Квітка_Я говору_(говорить дуже емоційно, інколи навіть, істерично)

Сцена 4

Сцена умовно поділяється на 2 частини. З однієї сторони сидить за столом Леся Українка, а з іншої – босий Сергій Мержинський.Тарас Кривецький

Лунає спокійна музика. Леся що пише, а Сергій мовчки сидить опершись на паличку. Починає говорити автор.

  Городецька ОксанаДовічний, не тільки фізичний, а й душевний біль, призначений Лесі Українці. 1897 року, в Криму, Леся познайомилася з Сергієм Мержинським, одним із організаторів Київського "Союзу боротьби за визволення робітничого класу", і полюбила його глибоко і самовіддано.

Я записати слова Запис2Січень 1901 року. Мінськ. Тьмяно освітлена невеличка бідна кімната в будинку пані Нарейко, на розі Михайлівської та Широкої вулиці. В ліжку — молодий 30-річний чоловік із красивими чорними очима і з виснаженим невиліковною хворобою — туберкульозом — обличчям; на грудях — хрест. Біля ліжка – Євангеліє; переконаний соціал- демократ, він, відчуваючи невблаганне наближення смерті, в останні місяці життя став християнином. Сергієві Мержинському (так звали хворого) жити залишалося менше двох місяців...

У ліжка — молода жінка.Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку, біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати в листі до матері:

Таня Лібусь запис: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити це неправдою було б, та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка, отже ж, ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує. Часом навіть злість на себе відчуваю, що занадто вже стійка».

Леся Українка - Таня Лібусь

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати:

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені.

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати:

Я часто питаю себе: чи кохаю? — Одказую: "Ні":

Тільки ж як сяду край тебе, серденько, мов птиця, заб'ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей.

І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається

Наче жива, твоя постать і кожнеє слово з речей

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, то зорі сумні...

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу —

Коли б ти спитав: — "Чи кохаєш? — Чи я б тобі мовила: "Ні"?

 

 (лунає музика водночас зі словами автора. Леся іде назустріч Сергію Мержинському. Стоять на відстані 1м.)

Володя Сокирко:

Порвалася нескінченна розмова.

Тремтить вона, мов порвана струна,

В моєму серці. Від одного слова

Розкрилася в душі моїй труна.

Лунає «Твої листи»…. Таня Лібусь:

"Твоїлистизавжди пахнуть зов'ялимитрояндами, тимійбідний, зів'ялийквіте! Легкі, тонкіпахощі, мовспогад про якусь любу, минулумрію, і ніщо так не вражаєтепермогосерця, як сіїпахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідбороннонагадують вони мені про те, щомоєсерцевіщує і чому я вірити не хочу, не можу. Се нічого, щоти не обіймав мене ніколи, се нічого, щоміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільнішихобіймів, віднайсолодшихпоцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тількитивмієшрятувати мене відсамої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, тиздіймешсвоєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, щотьмаритьмені душу, типроженешпроменемтвоїхблискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншоїкраїни... Мійдруже, мійдруже, нащотвоїлисти так пахнуть, як зів'ялітроянди? Мійдруже, мійдруже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, щомов струни, тремтять, своїмигарячимислізьми? Мійдруже, мійдруже, невже я одиноко згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'янутьбілітроянди! Візьми мене з собою... Ми підемо тихо посередцілоголісумрій і згубимосьобоє помалу вдалині. А на тіммісці, де ми були в житті, нехай трояндив'януть, в'януть і пахнуть, як твоїлюбілисти, мійдруже... Крізьтемряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мійпорятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в'янутьбілі й рожеві, червоні й блакитнітроянди.

(по закінчення слів ще кілька секунд Сергій стоїть, а потім виходить. Це символізує смерть Мержинського. На сцені залишається одна Леся).

Леся Українка.Таня Лібусь

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

 

 

Сцена №4

Лунає легенька мелодія фортепіано…. Появляється Климентій                                 із 2 трояндами у руках. (говорить поволі кладе квіти на стіл…. Музика лунає голосніше. Говорить автор про Климента Квітку.

Оксана Городецька:

Знайомство Климента Квітки з Лесею Українкою розпочалася 1898 р.. Довідавшись, що Квітка збирає та вивчає народну музику і вже записав кількадесят українських народних мелодій, Леся Українка запропонувала йому записати всі пісні, які вона зберігала в свої пам’яті.

Згодом він стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, вони вважали, що з її боку кохання там не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена — ми звінчалися, — пише поетеса у листі до рідні. — Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».

 

(Поки автор розповідає, Квітка мовчки, схиливши голову стоїть біля столу. По закінченню слів Климент промовляє із розпачем історію Лесі)

 

Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!»

 

(Квітка залишається на місці… Звучить за сценою голос Лесі…. Як спогад…)

Запис Тані Лібусь:

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

І прийде той, чий образ я носила

З піснями вкупі в серденьку свому.

«Вона для тебе сей вогонь лишила»,

Його пізнавши, скажуть всі йому.

Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здіме чоло,

І гордо піде геть, не глянувши назад.

Як перше не приймав, так і тепер не прийме

Ласкаво-прикрих жалів і порад.

Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,

За ним услід, мов іскорки, летіть,

Побудьте з ним в його самотній хаті,

Верніться і мені про нього розкажіть.

Коли коханий мій і там у самотині

Так само гордо відречеться нас,

Тоді, мої пісні нехай у домовині

Край мого серця поховають вас.

Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами

Згадає втрачену, зневажену любов,

Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,

Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.