Головні соціолінгвістичні тенденції становлення національних терміносистем

 

 

Д’яков А.С., Кияк Т.Р., Куделько З.Б.

 

 

ОСНОВИ ТЕРМІНОТВОРЕННЯ

семантичні та соціолінгвістичні аспекти

 

 

К.: Вид. дім „КМ Academia”, 2000. – 216 с
ЗМІСТ

Вступ..................................................................... …………………………………..5

1.ТЕРМІН ТА ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ............... …………………………………..9

1.1. Поняття терміна та терміносистеми…………………………………………...9

1.1.1.Шляхи виникнення термінів……………………………………………….9

1.1.2.Визначення терміна……………………………………………………….10

1.1.3.Поняття терміносистеми…………………………………………………..11

1.1.4.Деякі семантичні особливості терміна…………………………………...12

1.1.5.Словотворчі типи термінів………………………………………………..13

1.2. Професіоналізми та номенклатурні найменування ………………………14

1.2.1.Професіоналізми..........................................................................................14

1.2.2.Номенклатурні найменування……………………………………………15

2.ГОЛОВНІ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ
НАЦІОНАЛЬНИХ ТЕРМІНОСИСТЕМ…………………………………………….16

2.1.Роль перекладу в поповненні термінологічної лексики……………………..18

2.2.Мовна адаптація та мовне планування……………………………………….19

2.3.Мовні інтерференції та принципи їх класифікації…………………………..27

2.3.1.Екстралінгвістичні принципи класифікації……………………………..28

2.3.1.1.Психолінгвістичний принцип………………………………………..29

2.3.1.1.1.Підсвідомі мовні інтерференції………………………………....30

2.3.1.1.2.Свідомі мовні інтерференції……………………………………33

2.3.1.2.Соціолінгвістичний принцип………………………………………..34

2.3.1.2.1.Комунікативні мовні інтерференції……………………………35

2.3.1.2.2.Еталонні мовні інтерференції…………………………………..36

2.3.1.2.2.1.Релігійні мовні інтерференції……………………………...36

2.3.1.2.2.2.Культурно-політичні мовні інтерференції………………..38

2.3.2.Лінгвістичні принципи класифікації…………………………………….39

2.3.2.1.Вплив на замкнені мовні системи……………………………………40

2.3.2.1.1.Фонетичні мовні інтерференції............ …………………………………40

2.3.2.1.2.Граматичні мовні інтерференції…………………………………41

2.3.2.2.Вплив на незамкнені мовні системи…………………………………42

2.3.2.2.1.Графічні мовні інтерференції……………………………………42

2.3.2.2.1.1.Пристосування писемності до мови………………………..44

2.3.2.2.1.2.Вплив писемності на мову………………………………….47

2.3.2.2.1.3.Соціолінгвістичні чинники розвитку писемності  …………48

2.3.2.2.2.Лексичні мовні інтерференції…………………………………..50

3.ЛЕКСИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, ВНУТРІШНЯ ФОРМА ТА МОТИВАЦІЯ ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ…………………………………………………..54

3.1.Поняття лексичного значення…………………………………………..…….54

3.1.1.Концепції лексичного значення в сучасній лінгвістиці. Поняття значення терміна…………………………………………………………...……54

3.1.2.Дефініції як можливий засіб опису лексичного значення…………....…57

3.1.3.Значення і поняття………………………………………………………....59

3.1.4.Значення й розуміння………………………………………………….......60

3.1.5.Значення і зміст………………………………………………………....…62

3.2.Внутрішня форма термінологічних одиниць……………………………........63

3.2.1.Внутрішня форма та етимологія……………………………………….....63

3.2.2.Імпліцитні внутрішні форми………………………………………….......66

3.2.3.Експліцитні внутрішні форми………………………………………….....69

3.2.4.Залежність між внутрішньою формою та лексичним значенням…........72

3.3.Вмотивованість як лінгвістична категорія………………………………........74

3.3.1.Типологія вмотивованості…………………………………………….......74

3.3.1.1.Внутрішня форма, значення та вмотивованість………………….....74

3.3.1.2.Види вмотивованості……………………………………………........79

3.3.2. Змістова вмотивованість…………………………………………….......82     

3.4. Мотиваційні аспекти номінації…………………………………………….....87

Довільно чи вмотивовано?.........................................................................................87

До чи після утворення понять?..................................................................................91

Екстралінгвістичні чинники номінації……………………………………….........92

4.ЗОВНІШНЯ ФОРМА ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ У СВІТЛІ ТЕОРІЇ ПРО МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ.................................................................................97

4.1.Структурна класифікація зовнішньої форми термінологічних одиниць…....98

4.2.Етимологічний аспект зовнішньої форми…………………………………....103

4.2.1.Способи побудови нових термінів………………………………………….105

4.2.1.1.Побудова термінів шляхом використання внутрішніх ресурсів мови…107

4.2.1.2.Побудова термінів шляхом прямого запозичення………………………109

4.2.1.3.Інші способи побудови нових термінів………………………………….111

4.2.2.Шляхи термінологічних запозичень………………………………………112

4.2.2.1.Запозичення з класичних мов……………………………………………113

4.2.2.2.Запозичення з сучасних європейських мов……………………………..116

4.2.2.3.Етимологічна паронімія………………………………………………….118

4.2.3.Інтернаціональне та національне в термінотворчому процесі…………..118

4.2.3.1.Мовні паралелі та проблема «фальшивих друзів перекладача»………120

4.2.3.2.Проблема визначення поняття інтернаціоналізму……………………..126

4.2.3.3.Класифікація інтернаціоналізмів………………………………………..129

4.2.3.4.Інтернаціоналізми та ареальна лексика…………………………………132

4.2.3.5.Співвідношення інтернаціонального та національного……………….134

4.3Графічний аспект зовнішньої форми……………………………………….136

4.3.1. Принципи графічного оформлення нових термінів……………………137

4.3.1.1.Етимологічний принцип……………………………………………….139

4.3.1.2.Фонетичний принцип…………………………………………………..140

4.3.2.Орфографічна міжмовна інтерференція………………………………...141

5.ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА
МОВНОГО ПЛАНУВАННЯ…………………………………………………..145

5.1.Термінологічна модернізація та стандартизація………………………….145

5.2.Механізм термінологічного планування………………………………….149

5.3.З історії термінологічного планування……………………………………151

5.3.1.Термінологічне планування в розвинених країнах…………………….151

5.3.2.Термінологічне планування в країнах третього світу………………….163

5.3.3.Термінологічне планування в колишньому Радянському Союзі……...165

5.3.4.Термінологічне планування в Україні…………………………………..172

5.4.Методичні рекомендації до побудови та стандартизації нових термінів..177

5.5.Методичні рекомендації щодо термінологічного планування в Україні..184

5.6.Принципи укладання багатомовних тлумачних словників економічних термінів та побудови української фахової термінології……………………….187

5.7.До питання про відтворення українських слів латинкою………………….190

Література…………………………………………………………………………198

Додаток 1. Список міжнародних і національних організацій та установ, що займаються питаннями термінологічного планування…………………………209

Додаток 2. Структура Комітету з технічної термінології КО/ТС 37 «Термінологія (принципи та координація)»……………………………………………………..211

Додаток 3. Системи української транслітерації………………………………..213

ВСТУП

Сучасна епоха характеризується бурхливим розвитком усіх галузей науки й техніки, процесами їх інтеграції і міжнародного кооперування. У зв'язку з цим виникає пекуча потреба вдосконалення системи передавання та обробки інформації, співробітництва науковців різних країн у найрізноманітніших сферах науки й техніки.

Особлива роль тут належить лінгвістам, оскільки важливу ознаку прогресу в розвитку науки науковці бачать у тому, що «наука знаходить усе надійніші знаки, за допомогою яких вона відображає дійсність. Ненадійні та плинні слова поступово зникають із науки».

Науково-технічна революція як одне з найважливіших соціальних явищ сучасності вносить істотні зміни в лінгвістичну модель світу. Ці зміни полягають насамперед у тому, що нині переважну частину лінгвістичного фонду складає фахова лексика (терміни та номенклатурні назви), причому ця величина має тенденцію до зростання.

Науково-технічна термінологія — це широкий шар лексики, що інтенсивно розвивається та активно взаємодіє з іншими шарами лексики, насамперед — загальновживаної. Тому вивчення закономірностей утворення термінологічної лексики, її структури та семантики стало одним з найважливіших завдань сучасної лінгвістики.

Значні кількісні та якісні зміни, що відбулися в науці й техніці, сприяли збільшенню кількості субмов, терміносистем, взаємозбагаченню їхнього лексичного складу як на рівні однієї мови, так і на міжмовному рівні. Разом з тим, такий термінологічний «вибух» спричинив низку проблем, що потребують її розв'язання. Достатньо згадати проблеми нормалізації і стандартизації термінології, інтенсифікації перекладацької діяльності, реферування та анотування наукових текстів. Мови науки й техніки розвинулися настільки, що часто між фахівцями відповідної галузі відсутнє будь-яке взаєморозуміння. Існує також небезпека розриву між рідною та іноземною мовами, особливо у зв'язку з процесом інтернаціоналізації останньої.

Це сприяло тому, що в надрах сучасної лінгвістики виокремилась прикладна дисципліна – термінознавство, яка поступово утверджує свої самостійні функції на перетині кількох наук: лінгвістики, логіки та відповідних науково-технічних спеціальностей. Звідси не варто робити поспішних висновків, що термінознавство претендує на особливе місце в картині наукового світосприйняття, оскільки, впливаючи певним чином на відповідні науки, вона цілком залежить від їхніх функцій, проблем, статусу. Найбільш загальна мета термінології – турбота про те, щоб процес утворення та вживання термінологічних найменувань зробити більш керованим, сприяти раціоналізації професійного спілкування, взаєморозумінню фахівців.

Нині постала необхідність у формуванні національної термінології, у складанні термінологічних словників, які б відповідали термінологічним стандартам, з метою вивести національну терміносистему на світовий рівень, що залежить також і від правильного перекладу українською мовою запозичених термінів, їх правильного  використання тощо.

Головним завданням є дослідження як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних факторів, які впливають на створення (головним чином, перекладачами) нових термінів у національних терміносистемах, а також виявлення механізму термінологічного творення з точки зору мовних інтерференцій, тобто свідомого чи підсвідомого втручання в мову з метою лексичної модернізації та стандартизації.

Побудова та стандартизація нових термінів — це теж мовна інтерференція. По-перше, то є штучне втручання в природний розвиток мови, насамперед – у її лексику, з внесенням відповідних змін, нововведень. По-друге, це така ж сама  селекція форм і варіантів з метою вибору найбільш придатної та утвердження її як стандарту. Недооцінка соціальних чинників у процесі номінації може не лише відобразитись на акті комунікації, але й безпосередньо шкодити самому соціальному явищу, викликаючи невірні асоціації, негативне конотативне значення [Кияк 1988, с. 89].

Проте мовні інтерференції бувають пов'язані не лише з терміносистемами чи з поповненням новими словами лексичного фонду при перекладі з іноземної мови через брак необхідних еквівалентів. Формування писемності, суспільно-політичної та наукової термінології, розвиток орфографії та взагалі літературної норми будь-якої мови — все це теж мовні інтерференції, тобто процеси штучного втручання у природну структуру мови, які відбиваються, головним чином, на писемності та на лексиці.

Термінологія – це один з аспектів мови, який протягом останніх десятиліть розвивається з особливою інтенсивністю. Так званий термінологічний вибух, який спостерігається майже в усіх мовах, тягне за собою запровадження великої кількості нових термінологічних одиниць. Особливо це помітно в мовах, що порівняно недавно підвищили свій статус, розширили сферу свого застосування та вимагають модернізації своєї лексики з метою пристосування до тієї чи іншої галузі. Проте запровадження в лексику нових термінологічних одиниць потребує їх систематизації та стандартизації. Тому стандартизація як зовнішньої, так і внутрішньої форми нових термінів з метою усунення непотрібної синонімії та полісемії є не менш важливим аспектом термінологічного планування. Питаннями термінологічного планування займаються багато науковців-термінологів у різних країнах світу, де існують установи з питань термінологічної стандартизації. Ця робота ведеться також на міжнародному рівні, що знайшло свій прояв у випуску великої кількості багатомовних термінологічних словників та бюлетенів, а також у численних теоретичних працях з питань мотивації нових термінів, їхньої зовнішньої форми та стандартизації.

Для того, щоб заходи з термінологічного планування мали успіх, необхідно врахувати весь позитивний і негативний досвід інших мов як у Радянському Союзі та розвинених країнах Заходу, так і в країнах третього світу, де місцеві мови також набувають статусу державних. Важливими є й питання інтернаціоналізації національних термінологій, вибору між інтернаціональним та національним елементами, доцільності посередництва третіх мов.

Мета даної монографії – дослідження як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників, які впливають на побудову та стандартизацію нових термінів у національних терміносисте мах, на їх зовнішню та внутрішню форми, а також виявлення механізму термінологічного планування з точки зору соціолінгвістики, виявлення в цьому процесі ролі свідомого та підсвідомого втручання в мову з метою лексичної модернізації та стандартизації, дослідження мовних інтерференцій як соціолінгвістичного чинника у формуванні терміносистем, зовнішнього лексичного, фонетичного та графічного оформлення термінологічних одиниць, у виборі джерел поповнення термінологічної лексики. Головною метою є характеристика та класифікація цих факторів, які формувалися під впливом тих чи інших зовнішніх екстралінгвістичних обставин, а також дослідження планування корпусу мови як одного з різновидів мовних інтерференцій на прикладі економічної термінології англійської, німецької та російської мови. Відповідно до цього для розв'язання висунено такі завдання:

Комплексно дослідити мовні інтерференції як явище соціолінгвістики, дати їм узагальнюючу класифікацію та показати їх зв'язок з мовним плануванням;

Висвітлити планування корпусу мови як свідому мовну інтерференцію, показати зв'язок планування з державною мовною політикою;

Виявити та проаналізувати механізм термінологічного планування як одного з аспектів мовного планування з точки зору теорії про мовні інтерференції;

Систематизувати способи побудови зовнішньої форми термінологічних одиниць, дослідити та проаналізувати зовнішню форму в ракурсі її етимологічного та графічного аспектів;

Висвітлити досвід термінологічного планування в розвинених країнах Заходу, у постколоніальних країнах третього світу, а також у Радянському Союзі та в Україні;

Дослідити особливості термінологічного планування в англійській, німецькій та російській мовах на прикладі економічної термінології;

Виробити рекомендації для формування зовнішньої форми нових термінологічних одиниць в українській мові.

1. ТЕРМІН ТА ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ

1.1. ПОНЯТТЯ ТЕРМІНА ТА ТЕРМІНОСИСТЕМИ

1.1.1. ШЛЯХИ ВИНИКНЕННЯ ТЕРМІНІВ

Кількість термінів у розвинених мовах багатократно перевищує чисельність загальновживаних слів і досягає зараз кількох мільйонів лексичних одиниць. І ця величина невпинно зростає.

Термінологічні одиниці надходять до мови різними шляхами. Перший шлях –надання статусу термінів загальновживаним лексичним одиницям рідної мови. Такий варіант утворення термінів не завжди є позитивним, оскільки тут часто мають місце переосмислення, метонімічне перенесення, коли слову приписується нове значення (наприклад, терміни «плече», «голова», «ланцюг» тощо). З метою диференціації подібних лексичних одиниць терміни часто змінюють форму написання, вимови, відмінювання, наголосу.

Більш популярним та виправданим є шлях утворення термінів шляхом запозичення з інших мов. На різних етапах становлення суспільства терміни запозичуються з різних мов, що зумовлюється різними історичними умовами. Так, музична та комерційна термінологія провідних європейських мов є, в основному, італійського походження (леґато, адажіо, анданте, банк, авізо, лоро, альпарі), театральна та поштова — французького (антракт, партер, афіша, кур'єр, бандероль), спортивна — англійського (футбол, спорт, чемпіон, ринґ). Навігаційна термінологія в українській, російській, англійській та деяких інших мовах складається, в основному, з голландських лексичних елементів (рос. киль, рубка, боцман). Загальнотехнічна, реміснича та військова термінологія багатьох слов'янських мов має численні запозичення з німецької мови (верстат, кронштейн, еркер, плац, бруствер, фельдфебель, штандарт).

Церковна термінологія у народів, що сповідують католицизм, складається, в основному, з латинських елементів, у православних народів — з грецьких. У теперішній час нові терміни нерідко утворюються «мішаним» типом: один корінь грецького походження, інший – латинського (наприклад, слово «термінологія» складається з латинського елемента термінос – межа, та грецького логос – наука).

Як окремий випадок термінотворення можна навести шлях запозичення одиниць з інших наукових сфер. При цьому термін нерідко набуває нового значення (наприклад, «морфологія» у мовознавстві та біології; «мовлення» у мовознавстві, риториці, психології, фізіології та медицині).

 

1.1.2. ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНА

Термін, як і всі інші мовні універсалії, важко піддаються дефінуванню. Через складність та дискусійність в лінгвістиці існує чимало найрізноманітніших спроб визначення термінів. Наведемо тут лише дві дефініції Головіна, що відображають та синтезують, на нашу думку, різні міркування щодо цього, які взаємно доповнюють один одне.

І. М. Головін пише, що термін — це окреме слово чи утворені на базі іменника підрядне словосполучення, що означає професійне поняття та призначене для задоволення специфічний потреб спілкування у сфері певної професії (наукової, технічній, виробничої, управлінської) [Головин 1980, с. 276]. Дане визначення є досить вдалим та містким, хоча деякі моменти можуть  викликати заперечення. Сумнівним є, зокрема, той факт, що терміни утворюються лише на базі іменника. Такою базою інколи можуть служити також прикметники, дієслова, прислівники. Не зовсім зрозуміле і також положення «специфічні потреби спілкування», де відображені функції терміна в парадигматичному плані, не вказані деякі особливості термінів на відміну від загальновживаних слів тощо. І. С. Квитко, спираючись на різні визначення, пропонує цікаву «сумарну» дефініцію: «Термін – це слово чи словесний комплекс, що співвідноситься з поняттям певної організованої галузі пізнання (науки, техніки), що вступають у системні відносини з іншими словами та словесними комплексами й утворюють разом з ними в кожному окремому випадку та в певний час замкнену систему, що характеризується високою інформативністю, однозначністю, точністю та експресивною нейтральністю» [Квитко 1976, с. 21].

Досить коротко і точно сформульовано визначення терміна Комітетом науково-технічної термінології АН СРСР (КНТТ): «Термін — це слово чи словосполучення, яке є єдністю звукового знаку та співвіднесеного (зв'язаного) з ним відповідного поняття в системі понять даної галузі науки й техніки» [Климовицкий 1967, с. 34].

Звідси можна також зробити припущення, що «термінологія — це сукупність термінів, котрі висловлюють поняття певної галузі науки й техніки, що сформувалися історично, взагалі — спеціальної сфери людських знань чи діяльності» [Квитко, Лейчик, Кабанцев 1986, с. 17].

 

1.1.3. ПОНЯТТЯ ТЕРМІНОСИСТЕМИ

Кажучи про термінологію, лінгвісти, як правило, розрізняють:

а) науку про терміни (в цьому відношенні все популярнішим стає термін «термінознавство»);

б) фахову лексику в складі всіх слів певної мови (ми говоримо, наприклад, «термінологія української мови», «німецька термінологія» тощо);

в) спеціальну лексику, що обслуговує певну галузь науки чи техніки (наприклад, «термінологія обчислювальної техніки», «лінгвістична термінологія» тощо).

Така багатозначність не в останню чергу зумовлена тим, що для кожної термінологічної одиниці визначена точка координат як у мові в цілому, так і в субмові зокрема. Термін є невід'ємним елементом системи, якщо під системою розуміти сукупність елементів цілого, між котрими існує обов'язковий та тривкий зв'язок. Сукупність зв'язків у межах такого цілого визначає його структуру. Таким чином, системність є однією з найважливіших умов існування терміна. Термін може існувати лише як елемент терміносистеми, якщо під останньою розуміти впорядковану сукупність термінів, які адекватно висловлюють систему понять теорії, що описують певну спеціальну сферу людських знань чи діяльності

 

1.1.4. ДЕЯКІ СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТЕРМІНА

Термінологія, яка є частиною словникового складу мови, все ж має істотні відміни від загальновживаної лексики. Більш того, деякі лінгвісти розрізняють також наукову й технічну термінологію. Так, Ж. Віньє та А. Мартен підкреслюють, що ця різниця зумовлена самими обставинами виникнення науки й техніки, оскільки техніка виникла як результат довгої низки проб, які часто проводилися навмання, емпіричних пошуків ремісників та помилок; наука ж розвивалася своїм власним шляхом і, звільняючись від первинних містичних та релігійних уявлень, лише на початку XIX століття завдяки своїм новим досягненням змогла надати нового імпульсу поширенню технічних знань. Тому «не можна вважати само собою зрозумілим, що наука й техніка належать до однієї й тієї ж галузі мислення і в мові можуть бути висловлені одними й тими самими лінгвістичними засобами... У кожному випадку мова використовує різні поняття і власні синтаксичні засоби» [Винье, Мартен 1981, с. 11].

Разом з тим, слід визнати, що в епоху бурхливого розвитку науки й техніки ці дві сфери людської діяльності розвиваються паралельно, взаємодоповнюють, взаємозбагачують одна одну, що виявляється також у взаємопроникненні особливостей їх мови. Сьогодні вже більш логічно стверджувати про існування мови науки, в межах якої міститься мова техніки.

Сучасна мова науки й техніки висуває до термінів кілька вимог. Найважливішими з них є такі:

- термін повинен відповідати правилам і нормам певної мови;

- термін повинен бути систематичним;

- термінові притаманна властивість дефінітивності. Тобто, кожен термін зіставляється з чітким окремим визначенням, що орієнтує на відповідне поняття;

- термінові властива відносна незалежність від контексту;

- термін повинен бути точним, хоча в субмовах мають місце численні «хибно орієнтовні» (термін Д. С. Лотте) одиниці;

- термін повинен бути коротким, хоча дана вимога нерідко суперечить вимозі точності, тобто повноти терміна;

- термін повинен бути однозначним (тут слід зробити одне істотне уточнення: такої однозначності слід домагатися в межах однієї терміносфери, бо на рівні кількох субмов полісемія термінів – явище досить поширене). Термінології не притаманна синонімічність, яка заважає взаєморозумінню;

- терміни експресивно нейтральні, хоча тут правильніше казати не про експресивність терміна чи виразу, а скоріше про інтенсивність деяких семантичних складових. Причинами такої інтенсивності можуть бути намагання підкреслити елітарність уявлення того, хто говорить, або намагання сховати свої наміри (наприклад, «чорна діра», «чорний ящик», «чорний гумор», «сліпа долина» тощо).

- термін повинен бути милозвучним (тобто вимога евфонії), тому не слід заохочувати створення термінів, що походять з діалектизмів, жаргонізмів чи варваризмів.

Разом з цим, терміни не є ізольованими, незалежними, «вибраними» одиницями загальновживаної мови, які мають лише їм притаманні властивості, а становлять повноцінну частину загального складу мови, де властивості слів проявляються більш визначено, регламентовано, відповідно до вимог професійного спілкування та взаєморозуміння. Таким чином, можна казати про переважний характер властивості терміна порівняно з загальновживаним словом, а не про повну відсутність тієї чи тієї особливості в межах диферентних сфер мови; можна стверджувати про бажані властивості термінологічної одиниці, але не можна вважати її неповноцінною чи непотрібною лише на тій підставі, що вона не має цієї властивості, хоча даний термін давно застосовується користувачем.

 

1.1.5. СЛОВОТВОРЧІ ТИПИ ТЕРМІНІВ

Для словотворчої архітектоніки термінологічних одиниць характерні в цілому ті ж принципи, що й для загальновживаних одиниць. Можна запропонувати таку класифікацію словотворчих типів термінів.

А). Терміни – кореневі слова:

1. корінна непохідна лексика (ніс);

2. запозичена непохідна лексика (атом).

В). Похідна лексика:

1. терміни, утворені за допомогою суфіксації;

2. терміни, утворені за допомогою префіксації.

С). Терміни — складні слова (самоокупність).

D). Терміни-словосполучення (обчислювальна машина). Слід відзначити той факт, що багато лінгвістів не визнають наявності у мові багато основних термінів, називаючи їх концептуальними об'єднаннями. Такий погляд повинен перевірятися вимогами до терміна, наведеними вище: якщо всіх вимог дотримано, то нема підстав відмовляти термінові в його термінологічності незалежно від його лексичної довжини.

Е). Терміни-абревіатури (РОЦ — регіональний обчислювальний центр).

F). Літерні умовні позначення (гамма-випромінювання).

G). Символи (знаки) — наприклад, математичні, хімічні, астрономічні та інші символи.

Н). Номенклатура.

 

1.2. ПРОФЕСІОНАЛІЗМИ ТА НОМЕНКЛАТУРНІ НАЙМЕНУВАННЯ

1.2.1. ПРОФЕСІОНАЛІЗМИ

Проблема розмежування професійної лексики і термінології залишається досить складною. Одні лінгвісти  цілять знак рівняння між ними, інші їх чітко диференціюють і треті кажуть про наявність деяких спільних рис між ними.

