Пізнаний і непізнаний Сфінкс»: Григорій Сковорода сучасними очима

Богдан Завідняк

Український Католицький Університет

За чим в житті ми йдем, це вкриє глиб пітьми;
Що нам робить як слід, свідомі тільки ми.
Ніяка напасть, смерть не викраде надію,
Хто вірить, щоб радіти з віри, справ цю дію.
Е. Кант, «Віра і діло» (Glaube und Tat)

Сьогодні все виразніше починає звучати український мислительний голос, пересилюючи давні тези про, начебто, відсутність української філософії як самобутньої одиниці на фоні здобутків західної кабінетної філософії. Зокрема характеристика творчості великого українського філософа Григорія Сковороди починає набувати більш переконливих рис: з’являється розуміння його правдивого вкладу у скарбницю знань всього людства. Філософія Сковороди звільняється від упереджень, коли ноетичний світ філософа розглядають як пантеїстичний, антропоцентричний або ж як матеріалістичний світогляд. Отож, не тільки не зайве вкотре пригадати, про що мислив «мандрівний» Сковорода (1722-1794), якими темами він переймався, а й, поглянувши на сказане мислителем, наблизити його творчість до сучасника, якому теж стали близькими мандри глобалізованим світом.

Григорій Сковорода рідний не лише «скитальцям», а й кабінетним інтелектуалам. Володимир Соловйов називав його своїм учителем, поруч з Памфілом Юркевичем. Поет Арсеній Тарковський створив глибокодумні поезії, в яких переосмислив постать Сковороди. Дмитро Чижевський неодноразово відзначав мислення Сковороди і в 1934 році опублікував відому монографію про філософію мандрівного філософа. Про вплив творчості Сковороди на українське письменство годі й згадувати.

Безумовно, цей славетний філософ заслуговує на сучасні перевидання його творів, рівно ж, як і на коментарі дослідників, які могли б грамотно ввести їх у контекст світової думки. Та от біда – «не пишут эти господа».

Мені пригадується відомий твір В. Татаркевича «Про щастя», який він написав під час ІІ Світової війни. Польський мислитель створив мозаїку з думок, які будь-коли висловлювалися про щастя, але, здається, й гадки не мав про велич генія Сковороди. А Сковорода є повноправним мислителем про щастя, – більшого і глибшого, мабуть, і немає. Щастя у Сковороди конкретизоване, на відміну від думки св. Августина, і є христоцентричним Богопізнанням. І прикладів буде замало, щоб підтвердити цей факт. Для цього треба читати і виписувати Сковороду, що збагнув і робив мудрий Шевченко.

Розмисли Сковороди можна вважати «філософією щастя»: «Немає солодкішого для чоловіка і немає потрібнішого, ніж щастя...» («Начальная дверь ко христіанскому добронравію»). На цьому шляху людині допомагає філософія – «головна мета людського життя». «Коли дух в людині радісний, думки спокійні, серце мирне, то й все світле, щасливе, блаженне. Оце й є філософія» (із спогадів М. Ковалинского). Так платонівська тема щастя в діалозі «Філеб» знаходить своє продовження у згаданому вище сковородинському діалозі, а «радість серця» і «духовний мир» змушують переосмислити вчення Епікура про джерело щастя. Воно в «печерах серця», «в душі твоїй глагол, от будеш з ним веселий! Воно в того, в кого «совість, як чистий кришталь» (Пісня 10), «ибо сердцем нечист не может Бога узреть, / и нельзя до сих мест земленному долететь» (Пісня 2). «Нет его нигде, затем что есть везде». Направду: «Чисті серцем побачать Господа».

Св. Августин знайшов би вірного однодумця на шляху до Істини, який прорік: «Кинь Коперникові сфери, / Глянь в сердечнії печери! / У душі твоїй глагол...» (Пісня 28). А що Сковорода таки слідує за Августином можна спостерегти за посиланням на Гіппонця у 28-ій пісні: «Tolle voluntatem propriam et tolletur infernus» – «Знищи власну волю – і пропаде пекло».

