-1 = 11-1=10

Довжина горизонтальної проекції маршу (за­кладення) дорівнює:

а = 300 (n-1) = 300x10 = 3300 мм

Беремо ширину проміжної площадки с = 1300 мм, площадки поверху С = 1300 мм дістаємо, що повна довжина сходової клітки (в

чистому вигляді) становить:

А = а + С + с = 3000 + 1300 + 1300 - 5600 мм..

Графічну побудову сходів (рис. 10.4) роблять в слідуючій послідовності:

висоту поверху ділять на кількість частин, що дорівнює кількості присхідців у поверсі, і через добуті точки проводять горизонтальні пря­мі. Потім горизонтальну проекцію закладення маршу ділять на кількість проступів без одного й через добуті точки проводять вертикальні пря­мі. По сітці, що утворилася, креслиться профіль сходів.

 10.3. Конструктивні вирішення сходів

Найчастіше сходи роблять залізобетонні, в деяких випадках — металеві або дерев'яні.

Залізобетонні сходи за способом влаштуван­ня бувають збірні і монолітні. Збірні бувають з малорозмірних і великорозмірних елементів.

Сходи з малорозмірних елементів (рис. 10.5) застосовують в малоповерховому будівництві, або при відсутності кранів великої вантажопідйом­ності. Вони складаються з окремо встановлю­ваних залізобетонних плит площадок, залізо­бетонних збірних площадкових балок, збірних залізобетонних косоурів, східців й огорожі з по­ручнями. Для сполучення косоурів з площад­ковими балками в них передбачені гнізда, в які заводять кінці косоурів. Елементи сходів зв'язу­ють за допомогою зварювання закладних дета­лей. Східці укладають по косоурах на цементному розчині. На площадкові балки спираються збірні залізобетоні площадкові плити.

Сходи по стальних косоурах зустрічаються під час ремонту й реконструкції старих будівель. Такі сходи складаються із кам'яних або залізо­бетонних східців, металевих косоурів, площад­кових балок із прокатних металевих профілів (швелер або двотавр), залізобетонної площадки (збірної або монолітної), що спирається на площадкові балки або на балку площадки і на стіну. Стальні косоури і площадкові балки з'єдну­ють болтами або зварюванням (рис. 10.6). Стальні косоури і площадкові балки фарбують масляною фарбою або штукатурять цементним розчином по дротяній сітці.

Огорожу на сходах роблять із металевої ре­шітки з дерев'яними або пластмасовими поруч­нями. Стояки огорожі приварюють до закладних деталей східців, або укріплюють на цементному розчині в гнізді, яке є в східцях (рис. 10.11, г,д, є).

Дерев'яні сходи (рис. 10.7) застосовують пере­важно в дерев'яних будівлях, а в кам'яних бу­дівлях заввишки до двох поверхів, якщо будівля пожежонебезпечна. Несучими елементами де рев'яних сходів служать площадкові балки і тети­ви завтовшки 60-80 мм. Сполучення східців з тетивою у бічній грані її здійснюється влашту­ванням у них пазів, у які входять кінці дощок проступів і присхідців.

 

Сходові площадки дерев'яних сходів можуть бути з одинарною підлогою; з підлогою і підшив­кою стелі; з підлогою і накатом; з засипкою і без засипки, із штукатуренням стелі і без неї. Знизу марші можуть мати дощату підшивку, яку іноді штукатурять.

В сучасному будівництві найчастіше застосо­вують збірні залізобетонні сходи із великорозмір­них елементів — площадок і маршів заводського виготовлення або маршів з двома напівплощад-ками (рис. 10.9).

В першому варіанті сходи складаються із чо­тирьох збірних елементів — двох маршів і двох (поверхневої і проміжної) сходових площадок. Такі сходи застосовують в безкаркасних будівлях.

В другому варіанті, який застосовують пере­важно в каркасних будівлях, сходи складаються із двох збірних елементів — маршів з напів-площадками.

В безкаркасних будівлях застосовують марші двох типів — плитної конструкції (рис. 10.10)без фризових східців, або ребристої конструкції (рис. 10.8) з фризовими східцями. Марші першого типу являються основним уніфікованим рішенням для цегляних, великоблокових і великопанельних житлових будівель, другого типу — для громадських будівель. Конструкції сходових площадок — плоскі і ребристі, не уніфіковані у зв'язку з тим, що в будівлях різних будівельних систем прийняті різні системи спирання площадок.

В цегляних будівлях застосовують ребристі сходові площадки, опорні ребра яких входять у гнізда кам'яних стін сходової клітки.

У великоблокових будівлях поверхову і про­міжну площадку спирають на консолі в стінах сходової клітки.

В панельних будівлях поверхові площадки спирають на панелі внутрішніх стін сходової кліт­ки, а міжповерхові — на консолі в цих панелях.

Збірні елементи встановлюють на місце кра­нами і кріплять за допомогою зварювання заклад­них деталей. Сходові марші і площадки для житлових будинків виготовляють на заводі з чисто обробленими східцями і поверхнями. У громадсь­ких будівлях застосовують марші з накладними проступами, які вкладають після закінчення основних робіт на монтажі будівлі. Накладні про­ступи роблять мозаїчні, а в громадських будівлях з високою якістю оздоблення — із природного красивого каменю, і ставлять їх на розчині.

Сходи із великорозмірних елементів найбільш індустріальні, але якщо сходи з архітектурно-планувальних міркувань мають нетипове вирішення і складну форму, то застосовують за­лізобетонні монолітні сходи. Найчастіше їх влаштовують в унікальних будівлях або при ви­конанні робіт за індивідуальними проектами.

Монолітні сходи міцні, але потребують склад­ної опалубки і великих затрат праці для здійснення всіх робіт на будівельному майданчику.

Вони можуть мати різноманітну конфігура­цію і конструкцію, в тому числі, і з несучою кон­струкцією у вигляді залізобетонної плити або у вигляді косоура (рис. 10.11).

 10.4. Зовнішні входи і сходи. Ліфти та інші засоби сполучення між поверхами

Зовнішній вхід у житлових будинках (рис. 10.12) включає вхідну площадку, захисний козирок, парадні двері і декоративні елементи (решітки, квітники, панелі).

Вхідні площадки розташовують вище рівня землі не менш, ніж на 150 мм, щоб не допускати затікання в приміщення атмосферної води. Для захисту вхідної площадки від опадів роблять ко­зирок (рис. 10.12). Якщо перед будівлею споруд­жують зовнішній ґанок, то його східці спирають­ся на спеціальні стінки, зведені на самостійних фундаментах.

До зовнішніх сходів відносяться аварійні і пожежні драбини.

Аварійні драбини (рис. 10.13, а) призначені для евакуації людей в аварійних умовах із будів­лі, їх влаштовують із решітчастих стальних площадок і маршів, огороджених перилами. Такі драбини розміщують на торцевих стінах будівлі. Кут нахилу драбин не повинен бути більшим від 45°. На кожному поверсі передбачають спеціальні площадки.

Пожежні драбини (рис. 10.13, б) призначені для виходу на дах будівлі під час пожежі. їх роб­лять прямими, завширшки не менш, як 0,6 м й не доводять до рівня землі на 2,5 м. Тетиви пожеж­них драбин виготовляють із кутиків, швелерів, а щаблі - з круглої сталі діаметром 16-18 мм.

Сходи в підвал виконують у вигляді одномаршових сходів, які розташовують у при-ямках, що примикають до зовнішніх стін будівлі й обмежені підпірними стінками. Над приямком споруджують прибудову з стінами, дахом і вхід­ними дверима, або обмежуються влаштуванням зонта й низької бортової стінки (рис. 10.14).

Крім сходів, для сполучення між поверхами застосовують ескалатори, пандуси, ліфти.

