Перші періодичні видання в харкові (1812-1825 рр. )

Перші газети і журнали на Україні виникли більш ніж через століття після петровських «Ведомостей», у той час, коли російська журналістика кількісно й якісно зміцніла і мала вже значні традиції. Цілком природно, що перші на Україні періодичні видання («Харьковские известия», «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник» та ін.) використовували досвід російської преси, продовжували її традиції, перебували з нею у найтісніших контактах.

Іще у ХVIII ст. багато вихідців з України (Ф. Прокопович, І. Богданович, В. Рубан, В. Капніст та ін.) були активними учасниками російського культурного процесу, співробітниками і навіть організаторами ряду друкованих органів у Москві й Петербурзі («Санкт-Петербургские ведомости», «Собеседник любителей русского слова», «Академические известия», «Трудолюбивый муравей», «Собрание новостей», «Живописец», «Новые ежемесячные сочинения» та ін.).

Російські журнали XVIII ст. приділяли незначну увагу історії, духовній та матеріальній культурі України. Але постійний інтерес до України був особливо характерним для журналів російського просвітителя М. І. Новикова, як і для всієї його видавничої та просвітительської діяльності загалом. Звичайно, все це створювало відповідні традиції і для розвитку журналістики, сприяло формуванню періодичних видань та їх типів, розвитку жанрово-стильових засобів української мови.

Важливим джерелом для формування української різножанрової газетно-журнальної публіцистики були величезні скарби народнопоетичної творчості українського народу та попередня писемна література – хронікально-літописна, ораторсько-публіцистична, полемічна, епістолярно-мемуарна, бурлескно-сатирична та ін.

Українські народні думи та історичні пісні – це не тільки високомистецькі художні твори, а й безсмертні документи справжньої народної публіцистики, своєрідний засіб інформації, народного коментування важливих соціальних і політичних подій та процесів.

Кобзарі й піснярі виступали не лише як народні поети, історики, філософи, що узагальнювали історичний і соціальний досвід народу, а й як народні вісники й глашатаї, які розвивали дух народного протесту.

Народні пісні відігравали велику виховну і навіть організаторську роль у соціальній боротьбі народу в часи широкого розмаху селянських повстань. Народна творчість була і виявом національної самосвідомості, важливим фактором національно-культурного життя, бо а творчості народу відбивалося його світорозуміння, побутувала, утверджувалась і розвивалась рідна мова як засіб спілкування між людьми і як невмирущий чинник різноманітної творчості народу.

Не випадково особливо активний інтерес до творчості народу виникає саме в процесі нормалізації літературної мови, становлення самобутньої літератури, зародження журналістики. Досить згадати перші українські фольклористичні збірники В. Ломиковського, М. Цертелева, М. Максимовича, А. Меглинського та ін.

Багато суспільно-політичних, мовно-літературних проблем, які порушувались уже в перших українських журналах, тісно пов'язувалися з творчістю народу, спирались на її авторитет або й виростали на її ґрунті.

Народнопоетична творчість постійно здійснювала величезний вплив на розвиток ідей, моралі, світорозуміння писемної літератури, її мовних традицій і образної системи. Це можна спостерігати на прикладі творчості суворого обличителя суспільного зла Івана Вишенського та пристрасного полеміста Михайла Андрелли. Заперечення несправедливого ладу, викриття його соціальних пороків, демократична спрямованість і глибокий патріотизм у поєднанні зі своєрідними стилістичними прийомами, фразеологією і образною системою – все це мало тісний і безпосередній зв'язок з народною творчістю, виростало з її живих традицій.

Важлива роль у формуванні газетно-журнальних публіцистичних та інформаційних жанрів належить полемічним творам Герасима і Мелетія Смотрицьких, Стефана Зизанія, Захарія Копистенського, Петра Могили. І хоч пере­важна більшість їхніх творів стосувалася безпосередньо різноманітних церковно-релігійних проблем, це не позбавляло їх більш чи менш виразної соціальної гостроти. Не тільки соціальна тематика – гостре викриття соціальних несправедливостей і пороків, не тільки виразне адресування соціального протесту – проти представників вельможного панства та духовенства, а й гостро викривальна форма цих творів використовувалися як зразок у процесі формування арсеналу газетно-журнальних засобів.