 Перший погляд представляє М. М. Шанський, який стверджує, що професіоналізми означають спеціальні поняття, знаряддя чи продукти праці, виробничі процеси, тому їх називають також термінами [Шанский 1972, с. 124].

Другий підхід можна зрозуміти, якщо врахувати той факт, що спільними рисами для термінології та професійної лексики є значення та утворення на даній основі специфічних лексико-семантичних систем, обмеження кількості користувачів даною лексикою і сфер вживання.

Ці дві спроби чітко розмежовують М. Д. Степанова, яка вважає, що професійний словник за своїм складом пов'язаний головним чином з архаїчною лексикою. Логічним вважається, що розвиток машиного виробництва, нової техніки істотно звузив сферу професійних субмов. Але прихильники даного погляду є занадто категоричними в тому, що професіоналізми відрізняються більшою емоційністю порівняно з термінами, що термінологічні поняття є точнішими. Недостатньо аргументованим є також і твердження про територіальну обмеженість професійної лексики.

Іншою послідовнішою є концепція про номінацію найдавніших понять, котрі належать до трудової та виробничої діяльності, термінами та існування у зв'язку з цим відповідно термінології. Таким чином, проблема більшої архаїчності професійної лексики втрачає свою релевантність. С. Д. Шелов справедливо відзначає, що спеціальна лексика трудової діяльності часто випереджає спеціалізацію та професіоналізацію праці; у цьому розумінні терміни як спеціальні, тематично обмежені позначення здаються не новішими, а, навпаки, давнішими за професійну лексику [Шелов 1984, с. 80].

Доцільним є розмежування професіоналізмів і термінів, котрі разом становлять поняття спеціальної субмови. Межуючи одне з одним, терміни, проте, мають більш впорядкований та нормалізований характер, у той час як професіоналізми є напівофіційними лексичними одиницями, які вживаються вузьким колом фахівців, причому, переважно в розмовній мові. Незважаючи на ці істотні відмінності, між цими двома сферами лексики існує безперервний взаємообмін, і професіоналізм може існувати також і як синонім терміна.

 

1.2.2. НОМЕНКЛАТУРНІ НАЙМЕНУВАННЯ

Терміни – це не особливі слова, а лише слова в особливій функції. Особлива функція, в якій виступає слово, - це функція назви. Між тим, науково-технічний термін є неодмінною назвою поняття [Винокур 1939, с. 5 — 6]. В.Виноградов виділяє ще одну важливу їх функцію — дефінітивну [Виноградов 1947, с. 12—13]. Дана функція термінів не є властивою іншій групі лексичних одиниць професійної субмови, що має функцію найменування. Тут ідеться про номенклатурні утворення, які нерідко включаються до складу термінологічних словників і помилково приймаються деякими лінгвістами за терміни (наприклад, номени «Ту-144», «Мерседес-Бенц-250», «Електрон Ц-380-Д» тощо).

До номенів, як відомо, належать назви різних видів обладнання, машин, типів конструкцій, марок виробів тощо. Номенклатура є проміжною ланкою між термінами та власними назвами [Лейчик 1974, с. 24].

Номен виступає як відносно довільний «ярлик» предмета, конвенційно «прикріплений» представниками відповідної галузі знання, який не претендує на розкриття чи принаймні часткове відображення його у формі лексичного значення. Разом з тим, розв'язання проблеми нормалізації номенклатурних утворень не належить в цілому до компетенції лінгвістики. Норми у сфері оригінальних знаків, символів, номенклатур не мають безпосереднього узгодження з нормами мови (тут не йдеться про орфографію) та встановлюються не лінгвістами, а виключно фахівцями даної галузі науки й техніки.

Мова є одним з основних атрибутів нації. Вона - не лише засіб спілкування, але й певний символ. Мова розвивається разом з громадою її носіїв, а тому вона змінюється разом зі зміною відповідної мовної спільноти, реагуючи на всі зрушення в розвитку останньої. «Становлення націй супроводжується бурхливими мовними процесами, що призводять до появи розвинених літературних мов» [Исаев 1971, 44]. Особливо актуально це для мов тих народів, які недавно здобули свою державність, а літературна норма даної мови перебуває у стані формування.

Мова без статусу майже не потребує ніякої штучної обробки, і ніяких специфічних функцій вона не виконує, залишаючись просто мовою даного етносу. Особливо у випадку, коли носії цієї мови розмовляють рідною мовою лише в побуті, а для ділових потреб користуються іншою, більш уживаною мовою. Так, наприклад, карельська мова не має своєї літературної норми, бо літературною мовою карелів є фінська мова. Деякі народи взагалі відчувають себе радше складовою частиною якоїсь численнішої нації, ніж самостійним етносом. Наприклад, представники таких українських субетносів як гуцули чи лемки вважають себе складовою частиною української нації. Для письмових потреб вони використовують літературну українську мову, в той час як власними діалектами розмовляють виключно на побутовому рівні. Різні етнічні групи грузинів теж мають власні мови (чи діалекти), проте жодна з них літературного застосування не має [Леонтьев 1990, с. 107].

Інша річ, коли дана етнічна група претендує на роль самостійної нації. Тоді їхня мова потребуватиме ширших функцій, а через те — відповідної лексики та стилістики. Мова, якою пишеться художня література, виходять газети та журнали, потребує розробки художнього та публіцистичного стилю. Мова офіційного діловодства так само потребує стандартизованого офіційно-ділового стилю. А якщо цією мовою ведеться викладання у вищих навчальних закладах, видається наукова література з різних галузей, включаючи, скажімо, кібернетику,— така мова повинна бути дуже високорозвиненою, вона повинна мати власний науковий стиль, відповідні галузеві термінології тощо.

При наданні будь-якій мові статусу державної чи офіційної досить часто виявляється, що ця мова функціонально не відповідає новому статусові. Частіше за все це може бути брак відповідної лексики. А через те постає необхідність створювати та розвивати нову літературну норму.

Цілеспрямоване формування літературної мови, за словами Мирослава Гроха, проходить через чотири етапи. На першому етапі підвищується інтерес до мови як предмета наукового дослідження. Другий етап — це спроби побудови мовних стандартів з метою ідентифікації літературної мови. На третьому етапі виникає необхідність досконалого оволодіння цією мовою представниками відповідної етнічної групи, бо лише тоді стандартизована літературна мова може виконувати свої функції. Найвищим та останнім етапом є вимога зробити нову літературну мову мовою діловодства та ринку. Це стосується як народів, що вже здобули державну незалежність, так і народів, які мають національно-культурну автономію в межах іншої держави.

Літературні мови, таким чином, спираються на поняття лінгвістичної норми, і чим «жорсткішою» була ця норма, тим помітнішою була контрнорма у вигляді винятків з правил, синонімічних паралелей [Будагов 1980, с. 60]. Мовна норма нагадує систему юридичних кодексів: їх існування стає помітнішим, коли вони порушуються. Побудова мовної норми потребує штучного втручання ззовні, але компетентні особи повинні стежити, аби не зашкодити стабільності мовної системи.

Складовою частиною літературної норми є стандартизовані галузеві терміносистеми. Кожна галузева терміносистема існує в межах певної мови, є її складовою частиною, не створюючи особливої мови [Будагов 1980, с. 62]. Проте стандартизація терміносистем ще не означає розв'язання проблем термінотворення [Лотте 1961, с. 13]. Важливу роль відіграє тут і ступінь засвоєності термінів, їх милозвучність, прозорість тощо. Бо інколи виникають такі ситуації, коли термінологічними словниками для того чи іншого поняття зареєстровано один термін, а галузевими фахівцями використовуються зовсім інші.

 

2.1. РОЛЬ ПЕРЕКЛАДУ В ПОПОВНЕННІ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ЛЕКСИКИ

Однією з найпоширеніших причин поповнення термінологічної лексики є переклад. Саме переклад сприяє виникненню та розповсюдженню еквівалентів лексичних одиниць, «які або одночасно запозичуються кількома мовами з єдиного джерела, або проходять кілька проміжних етапів послідовного запозичення у межах того чи іншого ланцюга мов» [Білодід 1980, с. 111]. Отже, переклад теж відіграє далеко не останню роль у розвитку мов. Бо це не лише намагання передати певну інформацію засобами іншої мови, але й випробовування можливостей мови перекладу, її здатності передавати думку, висловлену іншою мовою. І якщо у мові перекладу бракує необхідних лексичних одиниць, саме перекладачі першими намагаються створити відповідний лексичний еквівалент у мові перекладу, коли вони натрапляють на лакуни.

Особливо часто такі ситуації виникають при технічному перекладі. Бувають випадки, коли той чи інший термін, який дуже широко вживається в одній мові, ще не зареєстровано в іншій. Лакуна рано чи пізно заповниться, але завжди виникає питання, як саме вона повинна заповнитися. Зараз науково-технічна термінологія створюється, як правило, організовано, за участю термінологічних комісій та інших установ, на які покладено таке завдання. Проте окремі перекладачі теж істотно впливають на створення нових термінів. Нові терміни при перекладі можуть або просто запозичуватись, або передаватися засобами рідної мови. Але незалежно від способу перекладу незареєстрованих термінів, цей переклад здійснюється з метою одержання їхніх формальних еквівалентів. Причому, таким еквівалентом може бути навіть довільне словосполучення типу конкурентоспроможна продукція [Скороходько 1963, с. 79 — 81].

Перекладачеві інколи доводиться самостійно створювати еквівалентні терміни рідною мовою, причому основна проблема, яку доводиться розв'язувати перекладачеві науково-технічної літератури, полягає саме у перекладі термінів, що веде до появи неологізмів, які становлять досить великий відсоток всієї лексики у перекладах [Скороходько 1963, с. 4]. Справа в тому, що перекладачі змушені винаходити засоби передачі відсутнього терміна для подальшої його стандартизації та закріплення у відповідних термінологічних словниках. А виходячи з того, ще будь-який словник претендує на істину в останній інстанції перекладач має своїм завданням враховувати не лише досвід найбільш розвинених мов світу, але й місцеві умови та традиції, пов'язані зі словниковим складом мови. Важливу роль відіграє також фонетична та граматична будова мови. Отже виникає інша проблема: якомога вдаліше поєднати національні традиції з позитивним світовим досвідом. Особливо це стосується мов, у яких національна термінологія перебуває на стадії формування, де саме переклади наукової літератури з інших мов служать одним із основних шляхів поповнення фахових терміносистем та їх стандартизації.

Інколи саме перекладачі звертають увагу на те, що той ч інший термін рідної мови не відповідає основним вимогам термінотворення, бо якраз перекладачі, як ніхто інший, мають можливість порівнювати термінологічні еквіваленти мови оригіналу та мови перекладу. Під невідповідністю того чи іншого терміна може розумітися його надмірна громіздкість, нездатність утворювати деривати тощо. Часом перекладачі просто заступають невдалий термін його іншомовним еквівалентом: це може відбуватися як узгоджено, так і стихійно.

Ще одна проблема, з якою стикається перекладач, - це проблема приналежності того чи іншого терміна до певної галузі; «У процесі науково-технічного перекладу певні труднощі виникають у зв'язку з поділом лексики на загальновживану, загальнонаукову та вузькофахову» [Кияк 1992, с. 143]. Таким чином, перед перекладачем стоїть завдання визначити, чи певний термін є загальнонауковим, чи його можна вживати лише у відповідній галузі.

 

2.2. МОВНА АДАПТАЦІЯ ТА МОВНЕ ПЛАНУВАННЯ

Питання точної передачі тих чи інших реалій засобами тієї чи іншої мови впирається в проблему розвиненості цієї мови та її здатності передавати специфічні реалії, в і як функціонально використовується потенціал цієї мови. Однією з головних перешкод на шляху перекладача науково-технічної літератури може бути відсутність у мові перекладу відповідних лексичних еквівалентів. Виникає необхідність в усуненні прогалин, пристосуванні мови перекладу до відповідної галузі, створенні та стандартизації відповідної термінології. Проте стихійність цього процесу може призвести до великої плутанини. Тому вона потребує чіт організованих заходів з модернізації.

Так, штучне відродження мови іврит полягало не лише в реанімації напівмертвої мови, що вживалася майже тільки у релігійних потребах, а й в активізації вживання цієї мови в її усіх галузях суспільного життя, включаючи побутове спілкування, державне діловодство, освіту. Головною перешкодою на шляху відродження була непристосованість мови іврит до умисних умов: цією мовою можна було легко писати уроці и вірші, але висловити елементарні речі побутового рівня було майже неможливо [Подольский 1985, с. 7]. Тому виникла потреба вводити в цю мову нові слова, що означають сучасні реалії, розробляти правила правопису іншомовних слів та власних назв, працювати над офіційно-діловим і науковим стилями. Теж саме можна сказати про численні мови Азії та Африки, де і після розпаду колоніальної системи набули статусу державної, проте за рівнем свого розвитку не відповідали цьому станові.

Ті чи інші мови не конструюються згідно з планом. Атрибути, які роблять мову здатною бути засобом вираження думки з тієї чи іншої галузі науки, не є якимось природним, апріорним даруванням. Звичайно, абсолютно всі сучасні мови світу не можуть стати високорозвиненими літературними мовами. Все залежить і від чисельності носіїв, і від ступеня поширеності відповідної мови, і від її функцій, від її статусу.

Якщо нема відповідної функціональної потреби, то функціональний потенціал не розвивається. Наприклад, мовою зулу або піт пінською мовою неможливо писати наукові праці з ядерної фізики чи космонавтики не тому, що ці мови є такими примітивними, а лише тому, що просто немає необхідності застосовувати ці мови для такої мети, так само, як, наприклад, немає потреби видавати українською мовою літературу з технології вирощування ананасів чи обробки чорних коралів. Виходячи з усього цього, можна дійти висновку: якщо мова претендує на якусь певну функцію — ця мова повинна бути пристосована, адаптована до даної функції шляхом штучного втручання у розвиток цієї мови для надання їй певних якостей. Навіть японська мова, якою зараз видається значна частина науково-технічної літератури, ще якихось сто років тому була зовсім непристосована для цього.

Доцільність пристосування мови до тих чи інших потреб визначається її статусом. Ю. Д. Дешерієв визначив кілька рівнів статусу літературної писемної мови: 1. Літературні мови міжнародного спілкування, які поширені в усіх частинах світу і є державними в багатьох країнах світу (англійська, французська, російська, іспанська, китайська, португальська). 2. Регіональні мови з широкими громадськими функціями, які є державними мовами або просто широко застосовуються в кількох суміжних країнах певного регіону (німецька, італійська, арабська, японська, румунська). 3. Офіційні та державні мови багатонаціональних держав третього світу (індонезійська, гінді, урду, свагілі). 4. Літературні мови, які є державними в межах однієї країни, та громадські функції яких охоплюють не всі галузі науки й техніки, не всі сфери діяльності в межах даного державного утворення (датська, норвезька, словацька, турецька, грецька, перська). 5. Літературні мови, якими ведеться викладання у початкових та середніх навчальних закладах (мови народів, що не мають своєї державності — баскська, саамська, валлійська, башкирська, гагаузька). 6. Літературні мови, якими ведеться викладання у початкових навчальних закладах (в основному, молодописемні та старописемні мови країн третього світу). 7. Писемні літературні мови, якими видається незначна кількість художньої, науково-популярної літератури та газет (молодописемні та старописемні мови етнічних меншин — провансальська, бретонська, навахо). 8. Писемні мови, що вживаються лише в побуті (переважно молодописемні мови незначних етнічних груп) [Дешериев 1977, с. 247].

У даному випадку основна проблема стосується так званої мови для спеціальних потреб – функціональної мови, мінімальною одиницею якої є термін (це поняття було запроваджено науковцями Празької лінгвістичної школи). Саме вона є головним об'єктом заходів з мовної адаптації, простіше кажучи, з пристосування тієї чи іншої мови для сучасних потреб. Тим більше, що нерозвинений стан мов для спеціальних потреб у межах тієї чи іншої мови позбавляє її носіїв можливості використовувати свою мову в усіх випадках комунікації. Особливо це стосується освіти.

Пристосування мови до певних потреб може відбуватися у вигляді мовної адаптації та мовного планування.

Мовна адаптація — це спонтанне пристосування мови до тих чи інших умов. Як стверджував Соїштаз, це поступовий та тривалий процес, який відбувається майже непомітно для мовної громади. Проте у періоди мовної кризи виникає потреба у свідомих мовних інтервенціях. Тоді мовна адаптація стає політичною метою, сутність якої демонструє помітну схожість у різних мовах та в різні політичні епохи. Проте, за словами вченого, адаптованість мови — не обов'язково є постійним станом речей. «Кожна мова може бути як донором, так і позичальником, залежно від конкретної ситуації» [Соїштаз 1989, с. 21].

Другим шляхом пристосування мови є мовне планування. Воно є одним з рушіїв мовних змін, так само, як соціальне планування є однією з рушійних сил у суспільних змінах. Фактично це — один з аспектів соціальних змін. Це тривалий процес, який полягає у свідомих змінах системи мовного коду та проводиться певними організаціями, створеними з цією метою, або на які покладено таку місію. Мовне планування складається з двох аспектів — планування статусу та планування корпусу. Планування статусу — це надання тій чи іншій мові певного статусу або певних функцій та пов'язана з цим низка заходів. Планування статусу прямого впливу на структуру мови не має, воно лише служить підґрунтям для мовної модернізації. За плануванням статусу йде планування і корпусу, яке і є свідомим втручанням у структуру мови, насамперед - у її лексику, фонетику та, меншою мірою – в граматику.

Планування корпусу включає такі аспекти: а) побудова писемності, або графізація; б) стандартизація (процес, коли один з мовних варіантів стає загальноприйнятим як наддіалектна норма); в) модернізація (розширення словникового складу мови за рахунок карбування нових слів та виразів, а також розвиток нових стилів та форм дискурсу).

Мовна модернізація торкається насамперед лексики. Проте такі шари словникового складу, як побутова лексика, займенники, числівники, назви частин тіла тощо не зазнають змін від мовного планування [Дешериев 1966, с. 133—138].

Різниця між мовною адаптацією та мовним плануванням, точніше — мовною модернізацією, полягає в тому, що мовна адаптація може бути як свідомою, керованою дією, так і підсвідомою, некерованою, в той час як мовне планування — це свідоме втручання в мову з конкретною метою. До того ж, на відміну від модернізації, яка ставить за мету пристосування мови до певних сучасних умов, мовна адаптація не обмежена теперішнім часом. Не обмежуються адаптаційні процеси також і поповненням словникового складу мови. Граматичні зміни при цьому також можливі. Наприклад, як свідомі, так і підсвідомі інтерференції під впливом латини відіграли значну роль у формуванні писемної англійської мови (так само, як і інших європейських мов). Мовна адаптація могла відбуватися також і під впливом живих мов, частіше за все, мов сусідів або завойовників. Так, наприклад, англійська мова засвоїла велику кількість французьких слів після норманського завоювання без свідомої уваги або свідомого керівництва.

Лексична стандартизація взагалі та термінологічна стандартизація зокрема включає стандартизацію системи правопису, стандартизацію граматики, так само, як і стандартизацію правил та процедури побудови терміносистем. Стандартизація може включати в себе не лише окремі аспекти мови, але й усю мовну норму, формуючи таким чином єдину літературну мову. Це веде до виникнення так званих стандартних мов з єдиними фонетичними та граматичними правилами, основним шаром лексики, які можуть включати в себе національні варіанти (у тому разі, якщо одна мова використовується кількома народами) з варіаціями у лексиці та фонетиці, що не виходять за межі стандартної мови. Прикладом стандартної мови є так звана стандартна англійська, яка включає в себе національні варіанти: британський, американський, канадський, австралійський, новозеландський тощо. Стандартні мови можуть розвиватися з трьох головних джерел: а) підвищення статусу мови, що широко вживається за межами мовної громади, до ролі спільного засобу спілкування, у тих випадках, коли жодна з місцевих мов чи діалектів не може вважатися придатною; б) із одного певного місцевого діалекту з двох чи більше можливих; в) стандартизація деяких форм мовної суміші.

Взаємозв'язок між плануванням статусу та корпусу полягає в тому, що підвищення статусу певної мови або наданні певних нових функцій (ведення офіційного діловодства, викладання у навчальних закладах, видання газет, наукової літератури тощо) часом вимагає змін у її структурі (корпусі). Розроблення необхідних терміносистем та надання українській мові статусу державної вимагає відповідних заходів щодо планування її корпусу (зокрема, розширення галузевих термінологій та спецстилів). Тобто, побудова та стандартизація нових термінів – це теж заходи в рамках планування корпусу, а саме – загальної стандартизації та модернізації.

Мовне планування складається з чотирьох етапів: 1) вибір норми, або селекція (визначення проблеми та розподіл норм); 2) кодифікація норми (заходи зі стандартизації правопису, лексики); 3) імплементація (розповсюдження норми) та 4) розробка (модернізація термінології та стилістики).

Таблиця 1.

 

Норма

Функція

Громада (планування статусу)

1.Вибір (селекція)

3.Імплементація

Мова (планування корпусу)

2. Кодифікація

4.Елаборація

 

 

Якщо перший і третій етапи виконує громада, то другий і четвертий — мовознавці та письменники.

Селекція необхідна при наявності двох конфліктних норм, відносний статус яких потребує визначення (тобто селекція стосується, швидше, планування статусу). Кодифікація полягає у наданні носіями мови прямої  недвозначної (як правило письмової) норми обраній формі. Імплементація – це діяльність письменника, установи або уряду, що полягає у прийнятті та розповсюдженні обраної та кодифікованої форми. Елаборація (яка, на відміну від мовної адаптації, не охоплює несвідомих мовних змін) – це тривале застосування норми заради пристосування мови до її сучасних потреб.

Мовне планування є одним з аспектів мовної політики. Тому Ріегтап пропонував розглядати мовне планування залежно під політичного розвитку, а саме — як політичний розвиток може впливати на розвиток мови через такі чинники: а)пенетрація (втручання правлячого режиму у мовне планування, ступінь якого залежить від ступеня авторитарності режиму та унітарності держави); б)партиципація, тобто участь широких народних мас у мовному плануванні, яка може бути як позитивною (прийняття народом заходів мовної політики), так і негативною (неприйняття таких заходів); в) легітимація (узаконення мовної норми); г) ідентичність (заходи з метою затвердження та стандартизації форм та ознак); ґ) дистрибуція (вибір офіційної мови та розподіл функцій між мовами в умовах двомовності та багатомовності) [Ріегтап 1991, с. 11—35].

Проілюструвати ці чинники можна деякими найтиповішими прикладами. Типовим прикладом пенетрації є реформа турецької мови у кінці 20-х років шляхом відповідних урядових рішень та розпоряджень, згідно з якими арабську графіку було замінено на латинську, а з лексики було вилучено зайві арабські та перські елементи, які було замінено власне турецькими. Прикладом позитивної партиципації може бути використання національними елітами певних заходів мовної політики у своїх цілях, як це було у В'єтнамі в колоніальний період, коли володіння французькою мовою надавало більших можливостей участі у політичному житті країни. Або, навпаки, це можуть бути заходи щодо розширення можливостей участі у громадському житті країни шляхом відповідної адаптації мови більшості, як це було після здобуття незалежності Сомалі. Нова влада запровадила латинізований алфавіт для безписемної мови сомалі, яка була рідною для переважної більшості населення країни, що дало можливість широким народним масам читати урядові документи та брати участь в управлінні державою. Масова негативна партиципація спостерігалася, наприклад, у Нігерії у 1962 році, коли там спалахнув бунт народності тів проти запровадження мови гауса у північних регіонах країни як обов'язкової загальнонаціональної мови. Прикладом легітимації була ситуація у Танзанії після проголошення нею незалежності, коли оголошувалось ганебним використовувати англійську мову як мову колоніалізму та неоколоніалізму, проте заохочувалося використання мови свагілі, через те що це — африканська, до того ж, народна мова. Ідентичність також використовували з політичною метою. Так, запровадження амхарської писемності для мови сомалі на території Ефіопії після створення у Сомалі латинізованого алфавіту для мови сомалі продемонструвало намагання ефіопського уряду довести, що писемність є потужним політичним символом (напевно, це було зроблено з метою, аби ефіопські сомалійці не могли читати матеріали, надруковані в Сомалі). При штучній ідентичності мовні відмінності, як правило, незначні. Дуже часто лексичні одиниці можуть бути символами ідентичності. У цьому можна переконатися на прикладі Хорватії, де, на відміну від Сербії, намагалися інтернаціональні слова замінити власними елементами. Навіть форма множини може визначати ідентичність. Наприклад, перські пуристи намагалися всюди усунути перекручену арабську форму множини. У колишньому Радянському Союзі цей чинник було яскраво помітно на прикладі молдавської мови, заради ідентичності якої її у 1940 році було переведено на кирилицю, а її лексика почала поповнюватися переважно словами російського походження.

Особливе місце серед питань мовного планування та мовної політики у країнах третього світу посідає питання про вибір державної мови та розподіл функцій між мовами, розповсюдженими на даній території (так звана мовна дистрибуція).