В будівлях з інтенсивним рухом людей і, осо­бливо, в транспортних спорудах влаштовують ескалатори — сходи, які рухаються безперервно (рис. 10.15).

Для полегшення переміщення вантажу і транспортних засобів роблять пандуси - похилі площини без східців, що з'єднують поверхи або суміжні приміщення з різним рівнем підлоги (рис. 10.16).

В багатоповерхових будівлях (вище п'яти поверхів) влаштовують ліфти — вертикальні пі­діймачі періодичної дії (рис. 10.2, в, г, є).

 

Розділ 11. ВЕЛИКОПАНЕЛЬНІ БУДІВЛІ

11.1. Конструктивні типи великопанельних будівель. Розрізка стін. Конструкція стінових панелей

Будівлі, в яких стіни, перегородки, пере­криття монтують із великорозмірних (порівняно невеликої товщини), заздалегідь виготовлених елементів, називають великопанельними (рис. 11.1).

Ці збірні конструкції мають опоряджені зовнішні і внутрішні поверхні, вмонтовані вікна і двері.

Спорудження будівель із великих панелей підвищує ступінь індустріальності будівництва і продуктивності праці, зменшує витрати матері­алу й строки зведення будівель.

За конструктивним типом такі будівлі мо­жуть бути : безкаркасні (рис. 11.2, а), які складаються

із приміщень, утворених панелями, що викону­ють функції несучих і огороджуючих елементів;

каркасно-панельні (рис. 11.2, б), несучим елементом яких являється збірний залізобетон­ний каркас, а зовнішні стіни виконують тільки функції огородження;

комбіновані (рис. 11.2, в), нижня частина яких — каркасна, а верхня безкаркасна.

Вибір конструктивного типу залежить від виду будівлі, яку проектують, кількості поверхів у ній та інших факторів. Великопанельні житлові будинки проектують, як правило, безкаркасними.

Вони складаються із меншої кількості збірних елементів, характеризуються простотою монтажу, мають менші трудозатрати порівняно з каркасно-панельними будівлями.

Проте, каркасно-панельні будівлі, порівняно з безкаркасними, мають меншу витрату матеріалів на їм² житлової площі, більшу жорсткість і стійкість, що особливо важливо для висотних будівель. Найчастіше ці конструктивні типи засто­совують при проектуванні громадських будівель.

Важливим етапом проектування великопа­нельних будівель є вибір схеми розрізки стін, яка залежить від конструктивного типу і схеми, умов монтажу, виду будівлі та її розмірів.

Систему розкладки панелей в межах площи­ни стіни називають розрізкою. У великопанель­них будівлях найчастіше застосовують одноряд­ну розрізку (рис. 11.3, а), із панелей заввишки в поверх і розміром на одну-дві кімнати, і дворядну розрізку (рис.11.3, б) із простінкових і поясних панелей.

До стінових панелей, крім основних вимог, що ставляться до звичайних стін (міцність, стій­кість, мала теплопровідність, невелика маса, економічність, вогнестійкість) ставляться специ­фічні вимоги: технологічність виготовлення в заводських умовах, простота монтажу, доскона­лість конструкцій стиків, високий ступінь завод­ської готовності.

Панелі зовнішніх стін великопанельних бу­дівель виготовляють: одношарові (рис. 11.4) із легких або пористих бетонів (керамзитоперлито-бетону, пінополістиролкерамзитобетону, ідр.) 300-350мм завтовшки.

Такі панелі використовують в несучих, само-несучих і навісних стінах. Одношарові поясні панелі (рис. 11.6, а) виготовляють із ніздрю­ватого бетону 300 мм завтовшки і застосовують в самонесучих і навісних стінах.

Тришарові (рис. 11.5) з внутрішнім і зовніш­нім шаром бетону і утеплювачем всередині. Внутрішній шар бетону 200 мм завтовшки — несучий, зовнішній — декоративно-огороджу­ючий — 50 мм завтовшки.

Утеплювач — мінеральна вата, пінополістирол або інший матеріал. Товщину утеплювача приймають згідно тепло­технічного розрахунку. Арматурні стержні про­низують утеплювачі і зв'язують бетонні шари панелі. В сучасному будівництві застосовують ще тришарові панелі з піноцементперліту в несучих або самонесучих стінах.

Шаруваті (рис. 11.6, б) 160 мм завтовшки, з каркасом із дерев'яних брусків, обшитих з обох сторін азбоцементними листами і утеплених всередині заливальним пінопластом;

Шаруваті з зовнішнім екраном (рис. 11.6, в) із листових або інших матеріалів, закріплених на виступі. Екран призначений захищати стіни від перегріву.

З зовнішньої сторони поверхня панелей оздоблюється фактурним шаром або облицьову­ється плиткою, може мати рельєфну фактуру, всередині — підготовляється до фарбування або до обклейки шпалерами.

Панелі внутрішніх стін (рис. 11.7) виготов­ляють із тяжкого бетону 120 і 160 мм завтовшки. Висота їх відповідає висоті поверху, а довжина — кратна розмірам конструктивної чарунки бу­дівлі. Панелі поперечних стін виконують роз­міром на кімнату, панелі поздовжніх стін — на одну-дві кімнати.

Панелі внутрішніх стін повинні мати канали й заглиблення для електропроводки, або замоно-лічену електропроводку. Виготовляють вентиляційні панелі і застосовують в якості вентиляційних шахт у будівлях.

11.2. Конструктивні схеми безкаркасних великопанельних будівель

Безкаркасні великопанельні будівлі являють собою сукупність просторових незмінних житло­вих чарунок (приміщень), утворених панелями стін і перекриттів.

Для безкаркасних великопанельних буді­вель характерні слідуючі конструктивні схеми:

з малим кроком несучих поперечних стін 2700-3600 мм (рис. 11.8, а). В цих будівлях по­перечні і поздовжні стіни несучі. Панелі зовніш­ніх стін одношарові або тришарові, внутрішніх стін — залізобетонні 120-160 мм завтовшки. Плити перекриття — залізобетонні суцільні — 120 мм завтовшки, як правило, оперті по кон­туру; з великим кроком несучих поперечних стін (Рис 11.8, б). Величина кроку від 3600 до 7200 мм. В них несучі поперечні стіни виготовляються із плоских залізобетонних панелей 160 мм завтовшки. Зовнішні поздовжні стіци — самонесучі однорядної або поясної розрізки, виготовлені із легких або ніздрюватих бетонів. Міжкімнатні перегородки — гіпсобетонні, 80 мм завтовшки. Плити перекриття — суцільні залізобетонні 160 мм завтовшки, або багатопорожнинні 220 мм завтовшки. Така конструктивна схема застосовується в проектах житлових будівель, дитячих садків, шкіл; із змішаним кроком несучих поперечних стін (рис. 11.8, в) зовнішні стіни — самонесучі однорядної розрізки із керамзитобетонних па­нелей. Плити перекриття суцільні, 160 мм зав­товшки, які спираються у вузьких комірках по контуру, а в широких комірках — на дві сторони; з поздовжніми несучими стінами (рис. 11.8, г). В цих будівлях зовнішні поздовжні стіни — несучі, із керамзитобетонних панелей 400 мм завтовшки. Внутрішня поздовжня сті­на — несуча із плоских залізобетонних панелей 160-200 мм завтовшки. Плити перекриття — залізобетонні суцільні, 160 мм завтовшки. Висо­та будівель цієї схеми може бути до дев'яти повер­хів. І застосовуються такі схеми при проектуванні гуртожитків, готелів.

 11.3. Стики стінових панелей

Спряження панелей стін між собою і з пере­криттям називають стиками.