Прямим попередником політико-інформаційної періодики є літописи та хроніки XVII ст. – Густинський, Київський, Хмельницький, Львівський та ін., а також знамениті козацькі літописи XVIII ст. – Самовидця, Г. Грабянки та С. Величка. Сумлінна фіксація найважливіших історичних фактів, характеристика окремих історичних осіб не могли не мати певних соціально-політичних забарвлень – залежно від симпатій чи антипатій літописців. Це й ріднить хронікальні та літописні записки з пізнішими газетними, зокрема репортерськими, матеріалами. Особливо відчутний вплив на формування нової української літератури і української журналістики мала творчість Григорія Сковороди – його „обличительство” суспільного зла, матеріалістичні тенденції та глибокий патріотизм. Характерно, що вже перші періодичні видання на Україні приділяли чимало місця матеріалам з життя й діяльності Сковороди, а в ряді публіцистичних і поетичних творів відчутний і подих його ідей, як і відгомін просвітительських ідей Я. Ковельського, Ф. Туманського, О. Паліцина та ін.

Важливу роль у заснуванні на Україні перших газет і журналів відіграв харківський університет, відкритий у 1805 р. Він став не лише урядовим, науковим і навчальним закладом, а й важливою громадсько-політичною та культурно-освітньою установою Слобожанщини, а згодом – і всієї України.

З Харківським університетом пов'язане існування перших на Україні своєрідних літературно-мистецьких об'єднань і клубів, наукових товариств, цивільної друкарні (1805), книжкового магазину (1812); активізація громадсько-культурного життя в місті та налагодження видавничої справи, всього того, що готувало ґрунт для виникнення періодичної преси і створювало умови для її розвитку.

Заснуванню газет і журналів у Харкові значною мірою сприяв і цензурний статут 1804 р. – чи не найбільш ліберальний статут усього XIX ст. Давши університетам право цензурування всієї місцевої друкованої продукції (раніше цензура зосереджувалась лише в Петербурзі й Москві), новий статут створював реальні умови для існування періодичної преси на периферії.

Харківські видання вважають хронологічно першими зразками української періодики, незважаючи на те, що ще раніше, починаючи з середини XVIIІ ст., на українських землях з'являлося чимало газет і журналів польською, угорською, румунською, німецькою, французькою мовами.

На відміну від цієї іншомовної періодики, харківські видання відбивали різні сторони політичного, економічного та культурного життя України і таким чином задовольняли потреби певних соціальних верств українського народу. Важливо відзначити, що й виникали вони не за розпорядженням уряду, а з ініціативи місцевих діячів, інколи навіть всупереч офіційним урядовим приписам. Позначаючись певною мірою на напрямах та змісті видань, ця обставина часто була причиною урядових переслідувань і короткого віку багатьох періодичних видань.

Фундаторами і активними діячами журналістики на Україні були викладачі Харківського університету І. О. Срезневський, Є. М. Філомафітський, Р. Т. Гонорський, Б. Г. Маслович, А. А. Вербицький, О. В. Склабовський.

Активну участь в організації та редагуванні перших газет і журналів брали Г. Ф. Квітка-Основ’яненко і П. П. Гулак-Артемовський. У цьому також слід вбачати зв'язок журналістської справи з розвитком нової української літератури, яка в перші десятиліття XIX ст. досягла значного рівня свого розвитку.

Протягом другого десятиліття XIX ст. в Харкові виникло дві газети – «Харьковский еженедельник» та «Харьковские известия» і три журнали – «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник» та «Украинский домовод».

Перші періодичні видання на Україні виходили російською мовою або ж були двомовними. Це пояснювалось не тільки урядовими заборонами української мови, браком національних кадрів для цієї нової ділянки культури, а й участю діячів братньої російської культури в організації видавничої справи на Україні, що було історично зумовленим, закономірним і позитивним процесом.

Формування української журналістики відбувалося у безпосередніх тісних зв'язках з російською журналістикою. Спільність соціально-економічних умов розвитку російського і українського народів зумовлювала спільність ідейно-політичних напрямів і проблем у культурі, зокрема в журналістиці.

Основними питаннями, що на початку XIX ст. стояли в центрі уваги суспільної думки, а отже, і журналістики, були питання політичної свободи, економічного і культурного прогресу країни. Зростав інтерес до становища кріпосного селянства, продовжувались традиції викриття соціальної несправедливості, зловживань поміщиків, представників кліру і чиновної бюрократії.

Важливою проблемою, яка висувалася в той час в українській журналістиці, була проблема можливості розвитку літератури і преси українською мовою. Ставились також питання про напрям та роль літератури в суспільному житті, про об'єкти творчості письменника тощо.