Все це залежить від конкретних умов, а саме – від етнічного складу країни, що здобула незалежність (однонаціональна чи багатонаціональна), від ступеня розвиненості та поширеності місцевих мов. Так, багатонаціональні країни можна поділити на кілька категорій. Перший тип багатонаціональних країн (країни типу "А") характеризується дуже легким лінгвістичним компромісом, коли за державну обрано найуживанішу мову даної громади. Це може бути або мова колишніх колонізаторів (англійська чи французька), або одна з місцевих мов (індонезійська). Країни типу "В" характеризуються досягненням мовного консенсусу та розподілом функцій між конкуруючими мовами. У країнах типу "С" проблема вибору національної мови є набагато складнішою, бо такі країни характеризуються протиборством кількох високорозвинених мов, кожна з яких претендує на статус державної. Тому вибір однієї державної мови передбачає перемогу над іншими мовами. У цих країнах мови національних меншин частіше за все є регіональними мовами, але офіційною все одно залишається мова панівної нації або навіть іноземна мова [Рієгтап 1991, с. 23 — 24].

Для мови, що претендує бути політичним символом, необхідно мати еліту, яка б вибирала відповідну мову та стандартизувала її. Інколи колоніальна мова у колоніях використовувалася з метою протиставлення місцевої еліти неосвіченій масі, а також з метою залучення цієї еліти до участі в управлінні державою, як це було, наприклад, у В'єтнамі, де французька колоніальна адміністрація запроваджувала викладання в усіх вищих навчальних закладах французькою мовою. Інколи у постколоніальних незалежних державах колишня колоніальна мова також використовувалася з тією ж метою, бо панівна еліта добре розуміла, що пониження статусу цієї мови підірве привілейоване становище цієї еліти. З іншого боку, деякі політики, що прийшли до влади у цих державах, розглядали присутність у своїй державі етнічних груп, які розмовляли іншими мовами, як небезпеку, тому вони всіляким чином намагалися ігнорувати цю реальність, як стверджував Рієгтап, за принципом: чим менше мов — тим краще. Так було в Алжирі, де керівництво протягом багатьох років намагалося витіснити берберську мову мовою арабською, або в Нігерії, де керівництво країни намагалося в усіх регіонах запровадити мову гауса [Рієгтап 1991, с. 14-16].

Процес творення мови залежить певним чином від окремих осіб. З іншого боку, як вже було сказано вище, мовне планування, як правило, проводиться спеціальними установами. В усякому разі, мовне планування в сучасних умовах може мати успіх лише при врахуванні міжмовних зв'язків та інтернаціональності тих чи інших елементів. Різні країни та регіони стають все більш взаємопов'язаними між собою, що веде до поступового нівелювання меж між національними культурами, до виникнення спільного лексичного фонду в багатьох мовах світу [Акуленко 1972, с. 12; Акуленко 1973, с. 263].

2.3. МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ЇХ КЛАСИФІКАЦІЇ

Мова чутливо реагує на всі процеси, які відбуваються у суспільстві. Контакти з носіями інших мов, зміна релігії, орієнтація на певну країну-еталон, побудова писемності, розробка або реформа правопису, розробка науково-технічної та суспільно-політичної термінології тощо — всі ці процеси у більшій чи меншій мірі залишають відбиток на розвитку мови, яка, в свою чергу, зазнає помітного впливу всіх названих вище факторів.

Протягом останніх років дослідженню мовних інтерференцій надавалося дуже значної уваги, проте чіткої класифікації цих явищ ще не створено. Частіше за все увага приділялася лише підсвідомим інтерференціям, або, в кращому випадку, свідомі та підсвідомі мовні інтерференції розглядалися окремо одна від одної.

Та все ж таки, свідомі та підсвідомі інтерференції — це явища, аналогічні одне одному. Тому класифікація мовних інтерференцій як явищ соціолінгвістики повинна виглядати таким чином, щоб вона охоплювала обидва види.

Проте такі заходи, як мовне будівництво (планування) за своєю природою мають дуже багато спільного з природою підсвідомих інтерференцій. Це явища майже аналогічні одне одному. Тому ми вважаємо за доцільне розглядати мовне планування як один з видів мовних інтерференцій.

До того ж, різні суспільні явища по-різному впливають на ті чи інші аспекти мови, насамперед на фонетику, синтаксис, лексику, писемність, у меншій мірі – на морфологію.

Тому, на наш погляд, можна було б запропонувати таку класифікацію, яка б охоплювала, з одного боку, всі фактори навколишнього впливу на мову, а з іншого — аспекти мови, на які цей вплив діє.

Отже, згідно з цією класифікацією, мовні інтерференції можна класифікувати як за екстралінгвістичним, так і за лінгвістичним принципом. Перший тип класифікації залежить під психолінгвістичних та соціолінгвістичних умов та факторів. Другий — від того, в якому аспекті мови спостерігається свідоме або підсвідоме втручання у природний хід розвитку мови.

Звідси можна дати визначення мовним інтерференціям як соціолінгвістичному явищу. Отже, мовні інтерференції — це вплив на мову зовнішніх екстралінгвістичних факторів.

Отже, згідно з цією класифікацією, всі мовні інтерференції можна розділити на підсвідомі та свідомі. Перший тип інтерференцій полягає у природному впливі однієї мови на іншу (субстрат, суперстрат, адстрат та інші типи мовних контактів), в той час як другий тип — це штучне втручання у розвиток мови (мовне будівництво або мовне планування). Обидва види можна класифікувати як за лінгвістичним, так і за екстралінгвістичним принципом. Перший принцип класифікації залежить під того, в якому аспекті мови спостерігається штучне втручання у природний хід розвитку мови. Другий – від соціолінгвістичних умов та факторів – релігійних, які пов'язані з розповсюдженням світових релігій, та політико-економічних, пов'язаних з політичною орієнтацією та торгівлею.

 

2.3.1. ЕКСТРАЛІНГВІСТИЧНІ ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ

Екстралінгвістичний принцип класифікації тісно пов'язаний з поняттям культурно-історичного ареалу, який формується залежно від впливу трьох основних факторів — релігійного (у середні віки), політичного та економічного (у пізніші часи). Підсвідомі мовні інтерференції можна розділити також на ті, що пов'язані з безпосередніми мовними контактами (головним чином, з адстратом, коли на певній території або в межах певного культурно-історичного ареалу співіснують різні, часто й неспоріднені, мови), та ті, що пов'язані з оволодінням відповідною мовою носіями інших мов (іноземний акцент, виникнення піджинів тощо). Згідно з цим принципом всі мовні інтерференції можна розділити на релігійні, політичні та економічні, які формують певний культурно-історичний ареал. «У культурно-історичний ареал об'єднуються народи та, відповідно, їхні мови, на основі загального рівня соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, спільності культурних традицій, які базуються на певній спільності книжкових текстів, що відображають основний зміст інтегруючої частини духовної культури... Культурно-історичний ареал — це особливий мегасоціум, здатний включати в себе різного роду макросоціуми, різноманітні держави та народи, союзи та племена на основі їхньої соціальної взаємодії у сфері духовної культури» [Журавлев 1982, с. 140— 142]. Бо кожна первісна мова не несе в собі ніяких ознак прив'язки до певного культурно-історичного ареалу. Це, якщо можна так висловитись, сировина, заготівка, з якої можна потім створювати будь-яку літературну форму, пов'язану з впливом того чи іншого культурно-історичного ареалу та пов'язаних з ним зовнішніх факторів, незалежно від генеалогічної приналежності. Тільки під певним екстралінгвістичним впливом мова набувала певних ознак повноцінної літературної мови. Подібний вплив відбивається також і на розвитку сучасних терміносистем.

 

2.3.1.1. ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ ПРИНЦИП

Згідно з психолінгвістичним принципом мовні інтерференції поділяються залежно від наявності в них наміру з боку носіїв чи певних угруповань людей свідомо внести зміни у природний розвиток мови, тобто все залежить від того, чи ставлять за мету щось змінити у мові певні кола осіб, чи, все-таки, ті чи інші зміни у мові відбуваються спонтанно. Отже, за такими критеріями всі мовні інтерференції можна розділити на свідомі та підсвідомі.

Проте чіткої межі між свідомими та підсвідомими мовними інтерференціями не існує. Кожна зміна у мові чи втручання у її розвиток може містити в собі як чинники, що залежать від волі певних осіб, так і чинники, що не залежать від такої волі, тому багато видів мовних інтерференцій носить проміжний, перехідний характер, як, наприклад, мовна адаптація.

З іншого боку, у психолінгвістичній класифікації мовних інтерференцій присутня значна доля суб'єктивізму, через те що свідомі інтерференції можуть бути одночасно підсвідомими залежно від конкретних носіїв даної мови. Так, наприклад, мовна  графізація та модернізація, що проводиться просвітниками під релігійним або політичним впливом, є, безумовно, свідомим втручанням у мову. Проте рядовими носіями цієї ж мови ці мовні зміни сприймалися як підсвідомі, й так само підсвідомо вони засвоювалися. Це пов'язано насамперед з тим, що для слухача сприйняття змісту є в цілому об'єктивне, в той час як для того, хто говорить, цей зміст є досить суб'єктивним [Кияк 1988, с. 88].

Незважаючи на те, що більшість видів мовних інтерференцій носить ось такий проміжний характер,— їх можна розподілити на дві визначені вище категорії, хоча б залежно від того, яка природа в тому чи іншому виді мовних інтерференцій превалює — свідома чи підсвідома.

Побудова нових термінів з точки зору психолінгвістики не є однорідним процесом. Заходи з термінологічної модернізації (комплексна розробка національних терміносистем, вибір мотивації кожної термінологічної одиниці, надання їм зовнішньої форми) та термінологічної стандартизації (штучна селекція наявних варіантів та затвердження одного з варіантів як термінологічного стандарту), безумовно, мають свідомий характер. З іншого боку, заповнення лакун при технічному перекладі, коли перекладач самостійно перекладає той чи інший незареєстрований термін на рідну мову, мають, радше, підсвідомий характер, через те що перекладач, як правило, не замислюється над зовнішньою формою нового терміна, а мотивацію він, здебільшого, запозичує з мови оригіналу. Тож, наприклад, англійський термін будь-який перекладач при відсутності даного терміна в галузевих словниках може без жодного свідомого наміру, навіть не підозрюючи, що це словосполучення є терміном, передати або як гранична вартість, або як маргінальна вартість. Це буде підсвідома побудова нового терміна. З іншого боку, у випадку, якщо група науковців, що займається укладенням словника з економічної термінології, має намір створити еквівалент даного терміна в українській мові, або якщо вони вибирають як стандарт один з двох згаданих вище варіантів перекладу — це вже буде свідоме втручання в терміносистему.

 

2.3.1.1.1. ПІДСВІДОМІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Підсвідомі мовні інтерференції характеризуються відсутністю наміру в їх проведенні з боку носіїв мови, а саме — наміру втручання в мову з метою запровадження певних змін. Ці мовні інтерференції відбуваються спонтанно, підсвідомо, під впливом таких чинників, як, наприклад, мовні контакти. Серед підсвідомих мовних інтерференцій, що мають місце під впливом мовних контактів, можна назвати субстрат, суперстрат та адстрат. Особливо яскраво це спостерігається в умовах єдиного мовного союзу, де кілька неспоріднених мов мають спільний адстрат (це має прояв насамперед у більш-менш спільному лексичному фонді). Крім мовних контактів, деякі інші чинники, такі як розповсюдження світових релігій, політична орієнтація, торговельні зв'язки, також можуть тягнути за собою певні підсвідомі мовні інтерференції, що теж призводить до формування певного роду мовних союзів (ареалів), але специфіка мовних інтерференцій такого типу полягає в тому, що вони лежать в основі свідомих мовних інтерференцій, тому цей вид мовних інтерференцій носить скоріше перехідний характер.

Отже, виходячи з усього цього, можна легко дійти висновку, що підсвідомі мовні інтерференції поділяються на дві великі категорії:

1)Підсвідомі мовні інтерференції, що лежать в основі свідомих, а саме: мовна орієнтація під впливом релігійної або політичної орієнтації чи моди на мову, мовні контакти з носіями більш розвинених мов.

2)Підсвідомі мовні інтерференції, що не лежать в основі свідомих. Це насамперед мовний вплив (субстрат, суперстрат, адстрат) та мовні інтерференції, пов'язані з невідповідністю артикуляційних баз мови-продуцента та мови-реципієнта, а також з різницею у граматичній будові.

Щодо формування та розвитку суспільно-політичної та науково-технічної термінології, певну роль можуть відігравати такі чинники, як мовні контакти, мовна орієнтація (під впливом політичної або релігійної орієнтації, а також економічних та культурних зв'язків з носіями більш розвинених мов, моди на ту чи іншу мову тощо). Коли створюється певний мовний ареал (більш-менш чітко окреслений) з більш-менш спільним лексичним фондом, тоді у суспільно-політичних та науково-технічних терміносистемах можуть спостерігатися певні мовні паралелі на основі сакральної мови або мови міжнаціонального (регіонального, міжнародного) спілкування. Проте ця спільність не може бути регулярною та послідовною, без відповідних заходів щодо планування корпусу певної мови вона залишатиметься стихійною та ніякого відношення до мовного планування не матиме. І навпаки, при свідомому плануванні корпусу ця спільність може служити основою, обґрунтуванням мети. Отже, не можна стверджувати, що вплив підсвідомих мовних інтерференцій завжди має непослідовний характер і стосується, радше, побутової лексики, ніж стандартизованих терміносистем. Якщо субстрат чи суперстрат, які з діахронічної точки зору цілком належать до минулого, дійсно не впливають на розвиток сучасних терміносистем, то адстрат є досить впливовим чинником через наявність послідовних контактів з мовами-сусідами.

Це видно на прикладі спільної ареальної лексики, яка формується в усіх (чи майже в усіх) мовах даного ареалу під впливом однієї чи кількох домінуючих мов. Такою домінуючою мовою в межах Центральної Європи є німецька, лексика якої залишила глибокий відбиток в інших мовах ареалу. Багато слов'янських елементів містить румунська лексика.

Що стосується підсвідомих мовних інтерференцій, пов'язаних з мовною невідповідністю, то вони спостерігаються на двох рівнях — фонетичному та граматичному. Таким чином, залежно від цього вони можуть бути двох видів: а) мовні інтерференції на фонетичному рівні, пов'язані з невідповідностями артикуляційних баз; б) мовні інтерференції на граматичному рівні, пов'язані з невідповідностями граматичної будови.

Підсвідомі мовні інтерференції на граматичному рівні можливі також при перекладі з рідної мови на нерідну, коли перекладач підсвідомо (часто механічно) переносить особливості граматичної будови своєї мови на іншомовний ґрунт. Це, наприклад, має місце, коли існують розбіжності в граматичному роді еквівалентів у мові оригіналу та мові перекладу.

Крім того, такі мовні інтерференції можуть бути акцептними, коли у мову-реципієнт разом з новими запозиченнями вносяться зміни у фонетичному складі або граматичній будові, та безакцептними, коли таких нововведень у мові-реципієнті не спостерігається, а, навпаки, засвоєні слова повністю асимілюються, підпорядковуючись фонетичним та граматичним особливостям мови-реципієнта.

Акцептні підсвідомі мовні інтерференції на фонетичному рівні проявляються в тому, що разом з новими словами тією чи іншою мовою запозичуються одночасно й нові звуки, як було, наприклад, у давньоруській мові з запозиченням звуку [ф] разом з великою кількістю грецьких слів. На граматичному рівні це можна спостерігати на прикладі наслідування форми множини та деяких інших форм мови-продуцента. Зворотний процес — пристосування запозичених слів у мові-реципієнті до фонетичних та граматичних особливостей останньої та підпорядкування всім її фонетичним та граматичним законам. Це досить часто призводить до того, що запозичення у мові-реципієнті набувають спотвореного, перекрученого вигляду, отже, тут мова може йти не про підсвідому інтерференцію на мову-продуцент, а, радше, про інтерференцію мови-реципієнта стосовно запозичених слів, що спотворюються. Типовий приклад — японська мова, де через те, що в цій мові можливі лише два типи складу, іншомовні запозичення набувають досить спотвореного вигляду (див. розділ 1.3.2.1.1).

Проте мовні інтерференції, пов'язані з мовними контактами, носять інколи скоріше свідомий характер, (бо містять в собі мету зберегти оригінальну вимову), тому їх також можна віднести до мовних інтерференцій перехідного типу. В усякому разі, будь-яка мовна інтерференція може містити в собі як елементи підсвідомого, так і свідомого втручання, тому тип мовних інтерференцій визначається, як правило, виходячи з того, які елементи в тому чи іншому випадку превалюють.

 

2.3.1.1.2. СВІДОМІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

«Мова — це система, яка розвивається так, аби служити потребам її носіїв, але на чий розвиток може впливати також свідоме втручання у випадку необхідності, тому свідоме втручання — це один з чинників мовної зміни, який заслуговує певної уваги». Таким чином, мови в деяких своїх аспектах зазнають свідомого надання певної форми шляхом навмисної інтервенції [Соїштаз 19892, с. 184].

Отже, свідомі мовні інтерференції є штучним втручанням у розвиток мови. Особливо посилюються вони з виникненням писемності [Дешериев 1977, с. 180] (докладніше див. розділ 1.3.2.2.1.2). Специфіка свідомих мовних інтерференцій полягає в тім, що всі вони ґрунтуються на підсвідомих мовних інтерференціях. Цей тип охоплює такі види мовних інтерференцій, як, наприклад, втручання у мову під впливом релігії, політичної орієнтації, мовних контактів з носіями більш розвинених мов, або моди на ту чи іншу мову, а також мовне будівництво (планування). Свідомі мовні інтерференції — це побудова свого роду штучної мови (чи, точніше, підмови) на основі мови природної, тим більше, що у людській мові досить важко відрізняти природне від штучного [Соїштаз 1989, с. 15].

Часто свідомі мовні інтерференції, пов'язані з так званим процесом роблення мов, відбуваються у формі певної низки заходів з метою побудови мовної норми, тобто синхронічної системи законів мови з обов'язковим їх вживанням.

Особливо чітко це помітно в галузі термінотворення. Модернізація стосовно термінологічного планування полягає у створенні нових термінів, тобто заповненні термінологічних лакун шляхом прямого запозичення або карбування нових слів (словосполучень). Термінологічна стандартизація — це вибір із вже наявних, існуючих синонімів найбільш вдалого варіанту та його затвердження (реєстрація) (див. розділ 2). Планування корпусу мови, таким чином, також є навмисною зміною в мові, тобто свідомою мовною інтерференцією.

Свідомі мовні інтерференції мають найяскравіший прояв у незамкнених мовних системах, особливо в лексиці. Від них залежить лексична орієнтація зовнішньої форми термінологічних новоутворень у бік інтернаціоналізації чи пурифікації. Так, наприклад, ісландські просвітники свідомо ігнорували інтернаціоналізми греко-латинського походження або, навпаки, в лексику всіх мов колишнього Радянського Союзу широко запроваджувалася російська чи зросійщена інтернаціональна лексика (докладніше про це див.: [Азимов, Дешериев 1972; Акуленко 1971; 1972; Базиев, Исаев 1973; Баскаков 1988; Белодед 1980; Буренина 1988; Дешериев 1966; Дешериев, Протченко 1968; Дешериев 1977;]).

 

2.3.1.2. СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИЙ ПРИНЦИП

Соціолінгвістичний принцип класифікації залежить від соціолінгвістичних чинників, таких як мовні контакти та мовна орієнтація. Виходячи з цього, мовні інтерференції за таким принципом можна поділити на комунікативні (такі, що мають місце через мовні контакти) та еталонні (такі, що мають місце через мовну орієнтацію). Хоча чітку межу між орієнтацією та контактами простежити досить важко, бо орієнтація неможлива без спілкування, так само, як і спілкування з носіями більш розвинених мов тягне за собою свідому чи підсвідому орієнтацію на ту саму мову. Тому, на наш погляд необхідно виходити з такого критерію: якщо при прояві тієї чи іншої мовної інтерференції превалює спілкування над орієнтацією, то така мовна інтерференція є комунікативна, якщо навпаки — то вона є еталонною.

 

2.3.1.2.1. КОМУНІКАТИВНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Комунікативні мовні інтерференції пов'язані з контактами з носіями інших мов. Це може бути або мовне сусідство (адстрат), яке з'єднує мови у єдиний мовний союз, або мовні контакти через торгівлю, спілкування з носіями більш розвинених мов, обмін науково-технічною інформацією тощо. Контакти з носіями інших мов можуть також відбуватися, супроводжуючи різні соціальні явища, такі, наприклад, як завоювання одним народом іншого (при цьому мови можуть взаємовпливати одна на одну у вигляді субстрату або суперстрату).

У різні історичні періоди мовні контакти носили різноманітний характер, причому будь-яка мова у різні періоди історії могла бути як продуцентом, так і реципієнтом ареальної та навіть інтернаціональної лексики [Соїштаз 1989, с. 21]. Так, наприклад, англійська мова у середні віки засвоїла досить велику кількість латинських, а починаючи з середини XI століття — також французьких слів. Але у наступні епохи англійська мова сама почала «експортувати» свою лексику. Так, у XIX столітті Англія була законодавцем мод у галузі спорту, тому в цей період багатьма мовами світу були засвоєні англійські слова. Сама ж англійська мова у той період, коли французька мова вважалася міжнародною, запозичує дуже багато французьких елементів, навіть повністю і зберігаючи при цьому написання та вимову. Вже у XX столітті англійська мова набуває статусу міжнародної, таким чином, вона сама стала продуцентом інтернаціональних елементів, причому не лише у межах європейського культурно-історичного ареалу.

Українська мова також у різні епохи зазнавала як позитивного, так і негативного впливу різних мов: старослов'янської, латинської, а також мов сусідів — німецької, польської, російської. Те ж саме стосується й інших мов. Ще Лейбніц стверджував це, посилаючись на позитивний результат контактів німецької мови з романськими (насамперед, французькою ті італійською). Проте він був категорично проти механічного наслідування сусідів, асоціюючи це з іноземним пануванням.

 

2.3.1.2.2. ЕТАЛОННІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Еталонні мовні інтерференції пов'язані з мовною орієнтацією на певну мову-еталон. Їх можна поділити на релігійні та політичні.

 

2.3.1.2.2.1. РЕЛІГІЙНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Релігійні інтерференції пов'язані з впливом релігії на мову. Писемність та основний шар запозиченої лексики в кожній мові були протягом певного історичного періоду підпорядковані відповідній релігії та пов'язаній з нею сакральній мові, тобто мові Святого Письма та богослужіння. Іноді прийняття тієї чи іншої релігії мало дуже велике прогресивне значення, через те що разом з релігією той чи інший народ запозичував писемність, що було сприятливим для розвитку освіти та, фактично, всієї національної культури. Вплив релігії на мову був характерним для феодальної епохи, епохи середньовіччя, коли національні мови перебували під впливом сакральних мов. Але саме тоді в багатьох народів виникла писемність та відбувалося становлення літературних мов. Тому зараз релігійна диференціація мов світу, тобто об'єднання неспоріднених мов у відповідні ареали поки що зберігається і, напевно, зберігатиметься ще протягом багатьох століть. Якщо той чи інший народ не сповідував єдиної віри, то в такому випадку були можливі різні літературні варіанти однієї мови залежно від віровизнання певної частини цього народу. На сучасному етапі всі релігії можна розділити на національні та світові. Релігійні інтерференції пов'язані саме з розповсюдженням останніх.

Особливого релігійного впливу зазнала писемність [Соїштаз 1989, с. 12 — 13], коли остання мала пряму залежність від релігійної конфесії. Прикладом може служити дореволюційна Російська імперія, де релігійна ситуація була дуже строкатою і де система письма залежала від релігії. Отже, кирилицю використовували лише ті народи, які сповідували православ'я, тобто, крім росіян, українців та білорусів слов'янською абеткою користувалися ще мордва, чуваші, комі-перм'яки, комі-зиряни, марійці, удмурти, осетини та якути. Для неслов'янських народів писемність створювали російські православні місіонери [Мусаев 1965, с. 6 — 7]. Поляки, литовці, латиші, естонці, фіни, німці та деякі інші народи, які традиційно були католиками або лютеранами, користувалися латинкою. Мусульманські народи такі як таджики, курди, узбеки, азербайджанці, кримські те казанські татари, казахи, народи Дагестану, кабардинці, чеченці тощо, використували арабсько-перську графіку Євреї, в тому числі східноєвропейські, кавказькі та середньо азійські, а також караїми та кримчаки вживали для своїх мов давньоєврейську писемність, яка зараз використовується для мови іврит. Для бурятської та калмицької мов вживалася вертикальна монгольська писемність. Свої оригінальні системи письма мали грузини, вірмени та ассирійці [Исаев 1978, с. 40; Базиев, Исаев 1973, с. 21 — 22]. Ці системи письма Д. Коркмасовим були названі клерикальними [Письменность и революция 1933, с. 3].

Бувало й таке, що в тому чи іншому випадку писемність та пов'язані з нею письмові та літературні традиції вже існували в того чи іншого народу до прийняття певної релігії, але з прийняттям нової змінювалася й сама літературна норма. Прикладом тому є перська мова [Рубинчик 1960, с. 10 — 12].