Вони є найбільш відповідальними і склад­ними місцями у великопанельних будівлях, так як від якості виконання стиків залежать експлуа­таційні властивості будівель. Стики повинні бути міцними, довговічними, герметичними (тобто мати малу повітропроникність і виключати про­никнення дощової води всередину конструкції), не допускати утворення конденсату в місцях сти­ку, мати достатній теплозахист і бути несклад­ними за способом обробки (забивання).

За розташуванням стики зовнішніх стін по­діляють на горизонтальні і вертикальні.

Горизонтальні стики бувають :

плоскі (рис. 11.9,6) — в панелях 400 мм завтовшки. Герметичність таких стиків забезпечу­ється герметизуючою мастикою, пружною про­кладкою із герниту або пороізолу, шаром розчину і утеплювальною вкладкою із мінеральної вати;

з протидощовим бар'єром або зубом у вигляді гребеня (рис. 11.9, а) в панелях 300-350 мм завтовшки. Герметизуючі і теплозахисні матеріали в таких стиках укладаються на трьох плоских гранях.

Для влаштування горизонтальних стиків верхню стінову панель укладають на нижню на цементному розчині.

Вертикальні стики, за особливостями об­робки зовнішньої частини, бувають:

закриті (рис. 11.10, а), де повітро- і водо­непроникність забезпечуються герметизацією устя стику. Зовні стик захищається цементним розчином, герметизуючою мастикою, пружною прокладкою, а всередині — шаром руберойду, утеплювальним пакетом і монолітним бетоном;

відкриті (рис. 11.10, б), з роздільним водо- і повітронепроникними перешкодами. В них устя залишається відкритим, а для захисту від про­никнення вологи в середині стику служить водо-відбивна стрічка із пластмаси або алюмінієвих сплавів. Вона не допускає вологу в середину стику і відводить її назовні. Такі стики мають менші затрати праці і можливість заміни водовідбивних стрічок;

дреновані (рис. 11.10, в), із зовнішнього боку вони захищені так, як і закриті стики. Проте, конструкція їх дає поетажний відвід вологи, що попадає в середину стику. Волога через декомпресійний канал стікає вниз, тут через дренажний отвір на перетині вертикального і горизонтального стиків водовідвідним фартухом виводиться назовні. Таким чином , дреновані стики за способом заробки відносяться до закритих, а за харак­тером роботи — до відкритих.

З'єднання зовнішніх стін між собою та з па­нелями внутрішніх стін виконують:

зв'язками-скобами (рис. 11.11, в), що встановлюються в отвори петельних випусків арматури примикаючих панелей. Такі зв'язки влаштовують у верхній та нижній частині верти­кального стику;

стальними накладками (рис. 11.11, г), які зв'язують за допомогою зварювання закладних деталей панелей, що примикають. Таке з'єднання застосовують в будівлях з великим кроком несучих поперечних стін.

Стики внутрішніх стін. За розташуванням розрізняють горизонтальні і вертикальні.

Горизонтальні         стики    проектують

платформового типу (рис. 11.12, в), особливістю якого є опертя перекриттів на половину товщини стінових панелей, при якому зусилля у верхній стіновій панелі на нижню передаються через опорні частини панелей перекриттів. Шви між панелями і плитами виконують на розчині.

Вертикальні стики (рис.11.12. б) — це ко­лодязі, утворені ребрами примикаючих панелей, які заповнюють монолітним бетоном.

З'єднання внутрішніх стінових панелей (рис. 11.12, а) виконують за допомогою зварю­вання стальних накладок до закладних деталей в панелях у місцях примикання.

 11. 4. Підземна і надземна частини великопанельних будівель

Підземна частина будівлі з малим кроком несучих поперечних стін (рис. 11.13, а). Фун­даментами зовнішніх самонесучих стін в цих будівлях служать збірні бетонні блоки, внутріш­ніх несучих стін — залізобетонні фундаментні плити прямокутної форми. Зовнішні стіни під­земної частини будівлі змонтовані із керамзито­бетонних або залізобетонних тришарових цоколь­них панелей. Внутрішні поперечні стіни — із залізобетонних панелей 120—160 мм завтовшки. Перекриття над підвалом — із плоских залізо­бетонних плит 120мм завтовшки, опертих по кон­туру. Між собою панелі внутрішніх стін з'єдну­ються за допомогою стальних накладок, при­варених до закладних деталей, а стик забивається монолітним бетоном. Цокольні панелі з внутріш­німи з'єднуються скобами, а стик замонолічу-ється бетоном.

Підземна частина будівлі з великим і зміша­ним кроком несучих поперечних стін (рис. 11.13, б). Фундаменти внутрішніх стін в цих будівлях виконують із залізобетонних плит у вигляді суцільної або переривчастої стрічки.

Під зовнішні стіни (ділянки між фундамент­ними стрічками) виконують бетонну підготовку 100 мм завтовшки. Внутрішні стіни підземної час­тини монтують із залізобетонних панелей 160 мм завтовшки з прорізами для проходів і пропуску комунікацій. Зовнішні стіни виконують із ребристих залізобетонних цокольних панелей, утеплених керамзитобетоном. Цокольні панелі укладають на стрічки поперечних фундаментів: працюючи на згин, вони несуть навантаження від самонесучих стін будівлі.

Підвал перекривають багатопорожнинними плитами 220 мм завтовшки, або суцільними — 160 мм завтовшки. Панелі внутрішніх стін за­кріплюють за допомогою зварювання закладних деталей. Цокольні і внутрішні панелі з'єднують скобами, що вставляють в отвори петельних ви­пусків арматури, і наступним замонолічуванням стиків бетоном.

Підземна частина будівлі з поздовжнім роз­ташуванням несучих стін (рис. 11.13. в) мон­тується із трапецієвидних фундаментних плит, цокольних панелей і панелей внутрішніх стін. З'єднують панелі стальними зв'язками і замоно-лічують стики бетоном.

Міжповерхові перекриття в будівлях з ма­лим кроком несучих поперечних стін виконують із суцільних залізобетонних плит 120 мм зав­товшки з опиранням по контуру. З великим і змішаним кроком несучих поперечних стін для

перекриття використовують багатопорожнинні плити 220мм завтовшки. Або суцільні — 160 мм зав товшки.

Сходи в будівлях з поперечним розташу­ванням несучих стін складаються із площадок і маршів (рис. 11.14, а). Сходові площадки укла­дають на поздовжні стіни і монтажні столики поперечних стін. Сходові марші спирають на чверті повздовжнього ребра площадки, а закладні деталі зварюють. В будівлях з поздовжніми несу­чими стінами сходи виконують із маршів з напівплощадками(рис.11.14. б), що спираються на поздовжні стіни будівель.

Балкон — представляє собою залізобетонну плиту, яка має довжину «на кімнату» (2,7-3,3 м), консольно закладену в зовнішні стіни (рис .11.15. а). Плита балкона має ширину до 1,2 м і обрамляється зливом із оцинкованої сталі. Під­лога балкона цементна, або із керамплитки з похилом від будівлі. Огородження 1050 мм зав­вишки у вигляді стальної решітки, або захисного екрана із листових матеріалів (азбоцементу, армованого скла).

Покриття (рис. 11.15, б) у великопанельних будівлях виконують з напівпрохідним горищем. При зовнішньому водовідведенні влаштовують карниз, що утворюється звисом покрівельної плити, при внутрішньому водовідведенні завер­шують стіну парапетні панелі.

11.5. Каркасно-панельні будівлі. Елементи збірного залізобетонного каркасу. Вузли спряження.

Будівлі з несучою основою із збірного залізо­бетонного каркасу і стінами із панелей нази­вають каркасно-панельними.

Каркасно-панельну систему застосовують у громадських будівлях, де необхідно мати великі, вільні від перегородок приміщення. В цих будів­лях чітко розділені функції між несучими і огороджуючими елементами. В них каркас сприймає всі навантаження від будівлі і передає їх через фундамент на основу, а стіни виконують огороджуючу функцію і можуть бути самонесучи-ми і ненесучими (навісними).