Спочатку ці проблеми ставились і вирішувались не в спеціальних публіцистичних чи теоретичних працях, а здебільшого в принагідних замітках і, головним чином, в літературно-художній практиці. Вже самі спроби писати українською мовою наочно доводили її реальні можливості як мови багатомільйонного народу.

Перші три десятиріччя не дали остаточної відповіді на ці питання. Журнали та газети містили ще дуже мало творів українською мовою (нова українська література тоді взагалі була кількісно небагата) і матеріалів, присвячених проблемам української культури. Інтерес до життя українського народу обмежувався здебільшого історією та етнографією, зрідка робились спроби висвітлювати деякі тогочасні економічні проблеми Слобідської України як частини Російської імперії.

Однак вже сама постановка таких проблем мала принципове і надзвичайно важливе значення, оскільки це сприяло посиленню інтересу до збирання і вивчення пам'яток української історії та народної творчості, популяризації скарбів самобутньої культури талановитого народу (фольклорні збірки М. Цертелева, В. Ломиковського, І. Срезневського, М. Максимовича, П. Лукашевича та in.), викликало перші спроби нормалізації українського правопису («Опыт грамматики малороссийского наречия» О. Павловського, виступи П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича), а зрештою й породило дискусії про права та можливості української мови.

У ході дискусій питання перспективи української мови не лише було вирішене позитивно теоретично, а й дістало блискуче практичне підтвердження в творчості Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, а згодом – Т. Шевченка.

Незважаючи на недовговічність, а інколи й на відсутність чіткого ідейно-політичного спрямування, перші періодичні видання на Україні становили важливу частину інтелектуального і громадського життя краю, були помітним і активним фактором у розвитку суспільно-політичної думки і культури на Україні.

На сторінках газет і журналів, переважно ліберально-поміркованого характеру, часто друкувались художні, наукові та публіцистичні твори прогресивного напряму, які відзначалися прагненням авторів до правдивого зображення народного життя, наявністю елементів критики окремих явищ самодержавно-кріпосницької дійсності.

Поміркований характер ряду матеріалів у журналах, видавцями яких виступали прогресивно настроєні люди, пояснювався здебільшого цензурними причинами. Практичне здійснення вимог навіть ліберального цензурного статуту 1804 р. не виключало свавілля з боку особливо запопадливих цензорів. До того ж з 1811 р. сама цензура перебувала під наглядом царського Міністерства поліції.

Історія російської цензури початку XIX ст. відбиває еволюцію політики Олександра І, який від обіцянок реформ перейшов до відвертої політичної реакції, від загравання з просвітительською філософією – до ідеології Священного союзу, від гри в лібералізм до аракчеєвщини. Цензура ж не тільки йшла слідом за реакцією, що після 1812 р. посилювалась у країні, а й часто випереджала її.

Таким чином, цензурний статут 1804 p., з одного боку, створював формальні можливості для існування провінційної преси в університетських містах, а з другого боку – міцно тримав цю пресу в залізних лещатах «благопристойності та порядку».

«Харьковский еженедельник»

Першою ластівкою, що своєю появою і «провістила початок української журналістики, була газета «Харьковский еженедельник» (травень 1812 p.).

Газета була заснована з ініціативи місцевих діячів і за рішенням губернських властей, що було порушенням урядових розпоряджень, які зобов'язували в кожному випадку звертатись за дозволом на видання до Міністерства народної освіти. Цей факт став пізніше приводом для причіпок столичної цензури до газети, а зрештою – й однією з причин закриття її.

Видавав газету університетський книготорговець Лангнер при допомозі університетських викладачів і студентів, зокрема В, Масловича, Я. Матеса, К. Нельдехена.

«Харьковский еженедельник» виходив щосуботи обсягом 1-1,5 друкованих аркушів, тиражем до 600 примірників.

Газета мала відділи економії, технології, комерції і «суміші». В перших трьох відділах вміщувались статті з сільського господарства, технології виробництва хліба, масла, цукру, олії, а також деяких промислових товарів. Переважна більшість цих матеріалів передруковувалася з і незначними змінами зі столичних видань, хоч джерело і не вказувалось. Брак оригінальних матеріалів і їх тематична обмеженість не сприяли росту популярності видання.

Намагаючись «оживити» газету, видавець вводив нові відділи – історії, естетики, місцевої хроніки, оголошень, в окремих номерах друкувалися ліричні вірші й епіграми, здебільшого невисокого ідейно-художнього рівня. Певним свідченням інтересу до романтичного напряму в літературі, що вже зароджувався тоді в Росії, було вміщення перекладної статті Ф. Шіллера «Про призначення ліричної поезії».