Слід також відмітити, що нерідко орієнтація на сакральні мови була абсолютною, сліпою і навіть фанатичною. Наприклад, писемність нерідко запозичувалася саме в тому вигляді, в якому вона існувала для сакральної мови. Дуже часто у фонетиці сакральної мови були звуки, відсутні у мові того народу, який прийняв дану релігію, але, незважаючи на це, відповідні літери механічно переносилися на національний ґрунт, що Призводило до дублювання одних літер іншими. Запозичені лексичні елементи також зберігали орфографію мови-продуцента. Пояснюється це досить просто: у Святому Письмі священною здавалася будь-яка різниця між літерами [Успенский 1979, с. 41]. Тим більше, що писці у період становлення національних алфавітів перебували під сильним впливом сакральної мови [Зиндер 1987, с. 59]. І коли їм треба було написати дещо своєю рідною мовою, вони просто записували відповідний текст писемними знаками сакральної мови, зберігаючи при цьому написання запозичених із сакральної мови слів.

Так, наприклад, Кирило (Костянтин) та Мефодій включили до кирилиці, в основу котрої було покладено грецьку абетку, літери, які в грецькому алфавіті відігравали певну роль, але які в новому слов'янському алфавіті виявилися зайвими. «Наштовхуючись на писемні знаки грецького письма, вірогідно, непотрібні в їх новому, слов'янському письмі, першовчителі слов'ян... нерідко не зважувалися відкидати те, що було вже давно освячено» [Успенский 1979, с. 41]. Те ж стосується й перської мови, де в алфавіті присутні зайві арабські літери, які означають специфічні арабські звуки, чужі для персів [Рубинчик 1960].

Релігія впливає не лише на писемність, але й на лексику. Як з цього приводу казав М. І. Ісаєв, «виникнення тих чи інших релігій не може не відбиватися на розвитку мови: виникають специфічні слова та мовні звороти, встановлюються певні церковні стилі в літературі тощо. Проте все це не веде до порушення мовної структури, яка продовжує розвиватися за свої ми внутрішніми законами. Споріднені мови залишаються спорідненими, незважаючи на те, що їх носії можуть сповідувати різні релігії. Навпаки, неспоріднені мови народів з однією релігією залишаються неспорідненими, хоча в них з'являється спільний лексичний фонд, пов'язаний насамперед з даною релігією» [Базиев, Исаев 1973, с. 25 — 26].

Тут можна простежити певні паралелі релігії з сакральними мовами. Сакральні мови — латинська, грецька, арабська, санскрит, — виконуючи функцію мов богослужіння, об'єднували народи (нерідко й різних груп та сімей) в єдиній релігії (релігійному угрупованні).

Можна вивести ще такі асоціації: католицизм — латинська мова — латинська графіка, православ'я — давньогрецька мова — грецький алфавіт (кирилиця — це одна з модифікацій грецького алфавіту, а грузинський алфавіт — це письмо арамейського походження, яке потрапило під сильний вплив грецького алфавіту), іслам — арабська мова — арабське письмо, іудаїзм -  давньоєврейська мова — єврейське письмо, індуїзм — санскрит — письмо брагмі (від якого виникли всі сучасні індійські алфавіти), буддизм — мова палі — письмо палі (від якого виникли багато алфавітів Південно-Східної Азії), ламаїзм — тибетська мова — тибетське (або монгольське) письмо.

У сучасному світі релігійний фактор послаблюється, а йому на зміну приходять інші фактори — економічні, політичні тощо,

 

2.3.1.2.2.2. КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

«Відомо, що будь-яка національна мова як засіб спілкування, як мова науки та освіти, як засіб висловлення національної культури розвивається на противагу мові релігії сакральній мові, тобто засобові консолідації релігійної громади. Формування нації вимагає реалізації у мові нового змісту, вільного від вантажу старих асоціацій, які властиві змістові, відображеному сакральною мовою. Тому становлення науки завжди пов'язано з певними мовними змінами, зумовленими процесом демократизації мови, з утворенням загальнонаціональної літературної мови».

Протягом останніх двох століть релігія вже не відіграє такої значної ролі у розвитку мови. В. К. Журавльов з цього приводу писав, що у середні віки «межі та епіцентри культурно-історичних ареалів визначалися релігійними факторами. Нині, у кінці XX століття самостійніше значення мають політичні, культурні та соціально-економічні взаємовідносини між народами та державами» [Журавлев 1982, с. 133]. Особливо яскраво ці чинники відбиваються на розвитку писемності. Використання латинізованих алфавітів для таких мов, як румунська, турецька, малайська, свагілі та для багатьох інших мов, що знаходяться поза західноєвропейським (католицьким) культурно-історичним ареалом, свідчить про те, що ці алфавіти було створено для цих мов під впливом не релігії, а чогось іншого — скоріше, це була просто орієнтація на Європу, на провідні європейські мови.

Процеси, що мають місце зараз у лексиці (включаючи науково-технічну та суспільно-політичну термінологію), коли мови світу роблять прямі запозичення не з відповідних сакральних мов, а з живих європейських мов — теж свідчення того, що релігія тут ні до чого. Формування єдиного лексичного фонду п багатьох європейських та неєвропейських мовах — це, радше, намагання цих країн інтегруватися у світове суспільство. Всі ці чинники так чи інакше пов'язані з мовним плануванням.

Процеси мовного планування у колишньому Радянському Союзі теж відбувалися під впливом певних політичних чинників. Це можна простежити на прикладі зміни систем письма залежно від тієї чи іншої політичної кон'юнктури.

Схема 1. Співвідношення соціолінгвістичного та психолінгвістичного принципів класифікації

 

Соціолінгвістичні інтерференції

Психолінгвістичні інтерференції

 

 

Підсвідомі

Свідомі

Комунікативні

Найбільш типові

Мають місце

Еталонні

Мають місце

Найбільш типові

 

У другій половині 20-х років пов'язано з мріями про світову революцію та з намаганнями створити єдиний «пролетарський латинізований алфавіт» (у той же період висувалися проекти латинізації російської та української мов). Але у кіпці 30-х років усі мови з латинізованою абеткою було переведено на кирилицю теж виходячи з політичних міркувань [Ріегтап 1991].

 

2.3.2. ЛІНГВІСТИЧНІ ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ

За лінгвістичним принципом, тобто залежно від того, в якому мовному аспекті мовні інтерференції спостерігаються, їх можна розділити на графічні (тобто ті, що відбиваються на розвитку писемності або впливають на графічне оформлення лексичних елементів) та лексичні (тобто ті, що підбиваються на розвитку лексики, а також на шляху поповнення лексичного фонду новими елементами). Підсвідомі інтерференції можуть бути також фонетичними та граматичними.

 

2.3.2.1. ВПЛИВ НА ЗАМКНЕНІ МОВНІ СИСТЕМИ

На замкнені системи, такі як фонетика та граматика, як правило, можуть впливати підсвідомі мовні інтерференції, меншою мірою — свідомі. Планування корпусу мови торкатиметься хіба що стандартизації або кодифікації граматичних форм, зокрема форми множини. Деякі свідомі зміни у фонетиці та граматиці можуть мати місце, наприклад, при намаганні зберегти у словах іншомовного походження вимову або граматичну парадигму мови-продуцента.

 

2.3.2.1.1. ФОНЕТИЧНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

На підсвідомому рівні зміни у фонетиці спостерігаються, як правило, при взаємовпливі різних мов, при об'єднанні не обов'язково споріднених мов у мовні союзи, або в умовах субстрату чи суперстрату. Фонетика інколи спрощується, або навпаки, у мові з'являються нові звуки.

На свідомому рівні мовні інтерференції цієї групи мають місце при запозиченні іншомовних слів. Якщо є намір хоча б частково зберегти вимову мови-продуцента, разом з цими словами носії мови-реципієнта одночасно засвоюють нові звуки [Дешериев 1977, с. 244-245].

Нові звуки можуть надходити в ту чи іншу мову не лише книжковим шляхом, але й шляхом усного спілкування. Так буле в українській мові із проривним звуком [ґ], який було засвоєно, скоріш за все, шляхом побутового спілкування з носіями польської або німецької мови.

Але найчастіше це стосується саме книжкових слів. Так слов'яни засвоїли не властивий для їх мов звук [ф], який зустрічався в численних грецьких та латинських словах. З часом цей звук перестав сприйматися як чужий. Він став невід'ємною частиною фонетики слов'янських мов, носії яких вже не відчувають, що звук зустрічається в їх мовах виключно у запозичених словах. Литовською мовою після прийняття литовця ми християнства та виникнення литовської писемності, крім звука, було засвоєно звуки [х] та [п], які також зустрічаються виключно у запозичених словах. Чеською мовою було засвоєно книжковим шляхом проривні [д] через запозичення численних латинських слів. Науково-технічні та навіть суспільно-політичні терміни, що запозичуються у мову свідомо, теж можуть містити деякі чужі для мови-реципієнта звуки, які з часом перестають бути чужими, хоча вони й не засвоюються повністю, не стають властивими для мови-реципієнта. Типовий приклад — носові голосні у словах французького походження, що були засвоєні англійською, німецькою та деякими іншими мовами, але рідними носові голосні так і не стали ані для англійців, ані для німців.

Протилежним (безакцептним) видом фонетичних мовних інтерференцій є пристосування чужомовних елементів до фонетичних особливостей мови-реципієнта та підпорядкування всім її фонетичним законам. Це досить часто призводить до того, що запозичення у мові-реципієнті набувають спотвореного, перекрученого вигляду, отже, тут мова може йти, радше, про інтерференцію мови-реципієнта щодо запозичених слів. Типовий приклад — японська мова, де через те, що в цій мові можливі лише два типи складу, іншомовні запозичення, в тому числі й інтернаціоналізми, можуть інколи змінитися до невпізнанності.

Близькими до цього є фонетичні мовні інтерференції у вигляді іншомовного акценту, коли певною мовою намагаються говорити носії інших мов, не виходячи при цьому за межі артикуляційної бази своєї рідної мови. Такі мовні інтерференції, як правило, не призводять до фонетичних змін у мові. Винятком можуть бути лише випадки, коли народ-завойовник нав'язує свою мову автохтонному населенню, або засвоює його мову. При цьому взаємодія мов може призвести до певних фонетичних змін.

 

2.3.2.1.2. ГРАМАТИЧНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Типовою граматичною мовною інтерференцією є запозичення форми множини та деяких інших граматичних форм мови-продуцента разом з іншомовним словом.

Це можна спостерігати на прикладі наслідування форми множини та деяких інших форм мови-продуцента. Наприклад, англійською мовою деякі слова були запозичені разом з формою множини .

Протилежним є підпорядкування іншомовних слів та власних назв граматичним особливостям мови-реципієнта.

Бувають також випадки, коли одна мова з іншої запозичує деривативні суфікси та префікси [Дешериев 1977, с. 244 — 245]. Так, українською мовою, як і багатьма іншими європейськими мовами, було засвоєно такі продуктивні афікси греко-латинського походження, як суфікси -ація: пролонгація, перфорація; -фікація: класифікація, електрифікація; -і/изація: лібералізація, палаталізація; -і/ист: артист; -і/изм: кубізм; -і/итет: суверенітет тощо; префіксів анти-, про-, прото- та ін. Деякі деривативні афікси засвоєно такою мірою, що вони можуть вживатися навіть з нелатинською лексикою: читабельний (від українського дієслова читати та латинського суфікса, що буквально означає «здатний»).

Екстралінгвістичного втручання може зазнавати навіть синтаксис. Так було, наприклад, у німецькій мові, коли вона під впливом латини почала наслідувати порядок слів у підрядних реченнях.

 

2.3.2.2. ВПЛИВ НА НЕЗАМКНЕНІ МОВНІ СИСТЕМИ

Незамкнені мовні системи можуть зазнавати впливу як свідомих, так і підсвідомих мовних інтерференцій.

На підсвідомому рівні це стосується, наприклад, вживання писемності сакральної мови під впливом відповідної релігії, формування спільного лексичного фонду в межах мовного союзу або культурно-історичного ареалу.

Саме незамкнені системи — лексика та писемність — зазнають найбільших змін при плануванні корпусу.

 

2.3.2.2.1. ГРАФІЧНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Писемність, на відміну від лексики, є більш рухомою, здатною до змін системою [Ріегтап 1991, с. 261], тому й графічні мовні інтерференції є більш рухомими, більш активними чинниками, які полягають у таких основних аспектах, як побудова писемності (графізація), розробка правопису, вплив писемності на мову тощо. Залежно від того, який статус має мова та для яких цілей створюється писемність, Регдизоп визначив 4 рівні писемної комунікації, а саме: 1) писемність відсутня; 2) писемність для особистого спілкування та художньої літератури; 3) писемність для природничих наук; 4) писемність для перекладу наукової літератури з інших мов [цит. за: Соїшпаз 19892, с. 185]. Звичайно ж, побудова писемності в тій чи іншій ситуації не має певних специфічних ознак, що залежать від цілей, з якими ця писемність створюється, на відміну від поповнення лексики за рахунок побудови нових терміносистем. Тому якщо з цим розподілом і можна погодитись, то лише умовно, бо процеси побудови писемності з метою простого фіксування розмовної мови та з метою видання цією мовою наукової літератури не мають абсолютно ніяких специфічних особливостей, якщо тільки не йдеться про правопис наукових термінів, зокрема слів іншомовного походження. Тому доцільніше, на наш погляд, визначити лише два рівні писемної комунікації: 1) відсутність писемності та 2) наявність писемності. До того ж, теоретично кожна мова вже не буде безписемною, якщо для неї використовується фонетична транскрипція або умовна орфографія для наукового дослідження цієї мови, проте графічною мовною інтерференцією це важко назвати, бо така «писемність» створюється лише для простої фіксації тієї чи іншої мови на папері. Справжньою графічною мовною інтерференцією буде лише прийняття писемності та розробка правопису для широкого практичного вжитку, коли це буде невід'ємним аспектом мови.

Писемність є однією з необхідних умов пристосування мови до спеціальних функцій. Вона сприяє мовній адаптації, робить суспільство мовносвідомим і, нарешті, уможливлює побудову об'єктивного мовного стандарту [Соїшпаз 1989, с. 13— 14]. Розмовна мова через побудову нового аспекту набуває нових ознак писемної мови, тобто свого графічного відображення. Будь-яка мова може набути ознак повноцінної літературної мови тільки після побудови для цієї мови писемності. Це зовсім не означає, що безписемна мова є чимось невизначеним, аморфним. Безписемна мови — це теж повноцінна мова, а не просто незрозуміла тарабарщина [Соїшпаз 19892, с. 181]. Безписемна мова також являє собою чітко визначену систему зі своїми власними фонетичними та граматичними законами, зі своїм особливим словниковим складом. Писемність лише фіксує дану мову на папері.

Реформа писемності та правопису теж є різновидом графічної мовної інтерференції. Вона може полягати або у простій  реформі правопису в межах однієї системи письма (реформа російського правопису у 1918 р., реформа болгарської писемності у 1946 р., запровадження фонетичного принципу написання в межах арабсько-перської писемності для уйгурської мови у Китаї тощо), або у переході на іншу систему письма (латинізація деяких мов Азії та Африки, латинізація та подальша кирилізація більшості мов колишнього СРСР тощо). При цьому правописна реформа може як полегшити (якщо правопис спрощується), так і ускладнити процес навчання письму або читанню [Ріегтап 1991, с. 17]. Ускладнення писемності має місце тоді, коли з метою відновлення історичної справедливості реставрується стара система письма, технічно менш досконала (наприклад, відновлення традиційної писемності у Монголії), або коли запроваджується етимологічний принцип написання замість фонетичного.

Орфографічна трансплантація [Суперанская 1978, с. 25], яка дуже розповсюджена серед більшості латинописних народів світу, коли є намагання зберегти оригінальне написання чужомовних власних назв та деяких варваризмів, також є графічною інтерференцією. Точніше цей феномен можна назвати орфографічною міжмовною інтерференцією.

З точки зору взаємовпливу мови та писемності можна визначити два етапи. На першому етапі писемність пристосовується до мови, на другому — навпаки, сама писемність починає впливати на мову, а мова, в свою чергу, підкорятися особливостям прийнятої писемності.

 

2.3.2.2.1.1. ПРИСТОСУВАННЯ ПИСЕМНОСТІ ДО МОВИ

Пристосування писемності до мови є одним з аспектів графізації. Крім того, це один з факторів розвитку техніки письма [Журавлев 1982, с. 81]. Графічна адаптація має місце, коли писемність не створюється спеціально для дано мови, а запозичується з іншої. Тим більше, що нема двох мов (особливо неспоріднених) з абсолютно однаковим набором фонем та з абсолютно однаковою артикуляційною базою. А фонетичні розбіжності обов'язково тягнуть за собою адаптацію чужої графіки до фонетики рідної мови.

Це яскраво видно на прикладі пристосування латинської графіки до численних європейських та неєвропейських мов де є багато звуків, відсутніх у латинській мові. Тому доводило ся якось пристосовувати латинку до кожної конкретної мові [Успенский 1979, с. 59]. Так само було з багатьма іншими системами письма, але пристосування йшло в різних випадкам по-різному. В одних випадках (народи Європи, Близького ті Середнього Сходу) системи письма сакральних мов (відповідно, латинська та арабська графіки) пристосовувалися до інших мов без будь-яких радикальних змін, лише з доданням певної кількості нових літер та діакритичних знаків, але система письма все одно залишалася сама собою. В інших же випадках наявна система письма радикально перероблялася, після чого з'являлася цілком нова графічна основа. Так зробили Костянтин (Кирило) та Мефодій, які радикально переробили грецький алфавіт [Истрин 1988], в результаті чого вийшла кирилиця, яка вже не була грецьким алфавітом у чистому вигляді (як і коптський алфавіт у Єгипті); так було в Індії та Пів-денно-Східній Азії, де кожна мова має свою власну графіку, але всі системи письма походять від однієї системи брагмі.

При цьому вихідний набір літер не служить ознакою досконалості тієї чи іншої системи письма. Не можна, наприклад, казати, що латинська абетка, яка вважається однією з найкращих та найдосконаліших у світі, є гіршою за кирилицю тільки тому, що там менший набір літер [Дешериев, Протченко 1968, с. 66]. Кожна графіка створювалася для однієї конкретної мови (давньогрецької, латинської, старослов'янської, арабської тощо) і є для цієї мови найдосконалішою. А інші мови, особливо якщо вони належать до інших мовних груп та сімей, так чи інакше змушені були пристосовувати ту чи іншу графіку. Алфавіт міг мати зайві літери для мови-реципієнта, але їх могло й не вистачати для недвозначної передачі всіх фонем [Зиндер 1987, с. 59].

Тим більше, що нема такої ідеальної системи письма, яка б мала графічні позначення для всіх фонем, які тільки можливі у людській мові. Різні фонеми в одній мові можуть бути алофонами в іншій. Так, звуки [у] та [й] в українській мові вважаються алофонами, в той час як в англійській мові це цілком самостійні фонеми, бо сполучення [й] + голосний в англійській мові можливо, а в українській мові звук [йу] є лише варіантом звуку [у] перед приголосною та в кінці слова. Хоча бувають і виняткові випадки, коли алофони мають різні літерні позначення. Наприклад українські звуки [и] та [і] можна вважати алофонами, бо звук [і] зустрічається виключно після м'яких приголосних, а [и] — виключно після твердих. Тим самим літери «і» та «и» вказують не стільки на якість голосних, скільки на наявність або відсутність палаталізації. Отже, фонографічний асортимент при схрещуванні з графічною основою як цілісною системою графічних символів дає конкретний алфавіт [Дешериев, Протченко 1968, с. 73]. Графічне пристосування може мати форму запровадження додаткових літер з інших систем письма (літери ц та ш у кирилиці, за позичені з єврейського алфавіту).

Та навіть пристосована система письма в багатьох аспектах залишається приблизною та умовною (у сучасній англійській мові 26 літер передають 41 фонему), тим більше, що графічна адаптація не гарантує подальших розходжень між написанням та вимовою, бо ідеальний фонографічний алфавіт може бути створено лише для безписемної мови. При подальшому розвитку мови розбіжності між написанням та вимовою будуть все помітнішими. Це примушує або змиритися з виникненням таких розбіжностей, або реформувати правопис через кожні 50 — 60 років. Хоча все залежить і від особливостей розвитку конкретної мови. З одного боку, англійська, французька, ірландська мови демонструють численні не відповідності вимови написанню, в той час як італійська мова вже протягом кількох століть зберігає майже фонетичний принцип написання.

Особливої уваги заслуговує пристосування латинської графіки до сучасних мов світу. Ця система письма стала протягом останніх десятиліть справжньою міжнародною системою письма, яка є свого роду засобом міжнародного спілкування. Якщо той чи інший народ не використовує алфавіт на латинській основі, дуже часто він використовує латинку як допоміжну систему письма (транслітерацію), яка стає свого роду складовою частиною правопису. Проте побудову транслітерації важко назвати мовною інтерференцією, бо транслітерація служить лише дзеркальним відображенням однієї системи письма засобами іншої, без втручання в графічну систему відповідної мови. Дуже умовно можна вважати графічною мовною інтерференцією і практичну транскрипцію, бо вона лише вказує носіям інших мов, як приблизно треба вимовляти іншомовні слова та власні назви. На структуру як мови-продуцента, так і мови-реципієнта ніякого впливу практична транскрипція не має. Це, радше, вплив на окремо взяті лексеми в момент їх запозичення іншими мовами [Суперанская 1978]. Мовною інтерференцією може бути лише справжній перехід з однієї системи письма на іншу, що тягне за собою відповідні структурні зміни в самій мові.

 

2.3.2.2.1.2. ВПЛИВ ПИСЕМНОСТІ НА МОВУ

Свій найяскравіший прояв графічні мовні інтерференції мають тоді, коли сама писемність починає певним чином впливати на структуру мови, залишаючи глибокі сліди в різних аспектах мови. Це означає, що літературні мови не лише «використовують писемність, але й підпорядковуються тій писемності. Таким чином, побудова писемності залишає відбиток і в інших аспектах мови, бо різні системи письма впливають на розвиток мови по-різному» [Соїшпаз 19892, с. 184— 185]. Це насамперед стосується лексики та фонетики.

Писемність впливає на мову як взагалі, так і залежно від принципу побудови тієї чи іншої системи письма. Тобто ієрогліфічні, силабічні та фонетичні системи письма впливатимуть на лексику по-різному. Прикладом може служити китайська лексика. На перший погляд кидається в очі її надзвичайний пуризм. Насправді це не зовсім пуризм. Це, радше, вимушене перекручення іншомовних слів спричинене чисто ієрогліфічною писемністю. У японській мові крім ієрогліфічної писемності є ще силабічні системи письма, які дозволяють передавати іншомовні слова точніше. До того ж китайці намагаються скоротити кількість складів у запозичених словах до мінімуму заради скорочення кількості ієрогліфів, а в деяких спеціальних терміносистемах (наприклад, у хімічній термінології) навіть усі терміноелементи повинні бут односкладовими. Крім того, слід відмітити, що китайські ієрогліфи в різних діалектах китайської мови читаються по-різному, тому для китайців важливо обов'язково зберегти єдину мову на письмі [Сердюченко, 1959]. Це призводить до майже повного зникнення вмотивованості нових слів у китайській мові. Запозичення починають здаватися просто штучними слововитворами.

Мови Індії, які протягом багатьох століть використовували силабічні системи письма на основі брагмі, теж істотно підкорилися силабічній побудові алфавітів. Навіть латинську писемність європейські місіонери не змогли пристосувати до місцевих мов, а, навпаки, самі засвоїли місцеві системи письма, відмова від силабічного принципу письма неминуче призвела до ломки мовних традицій [Суперанская 1978, с. 6]. В усякому разі, простіше вперше запровадити писемність для тієї іншої мови, ніж переводити старописемну мову на нову систему письма [Ріегтап 1991, с. 14].

Інколи навіть фонетика може підкорятися новій системі письма. Особливо тоді, коли алфавіт, прийнятий для тієї чі пішої мови, містить деякі літери, що означають звуки, відсутні у мові-реципієнті. Це (особливо під впливом орієнтації на сакральні мови) часом призводить до запозичення мовою-реципієнтом деяких звуків разом з відповідними літерами.

Вплив графічних інтерференцій на термінологію полягає і в пізнішому графічному оформленні терміна залежно від орфографічних та інших традицій передачі запозиченого терміна засобами рідної мови. Це насамперед залежить від того, яку систему письма вживає той чи інший народ — латинську чи ні (а якщо ні — який принцип цієї графіки: ієрогліфічний, силабічний, консонантний чи фонетичний), а також від інших традицій, пов'язаних з орфографією. Зокрема це стосується правил передачі запозичених слів (в оригінальному написанні чи зі правилами орфографії мови-реципієнта), а також від принци ну орфографії (етимологічного чи фонетичного). Важливу ролі тут відіграють також численні екстралінгвістичні фактори, як розглядатимуться нижче.