Каркасно-панельні будівлі можуть бути з поперечним розташуванням ригелів або з по­здовжнім розташуванням ригелів (рис. 11.16). В сучасному будівництві найбільш поширені схеми з поперечним розташуванням ригелів.

За характером статичної роботи каркасно-панельні будівлі бувають: рамні, з жорстким з'єднанням елементів каркасу, в яких утворю­ються поздовжні і поперечні рами, здатні спри­ймати вертикальні і горизонтальні навантаження

(рис. 11.17, а).

Рамно-зв'язкові, які являють собою сполучення плоских поперечних рам і поздовж­ніх зв'язків, що сумісно сприймають вітрові (горизонтальні) і вертикальні навантаження (рис. 11.17,6).

Зв'язкові, у яких рами (колони і ригелі) сприймають тільки вертикальні навантаження, а вітрові навантаження сприймаються зв'язками (рис.11.17, в).

В сучасному будівництві застосовують збір­ний залізобетонний каркас, запроектований по зв'язковій схемі.

Габаритні схеми цих будівель можуть мати: крок колон у площині рам каркасу — 3; 6; 7,2; 9 м; крок колон у площині настилів перекриття — 3;6;7,2;9;12м; висоту поверху — 3,3; 3,6; 4,2; 4,8; 6; 7,2м. Основними елементами збірного залізобетонного каркасу являються: колони, ригелі, перекриття, стіни-діафрагми жорсткості.

Наскрізні стіни-діафрагми жорсткості (рис. 11.18) утворюються шляхом заповнення каркасу стінами із залізобетонних панелей в один поверх заввишки і 140 мм завтовшки. Вони мають одно- або двосторонні консольні полички в верхній зоні для спирання перекриття (рис. 11.19). Якщр крок колон до 6 м, ширина панелей діафрагми відповідає відстані між колонами; при крокові колон 7,2; 9 м стіни-діафрагми проектують склад­ними із двох-трьох виробів з розмірами по ширині 1,2; 3; 5,6 м. Панелі-діафрагми проектують глу­хими або з одним дверним прорізом (1,32x2,14 або 1,92x2,54). Елементи діафрагми жорсткості між собою і з колонами по вертикальних стиках з 'єдну-ють зварюванням закладних деталей. Кількість зварних зв'язків залежить від висоти поверху,але не менше двох на поверх. Шви замонолічують. Крок діафрагми визначається розрахунком і при­ймається до 36 м по довжині будівлі. Наскрізні діафрагми жорсткості ставлять на всю висоту будівлі, починаючи з розташованого під ними монолітного стрічкового фундаменту. Діафрагми жорсткості суміщаються із стінами сходових клі­ток — ліфтових шахт і з перегородками приміщен­ня. Геометричні осі колон, ригелів і панелей внутрішніх стін-діафрагм жорсткості суміщу-ються з координаційними осями будівлі. При та­кій прив'язці зменшується кількість типів роз­мірів елементів каркасів, але з'являється необ­хідність в добірних елементах панельних стін у вигляді кутових панелей.

Колони (рис. 11.20) виготовляють з попереч­ним перерізом 300x300 мм до п'яти поверхів зав­вишки включно і 400x400 мм для будівель вище п'яти поверхів з прямокутними консолями 150 мм заввишки і вильотом для спряження з ригелем. За розташуванням по висоті будівлі колони поділяються на нижні, середні і верхні; за розташуванням в рамі каркасу — на крайні і середні (рис .11.18).

 

Нижні колони мають оголовок для стику­вання по висоті тільки зверху, а верхні — тільки знизу, середні — з обох сторін.

Середні колони можуть бути заввишки в один-чотири поверхи. Застосовують колони від 8,27 до 15,12м заввишки без стикування.

Колони бувають одно- і двоконсольні. Колони двоконсольні розташовують по середніх і крайніх рядах при застосуванні навісних панелей зов­нішніх стін.

Колони одноконсольні ставлять по крайніх рядах при самонесучих зовнішніх стінах і по се­редніх рядах при односторонньому примиканні стін-діафрагм жорсткості в сходових клітках. Крайні колони виконують з закладними плас­тинами для кріплення панелей зовнішніх стін. Зв'язкові колони, що включаються в діафрагми жорсткості, мають закладні деталі для зварювання з панелями діафрагм жорсткості.

Стики колон (рис. 11.20, в, г,д) для зручності виконання робіт розташовують на 640 мм вище рівня підлоги перекриття. Колони спирають на бетонні виступи оголовків і зварюють випуски робочої арматури. Потім шов, що проходить по периметру центруючих виступів, чеканять цементно-піщаним розчином марки 300. Зварені стержні з'єднують хомутами із сталі діаметром 8-10 мм. Підріз заповнюється бетоном класу В 15.

Ригелі рам каркасу можуть ставитись в по­здовжньому і поперечному напрямках. Зміна на­правлення ригеля можлива в будь-якому місці бу­дівлі. Вона забезпечується триконсольними коло­нами , де дві консолі утворені з бетонних приливів, а третя — металевим опорним столиком. Ригель спирається на сховану консоль колони. Ригелі ви­готовляють таврового перерізу з однією або двома поличками внизу для опирання плит перекриття, сходових маршів. Тавровий переріз дає змогу змен­шити сумарну конструктивну висоту перекриття. В залежності від навантаження, прийнято два роз­міри ригеля 450 і 600 мм заввишки і два розміри 520 і 600 мм завширшки (в залежності від типу пере­криття, що примикає) (рис. 11.21). Довжина ригеля на 440 мм (340 мм при колонах площею 300x300мм) коротша прольоту. Стик ригеля з колоною — шарнірний із схованою консоллю. Зварювання ригеля з закладними елементами колони виконується на верхньому рівні консолі і на верхньому рівні ригеля. Верхнє зварювання виконується швом «в стик» за допомогою стальної накладки «рибки», що поставляється одночасно з ригелем. Потім шви заливаються цементним розчином марки 200 (рис. 11.21, б, в).

Збірний настил перекриття (рис. 11.22) скла­дається із плит, які кладуть на полички ригелів. За розташуванням в настилі, плити поділяються на рядові, пристінні і зв'язкові з пазами для колон 100 мм завдовжки. Перекриття проектують із застосуванням трьох типів виробів: багато-порожнинних панелей 220 мм заввишки, реб­ристих — гаввишки 220-300 мм і панелей типу 2Т (1Т — добірні) 600 мм заввишки.

Багатопорожнинні панелі застосовують для перекриттів прольотом до 9 м включно, панелі 2Т і 1Т — для прольотів 9 і 12 м, ребристі вироби 220 мм заввишки — в якості сантехнічних па­нелей в місцях проходу інженерних комунікацій.

Основні координаційні розміри елементів перекриття за шириною: для рядових багатопорожнинних плит 1,2; 1,5 м; для пристінних і зв'язкових 1,5 м; для ребристих сантехнічних 1,5 м; для зв'язкових плит типу 2Т — 3 м; для добірних плит типу 1Т — 1,3м; 1,5 м; 1,7 м. Пли­ти, покладені на полички ригелів, з'єднуються між собою стальними зв'язками, щілини між ними забиваються розчином (рис. 11.23).

 11.6. Стіни каркасно-панельних будівель. Просторова жорсткість

Зовнішні стіни в каркасно-панельних будів­лях можуть бути запроектовані як самонесучі або ненесучі. Панелі зовнішніх стін застосовують одношарові із легкого бетону (керамзитового, пер-литового, аглопоритового), або ніздрюватого бе­тону (газобетону, газосилікату). Товщину панелей визначають згідно санітарно-гігієнічних і еконо­мічних вимог і приймають 2 50, 300,350 або 400 мм із легкого бетону або 250, 300 мм із ніздрюватих бетонів. Розрізка стін на панелі — дворядна.