Найбільшою популярністю у читачів користувався інформаційний відділ, де друкувалися цікаві матеріали про народний побут, місцеві події, а також вмішувались торговельні й метеорологічні бюлетені.

У своїй тематиці газета намагалася не виходити за межі губернії, як це їй згодом було рекомендовано Міністерством народної освіти. Очевидно, саме на цьому шляху газета могла б утвердити себе в громадському житті Слобожанщини й завоювати прихильність читачів, але, проіснувавши ледве три місяці, вона була закрита розпорядженням столичної цензури.

Отже, перша спроба здійснювати постійне періодичне видання у Харкові виявилася не зовсім успішною, хоч і не безкорисною. «Харьковский еженедельник» став своєрідним лакмусовим папірцем, за допомогою якого вдалося з'ясувати інтереси місцевої освіченої публіки і визначній характер наступних видань.

У січні 1816 р. в Харкові одночасно вийшло два журнали – «Харьковский. Демокрит» і «Украинский вестник». Поява відразу двох журналів свідчила про загалом інтенсивне громадсько-культурне життя в провінціальному губернському місті. У 1816 р. в усіх провінціальних містах Росії видавалось лише 7 літературних журналів (включаючи два згаданих харківських).

«Харьковский Демокрит»

«Харьковский Демокрит» – перший в Україні журнал сатири та гумору –видавався своєрідною літературною групою, що називала себе то «шайкою рифмачей», то «обществом эпикурейцев» і об'єднувала місцевих літераторів – вихованців університету: Б. Масловича, А. Нахімова, Д. Ярославського, О. Сомова, А. Вербицького та ін. Згодом до них приєдналися викладачі університету І. Срезневський і Р. Гонорський, а також Г. Квітка-Основ’яненко, без якого не обходилася тоді жодна громадсько-культурна подія в Харкові.

Видавець журналу В. Маслович, студент, а потім викладач університету, відомий як ініціатор літературних вечорів, автор кількох поетичних збірок і віршів українською мовою.

Програма цього щомісячного журналу включала традиційні відділи: поезії, прози і «суміші». Крім розважального матеріалу, у відділі «суміші» планувалася публікація російських і українських народних пісень. З матеріалів цього відділу певний інтерес становили лише деякі гумористичні вірші й акростихи Г. Квітки-Основ'яненка та вірші В. Масловича, написані українською мовою. Мало-оригінальна проза журналу здебільшого зовсім була позбавлена соціальної і художньої вартості.

Основну частину кожного номера журналу становила поезія. Хоч гострих соціальних проблем, які б розхитували основи самодержавно-кріпосницького ладу, «Харьковский Демокрит» не порушував, проте в сатиричних віршах і байках трапляються досить прозорі та сміливі натяки На тіньові сторони суспільного життя, па прояви соціальної несправедливости

Чимало віршів пройнято почуттям поваги до простого люду, мотивами співчуття йому, що само по собі у ті часи вважалось виявом політичного радикалізму. Думка про те, що саме знедолений, принижений трудовий народ є справжнім творцем усіх цінностей на землі, підкреслюється у байці А. Нахімова «Море и река». А В. Маслович у байці «Конь барский и кляча» засуджував тих, які «взыскивают все с подвластных им людей, гордятся перед ними, А только и живут крестьянами своими» (1816, № 2, с. 78). Констатацією і осудом соціальних несправедливостей, зловживань Й обмежувалась подібна сатира – «сатира на порок» взагалі, а не на конкретних його носіїв. Однак, відзначаючи обмеженість цієї сатири, не слід принижувати її значення для розвитку в літературі ідей гуманності, співчуття до кріпака.

На сторінках журналу висміювалось самодурство поміщиків, викривалось сутяжництво і казнокрадство, хабарництво, раболіпство чиновників, зажерливість купців, облудність і лицемірство пастирів церкви, які «людьми, как куклами, играют и, миру мир моля, мир с миром обдирают» (1816, № 3, с. 17). Автори ряду творів продовжували і розвивали традиції української і російської сатиричної літератури та народної творчості.

У бурлескному тоні написані окремі оди А. Нахімова, поеми В. Масловича «Утаида» та «Основание Харькова», на яких явно позначився вплив «Енеїди» І. Котляревського, українського та російського бурлеску. Поема «Основание Харькова» цікава й тим, що в ній вперше в періодичних виданнях введений український текст – репліки, куплети й пісні батрака Якова. Українськими прислів'ями, пісенними куплетами, простонародними словами і виразами густо пересипані й деякі інші твори журналу. Заслуговують на увагу принципово важливі спроби відстоювати літературні можливості української мови.