 

2.3.2.2.1.3. СОЦІОЛІНҐВІСТИЧНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ПИСЕМНОСТІ

Писемність не може не спиратися на суспільні умови, під впливом яких вона виникала та розвивалася. У народів, які тяжіли в культурному, релігійному, політичному відношенні один до одного, склалися зони з писемністю, що уґрунтується на певних засадах [Суперанская 1978, с. 5]. Це так звані писемні ареали. Ці ареали в своїй переважній більшості сформувалися в епоху середньовіччя, коли національна приналежність автоматично означала релігійну, а основою для побудови писемності була писемність відповідної сакральної мови, тож і писемні ареали виникали на основі певної релігії. З розвитком капіталістичних відносин та послабленням впливу церкви послабився й вплив сакральних мов, натомість зріс вплив мов міжнародного спілкування. Одночасно спостерігалось зростання національної ідеї, а також активізація ринкових відносин. Не останню роль відігравала при цьому політична орієнтація на певні країни та мови. Через це багато неєвропейських народів перейшло з арабської чи будь-якої іншої графіки на латинку. Для безписемних мов в усіх частинах світу писемність створюється зараз переважно на основі латиниці. «Латинський алфавіт...спочатку був притаманний західноєвропейському культурно-історичному ареалові... Зараз латинка пішла далеко на схід» [Журавлев 1982, с. 132]. Типовим прикладом переходу з одного писемного ареалу до іншого є Румунія. У феодальну епоху для румунської мови використовувалась кирилиця, запозичена разом із православ'ям. У середині XIX століття румуни перейшли на латинку, орієнтуючись на Західну Європу, головним чином, на споріднені романські народи. Турки та індонезійці перейшли на латинку з арабської також керуючись саме цими двома останніми принципами, до того ж, арабська графіка, можна припустити, не витримала конкуренції з латинкою, яка виявилась технічно досконалішою. Крім того, це була писемність, запозичена з європейської культури, яка на даний час є домінуючою у світі. Тим самим, принцип «алфавіт слідує за релігією», притаманний феодальній епосі, в усіх вищеназваних випадках поступово змінився принципами «алфавіт слідує за прапором» та «алфавіт слідує за торгівлею» [Дирингер 1963, с. 629].

Писемність часто буває дуже політичним символом, стаючи складовою частиною політичної боротьби, як, наприклад, це було з мовою сомалі у Сомалі та Ефіопії. Якщо у Сомалі для цієї мови було запроваджено латинську писемність, то в Ефіопії було створено писемність на основі амхарського алфавіту, аби, напевно, ефіопські сомалійці не могли читати друковану .продукцію, що могла надходити з сусідньої Сомалі [Ріегтап 11991, с. 20]. Те ж саме стосується й політичного підґрунтя латинізації та подальшої кирилізації більшості мов народів колишнього СРСР.

 

2.3.2.2.2. ЛЕКСИЧНІ МОВНІ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ

Лексика більше, ніж інші системи, реагує в всі зворушення у розвитку мови. Вона є основним аспектом мови, якого в першу чергу торкаються усі зміни у мові, продиктовані розвитком суспільства та мовною модернізацією. Лексика докорінно відрізняється від інших аспектів мови саме тим, що слова народжуються щоденно, в той час як фонетика чи морфологія не може змінюватися щоденно [Дешериев 1966, с. 130].

Перетворення одних активних лексичних одиниць на історизми та засвоєння неологізмів з подальшою їх активізацією лексична модернізація, пристосування лексики до сучасних реалій — все це залишає глибокий відбиток у розвитку лексичних елементів інших мов» [Колца, Тукан 1973, с. 318].

У зв'язку з розвитком культури народу бурхливо збагачується лексика його літературної мови, причому не тільки шляхом збільшення числа слів, створених при використанні внутрішніх ресурсів мови, але й завдяки засвоєнню лексики будь-якої мови.

З точки зору психолінгвістичної класифікації підсвідомі лексичні інтерференції можна охарактеризувати як природний вплив словникового складу однієї мови на словниковий склад іншої залежно від типу мовних контактів (субстрат, страт, адстрат тощо).

Свідомі лексичні інтерференції полягають у регулюванні лексичного фонду мови, зокрема поповнення лексичного фонду новими елементами. Але стосовно лексичних мовних інтерференцій наявність свідомого залежить від численних суб'єктивних чинників.

Особливо це стосується лексичної модернізації, яка є основною лексичною мовною інтерференцією. Ця мовна інтерференція є одночасно свідомою та підсвідомою — все залежить від суб'єктивного фактора. Установи та окремі особи створюють та стандартизують нові терміни свідомо. Так само свідомо нові терміни створюють і перекладачі, коли вони заповнюють лакумові перекладу. Проте більшість носіїв мови, включаючи галузевих фахівців, які с споживачами результатів термінотворчої роботи, засвоюють та активізують нові терміни підсвідомо. Підсвідомою є також селекція, тобто відбір термінологічних варіантів серед синонімічних рядів: фахівці-споживачі підсвідомо вибирають та активізують у повсякденному фаховому спілкуванні той синонім, якому вони підсвідомо надають перевагу. Таким чином, підсвідомо обраний варіант синонімічного ряду поступово закріплюється як термінологічна норма, як стандартизована термінологічна одиниця.

Особливе місце серед усіх лексичних мовних інтерференцій займає штучне переусвідомлення лексичних одиниць, штучна табуїзація та евфемізація, побудова лексичних ідеологем [Кияк 1988, с. 91]. Найбільшого успіху в цій сфері досягли тоталітарні режими (комуністичний, нацистський тощо), які намагалися замаслежить свою справжню мету, створити видимість гуманного та, взагалі, зробити свою ідеологію привабливішою.

Аналогічні приклади можна навести стосовно термінів радянських суспільних наук, де різні терміни вживалися залежно від політичного контексту.

Так, для міжнародновизнаного терміна «мовне планування» у радянській соціолінгвістиці існував його дублетний синонім — «мовне будівництво». Тим самим, якщо мова йшла про заходи з метою регулювання мови за кордоном, вживався перший синонім. Аналогічні процеси у Радянському Союзі позначалися другим терміном.

Не вважалися тотожними в радянський період такі поняття, як об'єднання (якщо мова йшла про соціалістичні підприємства) та корпорація (об'єднання капіталістичних підприємств). Навіть слово об'єднання (як результат, а не процес), наприклад, на англійську мову в радянській пропагандистській літературі, орієнтованій на англомовного читача, якщо мова йшла про радянські підприємства. Деякі суспільно-політичні терміни (менеджер, бізнес, політологія, парламент) відносились виключно до капіталістичного способу життя. Навіть у перші роки перебудови для позначення понять, що запозичувались від капіталістичного ладу або запроваджувалися нові терміні (госпрозрахунок), або до вже традиційних термінів додавався прикметник «соціалістичний» (соціалістичний плюралізм). Питанням заідеологізованості лексики при тоталітарних режимах займався також Лесіаскі. Зокрема, він висвітлив польські терміни з суспільних наук (філософія, політекономія, соціологія), які в словниках 70 —80-х років мали те чи інше ідеологічне забарвлення.

Схема 1. Співвідношення лінгвістичного та психолінгвістичного принципів класифікації

Лінгвістичні аспекти

Психолінгвістичні інтерференції

 

 

Підсвідомі

Свідомі

Фонетика

Найбільш типові

Нетипові

Морфологія та синтаксис

Найбільш типові

Мають місце

Лексика

Найбільш типові

Найбільш типові

Графіка та орфографія

Мають місце

Найбільш типові

 

 

3.ЛЕКСИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, ВНУТРІШНЯ ФОРМА ТА МОТИВАЦІЯ ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

3.1. ПОНЯТТЯ ЛЕКСИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ

3.1.1. КОНЦЕПЦІЇ ЛЕКСИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ В СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ. ПОНЯТТЯ ЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНА

До лінгвістичних об'єктів, при розгляді яких неможливо не спиратися на чітко визначену філософську теорію і не враховувати одночасно специфіки мовного підходу, належить значення та пов'язані з ним інші проблеми. Зараз досить важко підрахувати, навіть приблизно, яка кількість мовознавців присвятила фундаментальні дослідження розв'язанню проблеми значення. Але складається враження, що кілікість поглядів не скорочується, а збільшується, незважаючи на те, що «теорія значення ще не вийшла з початкової стадії своі розробки. Висунуті різні концепції значення, котрі частков перебувають у додаткових стосунках один щодо одного, пож нюючи різні аспекти значення, а частково — у відношенні взіємовиключення, коли одна концепція заперечує іншу» [Ниютин 1983, с. 4].

З іншого боку, не можна стверджувати, що з усієї множинності формулювань лише якесь одне визначення терміна «значення» може претендувати на достовірність. Більш того, так множинність поглядів свідчить про надзвичайну складність багатогранність дослідженого явища.

ПІ

ш

Тому можна цілком погодитися з твердженням А.С. Меліничука, що «завдання повинно полягати не в тому, щоб виглядом "природи" значення (чи змісту) термінологічно значити яке-небудь одне з них, а решту визнати недійсним, але в тому, щоб встановити послідовну термінологічну різницю цих понять і, таким чином, забезпечити першу умову для подальшого дослідження їх природи» [Мельничук 1967, с. 43].

Якщо в 1936 році англійські лінгвісти Ч. К. Оґден І. А. Річардс у монографії «Значення значення» перелічують різні означення терміна «значення» [Свадост 1968, с. 52], сьогодні навіть рамки одного спеціального дослідження дозволяють хоча б поверхнево розглянути значно зрослу кількість цих визначень.

До кола задач цієї роботи не входить розкриття теорій значення, створення власної їх класифікації чи концепції. Тому зупинимося лише на одному означенні лексичного значення, в котрому синтезуються численні погляди. Дане дослідження належить А. І. Смирницькому: «значення слова є відоме відображення предмета, явища чи відношення у свідомості (чи аналогічне за своїм характером психічне утворення, що конструюється з відображень окремих елементів дійсності), що входить до структури слова як так звана внутрішня його сторона, відносно котрої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для виразу значення і для повідомлення його іншим людям, але й для самого його виникнення, формування, існування та розвитку» [Смирницкий 1955, с. 88; 1956, с. 162].

З цієї характеристики випливає, що значення кожної лексичної одиниці безпосередньо співвідноситься з відповідною одиницею дійсності, воно не існує у відображених предметах, а відображає ті істотні загальні риси та властивості, які об'єктивно властиві предметам.

Лексичне значення належить до числа категорій лінгвістики, при розгляді котрих неможливо не спиратися на чітко визначену філософську теорію і не враховувати одночасно специфіки мовного підходу. Дане питання виявилося настільки складним і дискусійним, що деякі лінгвісти взагалі відмовились трактувати значення як мовознавчу проблему. Л. Блумфілд, зокрема, пише: «Кожний вислів може бути повністю описаним у термінах лексичних і граматичних форм; ми повинщ тільки пам'ятати, що значення не можуть бути визначені в термінах нашої науки» [цит. за: Никитин 1983, с. 6]. Така думка, звичайно, є спірною, оскільки без розгляду проблеми значення мовознавство як самостійна наука існувати не може. Розв'язання даного питання полягає головним чином в тому, щоб чітко визначити місце й обсяг мовного значення в межах загальпосемі-отичних наукових пізнань. Тут ближчим до істини, думається, був Уорф, котрий вважав, що «лінгвістика — це, в основному, пошуки значення» [Новое в лингвистике 1960, с. 201].

Розв'язанню даної проблеми присвячено багато фундаментальних досліджень, але, незважаючи на це, кількість поглядів не скорочується, а продовжує збільшуватися. Складається враження, що теорія значення ще перебуває на початковій стадії своєї розробки. Різні концепції або заперечують, або доповнюють одна одну, розглядаючи різні аспекти значення, але разом з тим не можна стверджувати, що який-небудь окремо взятий погляд претендує на абсолютну достовірність і повноту. Така велика кількість поглядів підтверджує надзвичайну складністі багатогранність явища, що досліджується. До того ж, нерідкі мовознавці називають значенням абсолютно різні сторони мов ного знака, тобто виникає питання чисто механічного характеру: якій з властивостей мовного знака приписати термін «значення» (та й чи приписувати взагалі)? Можна цілком погодитиа з твердженням А. С. Мельничука про те, що «завдання повинно полягати не в тому, щоб під виглядом визначення "природи" значення (чи змісту) термінологічно позначити яке-небуді одне з них, а решту визнати недійсними, але в тому, щоб встановити послідовну термінологічну різницю цих понять і, таким чином, забезпечити першу умову для подальшого дослідження їх природи» [Материалы к конфер. 1967, с. 43].

Кількість визначень і теорій значення в лінгвістиці протягом останнього часу настільки зросла, що сьогодні в межаз навіть окремого дослідження неможливо хоча б поверхнево її розглянути. Тому при аналізі концепції значення лінгвісти ча стіше за все синтезують різні погляди у відповідному напрямі створюючи на деякій основі спільні класифікації поглядів (див, наприклад: [Апресян 1963, с. 102-130; Васильєв 1971, с. 119-125; Кличков 1961, с. 100-120; Кодухов 1976, с. 7-20; Комлеї 1969, с. 7-26; Косовский 1975, с. 22-23; Стернин 1979; Шаф 1963, с. 231-232]).

Спираючись на викладені різними авторами думки і положення, можна запропонувати таку класифікацію наявних концепцій значення (рамки роботи не дозволяють розкрити особливості окремих підходів, шкіл, теорій):

Значення є предмет, що номінується (Б. Рассел В. Е. Семенистий, Г. Фреґе та ін.);

Значення є поняття (Н. Н. Амосова, М. Бірвіш Е. Вюстер, Р. Карнап, Г. Клаус, Г. Стерн, А Шафф та ін.);

Значення є поняття плюс реляційні властивосі слова (Е. Велландер, В. В. Виноградов, Р. 3. Ґінзбурі Дж. Фірт та ін.);

Значення є уявлення (Ж. Марузо);

Значення є інваріант інформації (Б. М. Голові] П. Л. Добрушин, В. В. Іванов, І. С. Нарський, Е. В. Падучева, Р. Г. Фрумкіна, К. Шеннон, І. М. Яґлом. А. М. Яґ лом та ін.);

Значення є функція слова-знаку (К. Айдукевш Л. Завадовський);

Значення є відношення між знаком і предметої (Дж. Локк, А. М. Коршунов, Т. П. Ломтєв, А. С. Мельни чук, В. В. Петров, Ю. С. Степанов, А. С. Чікобава та ін.];

Значення є відношення між знаком і поняттям (К Бальдинґер, Л. Вейсґербер, О. М. Галкіна-Федорук, П. Ґірс О. М. Горшкова, Н. С. Котелова, Н. М. Шанський та ін..);

Значення є відношення між знаком і уявленням (М. В. Крушевський, Тецуя Куніхіро, Р. Рейсе та ін.);

Значення є відношення між знаком і поведінкою людини (Л. Блумфілд, Е. Бенвеніст, Л. Вітґенштейн, О. 3. Виноградова, А. Р. Лурія, Ч. Фріз та ін.);

Значення є відношення між знаком і сигніфікатом (Е. Бар-Гіллел, Л. Єльмслев, Е. Найда, Е. Сепір, А. Тарський, 3. Герріс та ін.);

Значення є відображення дійсності (О. С. Ахма-нова, О. С. Богуславський, Б. І. Востоков, Ф. М. Бере-зін, Г. С. Кличков, С. В. Колшанський, Т. П. Ломтєв, Л. О. Резніков, А. І. Смирницький, В. М. Солнцев, Д. М. Шмельов та ін.).

У подальшому нашому дослідженні ми приймаємо за основу визначення значення, яке дав А. І. Смирницький, через те, що його концепція найбільш повно і точно характеризує цю складну універсалію. Відмітимо, проте, деякі моменти, що не знайшли відображення в даному визначенні. Зокрема, ми вважаємо, що значення — це не просто «психічне утворення, що конструюється з відображень окремих елементів дійсності»,— воно є (чи повинно бути) також об'єктивним відображенням дійсності, соціально зумовленою категорією, стабільною в синхронії, але потенційно мінливою в діахронії. Значення слова чи словосполучення визначається змістом необхідних і достатніх ознак поняття, котрому відповідає слово чи словосполучення, незалежно від того, чи відображені ці ознаки в компонентах лексичної одиниці чи ні. Тому значення в цілому може бути зафіксоване в тлумачному чи термінологічному словнику. При такому підході, на наш погляд, чіткіше характеризується категорія значення в мовознавстві в цілому і в семантиці зокрема і стає можливим визначення в мовному знаку місця і функцій інших його сторін і властивостей (змісту, форми, розуміння і т. п.).

 

3.1.2. ДЕФІНІЦІЇ ЯК МОЖЛИВИЙ ЗАСІБ ОПИСУ ЛЕКСИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ

Розглядаючи проблему значення, не можна не торкнутися питання про можливості його опису чи тлумачення. Деякі лінгвісти заперечують доцільність як укладання, так і дослідження дефініцій у функції значення слів [Головин 1979, с. 15; Правдин 1983]. Але в такому випадку заперечується можливість наукового опису значення взагалі, обмежуються можливості семантичного аналізу слова в лінґвістиці, в той час як дефініція все ж може з необхідним ступенем достовірності відобразити головні інформаційні характеристики предмета тобто однозначно вказати на нього, визначати його місце с ред інших предметів, виділити системні особливості і т. п. Від дефініції вимагається лише лінгвістичний опис значення -і не більше, до того ж ці показники виявляються достатнім] для багатьох досліджень. Дефініційнии опис і дефініційниі аналіз значень лексичних одиниць природної мови — необхід на основа словника значень, котра базується на мовній реальності, а не на всьому змісті поняття. Більшість лінгвістів такоз виходить із того, що будь-який опис чи пояснення значення слова — це спроба вивести його дефініції [Апресян 1963, с. 6 Билан, Боркун, Пиотровский 1977, с. 55; Бирвиш 1981, с. 175 Киселевский 1979; Рей, Делесаль 1983, с. 239; Уфимцева 1984, с. 134-140].

Значення не слід розуміти як завжди щось заздалегідь чітко завдане та окреслене, обмежене: тут так само має місці своєрідна мовна антиномія, що має прояв у відносній невизначеності всього обсягу значення, у аморфності його компонентів, у складності побудови їхньої ієрархічної структури тощо, в той же час, в актуалізації віртуального (можливого) значенн в контексті, котра усуває цю відносну невизначеність, «підказує» семантичні компоненти цього лексичного значення.

Ю. С. Степанов пише: «Значення слова відображає спільне і водночас істотні ознаки предмета, пізнані в суспільній практиці людей. Значення слова може бути розгорнуте в реченн чи в цілісну сукупність речень» [Степанов 1985, с. 11]. Сам тлумачний словник ставить за мету об'єктивувати значенн слова і зафіксувати його у вигляді дефініції. Сутність цієї операції полягає в тому, що значення слів чи словосполучень, щ визначаються, характеризуються за допомогою слів, значенн котрих вважається відомим. Ми не торкаємося тут методик правильної побудови дефініцій слів, оскільки це не є метої нашого дослідження, а для практичних потреб експеримент вживаємо дефініції відомих словників, укладених авторитетними колективами і які є певними інформантами про значення і семантичну структуру слів. На наш погляд, у тлумачному чи термінологічному словниках фіксується сукупність ознак предмета, необхідна й достатня для його виокремлення серед інших предметів, інші ж ознаки належать до галузі енциклопедичних даних про предмет і не повинні наводитись у таки словниках. Тому ми приєднуємося до тези про те, що «мінімальна дефініція значення будь-якої одиниці — це перелік семантичних компонентів, необхідних і достатніх для відмежування (в парадигматичному плані) даного значення від значен усіх інших одиниць мови» [Бенедикс 1983, с. 76].

 

3.1.3. ЗНАЧЕННЯ І ПОНЯТТЯ

Запропонована вище класифікація концепцій значення в деякому відношенні умовна — багато лінгвістів торкаються інколи й інших теорій, та їх погляди не визначаються тільки в рамках умовної підгрупи. Будь-яка концепція значення торкається низки інших важливих мовних категорій, зокрема «зміст», «розуміння», «поняття».

Особливо гострі суперечки ведуться навколо проблеми співвідношення між значенням і поняттям. У цьому питанні ми не є прибічниками безумовного розмежування цих категорій, тобто віднесення значення тільки до проблем мовознавства, а поняття — до логіки. Скоріше, навпаки: ми підкреслюємо їх постійний і безпосередній зв'язок, взаємозбагачення, взаємопроникнення, що є однією з умов розвитку і збагачення знань про об'єктивну дійсність, оскільки, за словами Л. В. Уварова, «поняття» також є образами, відбитками об'єктивної реальності [Уваров 1967, с. 86]. П. В. Чесноков справедливо підкреслював, що логічні та семантичні форми «існують в нерозривній єдності, як дві сторони єдиного процесу організації думки, що відбувається в одній сфері мовного мислення. Логічні форми як універсальні способи побудови думки, як спільні структури одиниць мислення завжди реалізуються в більш часткових, національних за природою структурах думки, пов'язаних з особливостями Граматичної будови конкретних мов,— у семантичних формах мислення» [Чесноков 1984, с. 4].

Якщо спробувати виділити головні напрями в лінгвістичних роботах відносно взаємовідносин цих двох категорій, то можна синтезувати такі погляди:

Значення і поняття є об'єктами різних наук [Фо-мина 1983, с. 22].

Значення є ідентичним поняттю (див. класифікацію теорій значення).

Значення за обсягом більше, ніж поняття, оскільки включає конотативні, оціночні, суб'єктивні та інші складові [Аллендорф 1977, с. 21 — 22; Арнольд 1973, с. 102-116; Кличков 1961, с. 100-121; Попова, Стернин 1984, с. 27].

Значення складає частину поняття, притому найсуттєвішу; значення є «спрощеним поняттям» [Солн-цев 1971, с. 107].

З лінгвістичної точки зору можна погодитися з тим, що мовне значення є вихідним базисом створення поняття, тобто його частиною, що прямує до рівноправ'я, але не досягає цієї стадії, оскільки всі поняття, у тому числі й наукові, еволюціонують, постійно розвиваються та вдосконалюються. Різниця між значенням і поняттям лексичної одиниці відіграє істотну роль в лексикографії, зокрема при побудові тлумачних та енциклопедичних словників. Значення, на наш погляд, не слід розуміти як щось раз і назавжди заздалегідь чітко задане, окреслене, обмежене. Тому, доповнюючи й уточнюючи наведене вище наше розуміння лексичного значення відмітимо, що функціонуючи в мові й формуючи ядро поняття значення є відносно гнучкішим інструментом пізнання і відображення дійсності, одночасно в процесі своєї еволюці впливаючи на різні мовленнєві вживання лексичної одиниц збагачуючи нерідко при цьому інтенсіонал поняття й уточнюючи внутрішню форму відповідного слова.

 

3.1.4. ЗНАЧЕННЯ І РОЗУМІННЯ

Як підкреслював В. Гартунґ, «значення безумовно, комплексне поняття, тому можна з упевненістю ска зати, що воно складається з компонентів» [Гартунг с. 45]. І. С. Улуханов під значенням слова також розуміє комплексну одиницю, в котрій можна виділити семантичні елементи, що перебувають у певних змістових відносинах [Улуханов 1977, с.7-18].

Розуміння=екстралінгвістичне явище (І. Р.Гальперин, Г. П. Мельников, Н. А. Слюсарева, А. А. Уфімцева та ін.).

Розуміння=сукупність психологічних фактів (Л. С. Виготський, Ф. Полак та ін.).

Розуміння=значення (О. М. Галкіна-Федорук, Г. С. Кличков, Е. Курилович та ін.).

Розуміння=спосіб побудови імені (Г. Фреґе, А. Черч, Р. Карпан та ін.).

Враховуючи вказані концепції змісту і преломлюючи їх крізь призму практичних цілей нашого дослідження, ми намагалися виробити свій погляд, не стверджуючи про його безпомилковість чи безпідставність інших теорій розуміння. Як і у випадку з концепціями значення, різні тлумачення змісту виникають через його багатоплановість, той чи інший підхід може знайти своє підтвердження залежно від методу й цілей дослідження.

Визначаючи «розуміння», ми виходимо з того, що воно не є ані поняттям, ані уявленням, ані чисто психологічним явищем, ані сумою семантичних диференційних ознак. Найбільш доцільно «розумінням» вважати не весь комплекс ознак предмета, а лише одну окремо взяту семантичну диференційну ознаку, котру Ю. Д. Апресян називає «змістовим атомом» [Апресян 1981]. Розуміння, яке так порівняно легко можна виявити в мовленні, важко піддається вичлененню з лексичного значення без відповідної експлікації останнього. Все це відбувається тому, що значення в кінцевому разі співвідноситься з денотатом і «в прямому зв'язку з розумінням як з категорією змістовності перебуває» [Апресян 1968, с. 114]. Тому при спробі виявити, приклад, регулярні розуміння термінів «рахувальник» чи «контрольний кабель» ми змушені звернутися до їх авто дефініцій, де виявляються основні характеристики. Розуміння категорія імен. Так, регулярними розуміннями терміна «контрольний кабель» є «допоміжний кабель», «кабель для контролю», «кабель, через посередність котрого відбувається захист і зв’язок». У внутрішній же формі актуалізується лише розуміння «кабель для контролю».