За розташуванням в стіні, панелі бувають: поясні, простінкові, підкарнизні, парапетні, цо­кольні, кутові (рис. 11.24) Поясні панелі виготов­ляють 3-6 м завдовжки 0,9-2,1 м заввишки. Добірні поясні (підкарнизні і надцокольні) виго­товляють 600; 900 мм заввишки. Простінкові панелі виготовляють 0,3-1,8 м завширшки та 1,2-2,7 м заввишки. Панелі самонесучих стін кладуть по цементно-піщаному розчині на цокольні або простінкові панелі і закріплюють зверху за допомогою зварювання до закладних деталей колон (рис. 11.24). Панелі ненесучих стін кладуть на ригелі, консолі колон або опорні металеві столики в колонах і закріплюють в трьох точках до однієї із опор і зверху до колон каркасу (рис. 11.24). Прив'язка панелей самонесучих і ненесучих стін до каркасу нульова з зазором 20 мм між зовнішньою гранню колони і внутрішньою гранню панелі зовнішніх стін.

 

Горизонтальні стики (рис. 11.24) в зовнішній частині закладаються пружною синтетичною прокладкою, яка покрита герметизованою масти­кою. Ззовні прокладка захищається шаром розчину

або фарби.

Вертикальний стик (рис. 11.24) — колодязь, утворений кромками суміжних панелей, замоно-лічується цементним розчином, а зовнішня части­на стику забивається так, як і в горизонтальному

стику.

Здатність каркасно-панельної будівлі зберіга­ти свою форму під дією прикладених сил характе­ризує її просторову жорсткість.

Просторова жорсткість каркасно-панельних будівель (рис. 11.25), запроектованих зазв'язковою схемою, забезпечується горизонтальними діафраг­мами жорсткості, роль яких виконують диски збір­ного залізобетонного перекриття, і вертикальними стінами-діафрагмами жорсткості (поперечними і поздовжніми). Роботу перекриття в якості горизон­тальних діафрагм жорсткості забезпечують приварюванням ригелів до консолей колон, зварю­ванням зв'язкових панелей перекриття між собою із ригелями, замонолічуванням бетоном шпонкових швів між всіма елементами перекриття та за­биванням швів між плитами.

Просторова жорсткість забезпечується влашт­уванням зв'язків стін сходових кліток і ліфтових шахт з каркасом будівлі (рис. 11.25).

Довговічність стальних зв'язків, що з'єднують елементи збірних конструкцій, залежить від їх корозійної стійкості.

Тому треба забезпечувати захист стальних зв'язків від корозії. Для цього передбачають такі конструктивні заходи: розміщують елементи кріплення на внутрішній частині стіни, яка менше промерзає і зволожується; використовуються зварю­вальні петельні, замкові кріплення збірних елемен­тів між собою; виконують стикування закріплю­вальних елементів між собою в заводських умовах; виконують захисне покриття (полімерне, лако­фарбове або шаром напиленого цинку) зварюваль­них швів, що виконується на будівельному майдан­чику; роблять герметизацію утеплення і замонолічування стиків.

 11.7. Конструктивні вирішення будівель підвищеноїповерховості

В сучасних умовах зведення будівель під­вищеної поверховості основане на використанні монолітного і монолітно-збірного залізобетону.

Будівлі із монолітними залізобетонними стінами (рис. 11.26) характеризуються складною

конструкцією в плані, групуванням квартир нав­коло ліфтових шахт, часто криволінійним обрисом зовнішніх стін. Висота таких будівель досягає 36 поверхів.

Будівлі з монолітним стовбуром, оббудованим збірними залізобетонними конструкціями (рис. 11.26, б, в) являють собою монолітний стовбур, виконаний у вигляді шахти, де розміщені ліфти,

сходи, санітарно-технічні комунікації. З усіх боків до шахти примикають поверхи, змонтовані із

збірних конструкцій. В таких будівлях монолітна шахта приймає горизонтальні навантаження, а

примикаючі відсіки будівлі із збірних конструкцій сприймають вертикальні навантаження. Найбільша

висота будівель з монолітним стовбуром до 50 поверхів. Застосування монолітного залізобетону

надає будівлі необхідну індивідуальність, своєрідне архітектурне вирішення. Крім того, значно

зменшуються основні витрати на зведення будівель з монолітним стовбуром жорсткості, порівняно з

витратами на будівлю із звичайних збірних конструкцій: сталі — до 20%; цементу — 10%; собівартість виготовлення і монтажу конструкцій — до 15%; капітальні вкладення — до 15%.

 11.8. Техніко-економічна оцінка великопанельних будівель.

Ефективність зведення великопанельних бу­дівель підтверджується даними табл. 11.1

 

Таблиця 11.1. Техніко-економічні показники 1м² площі дев'ятиповерхових будівель

№ п/п

Тип будівлі

Вар­тість, %

Затрати праці люд/год

Витрати матеріалу

Термін будів­ництва

 

 

Сталі, кг

Бетону, кг

Цегли, шт

 

Цегляна

3,2

0,43

Великоблочна

2,5

0,5

-

Великопанельна з малим кроком несучих стін

2,3

0,7

-

Великопанельна з великим кроком несучих стін

2,3

21,7

0,8

-

Каркасно-панельна

2,8

ЗО

0,74

-

 

Розділ 12. БЛОКІВ БУДІВЛІ З ОБ'ЄМНИХ

 12.1. Об'ємно-блочне будівництво. Класифікація об 'ємних блоків

Просторові елементи будівлі у вигляді окре­мих приміщень називаються об'ємними бло­ками. Об'ємні блоки виготовляють у заводських умовах з опорядженням та внутрішнім обладнан­ням приміщення і доставляють спеціальними транспортними засобами на будівельний май­данчик, де їх монтують (рис. 12.1).

Упровадження в будівництво об'ємних бло­ків служить основною передумовою для розвитку індустріального будівництва.

Об'ємно-блочне будівництво дозволяє: змен­шити кількість монтажних елементів, а значить, монтажних і транспортних операцій на будівель­ному майданчику; виготовити об'ємні блоки роз­міром на кімнату в заводських умовах на більш високому якісному рівні і з меншими затратами праці; значно зменшити трудомісткість за раху­нок оздоблювальних робіт, монтажу та влашту­вання інженерного обладнання. Проте, об'ємно-блочне будівництво має і свої недоліки, пов'язані з необхідністю розробки нової конструктивної схеми; складністю виробництва, транспортування і монтажу об'ємних блоків; обмеженістю архітек­турно-планувальних рішень будівель. Об'ємні елементи застосовують для спорудження житло­вих будинків, готелів, пансіонатів та інших бу­дівель з однаковою кімнатною структурою.

Будівлі з об'ємних блоків являють собою сис­тему зв'язаних один з одним стовпів із об'ємних блоків. Поздовжні розміри блоків — 2,7;3,0;3,3; 3,6 м. Поперечні — 4,8; 5,1; 5,4; 5,7; 6,0; 6,6 м.

Розміри блоків лімітовані габаритами транс­порту і вантажопідйомністю кранів.

Суцільноформувальні об'ємні блоки (рис. 12.2), виготовлені із монолітного бетону

називають умовно «ковпак» — у вигляді пере­вернутої вниз коробки, до якої потім приєднують плиту підлоги; «Стакан », що являє собою п'ят-истінну комірку, накриту зверху плитою-стелею; «Лежачий стакан» у вигляді комірки з відсут­ньою передньою стіною, куди потім вставляється зовнішня панель.

В залежності від призначення, виготовля­ють блок-кімнату — для спальні, загальної кім­нати, спальні з коридором; зовнішня стіна цих блоків може мати лоджію або балкон (рис. 12.3, а).