Здіймання по щаблях чесноти, аскетичне зречення земного світу дають привід прислухатись до сковородинського досвіду Бога:

О род плотскій! Невежды! Доколе ты тяжкосерд?
Возведи сердечны вежды! Взглянь, выспрь на небесну твердь.
Чему ты не ищеш знать, что то зовется Бог?
Чему не толчеш, чтоб увидеть Его ты мог? (Пісня 11).

Кордоцентризм Сковороди основується на Бозі, адже серце є для Бога, «належить Богові, а Бог належить йому. Воно – приятель Бога, а Бог – йому приятель». На думку Сковороди, «в Бозі усе і усе із нього, але Він є нічим (конкретним) із того, що в цьому усьому, бо Він над усе і усе у Ньому». Філософ знаходить відповідні поняття, щоб якнайправдивіше охарактеризувати Боже буття: «джерело», «світло», «сонце світу», «невидима сила, яка усе наповняє і усім володіє», «Першоначало», «Буття усьому», «Ум всемірный» тощо. Найважливіше те, що Сковорода усвідомлює немічність поняття «пантеїзм», тому розглядає світ як безмежно віддалений від трансцендентного Бога.

Для будь-якого релігійного філософа Сковорода справжній скарб: «Начало премудрости – разумети Господа. Если кто не знает Господа, подобен узникам, воверженным в темницу. Таков что может понять во тьме? Главнейшій и началнейшій премудрости пункт есть знаніе о Бозе. Не вижу Его, но знаю и верую, что Он есть. А если верую, тогда и боюсь; боюсь, чтоб не разгневать Его; ищу, что такое благоугодно Ему. Вот любовь во исполненіи заповедей, а соблюденіе заповедей в любви к ближнему, любовь же не завидит и протчая». Задля пізнання Бога й живе людина: «А что ж есть живот вечный, если не то, чтобы знать Бога? Сіе-то есть быть живым, вечным и нетленным человеком и быть преображенным в Бога, а Бог, любовь и соединеніе – все то одно». Існує тісний зв’язок між мисленням Сковороди і парадигмою св. Августина, Алана Лілльського та інших християнських мислителів, не кажучи й про філософів Нового часу. Тут є нерозвідані теми для знавців патристичної філософії. За стилем філософського розмислу алегоричне пояснення у творах «Асхань», «Лотова жінка» зближує Сковорду з творчістю Філона Александрійського, а мотиви мандрів – з темою про “переселення” і потребою у споглядальному житті для душі, спраглої Бога:

Оставь, о дух мой, вскоре все земляныи места!
Взойди, дух мой, на горы, где правда живет свята,
Где покой, тишина от вечных царствует лет,
Где блещит та страна, в коей неприступный свет.

В Сковороди можна зауважити оригінальну теодицейну і онтологічну основу об’єктивного християнського мислення, яскраве гносеологічне вчення, не кажучи вже про персоналістичне, аксіологічне та містичне. Присутність останнього переконливо доводив Дмитро Чижевський.

Проте філософ має чим потішити допитливе серце й знавця гуманістичних студій, зокрема, поетики. Валерій Шевчук у своїй книзі «Пізнаний і непізнаний Сфінкс» зауважує інтертекстуальні, алюзивні, метавербальні тонкощі письма Сковороди, яке може бути прочитане крізь призму політичного тла його доби. Цікаво, що жива муза Сковороди – це повторення долі української культури ХХ століття з усіма її застереженнями, пересторогами, зрадами ремесла тощо, позаяк звільнення духу мислителя має супроводжувати і свобода від «старшого» брата (тут йдеться не лише про північного сусіда, а й про характерологію образів панівної верхівки). Слід додати, що книга Валерія Шевчука видана в серії «Українці у світовій цивілізації», і в цьому є слушність: Григорій Савич Сковорода, по праву заслужив собі титул «громадянина світу».

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США