 

3.1.5. ЗНАЧЕННЯ І ЗМІСТ

Лінгвістичні категорії поняття, значення і розуміння тісно пов'язані з категорією змісту. Ми.повністю пого джуємося з І. Р. Гальпериним, котрий вважає, що «доцільні розглядати зміст як сукупність розумінь, яка є деяким завершеним цілим, у котрому відображається уявлення автора про факти, що описуються, події в їх розвитку, в їх характеристи ках і взаємозв'язку» [Гальперин 1974, с. 42]. Таким чином, зміст на відміну від значення, здатен охопити всю сукупність розу ця мінь мовної одиниці, що проявляються в плані мови чи реалізуються в плані мовлення. Тому нам здається можливим розрізняти: 1) мовний зміст, відносно постійний, рівний значенню, об'єктивний, обов'язковий, який ми назвали парадигматичним, 2) мовленнєвий зміст, більш динамічний, з усіма факультативними елементами, який складається як із регулярних, так і нерегулярних (нерідко суб'єктивних його розумінь, котрий ми називаємо синтагматичним (зіставлене змістом поняття); 3) актуальний зміст, що складається з одного розуміння чи групи актуальних розумінь як реалізації його значення в окремому акті комунікації. Подібним чиної К. І. Льюїс розрізняє мовне значення як інтенсіонал, який ституюється моделлю відношення дефініції даного виразу інших виразів, і змістове значення, що маніфестується чере посередність застосування цього виразу щодо конкретного предмета й ситуації [Семиотика 1983, с. 221].

Таким чином, ми не схильні відносити зміст тільки до плану мовлення, відриваючи його від значення, що неприпустимо враховуючи знаковий характер мови. Як і сама мова, зміст повинен бути двоплановим, тобто відповідати значенню в мові, бути відображенням значення в мовленні. Отже, значення лексичної одиниці входить до плану змісту мови, а її повний набір розумінь — до плану змісту мовлення.

Як вже відзначалося, обсяг змісту в мовленні, як правило, збігається зі значенням лексичної одиниці. І. А. Стернін зазначає, що в акті мовлення значення слова ніколи не предстає в своєму повному обсязі, а лише якою-небудь його части [Стернин 1980, с. 60], але мовний зміст як постійна категорія прямує до виявлення всіх тих змістових складових, які означають значення. Тому можна стверджувати, що зміст є (чи повинен бути) тотожним лексичному значенню, разом з тим саме завдяки незбігу змістовної сторони мовлений мовних одиниць, вважає В. С. Панфілов, мислення завжди може вийти за межі їх змісту, й при цьому створюється можливість впливу мислення на змістовну сторону мовних одиниць, на становлення й розвиток [Панфилов 1971, с. 231].

 

3.2. ВНУТРІШНЯ ФОРМА ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

3.2.1. ВНУТРІШНЯ ФОРМА ТА ЕТИМОЛОГІЯ

По-перше, не слід плутати такі поняття, як «внутрішня форма» та «етимологія». В чому між ними різниця? Насамперед у тому, що внутрішня форма є буквальним значенням слова, його мотивацією. Етимологія — це походження. Розглянемо, наприклад, слово банкрот. Походить воно з італійського словосполучення, що буквально означає «поламана лава». Отже, відповідне італійське словосполучення є, якраз, етимологією даного слова, а буквальне значення цього словосполучення — мотивацією слова банкрот та внутрішньою формою. Характеризуючи внутрішню форму слова, О. Потебня писав, що «у слові ми розрізняємо зовнішню форму, тобто членороздільні звуки, зміст, що об'єктивується через посередність звука та внутрішню форму, або найближче етимологічне значення, той спосіб, яким висловлюється зміст» [Потебня 1926, с. 1]. Звідси, визначаючи внугрішню форму як найближче семамологічне значення, О. Потебня в першу чергу розумів спосіб утворення імені при його синхронічному розгляді, а не обов'язкове врахування всіх його етимологічних особливостей.

У сучасній лінгвістиці, як відомо, нема єдиного погляду на проблему взаємостосунків внутрішньої форми та етимології лексичних одиниць. Більш логічно не змішувати ці дві категорії, через те що, слідуючи за В. Г. Вариною, ми вважаємо, що ми внутрішньою формою та етимологією не існує безпосередньог взаємозв'язку [Варина 1976, с. 237]. Разом з цим на певном рівні внутрішня форма може мати своєю передумовою роз криття етимологічного значення відповідних одиниць, особливо з метою обґрунтованого підтвердження її існування (це при таманно насамперед для непохідних одиниць типу стіл). Головна відміна між внутрішньою формою та етимологією полягає тому, що остання розглядається переважно гіпостазовано, безвідносно до синхронного стану лексичного значення, в той ча як внутрішня форма, яка іманентно властива кожному слову для носія мови не завжди має затемнений характер, незважаючи на можливе суб'єктивування її відтінків, особливо у випадку сприйняття ідеї апріорної інтерпретації. Кажучи мової математики, внутрішня форма лежить та розглядається на горізонтальній осі координат, у той час як етимологія — на вертикальній. І чим більше розвивається внутрішня форма лексичної одиниці, тим віддаленішими стають її первинні форма та значення, які виявляє етимологія. Тому можна також стверджувати про існування етимологічної внутрішньої форми, що виявляється через посередність спеціальних досліджень на певному етапі розвитку мови та узуальної внутрішньої форми лексичної одиниці, що функціонує сьогодні в мові.

Наведемо кілька характерних прикладів. Так, істотно відрізняються узуальна та етимологічна внутрішні форми таких лексичних одиниць: «перо» (у птаха та авторучки), «талант» (одиниця ваги), «середні віки» (в різні епохи дане поняття належні до різних етапів історичного розвитку), «чорна робота», «блакитна кров», «рожева мрія», «зелена зона», «білий вірш» (у ці вирази ніякого відношення до відповідних кольорів не мають), «мертвий сезон», «оксамитовий сезон» (ніякого відношення до смерті чи оксамиту), «зоряні війни» (від америкаського фільму з такою назвою), «драконівські заходи» (від імені давньогрецького політичного діяча), «народно-демократиний» (у певному контексті [народно-демократична партія, народно-демократичний» лад не сприймається як тавтологія) «драматичний театр» (слово «драма» набуло загального значення «п'єса») тощо. Така диференціація внутрішньої форм особливо притаманна словам-інтернаціоналізмам (наприклад «кібернетика», «філологія», «атом», «цивілізація», «автобус»). Таким чином, підкреслюючи другорядне значення етимології для розкриття сучасного стану внутрішньої форми, можна погодитись також з тезою про те, що навіть «за об'єктом дослідження та за проблематикою вчення про внутрішню форму ширше етимології» [Григорян 1983, с. 62]. Внутрішня форма слова, пов'язана з етимологією, має онтогенетичні властивості, їй могли передувати перші засоби комунікації, що ґрунтуються, за словами Ф. Клікса, на перетворенні координації руху на жести, міміку, звукові сигнали, які набувають абсолютно нового значення, в результаті чого починають незалежне, не менш стабільне існування, що характеризується все більшою диференційованістю [Кликс 1983, с. 82]. Звукові комунікативні сигнали, первинно лише супутні феномени, свого роду звукопантоміми, завдяки своїй раціональності, універсальності та диференційованим здібностям, стають важливими засобами комунікації, виділяються як конвенційні сигнали, прообрази мовних знаків. При цьому зауважимо, що умовна система сигналів могла виникнути лише в згуртованих групах представників органічного світу, коли комунікація стає важливою потребою організованого клану. Звідси колективізм (а разом з ним — і відповідні умови праці) — важлива причина виникнення мови (включаючи загальноприйняті внутрішні форми слів).

У подальшому, залежно від семантичного наповнення, сигнали перетворюються на знаки, що мають звукову форму та певний зміст. У вигляді такого змісту спочатку виступає інтелектуальний образ — внутрішня форма як основа майбутнього лексичного значення. А. М. Коршунов справедливо підкреслював: «Сформовані під впливом програм мислення, модальні уявлення, образ-мета, образи-плани, символічні образи включаються в подальший розвиток наукового пізнання, інтерпретацію знакових систем тощо» [Коршунов 1982, с. 64].

У сфері первинних образів ще не можна відокремити внутрішні форми від значень, обсяг їх змістових характеристик практично збігається. Розчленування внутрішньої форми та значення відбулося, скоріше за все, вже після того, як у процесі переходу від «архаїчного мислення» (термін Ф. Клікса) до мислення наукового людина навчилася думати абстрактно, створювати узагальнені найменування для класу предметів, відокремлювати ознаки їх категорій, що визначило відношення гомоморфізму мїж цими двома категоріями семантики. Таким чином, з розвитком цивілізації з'явилися засоби повнішого та стійкішого втілення свідомості. І перший такий засіб — штучні знаки, що є вторинними, створеними скороченим типізованим зображенням, але не самого явища, що позначується, а лише якоїсь його найпомітнішої ознаки [Ибраев 1981, с. 34].

Поруч із простими знаками виникають складні знакові конструкції, що мають більшу конкретність, наочність змістових характеристик. Саме з урахуванням складності структури доцільно розрізняти імпліцитні та експліцитні внутрішні форми.

 

3.2.2. ІМПЛІЦИТНІ ВНУТРІШНІ ФОРМИ

Імпліцитні внутрішні форми представлені, як правило, простими словами, що належать у своїй більшості до первинної лексики. Виключаючи граматичні аспекти, можна стверджувати, що непохідним мовним одиницям властива точки зору сучасного стану мови, довільність плану виразу.

Так, внутрішньою формою слова «газета» буде більш чи менш уніфікований для всіх комунікантів образ, який репрезентує одну чи кілька істотних ознак, що входять до відповідних лексичних значень. Умовно він може відповідати, наприклад, такій дефініції: «періодичне видання у вигляді великих аркушів, як правило, щоденно, яке присвячується подіям поточного політичного та суспільного життя» [Ожегов 1973]. І навряд чи виникне в когось образ венеціанської грошової одиниці дагеіта, що відповідала вартості першого вісника 450 років тому. Так само й слово «вікно» потенційно продукує спільні риси знайомого нам денотату, та, мабуть, ніхто не стане реставрувати в процесі комунікації етимологічну внутрішню форму типу «щілина для ока».

Але подібна внутрішня форма кореневого слова не однакова для всіх носіїв мови, що залежить від багатьох культурних, соціальних, ситуативних факторів. Наприклад, внутрішній формі слова «книга» відповідає образ, що включає найнеобхідніші, але нерідко різні, риси книги: можна уявити розкриту книгу, котру читаємо, можна уявити собі інкунабулу, побачену в музеї, тощо. По-різному може бути сприйнята внутрішня формл слів «людина», «дім», «ваза», «птах», «дерево».

Так, стосовно плану змісту, відносна незалежність вибору означальніка залежить від характеру означувального. У лінгвістичній літературі, з іншого боку, можна зустріти думки про те, що в початкові формі мова була цілком визначеним та «прозорим» знаком речей у намаганні бути схожими на них та відображати їх у свої формі. Мішель Фуко пише, що імена були пов'язані з тим речами, котрі означалися ними. Мови розпалися та стали несумісними одна з одною саме в тій мірі, в якій насамперед втратилася ця схожість мови з речами, які були першопричино виникнення мови. Є лише одна мова, котра зберігає пам'ять про цю схожість, через те що вона утворилася безпосередні з того первісного, нині забутого запасу слів. Це мова іврит, давньоєврейська, яка подібно до уламків містить ознаки первинного найменування [Фуко 1977, с. 83].

Незважаючи на можливу категоричність деяких історичних довідок, ми погоджуємося тут із головним висновком: «первинні слова» також мали свою внутрішню форму, що відображала специфічні риси означувальних денотатів. Про такі вживання лексичних одиниць писав ще Демокрит: «Слова ходять, ніби статуї (наявних речей), як імена, що є наслідуванням розумових видів та чисел» [цит. за: Апресян 1978]. Аналогічну думку відстоювали також гуманісти епохи Відродження Франческо Санчес [Малявина 1985, с. 39 — 41] та Кома Кузанський [Блумфилд 1968, с. 54 — 55].

З таким же правом можна стверджувати й те, що непохідні лексичні одиниці, котрими ми користуємося зараз, також мають узуальну внутрішню форму. Чи не створюємо ми сьогодні самі собі їх внутрішню форму? Чи не є для них внутрішньо формою те, що А. А. Ветров називає «розумовим образом» тріади «предмет — розумовий образ — слово».

Одним із проявів імпліцитності внутрішньої форми є їхня відносна суб'єктивність. Тому термін «внутрішня форма» можна сприймати як трохи невдалий, через що не слова мають внутрішню форму, а люди «приписують» її.

 Можна стверджувати, що й кореневі слова в цілому абстрактніше багатіше обсягом поняття, чим похідні одиниці, і разом з тим бідніше за змістом, оскільки, як відомо, обсяг і зміст поняття перебувають в зворотному відношенні [Белецкий 1981, с. 1 Буслаев 1977, с. 129—130]. Тому ми вважаємо також, що загальновживані слова в цілому мають більший обсяг поняття, чим термінологічні одиниці, але, навпаки, вужчий зміст, що зумовлює відносну близькість внутрішніх форм загальновживаних слів до їх лексичного значення. Дана властивість використовується в тлумачних словниках — у тлумаченні лексичних одиниць з багатим інтенсіоналом включаються одиниці багатим екстенсіоналом у вигляді родової ознаки. Тому дуже важливо, щоб «підказана» об'єктивна внутрішня форма максимально відповідала вимогам взаєморозуміння, зіставлялася значенні з найважливішою, всім відомою ознакою, яка легко запам'ятовується. Цим підтверджується і той факт, що сама мова з метою вдосконалення комунікації обрала шлях створення нових найменувань: абсолютну більшість нових утворень становлять саме похідні одиниці, і їхня питома вага продовжує зростати.

Проте внутрішня форма в кінцевому результаті — явищ синхронне. І властивість цю визначено станом лексичного значення, з котрим внутрішня форма зіставляється. Етимологія дослідження здатні виявити шукану чи реконструювати цілком іншу внутрішню форму, зіставлену, скоріше за все, з іі першим значенням. Але відмінною ознакою цих внутрішніх форм буде їх відповідність різним епохам розвитку мови, де вони по різному мотивуються. Незмінна складова внутрішня форма, звичайно, все менше відповідає значенню, що постійно еволюціонує. В цьому відношенні більш вигідні непохідні слова, що мають гнучкішу внутрішню форму. Отже, сутність полягає, з одного боку, у відносній стійкості внутрішньої форми похідних одиниць при наявності визначеного ступеня об'єктивності і, з іншого — у значній гнучкості, але відносній суб'єктивності внутрішніх форм кореневих слів.

В залежності від ситуації спілкування комунікативно релевантними можуть бути різні ознаки (зміст) денотата. Для студента-фізика, наприклад, поняття «електрика» під час іспиту  як особливий фізичний феномен, у побуті ж — як засіб освітлення. Але серед цих змістів завжди можна виявити одну із ознак, що є регулярною, та детермінативну актуалізовану ознаку.

Внутрішня форма простих слів в основному орієнтує на їх лексичне значення. Більше того, з деякою мірою умовно можна стверджувати, що в знайомому для учасників комунікації кореневому слові внутрішня форма у вигляді складової частини, як ознака, як образ, включається в його лексичне значення. Внутрішня форма непохідних лексичних одиниць залежить від багатьох екстралінгвістичних чинників (стану суб'єкта, його досвіду, знань, віку тощо), що не входять до кола питань, які нас цікавлять. Тому головним об'єктом нашої уваги служать більш об'єктивні внутрішні форми, представлені похідними одиницями, що піддаються безпосередньому спостереженню та дослідженню.

 

3.2.3. ЕКСПЛІЦИТНІ ВНУТРІШНІ ФОРМИ

Якщо наведене розуміння внутрішньої форми кореневих слів може викликати деякі сумніви, то в групі похідних одиниць внутрішня форма виявляється порівняно легко та однозначно. Така внутрішня форма актуалізується через різні словотворчі засоби, зокрема морфеми. Але при цьому не слід забувати, що словотворчим формантом може бути лише морфема, що надає слову нове значення, а не його відтінок, у тому числі й нульова морфема, що забезпечує перехід слова в іншу частину мови. Тому не можна, наприклад, вважати словотворчим формантом у парі слів «писати — написати» префікс «на», що надає слову в даному випадку форми доконаного виду, ми говоримо не про різні внутрішні форми, а про різні інваріанти внутрішньої форми, що відповідають різним граматичним значенням (але не лексичним). Отже, в даному випадку слід говорити про граматичні, а не про семантичні деривати. Такі засоби словотворення Е. Косеріу цілком справедливо називає модифікаторами [Созегіи 1977, с. 49 — 60], оскільки вони не є повноцінними семантичними компонентами мовних утворень і лише «модифікують» внутрішню форму, уточнюють, збагачують її.

Пропонуємо розрізняти такі модифікатори:

Формальні, що виконують виключно граматичну функцію (зробити, передати).

Семантичні, що виконують функцію свого роду семантичних квантифікаторів, інтенсифікаторів, вказівників, підсилювальних часток, емфатизаторів тощо (зеленуватий, віконце, надлюдина).

Прийменникові, до яких ми відносимо всі прийменники, що вживаються у багатоосновних утвореннях, особливо в мові науки й техніки (Театр на Подолі, реактор на теплових нейтронах, елемент для грубогуправління).

4. Ідіоматичні, які не виконують будь-якої конкретної функції, але в присутності котрих слово набувають іншого значення, яке може бути пояснено лише етимологічно (у російській мові — об’являть) Цілком зрозуміло, що одні й ті ж модифікатори, залежно від функції, яку вони виконують, можуть належати до різних типів.

У ролі словотворчих формантів можуть виступати, наприклад, у німецькій мові, напівсуфікси -геид, -гай, -агт та інші суфікси (крім семантичних модифікаторів), нульовий формант аблаут, умлаут, тобто ті словотворчі засоби, котрі здатні створювати нові слова з новим семантичним наповненням і в більшості випадків змінюють частину мови утворення, створюючи відповідно, нову внутрішню форму. Деякі форманти можут інколи, аналогічно модифікаторам, втрачати свої головні семантичні функції. Це відбувається, зокрема, в тих випадках, коли формант аґента приписується «слову», котре поза сполученням не вживається.

Внутрішня форма похідної лексичної одиниці визначається в першу чергу її морфемною структурою. Як мовний засіб репрезентації морфем здатна виступати або кореневе слово, аі субститут морфеми у вигляді словотворчого форманта. Модифікатор, таким чином, не може представляти окрему морфему, тому його функції при створенні нової внутрішньої форми є допоміжними.

Внутрішня форма, таким чином, будучи семантичною харатеристикою слова, безпосередньо пов'язана зі словотворчими особливостями лексичної одиниці. Разом з тим, не можна ставити знак рівняння між словотворчим значенням і внутрішньою формою, оскільки, як відомо, носієм словотворчого значення є формант, що лише частково визначає внутрішню формою,  словотворче значення може бути властивим низці слів зі схожою морфемною будовою, в той час як внутрішня форма слова за своєю природою «індивідуальна».

Модифікатори, як і форманти, лежать в основі словотворчого моделювання, що в значному ступені зумовлює мовний статус і будову внутрішньої форми. Тому завдання чіткої диференціації моделей, що включають різні види словотворчих засобів, є важливим також з погляду семантичних характеристик лексичної одиниці. Цікавою та перспективною видається у цьому плані класифікація Е. Косеріу [Созегіи 1977]. В словотворі німецької мови (дану схему можна застосувати й для інших мов) він розрізняє

модифікації, котрі завжди належать до однієї частини мови, де привнесена граматична функція є «неактуальною», невизначною;

розгортання — похідні одиниці, котрі завжди переходять у другу частину мови;

композиції, які підрозділяються на: а) пролексематичні — якщо один з елементів утворення є «пролексемою» (субститутом лексеми), в першу чергу елементом займенникового походження (хтось чи щось); б) лексематичні, якщо обидва елемента — лексеми, причому частина мови детермінованого елемента є частиною мови композиції. Цілком зрозуміло, що виділені типи словотворчих моделей можуть ділитися на підтипи, згідно з імпліцитними «граматичними» функціями. Наприклад, для модифікацій такі підтипи утворюють зміни роду (робітник — робітниця), квантифікацію (книга — книжка), збірність (студенти — студентство), інтенсифікацію, заперечення і т. п.; для розгортання — предикативність (краса — красивий), атрибутивність (тропічний — тропіки).

Незважаючи на всю оригінальність, класифікація Е. Косеріу відображає не всі можливі словотворчі типи, не проводить їіткої межі між модифікаторами, формантами з різною функцією, що є наслідком захоплення формальними характеристиками словотворчих елементів на шкоду семантичним особливостям лексичної одиниці.

До числа дискусійних питань належить проблема внутрішньої форми похідних та складних слів-інтернаціоналізмів. Як, наприклад, оцінити внутрішню форму слів типу «магнітофон», «морфологія», «отоларинґолоґ» та інших? При цьому доцільно розрізняти суб'єктивовану (імпліцитну) та напівекспліцитну внутрішню форму. В останньому випадку внутрішня форма легко визначається через морфемний аналіз інтернаціоналізму, що розглядається як похідне слово. З точки зору нефахівця інтернаціоналізм має виключно імпліцитну внутрішню форму, подібно до непохідних слів рідної мови. Для фахівця з інтернаціональної лексики, який обізнаний в інтернаціональних морфемах, особливо якщо він володіє кількома іноземними мовами; складне слово набуває чіткої внутрішньої форми, яка є результатом мотивації [Кияк 1985, с. 18]. Саме тому ми пропонуємо віднести внутрішню форму складних і похідних термінів-інтернаціоналізмів до окремого типу, назвавши його напівекспліцитною внутрішньою формою. Мовний статус такого типу підтверджується особливим явищем народної етимології — так званою контамінацією, коли внутрішня форма встановлюється носіями мови штучно: «купиратив» замість «кооператив», «мазилин» замість «вазелін», «гульвар» замість «бульвар». Особливо характерними є прояви народної етимології для мови неосвічених людей, а також для дитячого мовлення. Деякі контаміновані іншомовні слова увійшли до літературної мови. Наприклад, слово одинарний — це результат взаємодії слова ординарний з числівником один; верстат — зближення німецького слова дієслова верстати.

 

3.2.4. ЗАЛЕЖНІСТЬ МІЖ ВНУТРІШНЬОЮ ФОРМОЮ ТА ЛЕКСИЧНИМ ЗНАЧЕННЯМ

Внутрішні форми є лише посередниками між лексичним значенням і матеріальною мовною оболонкою, потенційно вступаючи зі значенням у відносини гомоморфізму. Щодо цього О. Потебня писав: «Внутрішня форма слова, що вимовляється мовцем, дає напрям думки слухача, але вона тільки спонукає цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова» [Потебня 1926, с. 140]. Отже, аналіз внутрішньої форми слова не завжди допомагає визначити його значення, і навпаки.

Звідси, навряд чи є підстави стверджувати, що внутрішня форма слова являє собою мовну вмотивованість (тим більше — всі її різновиди). Правильніше розглядати мотивацію як властивість внутрішньої форми, як результат її відповідності значенню, а внутрішню форму — як основу мотивації лексичноі одиниці. Тому важко погодитись з існуючою думкою про те, що «внутрішня форма — це морфосемантична структура слона, що включає морфемний склад, мотиваційне значення, що висловлюється ним, і зумовлює раціональність зв'язку його звукової оболонки та лексичного значення [Блинова 1981, с. 32]. По-перше, «мотиваційне значення» так чи інакше включає в себе значення морфем і семантичні взаємовідносини між ними. І по-друге, викликає сумнів також саме розуміння «раціональності зв'язку»: 1) чи завжди внутрішня форма створює лише іраціональний зв'язок між звучанням та значенням (відомі, наприклад, випадки «хибно орієнтовних» — термін Д. С. Лотте — найменувань).

У нашому розумінні внутрішньої форми не завжди знаходить підтвердження також теза про те, що «внутрішня форма слова — це виражена ознака мотивації» [Голев 1978, с. 7].

Неідентичність понять внутрішньої форми і мотивації ще більш наочно підтверджується аналізом багатомовних словосполучень [Кияк 1981] і особливо явищами лексикалізації та ідіоматизації значень. Так, не можна стверджувати, що ідіоматичні утворення не мають внутрішньої форми, оскільки в них дійсно відсутня мотивація (тобто має місце нездатність вивести значення цілого із значень його компонентів). Справа в тому, що, за словами А. В. Куніна, внутрішня форма фразеологічної одиниці — це сукупність буквальних значень її компонентів, що є ознаками найменувань у структурі образного фразеологічного значення, пов'язана з ним дериваційними відношеннями [Кунин 1984, с. 187]. Завдяки такій диференціації внутрішньої форми і мотивації стають можливими як експліцитне уявлення внутрішньої форми, так і розробка кількісних оцінок мотивації лексичних одиниць.

Як уже відзначалося, до лексичного значення може входити завжди лише внутрішня форма непохідних одиниць (якщо визнати її лінгвістичний статус), у похідних же одиницях нерідко присутні складники, котрі не сприяють і навіть заважають розумінню значення всього виразу. Разом з тим, внутрішня форма не претендує і не може претендувати на розкриття всього значення мовного утворення. її головна функція — чітко орієнтувати на денотат, «підказувати» головні особливості його значення, тобто бути однією з провідних ознак, що відокремлюється в значенні. Лексичне значення словосполучення чи похідного слова не є простою арифметичною сумою значень складових частин і в більшості випадків не може бути виведеним зі значень семантичних елементів, що входять до складу слів.

Таким чином, можна стверджувати, що внутрішня форма мовної одиниці не зводиться однозначно ні до етимології слова, ані до лексичного значення, ані до мотивації, ані до простої суми значень складових морфем. Внутрішня форма — це складна і багатогранна категорія, і, як всі інші категорії мови, не може бути повністю і беззастережно охоплена однією невеликою, хоча й ємною, дефініцією.