Кухонно-санітарний блок — із вбудованим інженерним обладнанням для розміщення сані­тарного вузла, кухні, передньої (рис. 12.3, в).

Сходовий блок, що включає двомаршові схо­ди з площадками і стовбуром сміттєпроводу.

Даховий блок — у вигляді двох поперечних діафрагм з отворами, перекритими утепленою покрівельною панеллю і парапетною панеллю ззовні (рис. 12.3, г).

Незважаючи на невелику номенклатуру об' -ємних блоків, із них монтують будівлі різної по­верховості і різноманітними архітектурно-плану­вальними вирішеннями.

 12.2. Конструктивні системи об 'ємно-блочних будівель

В практиці будівництва поширені такі кон­структивні системи об'ємно-блокових будівель: блокові і блочно-панельні.

При блочній системі (рис. 12.4, а, б) будинки складаються з окремих блоків, що встановлю­ються поряд і один на одного. Ця схема дає мож­ливість більшу частину робіт перенести в завод­ські умови, тому являється найбільш індустрі­альною. В будівлях в дванадцять поверхів нижні поверхи монтують із блоків-кімнат більшої міц­ності, ніж верхні поверхи. Блоки в межах поверху можуть западати або виступати за площину фа­саду, збагачуючи зовнішній вигляд будівлі.

Недоліком цієї схеми є наявність подвійних внутрішніх стін і перекриттів, тобто невиправ­дана витрата матеріалів.

В блочно-панельній системі (рис. 12.4, в) поряд з блоками застосовують панелі, які дають змогу мати одношарові стіни. В проміжках між блоками утворюються приміщення збільшеної площі. Основним недоліком будівель цієї схеми є потреба виконання більш як половини опоряджувальних робіт на будівельному май­данчику. В практиці проектування і будівництва широко застосовують комбіновані системи. Вони являють собою розвиток великопанельного будів­ництва з введенням об'ємних елементів, які ви­магають найбільших затрат праці : санітарно-технічних кабін, кухонь, блоків ліфтових і вен­тиляційних шахт.

Ці системи сполучають найкращі технічні і архітектурні якості панельних і об'ємно-блочних будівель.

До об'ємно-блочних будівель ставлять ті самі вимоги, що й до будівель, вирішених в інших конструктивних схемах.

Об'ємно-планувальні рішення повинні від­повідати вимогам функціонального процесу: архітектурно-планувальні рішення повинні від­повідати сучасним поняттям композиційної і художньої виразності в забудові; конструктивні вирішення повинні відповідати природно-кліма­тичним умовам.

12.3. Конструктивні вирішення об'ємних блоків

Характер статичної роботи блоків та їх кон­струкції залежить від способу опертя блоків один на одного. Опертя об'ємних блоків може бути лінійним по шару розчину уздовж контуру зов­нішніх стін, або по чотирьох кутках через про­шарок із розчину або, з приварюванням деталей в кутках блоку.

В будівлі об'ємні блоки працюють, як окремо стоячі стовпи, які сприймають всі вертикальні і горизонтальні навантаження. Стійкість їх за­безпечується    стальними    накладками (рис. 12.5, а, б), які приварюють до закладних деталей суміжних блоків.

Зовнішні стики об'ємних блоків повинні бути герметичними, тобто володіти тепло-водо-і повітрозахистом.

В горизонтальних стиках (рис. 12.5, в) це досягається влаштуванням протидощового гребе­ня і забивки устя ущільненою прокладкою, гер­метизуючою мастикою і водостійкою фарбою; у вертикальних стиках (рис. 12.5, г) — замоно-лічуванням керамзитобетоном і забивкою устя.

Вертикальні стики у внутрішній частині будівлі (рис. 12.5, д) забивають монолітним бетоном.

Існує декілька напрямків конструктивно-технологічних вирішень об'ємно-блочних бу­дівель, серед них — Кременчуцьке та При­дніпровське. Із врахуванням досягнень кожного із них рекомендовано уніфіковане конструктив­но-технологічне вирішення (табл. 12.1).

Придніпровський напрямок оснований на об'ємно-блочній конструктивній системі з ви­користанням блоків типу «ковпак», відфор­мованих із тяжкого бетону класу В15, В25 з на­вісними двошаровими бетонними панелями зов­нішніх стін, утеплених мінераловатними плитами.

Кременчуцький напрямок об'ємно-блочного будівництва базується на сполученні блочної і блочно-панельної конструктивної системи. Об'ємний блок типу «ковпак» формують із тяж­кого бетону з промонолічуванням одношарової легкобетонної зовнішньої стіни. «Ковпак» став­лять на ребристу залізобетонну панель підлоги (рис. 12.6).

Фундаменти об'ємно-блочних будівель повин­ні забезпечувати мінімальну рівномірну осадку суміжних опор. Тому рекомендується влаштову­вати їх пальовими, із збірно-монолітним або моно­літним ростверком. У звичайних умовах будів­ництва для будівель не вище 9 поверхів застосо­вують безростверкові пальові і збірні стрічкові фундаменти (рис. 12.7).

Дахи об'ємно-блочних будівель проектують горищними, найчастіше з внутрішнім водовід -веденням. Конструкції дахів виконують із плос­ких елементів, так як у великопанельних будів­лях; із об'ємно-просторових елементів з наскріз­ними ребристими стінками (формують на об­ладнанні для виготовлення блоків типу « лежачий стакан» без торцевої стінки), доповнених плос­кими парапетними стінками, або із просторових елементів покриття завширшки в будівлю, що спирається на фасадні парапетні стінки (рис.12.8.).

12.4. Техніко-економічна оцінка об'ємно-блочних будівель

Ефективність об'ємно-блочного будівництва, у порівнянні з великопанельним, характеризу­ється такими перевагами: значна частина робіт (до 70%) виконується на заводі; зменшуються в 2-3 рази строки будівництва; підвищується стій­кість будівлі за рахунок просторової роботи об'єм­них блоків (табл. 12.2).

Будівництво із об'ємних блоків найбільш ефективне в районах із суворим кліматом і в сейс­мічних умовах.

Розділ 13. ДЕРЕВ'ЯНІ БУДІВЛІ

 13.1. Основні типи дерев 'яних будівель. Область застосування

Будівлі, в яких стіни, перекриття та інші конструктивні елементи виконані із деревини, називають дерев'яними. Такі будівлі споруд­жують у тих районах, де ліс є місцевим матері­алом. За вимогами пожежної безпеки дерев'яні будівлі споруджують не більшими, ніж двоповер­хові.

За конструктивним вирішенням стін і спосо­бом зведення ці будівлі поділяють на рублені, брущаті, каркасні, панельні.

Стіни рублених будинків (рис. 13.1, а і 13.2) являють собою горизонтально укладені ряди ко­лод, зв'язаних одна з одною врубками по кутах. Кожний ряд колод називається вінцем. Разом вінці утворюють зруб. Кожний вінець, що спи­рається безпосередньо на фундамент, назива­ється окладним вінцем. Для захисту від продування у шви між колодами прокладають теплоізоляційну прокладку.

Застосовують оброблені круглі колоди 0200-240 мм. У кожній колоді знизу витесують паз, яким колоду вкладають на круглу поверхню вінця, що лежить нижче. Внутрішню поверхню чисто обтесують, щоб утворилась гладка стіна.

Основними типами конструкції наріжного стику колод є врубки з залишком (рис. 13.2, б) і без залишку («в лапу») (рис. 13.2, в).

Рублені стіни дають значне осідання, тому їх оштукатурюють по штукатурній дранці через 1-2 роки після спорудження. Над дверними і вікон­ними коробками залишають зазор на величину розрахункового осідання стіни.

Стіни з колод трудомісткі, потребують знач­ної витрати матеріалу й неіндустріальні у ви­готовленні. Рублені будинки споруджують у районах, багатих на ліс, і в індивідуальному бу­дівництві.

