Предмет і зміст туристичного країнознавства

1.2 Предмет і зміст туристичного країнознавства

Територія в країнознавстві

Туристичне країнознавство – це вивчення природи, населення в цілому та окремих народів країни, її історії та культури, особливостей політики, господарства та природного середовища, тобто всіх складових країни, які створюють умови для організації та розвитку туризму на її території.

 

Мета вивчення країни – створення комплексної туристичної характеристики як сукупності умов організації розвитку туризму. Для цього необхідно виявити взаємозв`язки та взаємозалежність компонентів, оскільки тільки їх зв`язок, просторова композиція визначає своєрідність та специфіку „образу” країни в туризмі.

 

Основою змісту в туристичному країнознавстві є розкриття просторової організації країни як результату взаємодії її територіальних елементів суспільного та природного характеру, тобто вивчення всіх складових компонентів. Але країнознавство в туризмі відрізняється від географічного тим, що вивчає тільки ті об`єкти, які представляють інтерес для розвитку туризму в країні.

 

Головними методами в туристичному країнознавстві є: аналітичний, просторовий, хронологічний, формально-логічний, географічний та культуристський.

З погляду географів головною територіальною одиницею є держава. Саме в державних кордонах територіально сполучені всі структури країни. Територія країни - частина земної кулі, яка перебуває під суверенітетом визначеної держави. Державну територію становлять суша в межах кордонів, води (внутрішні і територіальні) та повітряний простір, що є над сушею і водами. Надра, що розміщені під сухопутною і водною територією, належать державі.

 

Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі. Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією, відповідними кодексами і законами. У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

До складу території країни входять територіальні води. Багато приморських держав мають кордони територіальних вод на відстані від 3 до 12 миль від берега (в Україні - 12 миль). Окремі держави встановили в односторонньому порядку ширину територіальних вод, що перевищують ліміт, установлений Конвенцією ООН із морського права 1982 р. Зокрема в Нігерії - 30 миль, в Гамбії, Танзанії, Мавританії - 70 миль. Після Другої світової війни 22 країни, у тому числі латиноамериканські, встановили 200-мильну зону територіальних вод.

 

Є три основних способи відліку територіальних вод: ^ від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної держави;

якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів;

від внутрішніх морських вод.

 

Територіальні води відрізняються від 200-мильних прибережних економічних зон. У цих зонах держави мають суверенні права на мінеральні та біологічні ресурси, а інші країни користуються волею судноплавства і мають доступ до надлишків припустимого улову (згідно з Конвенцією СОТ із морського права). Континентальний шельф також економічно належить державі. Він має такі ознаки:

примикання до державної території;

глибини до 200 м;

технічну доступність ресурсів.

 

Конвенцією ООН із морського права передбачено, що зовнішні кордони континентального шельфу не можуть перевищувати відстань у 350 миль від берега чи відстань у 100 миль від ізобати в 2500 м. Країни мають виняткове право на розвідку, освоєння й експлуатацію свого шельфу, але не мають суверенних прав на відповідну акваторію. Для географів ці чинники є дуже важливими, тому що шельф і рибальські зони держав нерідко збільшувати площу їхньої сухопутної території і можуть значною мірою підвищувати ресурсний потенціал. Відсутність виходу до моря негативно позначається на розвитку держав.