Внутрішня форма лексичної одиниці репрезентується морфемною структурою і утворює не просту сукупність значень та узусу її складових, а визначену систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів. Внутрішня форма — системна характеристика слова чи словосполучення, що виконує роль«перекидного містка» від звукової оболонки до значення. Можна також припустити, що лексичні одиниці фіксуються в нашій пам'яті в першу чергу не у вигляді комплексів фонем і навіть не у вигляді значень, а через посередність внутрішніх форм. Без них не може здійснюватися зв'язок між планом виразу і планом змісту, хоча акт комунікації, цілком зрозуміло, вносить тут деякі свої корективи. Внутрішня форма втілює той слід, котрий слово лишає в пам'яті людини. Слово відсилає людину до предмета (тобто має для нього значення) ще й тому, що воно має внутрішню форму. Незнайомі слова не маркуються внутрішньою формою, не знаходять відгуку в свідомості кому-ніканта. Тому правий А. А. Леонтьєв, стверджуючи, що в пам'яті інтерпретатора значення зберігається не «само собою», і воно пов'язане не з тілом знака (звучанням, акустичною формою), а з образом тіла знака (внутрішньою формою в нашому розумінні) [Психолингвистические проблеми семантики 1983, с. ЗО]. Підкреслюємо ще раз: в наше розуміння образу включаються лише ознаки, що входять до внутрішньої форми, як можлива складова частина всього корпусу ознак лексичного значення. Тому, будучи актом відображення за допомогою мовних засобів ознаки (ознак) денотата, внутрішня форма, з погляду апперцепції, виступає одночасно як уявлення (див. аналогічні думки в роботах: [Кудрявский 1913, с. 39; Мигирина 1977, с. 6; Потебня 1926, с. 108]).

Враховуючи наведені міркування, можна запропонувати таке робоче визначення внутрішньої форми лексичних одиниць: внутрішня форма — це розумовий інтеріоризований образ, що потенційно абстрагує і відображає у вигляді апперцепційного уявлення одну чи кілька істотних ознак денотата, викликаних і фіксованих у пам'яті носія мови зумовленою морфемною структурою слова чи виразу.

 

3.3. ВМОТИВОВАНІСТЬ ЯК ЛІНГВІСТИЧНА КАТЕҐОРІЯ

3.3.1. ТИПОЛОГІЯ ВМОТИВОВАНОСТІ

3.3.1.1. ВНУТРІШНЯ ФОРМА, ЗНАЧЕННЯ ТА ВМОТИВОВАНІСТЬ

Вивчення діалектичного зв'язку між значенням та внутрішньою формою має певний інтерес як у теоретичному, так і в прикладному аспектах. Цей зв'язок між планом змісту та планом вислову лексичної одиниці визначає, зокрема, таку мовну універсалію, як вмотивованість лексичної одиниці. Слід відмітити, що мотивація залежить не тільки від взаємовідносин між формою та змістом одного знака, але й від зв'язків з іншими одиницями плану змісту всієї мови, оскільки створення кожного нового мовного знака зумовлено досягнутим станом всієї системи. Ф. М. Березін та Б. М. Головін відзначають також, що знак не є випадковістю навіть відносно об'єкту, бо існують реальні зв'язки між об'єктами, що вказують на множинність зв'язків між словами, зокрема між вже існуючими словами та лексичними новоутвореннями [Блюм, Рабин 1990, с. 116].

Вже ці особливості мотивації ілюструють усю складність проблеми, а звідси й можливості різних підходів до її розв'язання. В усякому разі, сутність цих підходів у цілому одна: дане мовне явище є актом відображення одного чи кількох ознак предмета в його номінації засобами мови, якщо ми навіть акцентуємо насамперед дериваційні відносини між похідним та продуцентним словами. Тому не доцільно вважати, як це робили Г. Вольф (1730) або ще раніше португалець Ф. Олівейра (1536 р.), що похідні знаки вмотивовані лише позамовним чином (властивостями та відношеннями речей, які вони
означають) [цит. за: Реформатский 1960, с. 54]. Незважаючи не це, і всю видимість правильності такої думки, не слід надто зменшувати функції мовних засобів маніфестації цих ознак. Разом з тим недостатньо також розуміти мотивацію лише як відчуття носіями мови формально-семантичного асоціативного зв'язку даного слова з іншими членами вокабуляру [Дешериев 1968, с.61], оскільки асоціації виникають не з іншими словами, а з
іншими явищами, фактами дійсності, представленими в моїй
іншими членами вокабуляру.

Радянські лінгвісти завжди приділяли пильну увагу проблемі мотивації, дотримуючись точки зору, що між змістом поняття і структурою відповідного мовного утворення повинен бути прямий зв'язок; що вмотивованість лексичної одиниці зумовлюється ознаками висловлюваного поняття, базується на раціональному обґрунтуванні зв'язку між формою і змістом [Будагов, Володина, Дешериев та ін.]. Багато вчених стверджує, що невмотивованість зв'язку між формою та змістом мовних одиниць перебуває в протиріччі з визначенням взаємозв'язку між формою та змістом.

Відношення між внутрішньою формою і значенням в межах проблеми мотивації значною мірою аналогічно взаємозв'язку цілого і частини мовних виразів. О. О. Реформатський вважає: «Не можна зрозуміти ціле, не знаючи його складових, але не можна й правильно інтерпретувати складові, не розуміючи ціле» [цит. за: Іваницький, Кияк 1995, с. 5]. Розглядаючи їх взаємовідносини, слід виходити з того, що як ціле, так і йог,істини належать до одного мовного знака, і якщо мова йде про семантичні знаки, то в них не може бути незначущих частин [див. Колесник 1988, с. 73]. В частині мовного цілого мають прояв чи повинні мати прояв визначені ознаки відображеного поняття. Інші ознаки частин не втрачаються в рамках цілого, а фігурують як потенційні, але в даний відрізок часу якісно не пикористані можливості.

Внутрішня форма має також багато ознак, властивих поняттю частини в рамках мовного цілого, якщо під цілим розуміти лексичне значення. Форма (як і частина) проявляє ті вла-стивості, котрі необхідні для утворення значення (цілого). Але між даними категоріями існують і суперечності, які полягають у тому, що значення слова орієнтоване на належність даної одиниці до системи мови, тобто відображає також необхідні іпаємозв'язки між лексичними одиницями в рамках плану змісту всієї мови, в той час як внутрішня форма орієнтує головним чином тільки на відповідне значення. Звідси й наявність в цих двох категоріях різних формотворчих і відображальних компонентів.

Засобом процесу мотивації таким чином стає не значення, гі найменування, ще точніше — його внутрішня форма, котру можна інтерпретувати і як «основу мотивації» [Прядохин 1960, с.90]. Тому 3. 3. Маслова-Лашанська з повним правом стверджує, що мотивацію найменування слід чітко відрізняти від значення слова [Дубичинский 1990, с. 26]. Різниця між ними полягає також в самостійності значення, гіпостазуванні його функцій відносно мотивації мовного виразу. Наслідком такої особливості знака, за словами Д. А. Сафарової, є те, що при ясній мотивації легко виводиться не значення слова, а навпаки, и більшості випадків мотивація може бути розкрита тільки при відомому значенні слова: ясність мотивації далеко не завжди веде до розуміння значення слова [Калинович 1934, с. 255].

Вмотивованість служить сполучною ланкою між формою і «містом знака, однією із важливих його (знака) характеристик. Тому, кажучи про різницю між значенням і вмотивованістю, і іс слід забувати про різні Гносеологічні функції внутрішньої форми і мотивації. Внутрішня форма — обов'язкова семантична характеристика будь-якого слова, «розумовий образ» предмета, об'єктований соціальним досвідом людини і «підказаний» Йому структурними особливостями самого слова, вмотивованість же властива далеко не кожній лексичній одиниці, а точніше — її внутрішній формі. Розкриваючи вмотивованість слони, необхідно враховувати зіставні характеристики його ишчоння і внутрішньої форми. Межі мотивації визначаються Пі ю частиною лексичного значення, котра аналізується у вну-ірііішій формі. Семантичні складові внутрішньої форми, щвиникли випадково і не знайшли (чи втратили) відношення з відповідним лексичним значенням, не розкривають мотивації слова, а навпаки, вони зменшують, послаблюють її, роблять слово в цілому хибно вмотивованим. Вмотивованість як характеристика завжди потенційно включається цілком до внутрішньої форми, не розкриваючи при цьому всіх її необхідних сторін. Більше того, вмотивованість повинна бути не просто фіксатором спільних характеристик внутрішньої форми і значення, констатувати наявність семантичного зв'язку між ними, але й служити своєрідним індикатором як кількісних, так і якісних особливостей цих спільних складових, їх інформаційної частки в межах всього лексичного значення. Таким чином, вмотивованість мовних знаків, зокрема слів, слід розглядати як один з елементів, що забезпечують системність, а звідси, й надійність функціонування найбільш складної частини мови — лексики [Исаев 1978, с. 163].

На рівні мотивації здійснюється асоціативний зв'язок між семантичними елементами номінативної одиниці й відповідним лексичним значенням. Якщо ж такий зв'язок не реконструюється через посередність ментальних операцій комуніканта, то для нього слово позбавлене мотивації. Разом з тим, навіть якщо невмотивована лексична одиниця все ж викликає якісь випадкові і неіманентні для даного денотата апперцептивні уявлення, то це свідчить не про актуалізацію вмотивованості, а скоріше, про її відсутність, хоча внутрішня форма при цьому зберігається.

Вмотивованість — це кількісна і якісна характеристика внутрішньої форми. Внутрішня форма (хоча б історично) властива будь-якій лексичній одиниці, в той час як етимологія слів не сприяє виявленню вмотивованості. Цілком мають рацію ті дослідники, котрі вважають, що вмотивованість — поняття синхронне і її не слід плутати з етимологією (див., наприклад: [Дешериев, Протченко 1968, с. 61; Риндик 1924, с. 91]). Ми також не можемо прийняти точку зору тих лінгвістів, котрі ставлять знак рівняння між внутрішньою формою і вмотивованістю слова. Зокрема, Л. Р. Зиндер стверджує, що під вмотивованістю в мовознавстві розуміється семантичний аналіз означувально-го, семантична структура знака чи його внутрішня форма [Вироби, термінологіч. бюлетень 1935, с. 347]. До такого ж висновку приходять і деякі інші дослідники [Белодед 1980, с. 35; Дешериев 1977, с. 67; Дрезен 1936, с. 88—100; Дрозд, Дубчинський, Д'яков, с. 101 — 114]. Ми можемо погодитись з тим, що семантична структура знака втілює його внутрішню форму, проте залишання ще ніяким чином не визначає семантичного аналізу означувального, а отже, і не виявляє ще мотивації. Лише зіставний аналіз форми і змісту семантичного знака (внутріш ньої форми і лексичного значення) дозволить виявити наявність мотивації.

Виходячи з нашого визначення знака, не слід також розуміти під вмотивованістю «структурно-семантичну властивість слова, що дозволяє усвідомити раціональність зв'язку значення і звукової оболонки слова на основі його лексичної і структурної співвідносності» [Блок, Гарниш, Лангнер, Штарке 1979, с. 30]. Така властивість слова може бути притаманна фонетичній вмотивованості, але крім неї ми не виявили ніякого іншого семантичного зв'язку між звучанням слова і його лексичним значенням. Тому О. І. Блинова змушена притягти інше поняття, що відображає тільки семантичні характеристики слова — «мотиваційне значення слова», котре вона визначає як значення, виражене за допомогою морфемного складу слова; воно відрізняється від словотворчого і граматичного тим, що, як і лексичне, є індивідуальним значенням даного слова [Блок, Гарниш, Лангнер, Штарке 1979, с. 31]. Але таким чином ми знову повертаємося до поняття внутрішньої форми, котра, згідно з О. І. Блиновою, являє собою морфосемантичну структуру слова, що включає морфемний склад і мотиваційне значення, що виражається ним і зумовлює раціональність зв'язку його звукової оболонки і лексичного значення [Блок, Гарниш, Лангнер, Штарке 1979, с. 32]. Отже, тлумачення виділених тут понять створюють замкнене коло, з котрого може допомогти вийти трактування мотивації як характеристики внутрішньої форми, що є стороною семантичного мовного знака.

Поняття мотивації належить тільки до складних морфемних утворень і не притаманне непохідним словам; в цьому має прояв ще одна відміна мотивації і внутрішньої форми в нашому розумінні. А. І. Смирницький, зокрема, відмітив: «Принцип умовності належить до простих, нечленованих одиниць, фактично — морфем. В складних утвореннях виступає вже принцип вмотивованості — поруч, звичайно, з принципом умовності, оскільки до складних угворень входять і прості одиниції [Акуленко 1971, с. 88]. Непохідні лексичні одиниці, морфеми, можуть бути вмотивовані тільки через семантичний перенос чи звуконаслідувальні асоціації [Будагов 1953, с. 34].

Більш експліцитно вмотивованість проступає в складнш словах, набуваючи в їх універсалізованих варіантах (наприклад, дериватах) трохи латентного характеру. Тому Д. М. Шмельов вважає, що «вмотивованість на рівні слова — чи то йдеться про значення похідного слова, чи про похідне значення -це завжди часткова вмотивованість... Вмотивованість на рівні сполучення слів — це, як правило, повна вмотивованість, в цьому сутність словосполучень як таких...» [Михальченко 1968, с. 269] Вмотивованість похідних одиниць виступає в основному як результат цілеспрямованого словотворчого процесу, що визначається наявністю в лексичній одиниці, поруч з її непохідною кореневою частиною, принаймні одного словотворчого форманта, під яким ми, слідом за І.З.Улухановим, розуміємо «найменше в формальному та семантичному відношеннях словотворчий засіб (засоби) з числа тих засобів, котрими будь-яко слово відрізняється від слів, що перебувають з ним у відношеннях мотивації» [Леонтьев 1990, с. 8].

Зіставляючи вмотивованість складних і похідних слів, відмітимо, що практично всі особливості мотивації дериватів в більшому чи меншому ступені властиві й складним словам. Тому вважаємо за доцільне виведення однакових критеріїв об'єктивної оцінки вмотивованості для всіх лексичних одиниць.

 

3.3.1.2. ВИДИ ВМОТИВОВАНОСТІ

Вмотивованість може мати різний характер, залежно від того, яку зі сторін аналізованого поняття підкреслює відповідний вираз. З.Ульман пропонує розрізняти три види мотивації: 1) фонетичну, чи природну (наприклад, для вигуків), 2) морфологічну (інколи її називають морфематичною, оскільки вона притаманна складним і похідним словам); 3) семантичну (яка враховує семантичні зв'язки між компонентами найменування та явищем переусвідомлення) [Лотте 1982, с. 255], Відповідно до цієї відомої класифікації І. 3. Торопцев виділи»: три способи мотивації: 1) мотивацію через наслідування, 2) мотивацію через ознаку; 3) мотивацію через зміст [Крючко-ва 1988, с. 59 — 60]. В. Г. Гак називає фонетичну вмотивованість абсолютною (чи зовнішньою), інші види — відносною (чи внут рішньою) вмотивованістю, що може бути морфологічною (значення слова витікає зі значення складових його частин) і семантичною (значення утворюється через переусвідомлення) [Будагов 1953, с. 34].

Для багатьох слів можуть бути притаманні різні комбінації цих видів мотивації. Для мови точних наук фонетична вмотивованість не є типовою. Вона одночасно мінлива і суб'єктивна і тому в меншому ступені, ніж морфологічна вмотивованість, припускає підрахунки, піддається точному аналізу. Як підкреслював також О. Е. Супрун, фонетична вмотивованість є менш застосованою до мовних одиниць, що становлять план виразу знака [Исаев 1978, с. 163]. Ці особливості послужили причиною того, що в цьому дослідженні проблеми фонетичної мотивації не розглядаються, і всю нашу увагу звернено на питання двох інших видів мотивації. Слід також відмітити, що не завжди можна чітко розмежувувати види вмотивованості, що розрізняються в лінгвістиці. Наведемо кілька типових прикладів. Так, К. А. Тимофеєв вважає, що лексична мотивація (тут автори не роблять різниці між «мотивацією» і «вмотивованістю») стосується окремих слів, що утворюють словотворчий ряд. Лексичну мотивацію мають головним чином похідні слова, словотворча мотивація властива всім повнозначним словам, які мають морфемну структуру [Короткий рос.-укр. техн. словник 1924, с. 33]. З такими визначеннями не зовсім узгоджується інше відоме тлумачення: «Словотворча мотивація — це відношення між двома однокореневими словами, значення одного з яких або а) визначається через значення іншого, або б) є тотожним значенню іншого у всіх своїх компонентах, крім Граматичного значення частини мови...» [Килимова 1988, с. 133].

Інший приклад. В. В. Левицький називає семантичною вмотивованістю зумовленість значення даного найменування (імені значенням імені іншого предмета (тобто образність, переусвідомлення), а морфологічну вмотивованість визначає як зв'язок значення слова і його морфологічної структури [Дрезен 1935, с. 21]. В. М. Лейчик вважає, що якщо пояснюється нове слово іншим словом, на базі якого воно було утворене, то ми маємо справу зі словотворчою вмотивованістю; якщо ж пояснюється нове значення попереднім значенням, то ми маємо справу з семантичною вмотивованістю [Дрінов, Сабалдир 1934, с. ЗО], наприклад, «лазерний принтер» від «струменевого принтера».

Все це свідчить про нечіткість меж між цими видами вмотивованості, що одночасно є наслідком їхнього безпосереднього взаємозв'язку. Причину деякої неузгодженості та нераціонального нагромадження термінів ми бачимо також у недиференційованості семіотичних функцій вмотивованості та внутрішньої форми, у невизнанні окремими лінгвістами особливого категоріального статусу останньої. Слід також відмітити й те, що наведена класифікація видів вмотивованості С. Ульмана не виділяється достатньою пояснювальною силою. Вона зазнала істотних змін, які інколи нераціонально ускладнюють метамову лінгвістичної теорії.

Спробуємо систематизувати головні підходи до визначення категорії, що тут розглядається, та побудувати коротку типологію мотивації лексичних одиниць. По-перше, вважаємо за доцільне розрізняти два плани вмотивованості: мовну та мовленнєву. У плані мовлення ми маємо справу з валентною чи и-форентною (терміни цілком умовні) вмотивованістю, котру І II. Мельников називає «вмотивованістю за змістом» і стверджує, що вибір мовного знака для заданого поняття є вмотивованішим, але особливим чином, через асоціації понять актуального значення з опорним значенням цього мовного знака [Демшиц 1986, с. 4].

На мовному рівні ми розрізняємо три види вмотивованості: 1) знакову (семіотичну); 2) формальну (словотворчу); 3) змістову (інтенсіональну). Знакову вмотивованість можна розуміти як вмотивованість у слабкому змісті, і вона властива всім лексичним одиницям, що реально функціонують у мові у вигляді мовних знаків. При цьому «структура знака не може не бути вмотивована структурою означувальних елементів об'єктивного світу» [Вартаньян 1987, с. 28 — 29]. Даний вид вмотивованості не вимагає кількісних вимірів чи логічної верифікації. Тут слово мотивується самим фактом існування та вжитку. Справа в тому, що в мові не існує абсолютно невмотивованих слів. Всі вони взаємопов'язані з відповідним значенням хоча б до рівня спільної лексико-семантичної категорії. Ще Парацельс образно стверджував, що в природі нема скритих речей, і якщо навіть визначені речі перебувають в скритому стані, то вони все одно не залишені без зовнішніх видимих ознак з особливими відмітинами — подібно до того, як людина, що закопує скарб, мітить це місце, щоб його можна було знайти [див. Лотте 1971, с. 72]. До цього залишається лише додати, що будь-який скарб тим легше виявити, не сплутати з іншими, чим визначнішою буде мітка. Отже, якщо слово не вмотивоване своєю предметною співвіднесеністю, то його здатні мотивувати деякі системні характеристики, хоча, цілком зрозуміло, бажаною є конкретна співвіднесеність форми та змісту мовного знака, що передбачається іншими видами мотивації лексичних одиниць.

Виходячи з нашого розуміння мовного знака та його двох форм, ми розділяємо формальну вмотивованість на два типи: 1) вмотивованість за зовнішньою формою (тобто фонетична чи абсолютна, чи експліцитна вмотивованість, наприклад, «ґелґотати»); 2) вмотивованість за внутрішньою формою.

Оскільки фонетична вмотивованість не є об'єктом нашого розгляду, зупинимося докладніше на другому типі. Внутрішня форма як апперцептивний образ, який визначається морфемною структурою слова чи виразу, що передбачає врахування їхніх морфологічних і семантичних особливостей. Тому, кажучи про вмотивованість за внутрішньою формою, слід розрізняти відповідно морфологічну та семантичну мотивацію.

Морфологічна мотивація визначається насамперед словотворчою моделлю лексичної одиниці, в той час як семантична є результатом взаємовідносин між словотворчими формантами і основою, між новим і попереднім значенням, між різними модифікаціями внутрішніх форм (наприклад, інтенсифікації, квантифікації, зменшення, вказівки тощо, про що вже говорилося). Різниця між морфологічною і семантичною мотиваціями особливо чітко має прояв у складних словах, де структурні особливості відступають на другий план, а визначну роль відіграє саме «семантичне прочитання» взаємозв'язків між словами-еле-ментами. До семантичного типу мотивації слід віднести також переусвідомлення, де структурна модель нового утворення залишається без змін, тобто морфологічна мотивація не має прояву. Але, враховуючи одночасно тісний взаємозв'язок і деяку розмитість меж між цими підтипами мотивації, доцільно об'єднати їх в один тип — семантико-морфологічну мотивацію, що всебічно характеризує структурно-семантичні особливості словотворчої архітектоніки лексичної одиниці.

Особливим варіантом семантико-морфологічної мотивації є абревіатурні утворення, і так само, як і Є. С. Кубрякова, вважаємо, що скорочені варіанти слів чи виразів мотивуються їх повною формою [Володина 1993, с. 13; Вакуленко 1995, с. 36]. Умовно назвемо це явище посередньою мотивацією. Винятки тут можуть складати абревіатури типу «профорг», «вуз», «загс», що майже втратили ознаки скорочення і перетворилися на повноцінні слова, хоча сліди імпліцитного все ж залишаються помітними.

Завершивши короткий аналіз типології вмотивованості (на понятті змістовної мотивації ми зупинимося далі), зобразимо її схематично, надавши виділеним видам і типам їх відповідного рівня в умовній ієрархії.

 

3.3.2. ЗМІСТОВА ВМОТИВОВАНІСТЬ

Процес семантико-морфологічної мотивації як основа утворення внутрішньої форми похідних і складних лексичних одиниць, функціонуючи на словотворчому рівнівсе ж далеко не завжди зумовлює відображення у внутрішній формі найбільш релевантних елементів значення. Тому нам здається практично обґрунтованим поняттєве розмежування термінів «мотивація» і «вмотивованість». Ми вважаємо, що «мотивація» — цілеспрямований процес, а «вмотивованість» — бажаний результат відображення в лексичній одиниці засобами мови визначеної ознаки (ознак) денотата, що входить (входять) до корпусу ознак його лексичного значення. Розрізнюючії подібним чином поняття мотивації і вмотивованості, І. 3. Торопцев пише: «Не будучи невід'ємною властивістю, вмотивованість слів може бути втрачена, чого не можна собі уявити у відношенні мотивації» [Крючкова 1988, с. 124]. Таким чином, використовуючи запропоновані нами терміни, будь-який процес створення нової внутрішньої форми — це одночасно про цес мотивації, але ще не вмотивованості як результат процесу, Відзначимо, що поняттю мотивації тут відповідає семантико-морфологічна вмотивованість, а під вмотивованістю розуміється змістовна (інтенсіональна) вмотивованість.

На змістовному рівні виявляється вмотивованість як зв'язувальний елемент між формою і семантичним змістом мовного знака. Тому ми цілком погоджуємося з Р. Бартом, котрий стверджує, що знак є вмотивованим, якщо між означальником і означеним існує відношення аналогії [Белодед 1980, с. 13]. Інакше кажучи, вмотивованість на змістовному рівні — це «властивість, яку має план виразу знака, що виявляє недовільні відношення з його змістом» [Реформатский 1967, с. 22]. Нагадаємо, що, згідно з нашою інтерпретацією, внутрішня форма з погляду ономасіології безпосередньо пов'язана з планом виразу, а з погляду семасіології — з планом змісту. Змістовна вмотивованість характеризує здатність внутрішньої форми відображати найбільш релевантні ознаки мовного змісту слова чи виразу, тобто розкриває її структурно-семантичні особливості в зіставленні з лексичним значенням. Інтенсіональна вмотивованість синтезовано враховує як словотворчу структуру, так і змістову сторону мовного знака, що зумовлює системне дослі дження форми й значення. Така вмотивованість визначає ступінь відповідності внутрішньої форми лексичному значені і, кажучи термінами теорії управління — ефективність і надібність побудови внутрішньої форми. З цього витікає також, що вмотивованість — це та кількість інформації (при її найширшому розумінні), що включена до внутрішньої форми, котра знайшла відображення у відповідному значенні лексичної одиниці. Виходячи з вищезгаданого, можна запропонувати визначення змістовної вмотивованості, що використовується нами в практичній роботі: змістовна вмотивованість — це структурно-семантична характеристика лексичної одиниці. Ми вважаємо, що застосування для вивченого мовного явища терміна «змістовна (чи інтенсіональна) вмотивованість» є цілком доречним, оскільки він відображає наважливіші характеристики більшості наведених вище типів вмотивованості, всебічно аналізуючи дане явище. Така вмотивованість аналогічна поняттєвій вмотивованності, що протиставляється науковій, чи поняттєвій вмотивованності, і мовній, чи загальновживаній вмотивованості. При подібному підході до визначення змістовної вмотивованості на перший план висувається не спосіб побудови одиниці сам собою, а структурні особливості, норми у зіставленні з лексичним значенням, відображують можливості слова, що заключають у своїй будові ознаку означувального.