Брущаті будинки (рис. 13.1, б; 13.3)викону-ють із брусів (обпиляних на чотири канти колод) перерізом 180x180 і 150x150 мм для зовнішніх і 100x150 або 100x180 мм для внутрішніх стін. Бруси з'єднують між собою на шипах, а ріжки і спряження з'єднують з внутрішніми стінами в шпунт або «в лапу». При укладенні колод, між ними прокладають клоччя, а після зведення стіни пази старанно проконопачують. Ці стіни теж да­ють значне осідання, тому через 1-2 роки шви остаточно проконопачують і обшивають або штукатурять поверхню. Зовнішні поверхні стін обшивають струганими дошками 16мм завтовш­ки по рейках, які прикріпляють до стін.

Фундаменти під стіни рублених й брущатих будинків роблять бутові, бутобетонні, бетонні й дерев'яні за конструкцією: стрічкові або стовп-чаті. Цоколь споруджують з того самого матері­алу, що й фундаменти, або з випаленої керамічної цегли. Для захисту від загнивання окладні вінці розташовують вище від планувальної позначки поверхні грунту на 400 мм і антисептують 2% розчином фториду натрію, а також прокладають між фундаментом і колодами або брусами два шари руберойду. По периметру будівлі обов'язково роблять вимощення.

Каркасні будинки складаються з несучого дерев'яного каркасу і конструкцій заповнення.

Каркас складається з стояків перерізом 50x80 мм і горизонтальних елементів з брусів того самого перерізу. Крім цих елементів, до рами каркасу можуть входити і розкоси, проміжні стояки і ригелі, які утворюють обрамлення вікон­них і дверних прорізів (рис. 13.4). Стояки роз­ташовують з кроком 600 мм і прибивають цвяха­ми до нижньої і верхньої обв' язок. Для двоповер­хових будівель роблять платформний стик, при якому стояки другого поверху встановлюють на верхню обв'язку першого поверху. Застосовують також двоповерхові стояки каркаса, які забезпе­чують велику жорсткість будівлі.

Зовнішні каркасні стіни утеплюють тепло­ізоляційними плитами або рулонними матері­алами, переважно місцевими (мінеральною пов­стю), плитами на синтетичних або бітумних зв'яз­ках, скловатними матами на пергаміні, фібро­літовими плитами 50-70 мм завтовшки. Застосо­вують також легкі засипки з шлаку, керамзиту.

Плити утеплювача встановлюють між стоя­ками каркаса ззовні з перекриванням швів.

Для захисту від проникання водяної пари з приміщення в тіло каркасної стіни — з внутріш­ньої сторони утеплювача укладають шар перга­міну. Потім поверхню облицьовують гіпсовою сухою штукатуркою і фарбують, або обклеюють шпалерами.

Таблиця 12.1. Конструкції об'ємно-блочних будівель.

№ п/п

Характеристика

Технічне направлення об'ємно-блочного будівництва

 

 

Кременчуцьке

Придніпровське

Уніфіковане

Тип блоку

Ковпак

Ковпак

Ковпак

Конструктивна система будівлі

Блочна і блочно-панельна

Блочна

Блочна і блочно-панельна

Найбільші розміри

блока

в осях, мм

6,4x3,42

6x3,3

6,6x3,6

Бетон блока

Тяжкий

Тяжкий

Тяжкий або з пористим заповнювачем

Клас бетону

В15-В25

В15-В25

В15-В25

Щільність бетонного блоку кг/м

2500-1400

Спирання блоків

По чотирьом кутам

По чотирьом кутам

По контуру по чотирьом кутам

Товщина внутрішніх повздовжніх стін, мм

-

30-45

55-65

Товщина поперечних

внутрішніх

стін, мм

75-85

45-55

75-85

Товщина плити-стелі, мм

25-80

20-70

50-90

Плита підлоги, мм

50-40

Висота контурних ребер плити підлоги, мм

Примикання підлоги до стін

Ковпак ставлять на плиту підлоги по шару цементно-піщаного розчину із

зварюванням по закладним деталям

Ковпак ставлять на плиту підлоги із зварюванням по

закладним деталям

Ковпак ставлять на плиту підлоги із зварюванням по

закладним деталям

Зовнішні стіни

Одношарові

Тришарові з навісною

двошаровою панеллю

Шарувата з навісною панеллю

Утеплювач

Легкий бетон

Мінерал оватні плити

Будь-який

Максимальна маса блока (т)

Технологія формування

Касетна вібровакууванням

Пересувне осердя

Будь-яка

 

Таблиця 12.2 Техніко-економічні показники на їм² площі дев'ятиповерхових будівель.

№ п/п

Тип будівлі

Вартість,

%

Витрати матеріалу

 

 

Трудозатрати люд/дні

Сталь, кг

Бетон,

м

Цемент М 400, кг

Строки будівництва

1.

Панельний

2,3

0,76

2.

Об'ємно-блочний

103,4

2,15

0,67

 

Для захисту від продування або атмосферної вологи ззовні утеплювача укладають будівельний папір і обшивають дошками 19 мм завтовшки.

Зовнішні поверхні стін можуть бути облицьо­вані азбоцементними плитами розміром 300x600 мм, які прибивають до дерев'яної обшив­ки, або оздоблені мокрою штукатуркою. Каркас внутрішніх несучих стін і перегородок не від­різняється від конструкції зовнішніх стін. Ма­теріал теплоізоляції в цьому разі виконує функції звукоізоляції.

Панельні будинки складаються із елементів заводського виготовлення (рис. 13.1, в, 13.5). Такі будинки найбільш поширені в сучасному будівництві.

13.2. Панельні дерев 'яні будівлі

Панельні дерев'яні будівлі складаються із деталей заводського виготовлення в один — два поверхи (рис. 13.1, в, 13.5). Панелі зовнішніх і внутрішніх стін разом з елементами нижньої і верхньої обв'язки утворюють стійкий і жорсткий кістяк будівлі.

Панельні будівлі поставляють комплектно у вигляді виготовлених на заводі панелей стін, перекриття, елементів даху, сходів.

Стінові панелі поділяються на зовнішні, вну­трішні, віконні, дверні і глухі.

Панелі зовнішніх стін мають контурну об-в' язку із брусків, зовнішню і внутрішню обшивку та утеплювач із мінераловатних плит. Внутрішня обшивка виконується із двох шарів деревоволок­нистої плити. З внутрішнього боку плити під об­шивкою укладають пароізоляцію із пергаміну. Під зовнішню обшивку із дощок прокладають деревоволокнисту плиту для зменшення повітро­проникності (рис. 13.6, а).

Панелі внутрішніх стін, на відміну від зов­нішніх, мають з обох сторін гіпсокартонну об­шивку, а внутрішнє заповнення - із деревоволок­нистих плит (рис. 13.6, б).

Висота панелей дорівнює висоті поверху, а ширина 600-1200 мм.

Ширина панелей цокольного і горищного перекриття (13.6, в, г) така сама, як і стінових, а довжина залежить від розміру прольоту, що перекривається.

Зверху панелей цокольного перекриття влаштовують дощатий настил, в горищному перекритті укладають ходові дошки.

Для стикування панелей з нижньою і верх­ньою обв'язкою і між собою, в них передбачені пази в місцях спряження, в які вставляють рей-

ки-шпонки (рис. 13.7, а). Стик законопачують і закривають нащільником. Цим забезпечують щільність і непродувність стиків.

Дах панельних дерев'яних будівель викону­ють горищний з несучою основою із дощатих на-півферм і покрівлею із хвилястих азбоцементних листів по розрідженому решетуванні (рис. 13.7, б).

Дерев'яні панельні будівлі в найбільшій мірі реалізують принцип індустріалізації будівництва й підвищують експлуатаційні якості.

Тому вони найчастіше застосовуються в практиці будівництва.

Розділ 14. БУДІВЕЛЬНІ ЕЛЕМЕНТИ САНІТАРНО-ТЕХНІЧНОГО ТА ІНЖЕНЕРНОГО ОБЛАДНАННЯ БУДІВЕЛЬ

14.1. Печі і плити. Димові і вентиляційні канали

У двоповерхових будівлях допускається пічне опалення. Печі мурують із глиняної випаленої цегли. За формою в плані печі бувають квадратні, прямокутні і круглі. Кладку печей ведуть на гли­няному розчині й старанно промазують місця швів цеглин зсередини. Зовнішні поверхні печей оштукатурюють або оздоблюють кахлями. Ви­користовують листи дахової сталі, якими, наче футляром, обгортають піч. Розміщують піч так, щоб вона опалювала дві або три кімнати (рис. 14.1).

Печі першого поверху ставлять на самостій­них фундаментах. На другому поверсі їх спирають на кладку печі нижнього поверху (рис. 14.2, а) або на залізобетонну консольну плиту (рис. 14.2, б), закладену в димову трубу. Легкі печі масою не більше, як 700 кг і кухонні печі допускається спирати безпосередньо на перекриття, якщо перекриття дерев'яне, то передбачають захист його від загорання. Печі треба влаштовувати так, щоб між спалимими конструкціями будівлі і внутрішньою поверхнею печі або димового каналу зберігалась відстань не менш, як 300 мм, коли спалима конструкція не захищена від загоряння, і не менш, як 250 мм, в разі її захищеності від загоряння. Топки печей рекомендується виводити в підсобні приміщення.

Для виведення диму від печей і кухонних вогнищ у кладці внутрішніх стін залишають вер­тикальні канали — димоходи, що закінчуються димарями. Димові канали для печей роблять пере­різом 0,5x1 цеглину, для кухонних плит 0,5x0,5 цеглини. Внутрішню поверхню димоходів затирають глиняним розчином. У дерев'яних будівлях димарі ставлять окремо (корінні) або безпосередньо над піччю (насадні).

При встановленні печей у дерев'яних будин­ках, або в кам'яних з дерев'яними перекриттями і перегородками, треба робити переділки і від-ступки в тих місцях, де дерев'яні частини сти­каються з печами, димарями або димовими ка­налами у стінах (рис. 14.3, а).

Переділки — це потовщення в кладці печей або димоходів, які дають можливість створити малотеплопровідний шар між спалимим елемен­том і нагрітою частиною печі або димоходу (рис. 14.3, б).

Відступкою називається зазор між поверхнею нагрітої частини печі або димоходу і прилеглою стіною або перегородкою (рис. 14.3, в).

Для забезпечення тяги димарі виводять над дахом або покриттям. Висота димаря залежить від місцерозташування його відносно гребеня даху (рис. 14.3, г).

В сучасному будівництві найбільшого по­ширення набуло водяне опалення.

Радіатори опалення в цегляних і блокових стінах встановлюють під вікнами в спеціальних нішах 130 мм завглибшки.

Для природної витяжки повітря із кухні, вбиральні, ванни або об'єднаних санітарних вузлів і для відводу продуктів згорання від газових водонагрівачів влаштовують вентиляційні канали. В цегляних будівлях вентиляційні канали (рис. 14.4, а) розташовують у внутрішніх стінах. Переріз каналів береться кратний половині цеглини.

В повнозбірних будівлях вентиляційні ка­нали проходять у залізобетонних блоках (рис. 14.4, б) поставлених один на другий. Повітря із приміщення відводиться каналом-супутником і через два поверхи має вивід в канал-збірник.

У громадських будівлях для природної вентиляції застосовують приставні або підвісні короби (рис. 14.4, в, г) із гіпсобетонних плит. На

горищі вентиляційні канали об'єднують збірним коробом, який зверху даху закінчується ви­тяжною шахтою (рис. 14.4, б).

 14.2. Сміттєпроводи. Санітарно-технічні кабіни

Сміттєпровід - це вертикальна шахта для видалення побутових відходів. Його розміщують в сходових клітках житлових будинків, заввиш­ки більше чотирьох поверхів. Сміттєпровід скла­дається з вертикального стовбура діаметром 400 мм, що складається із азбоцементних труб, з'єднаних муфтами; приймальних клапанів, які закріплюються хомутами на кожному поверсі до стовбура; сміттєзбірного бункера, який має за­сувку що перекриває стовбур під час розванта­ження; вентиляційної труби з дефлектором, яка виходить вище даху і завершує сміттєпровід (рис. 14.5, а, в, г).

В сучасних будівлях стовбур і приймальний клапан сміттєпроводу об'єднують з об'ємним бло­ком ліфтової шахти (рис. 14.5,6).

Сміттєпровід збирають на будівельному майданчику із типових заводських деталей. Стики герметизують за допомогою гумових прокладок і клоччя. Сміттєпровідну камеру (рис. 14.5, а) розміщують в ізольованому приміщенні під стовбуром сміттєпроводу біля входу в сходову клітку.

Санітарно-технічні кабіни являють собою об'ємні залізобетонні елементи з установленим обладнанням і доведені в заводських умовах до повної готовності (рис. 14.6, а).

їх застосовують у збірному індустріальному будівництві. На будівельному майданчику об'єм­ні блоки монтують і з'єднують комунікаційні мережі. Стіни кабін облицьовують 1,8м заввиш­ки керамічною плиткою. Вентиляція санітарно-технічних кабін проходить через отвір в стелі, з'єднаний коробом із листової сталі з вентиля­ційним блоком. Зазор між кабіною і стелею за­кривають щитком із дощок.

За планувальним рішенням санітарно-тех­нічні кабіни (рис. 14.6, б, в) можуть бути роз­дільні — для дво- трикімнатних квартир; суміще­ні — для однокімнатних квартир. В санітарно-технічних кабінах роздільного і суміщеного типу передбачається місце для установлення пральної машини.

 14.3. Пасажирські і вантажні ліфти

Ліфти (рис. 14.7, а, б) — це стаціонарні підій­мачі періодичної дії в багатоповерхових будівлях, які використовують для підняття людей і вантажу.

За призначенням ліфти бувають пасажир­ські, вантажні, вантажопасажирські. Вони від­різняються один від одного розмірами кабін і вантажопідйомністю.

Ліфти застосовують у житлових (понад 5 по­верхів) і громадських будівлях. В 6-9-ти повер­хових будівлях установлюють один ліфт, в 10-12-ти поверхових — два ліфта вантажо­підйомністю 3,2 кН, в 13-16-ти поверхових — пасажирський і вантажопасажирський — вантажопідйомністю 3,2 і 5 кН.

Будівельна частина ліфта включає шахту, яка монтується із об'ємних залізобетонних еле­ментів заввишки в поверх. Внизу шахти влаш­товують приямок для розміщення амортизаторів, натяжних пристроїв, а також для огляду і ремонту кабіни ліфта. Шахта на рівні кожного поверху має двері. Машинне відділення з електричною лебідкою розміщується над шахтою ліфта.

В торгівельних, лікарняних і інших громад­ських будівлях установлюють вантажні ліфти. Кількість і вантажопідйомність їх залежить від функціональних особливостей будівлі. Шахти вантажних ліфтів влаштовують із об'ємних залізобетонних елементів, цегли, або вони явля­ють собою металевий каркас, обшитий листовою сталлю. Якщо в шахті розміщується декілька підіймачів, то її внутрішній простір на всю висоту закривають стальними екранами. Машинне відділення вантажних ліфтів розміщують над шахтою. Вантажопідйомність ліфтів 5-50 кН.

Ліфтові шахти можуть розміщуватись у тор­ці, або всередині сходової клітки (рис. 14.8).