Змістовна вмотивованість здається нам найбільш важливим чинником, бо одна з умов мовної досконалості — це вимога, щоб мотивованість «була, наскільки це можливо, не зовнішньою, умовною, а внутрішньою та логічною, щоб вона розкривала сутність самого поняття» [Боярова 1994, с. 76]. Е. Вюстер називав дану властивість форми наочністю поняття чи самостійною зрозумілістю її. Звичайно, такі вимоги особливо важливі для науково-технічної термінології і менш прийнятні в загальновживанній лексиці.

На противагу внутрішній формі, змістовна вмотивованість не завжди перебуває в прямій залежності від кількісного складу основ стійкого словосполучення. Таке явище більше притаманне термінологічним одиницям. Таким чином, між внутрішньою формою, мотивацією та вмотивованістю виявляють відміни як у гносеологічному, так і функціональному. Спробуємо їх систематизувати:

Мотивація — процес, внутрішня форма — засіб, вмотивованість — результат словотворчого акту.

Внутрішня форма — регулярна характеристика будь-якого слова, мотивація, властива не всім одиницям мови (відсутня, наприклад, у кореневих словах), вмотивованість — факультативна характеристика у словотворі, тобто при наявності одного й того ж акту мотивації вона може реалізуватися чи ж втрачати свою актуальність.

Вмотивованість — наслідок взаємовідносин між внутрішньою формою і значенням, в той час як моти вація зорієнтована головним чином на внутрішню форму.

Вмотивованість і мотивація є явищами синхронними, внутрішня ж форма може припускати також розкриття етимології мовних одиниць.

Ступінь мотивації змінюється у зв'язку з еволюцією значення слів, в той час як їхня внутрішня форма є більш стабільною.

Вмотивованість надає внутрішній формі властивість екзоцентричності, тобто зверненості до визначення, «висвітлення» найбільш яскравих сторін денотата.

Вмотивованість і внутрішня форма (як і мотивація) можуть відрізнятися за обсягом включеної до них інформації.

Виходячи з обсягу інформації, можна розрізняти: 1) повну вмотивованість внутрішньої форми (коли форма висловлює ознаку, що цілком входить до значення); 2) часткову вмотивованість (коли існує спільна для внутрішньої форми і лексичного значення частина мовного змісту одиниці); 3) відсутність вмотивованості (жодна морфема, що входить до складу внутрішньої форми, не знаходить відповідності в значенні); 4) абсолютну вмотивованість — малопоширений тип (повний збіг семантичних ознак внутрішньої форми і лексичного значення).

Абсолютна вмотивованість внутрішньої форми — цілком рідкісне явище в мові, що також свідчить про його самореґуля ційні здатності, оскільки неможливим було б спілкування за допомогою «слів-монстрів», внутрішня форма котрих завжди збігалася б з лексичним значенням. Одна з особливостей мови полягає саме в гомоморфному використанні знаків як реаліи що синтезують цілі семантичні «згустки» і конвенційно вживані всіма носіями мови. Що ж стосується повної мотивації внутрішньої форми, то тут слід підкреслити важливість даного явища, оскільки форма, цілком узгоджена зі значенням, білі, ше сприяє взаєморозумінню, ніж форма, що включає «зайві» чи нерелевантні для значення характеристики.

Наше викладення поняття мотивації було б неповним, якбі ми не згадали ще одну її суттєву особливість: змістовна вмотивованість по-різному може себе проявляти залежно від мовного узусу. Насамперед це стосується розмежування мови на на згальновживану лексику та науково-технічну термінологію. Тут існують різні вимоги до мовних одиниць стосовно їх вмотивованості, що пов'язано з особливостями функціонування слів у цих шарах лексики. Не менш істотними є також відмінності змістовної мотивації в плані мікролінгвістики, тобто на рінві індивідуального вжитку чи сприйняття лексичних одиниць.

Питання, пов'язані з цими та іншими особливостями прояву змістовної вмотивованості, є вельми важливими і ще чекають на своє розв'язання. Розглядаючи дану проблему, ми не ставили за мету остаточно розв'язати дискусію про внутрішній форму і вмотивованість та отримати при цьому чіткі дефініції згаданих категорій. Це була спроба термінологічно і онтологічно розмежувати взаємопов'язані поняття, намітити деякий спільний підхід до їх дослідження. Не виключено, що розгляданим тут поняттям мотивації та вмотивованості можна дати трохи інші трактування чи знайти інше термінологічне визначення.

 

3.4. МОТИВАЦІЙНІ АСПЕКТИ НОМІНАЦІЇ

3.4.1. ДОВІЛЬНО ЧИ ВМОТИВОВАНО?

Як вже відзначалося, дослідники припускають, що перші слова людини, подібно похідним словам, в своїй прагмантичній формі також відображали певні сторони поняття. Ці припущення лягли в основу відомої в науці дискусії «довільності» і «відприродності» найменувань, представлені її теорії фюсей і тесей, що бере свій початок ще за часів Плат она у діалозі «Кратил» (див. докладніше: [Амосова, Апресян, 1988, с. 25; Журавлев 1982, с. 3-6; Ожегов 1973; Реформатский 1960, с. 8]).

В наш час існує багато теорій, що торкаються проблеми номінації, але це не входить у задачу нашого дослідження. І в сучасній лінгвістиці нерідко можна почути думку про випадковість ознак для найменування. Проте більшість мовознавців, термінологів, носіїв мови все більш усвідомлюють восхідність узгодженого утворення і вжитку імен, враховуючи невідповідності їх внутрішньої форми лексичному значенню.

Говорячи про проблему знака, особливості його форми і змісту, ми виділили головні відношення між семантичним і акустичним знаками лексичної одиниці і фактом дійсності. Так, між звуковою оболонкою і значенням існує відношення значення, котре реалізується через внутрішню форму; значення в свою чергу, виконує функцію відображення об'єктивної дійсності, на яку вказує акустичний образ. Вказівна функція  - посередній зв'язок з актом номінації. Але таке розуміння ще недостатнє, бо воно не відображає всі необхідні сторони виникнення і реалізації цього лінгвістичного акту. Ми дотримося думки, що вказівка — це лише ярлик, мітка, через рядність яких у мові акустичним чином маркуються факти свідомості.

Такий процес зовсім не орієнтує на поняттєву стоянку предмета, відображає лише зв'язок між акустичним об’єктом і дійсністю, обминаючи світ мовних значень.

Таким чином, мовна номінація в своєму широкому сенсі включає дві функції — вказівки і визначення: один знак (асемантичний) з його сигналом і змістом і форму семантичного знака (відповідну внутрішню форму). Значення лексичної одиниці, хоча і має враховуватись в акті номінації, не є складовою частиною даного процесу, оскільки воно не визначає безпосередньо вказівок [Исаев 1979, с. 79].

За допомогою однієї лише вказівки можуть утворюватися нові непохідні одиниці. Вони виникають в цілому самі собою, ізольовано від значень, як ярлики предметів. Цілком зрозуміло, що неможливо всі явища, факти, властивості об'єктивної дійсності позначити лише непохідними одиницями. Це, по-перше, перетворило б мову в набір символів-етикеток; по-друге, між лексичними одиницями не спостерігався б мовний системний зв'язок, тобто семантичний бік мови значно збіднів би; по-третє, ускладнилося б сприйняття мови і її використання, що обов'язково відбилося б на взаєморозумінні користувачів мови. Сама мова спростилася б до рівня сучасних машинних мов.

В своїй початковій стадії виникнення і становлення мова складалася саме з таких одиниць, кількість яких цілком задовільно відображала первісні сфери життя. В. Гумбольдт, розкриваючи особливості ґлотоґенези, припускав, що прамова складалася з одних коренів. Вона нараховувала достатню для комунікації кількість слів і за їх допомогою могла описувати будь-яку ситуацію, що виникала в процесі спілкування [Буренина 1988, с. 110— 117]. Але з розвитком суспільства виникали все нові потреби відображення в мові нових форм буття, результатів досвіду, прогресу, знань тощо.

Цілком логічним наслідком прогресу й великих самореґуля-ційних потенцій мови було конструювання нових мовних форм на матеріалі вже відомих, а також виникнення словотворчих засобів на основі універсалізації. Це природним чином накладало і продовжує накладати певні обмеження на відображу-вальні здатності внутрішньої форми. Насправді, якщо на перших порах форми непохідних слів виконували функції власних назв, тобто їх внутрішня форма в цілому включається до значення, то такі відповідності в більшій чи меншій мірі порушуються на стадії словотвору, оскільки сполучення слів і словотворчих формантів не створюють нових значень, що складаються з суми їх окремих значень. Неважко здогадатися, що з виділенням внутрішньої форми з лексичного значення починає функціонувати явище вмотивованості мовних одиниць. Тому на рівні словотворчості, похідності, тобто там, де існує об'єктивована внутрішня форма, стає необхідним високий ступінь змістовної мотивації.

Само найменування повинно значною мірою орієнтувати на відповідні значення, втілюючи в собі одну з ознак поняття. Розкриваючи процес номінації, С. С. Маслова-Лашанська пише: «Спосіб найменування предметів на основі наявної назви ознаки припускає наявність трьох моментів: це, по-перше, реальна мотиваційна ознака предмета, тобто позамовна основа найменування; по-друге, мовний вираз мотиваційної ознаки; по-третє, спосіб створення нового імені на базі мовного матеріалу, за допомогою котрого зображується мотиваційна ознака. Сполучення цих трьох моментів і визначає структуру найменування» [Дубичинский 1990, с. 27].

Найменування предмета, явища, властивості повинно «підказувати» значення, орієнтувати на змістовну сторону, а не просто фіксувати одиницю в мові. Отже, розкриваючи одну зі сторін поняття, слово відсилає до всього його (поняття) обсягу. Найменування, що орієнтують на зміст поняття, відображають одночасно багато системних характеристик лексичних одиниць, оскільки поняття, як і факти реальної дійсності, взаємопов'язані. В цьому полягає ще один взаємовизначний зв'язок між номінацією і вмотивованістю. Таким чином, стає зрозумілою необхідність вмотивованого утворення найменувань не лише з точки зору зручності зберігання знаків у пам'яті, але й з урахуванням вимоги системності мови, що не в останню чергу зумовлює взаєморозуміння між учасниками комунікації.

На особливу увагу заслуговує проблема нормалізації науково-технічної термінології, що складає зараз переважну частину соціолінгвістичного фонду, причому ця величина має тенденцію до постійного зростання. Термінологічний вибух, що спостерігається, вимагає все більш пильної уваги лінгвістів. Тер-мінологи повинні не тільки реєструвати, відбирати, рекомендувати терміни, що вже склалися, але й спрямовувати всі тер-мінотворчі процеси відповідних наук. Можна погодитися з думкою про те, що науки — це добре організовані мови в тій же мірі, в якій мови — це ще не розроблені науки [67, с. 142].

Як вважають сучасні лінгвісти, відсутність впорядкованої єдиної термінології ускладнює підготовку і спілкування наукових і науково-технічних працівників (в межах однієї країни і в інтернаціональному масштабі), укладання технічної документації нерідко призводить до помилок в розв'язанні науково-технічних питань. Сучасна мова науки і техніки вимагає від термінологічних одиниць однозначності в межах однієї галузі, повноти відображення значення, поняттєвої точності й, разом з тим, стислості викладення.

Ці завдання безпосередньо пов'язані з проблемами впорядкування змістовної сторони мовних одиниць, отже, з питаннями внутрішньої форми і лексичного значення. Звідси витікають необхідність вдосконалення мови, в тому числі й відбір внутрішніх форм, орієнтованих на значення, недопущення довільності у використанні й побудові мовних виразів.

 

3.4.2. ДО ЧИ ПІСЛЯ УТВОРЕННЯ ПОНЯТЬ?

Без внутрішньої форми лексичної одиниці и номінації не має мовної повноцінності. Нове найменування, як вже відзначалося, повинно відображати одну з ознак (бажано найважливішу) лексичного значення, чіткіше орієнтувати і предмет, виділяти його з будь-якої сукупності інших предметів. Для того щоб побудувати слово, необхідно знати хоч і деякі ознаки поняття, котре стає об'єктом номінації.

На наш погляд, не можна категорично стверджувати, що «озброївшись словом-міткою, людина вже може розпочати ту роботу із зіставлення й узагальнення, котра призводить до вищого результату — формування поняття» [Дирингер, с. 70]. Найменування поняття виникає тоді, коли закладено певні передумови поняггя, коли, образно кажучи, вимальовуються вже його «контури». Інакше таке слово-мітка не може претендувати на роль точного інструмента формування поняття, зображені їм ознаки носитимуть чисто випадковий характер, як це слово повинно вже з певною точністю і в необхідної аспекті ідентифікувати відповідне поняття, акцентувавши і одночасно його своєрідність і спорідненість з іншими поняттями. Для того щоб назва вказувала на денотований клас предмот понять, вона повинна відображати хоча б одну з їх ознак.

Цей процес особливо чітко має прояв у науково-технічній термінології. У вступі до свого словника Юшманов пише: «У побудові нового терміна чи впорядкуванні термінології, як правило, вже є відомим зміст відповідного поняття, зафіксовано його істотні ознаки. В ідеалі між змістом поняття, його ознченями і структурою терміна повинен бути прямий зв'язок, тоді вибір вмотивованості терміна зумовлюється ознаками вираженого ним поняття» [Мусаев 1965, с. 4 — 5]. Ці особливості притаманні не тільки побудові нових термінів. Процес нормалі ції термінології також відбувається, як правило, на тій і І розвитку відповідної технічної галузі, коли остання в осінні му завершує формулювання своїх головних задач, засад, термінів, понять, після чого лише можна приступити до свідом утворення і врегулювання вмотивованих назв.

Поняття фіксується в мові у вигляді значення. Останні же маркується за допомогою внутрішньої форми. Ми розрізняємо такі найголовніші етапи мовної номінації: 1) вияв деяких особливостей нового поняття; 2) виникнення слова-мітки (цей етап не завжди має місце); 4) уточнення внутрішньої форми на основі значення; 5) вдосконалення терміна в процесі його функціонування, що відображається, в першу чергу, й на значенні; 6) зміни у сфері значення, що спричиняють певні зміни внутрішньої форми, яка таким чином відповідає своєму мовному змістові (значенню). Отже, слово може ще не з'явитися, але «контури» поняття вже існують, оформлюються описово, «відточуються» і лише потім виникають мовні «мітки», котрі також повинні пройти через «відточення» у використанні, поки не будуть прийняті й застосовані носіями мови чи словниковими джерелами, хоча цьому процес еволюціонування внутрішньої форми й значення не закінчується.

 

3.4.3. ЕКСТРАЛІНГВІСТИЧНІ ЧИННИКИ НОМІНАЦІЇ

У процесі мовної номінації здійснюється також  взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Для слухача сприйняття змісту в цілому є об'єктивним, в той час для того, хто говорить, цей зміст має в багатьох аспектах суб'їктивний характер. В. З. Панфілов пише: «Мислення ідеальне (і в тому числі, ідеальна сторона мовних одиниць). Проте мислення одного індивіда та ідеальні сторона мовних одиниць, що використовуються в процесі  вивчення для іншого індивіда, постає як об'єктивне явище, що існує поза і незалежно від нього» [Исаев 1970, с. 13].

Взаєморозуміння вимагає максимальної відповідності об'єктивних і суб'єктивного чинників з метою досягнення найбільшої ефективності мовленнєвих контактів. Далеко не останню роль тут відіграють правильно утворені внутрішні форми, що сприяють розкриттю змісту повідомлень, розв'язанню багатьох проблем, методики викладання іноземних мов, впорядкування і багатьох інших питань.

Неважко зрозуміти, яку допомогу в «підказуванні» терміна, його значення можуть надати вмотивовано утворені форми. У зв'язку з цим можна розрізняти два види внутрішніх форм: ті, що орієнтують (орієнтовні), і ті, що не орієнтують (неорієнтовні). Останні діляться на нейтральні та фальшиво орієнтовні (терміни Д. С. Лотте).

О. І. Блінова, підкреслюючи особливу практичну важливість явища вмотивованості в процесі термінологічної номінації, пише: «Слід максимально використовувати функціональне навантаження внутрішньої форми слова-терміна і бережливо ставитися до фактора його мотивації, бо вдало обрана при створюванні терміна внутрішня форма може служити знаряддям пізнання розвитку наукового поняття» [Бок, Гарниш, Лангнер, Штарке 1979, с. 36].

Радянські лінгвісти завжди приділяли пильну увагу вмотивованому утворенню мовних форм. А. Д. Швейцер і Л. Б. Нікольський пишуть: «Для соціолінґвіста важливо в рівній мірі й те, що говориться, і те, як це говориться, тобто форма, в котру заключається повідомлення» [Маслов 1987, с. 155]. Розглядаючи мотиваційні аспекти номінації, при дослідженні проблем словосполучення необхідно враховувати не лише його коліґаційну (морфосинтаксичну) і колокаційну (лексико-фразеологічну) основи, але й такі фактори, як «поняттєва і соціолінгвістична зумовленість словосполучення» [Колца, Тукан 1971, с. 14].

Недооцінка соціальних чинників у процесі номінації може не тільки відбитися на акті комунікації, але й безпосередньо шкодити самому соціальному явищу. У газеті «Известия» наведено цікавий приклад з підприємством-гігантом під назвою Атоммаш, яке до січня 1976 року звалося малопривабливою абревіатурою ВЗТМ. Перейменування різко потягло за собою приплив свіжої робочої сили, особливо молоді. Те ж саме спостерігалося після заміни «КМК-2» на «Запсиб», «БАЖДМ» на «БАМ». Все це свідчить про те, що престиж будь-якої справи, будь-якої кампанії не в останню чергу залежить і від назви. Головними критеріями вдалої назви можна назвати такі: по-перше, інформативність, по-друге, правильність, по-третє, милозвучність та інші зручності. Особливо це стосується назв фірм та компаній в умовах ринкової конкуренції. Психолог В. М. Шепель стверджує, що невдала назва професії може викликати хибні асоціації [Михальченко 1976, є. 88]. Науковець наводить цілу низку таких невдалих найменувань: «башмачник» на залізничному транспорті, «кочегар», «прибиральниця» в багатьох галузях господарства . Важко переоцінити роль лінгвістів, яку вони можуть і зобов'язані відіграти у справі повноцінного, життєздатного створення і застосування мовних форм. Відомий польський мовознавець В. Дорошевський писав про укладачів словників: «Завдання тих, хто працює над мовою, а особливо над словниками, — будувати мости взаєморозуміння між людьми».

Дуже велику увагу ролі мови в суспільному житті приділяли політичні лідери. Особливо це стосується політичних систем, що тяжіли до тоталітаризму. Співвідносний ідеології мови та мовознавства розглядалися, як правило, в двох взаємопов'язаних аспектах: 1) використання ідеологією мови як знаряддя пропаганди; 2) мова як об'єкт ідеологічної боротьби [Білодід, Корнілов, Нерозняк, Вакуленко М., Вакуленко О. 1996, с. 3]. Цілком логічним наслідком взаємовпливу мови та ідеології було виникнення в лінгвістиці поняття ідеологеми, що забезпечувало методологічну релевантність поняття й виразу в соціолінгвістиці та утворювало компоненти способу комунікації даного суспільного ладу [Исаев 1971, с. 61—67].

Змістом мовної політики будь-якого тоталітарного суспільства було маскування під принципи гуманізму, миролюбства, інтернаціоналізму, демократії, що обов'язково вимагало їх мовного представлення через посередність однозначних, загальнозрозумілих і загальноприйнятих форм. Так, комуністична пропаганда досить часто оперувала такими привабливими ідео-логемами, як «загальне та повне роззброєння», «пакет мирних ініціатив», «зона миру», «люди доброї волі», «миролюбна політика радянського уряду», «світле майбутнє» поруч із такими, як «імперіалістичне оточення», «буржуазний націоналізм», «агресивний блок НАТО». Комуністична чи нацистська пропаганда нерідко вдавалася до мовних спекуляцій, майстерно оперуючи фактором невідповідності об'єктивного і суб'єктивного в поняттях, що знаходить своє відображення у внутрішніх формах. Це явище можна також характеризувати з погляду психології: «Узагальнений образ сприйняття зіставляється з назвою, і тим самим зумовлюється зворотний вплив слова на подальше сприйняття» [Будагов 1974, с. 172]. Все це відбувається тому, що завдяки відносній умовності зв'язку знаків природної мови з дійсністю виникає можливість значного розвитку конструктивних, прогностичних, інтерпретативних здатностей людської свідомості [Кияк 1994, с. 119] і, отже, вплив на свідомість. Якщо для слухача ідеальна сторона мовних засобів того, хто говорить, постає як об'єктивний фактор, то, перекручуючи ці засоби на вигідний лад, можна впливати на «розуми та серця» тих, хто сприймає інформацію. Всі антигуманні державні формаци спекулятивно використовували методи словесного впли ву на маси. Звернемося до «досвіду» нацистської системи Третього рейху. Гітлерівські амбіції, спрямовані на оволодіння не лише цілим світом, але й, насамперед, розумом як пригноблених народів, так і своєї «елітарної раси», закликали до використання, здавалося б, традиційних і нейтральних внутрішніх форм, але в них вкладалося «нове», жорстоке, переусвідомло не, нацистське значення. Німецький лінгвіст і публіцист, колишній в'язень концтабору Віктор Клемперер, аналізуючи «мову Третьої імперії», пише, що ця мова «змінює значення слів і частоту їх вжитку, робить спільним здобуттям те, що раніше належало комусь одному чи маленькій групі, він конфіскує для партії те, що раніше було спільним здобуттям, і при цьому він пропитує своєю отрутою слова і групи слів, і форми речень, він ставить їх на службу своїй жахливій системі» [Подольский 1985, с. 24]. Так, термін «селекція» означав «відбір для відправки до газової камери»; всюди додавався компонент «народний» (народне свято, народний товариш, виходець з народу, чужий народові тощо); сполучення «добровільна допомога» вживалося замість поняття «податок»: «історичною» оголошувалася кожна промова фюрера; невід'ємною частиною демократії була її «бойова сутність»; кожна газетна стаття переповнена лапками і метою надання іронічного змісту «небажаним» поняттям, слово «філософія» замінюється на «світогляд», а поняття «система» одержує негативний відтінок, вимовляється зневажливо. Все це служило інструментом ідеологічної обробки мас, мало на меті придушення творчої думки.

Щось подібне спостерігалося у Радянському Союзі, у країнах так званої «народної демократії» та в інших тоталітарних системах. Особливо багато комуністична пропаганда містили військової термінології, яка вживалася в галузях, що не мали ніякого відношення до армії: «битва за врожай», «трудовий
десант», «трудовий фронт», «трудовий подвиг», «єдиним фронтом», «боєць студентського будівельного загону-«ударна праця» тощо. Це зайвий раз давало привід говорити на Заході про надмірну мілітаризацію комуністичного суспільства, про казармений спосіб життя. Критикувалися навіть такі
поняття, як «боротьба за мир», «Національний фронт» та інші
[Метрик 1988, с. ЗО].

Засуджуючи західне суспільство та капіталістичний лад, комуністична пропаганда засуджувала одночасно численні західні політологічні та соціологічні терміни, називаючи їх евфемізмами, які прикривають «сувору» капіталістичну дійсність. Під цю критику підпадали насамперед такі поняття, як «справедливий курс», «індустріальне суспільство», «постіндустріальне суспільство», «війна з бідністю», «світове лідерство», «західний спосіб життя», «радянська загроза», «корпус миру», «відкрите товариство», «правова держава», «депролетаризація», «економічний гуманізм», «система вільного підприємництва».

Подібні приклади свідчать про труднощі, з якими стикаються мови на шляху становлення та розвитку. Ще В. Гумбольдт писав: «Вирішальним у відношенні позитивних рис і вад тієї чи іншої мови є не те, що здатна висловити дана мова, а те, на що мова надихає і до чого побуджує завдяки власній внутрішній формі» [Буренина 1988, с. 323].

Вже з наведених прикладів життя людського суспільства стає зрозумілою та велика роль чіткої відповідності внутрішніх форм одиниць їхньому лексичному значенню. Така відповідність досягається як створенням соціально зумовлених, загальноприйнятих, об'єктивних значень, так і вмотивованим застосуванням особливостей, функцій і можливостей мовної номінації. Ми торкнулися тут головним чином соціологічних аспектів мотивації, не претендуючи при цьому на їхнє повне розкриття. (метою було продемонструвати широкий діапазон функціонування явища змістовної вмотивованості лексичних одиниць і підкреслити релевантність її дослідження).