Автори журналу порушували теми, пов'язані зі станом % тодішньої журналістики, висловлювали свої погляди на характер і місце газет та журналів у суспільному житті. Щоправда, робилося це здебільшого також в іронічних посланнях і гумористичних віршах типу «Беседы на пирушке» (1816, №2).

Маслович і його друзі влучно пародіювали не тільки високопарні оди та кантати, написані за канонами псевдокласицизму, творіння не тільки шишковістів, а й карамзіністів, відверто симпатизуючи новому, романтичному напряму в літературі.

«Харьковский Демокрит» у своїй еволюції мав яскраво виражену тенденцію до посилення соціальної гостроти матеріалів, які «сна лишали», очевидно, багатьох вельможних читачів. Завдяки цьому він здобув гучного успіху. Це, зрештою, й визначило його долю: з кожним номером посилювались причіпки цензури і як наслідок – з'являлись промовисті крапки та чисті сторінки замість викреслених рядків і вилучених творів.

Попрощавшись із читачами необачно сміливою і зухвалою поемою «Певец во стане эпикурейцев» (прозоре пародіювання «Певца во стане русских воинов» В. Жуковского), журнал шостим числом у червні 1816 р. припинив своє існування.

«Харьковский Демокрит» був першою спробою збудити громадську думку, звернути її увагу на окремі негативні сторони суспільного життя. Протягом майже цілого століття він залишався єдиним сатирично-гумористичним виданням на Східній Україні.

«Украинский всстник»

Одночасно з «Харьковским Демокритом» у січні 1816 р. в Харкові .почав виходити і перший на Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний місячник «Украинский вестник». Ініціатором подання мого був професор словесності університету І. Срезневський, а редакторами-видавцями – талановиті публіцисти й організатори, університетські викладачі Р. Гонорський і Є. Філомафітський. З журналом тісно пов'язане й ім'я Г. Квітки-Основ'яненка, який спочатку вів місцевий хронікальний відділ, а згодом став одним із редакторів-видавців журналу.

«Украинский вестник» виходив щомісячно обсягом близько 8 друкованих аркушів тиражем 500 примірників, які поширювались по всіх містах Слобідської України, Півдня Росії, а також у Петербурзі, Москві, Ризі, Варша­ві, Тифлісі та ін.

За задумом видавців, журнал повинен був сприяти розвиткові економіки, науки, культури і літератури тодішньої України. Таке завдання й визначило його структуру, зміст і характер основних матеріалів.

За прикладом столичних видань Журнал мав відділи науки й мистецтва, красного письменства і «суміші». Першим із тогочасних видань «Украинский вестник» відкрив відділ місцевої хроніки – харківські записки. Певний час Існував також відділ дитячого читання, а потім – закордонних відомостей.

«Украинский вестник» намагався йти в ногу з життям і бути на рівні передових вимог часу. Вловлювати, розуміти і відбивати дух часу, сприяти і розчищати шлях усьому новому, прогресивному – такий девіз проголосив один із редакторів журналу Р. Гонорський, член «Вольного общества любителей российской словесности», яке перебувало під ідейним впливом майбутніх декабристів.

Здійснення цього девізу можна вбачати і в пропаганді раціоналістичної філософії та просвітительських ідей французьких енциклопедистів, і у висловлюванні сміливих думок про політичний та суспільний устрій (І. Воронов «О необходимости законов в каждом человеческом обществе», М. Грибовський «Об управлении людьми», Р. Гонорський «О духе времени»), і в рішучих виступах за необмежений розвиток національної культури, і у постійній підтримці всього передового у національній культурі та літературі (статті Р. Гонорського, Є. Філомафітського, І. Срезневського, В. Каразіна, І. Вернета).

Прогресивні для свого часу погляди на процес створення російської держави і участь у ньому багатьох народностей висловлював у своїх статтях професор Г. Успенський. Цікаві матеріали з історії України належали М. Маркову, О. Льовшину та ін.

Почуттям гарячого і дієвого (але ж російського , імперського) патріотизму пройняті статті Г. Успенського, В. Каразіиа, І. Срезневського. Громадська користь – ось, на їх думку, мета життя кожного громадянина, у тому числі правителів країни. Думка про необхідність високої суспільної моральності була однією з прогресивних складових частин просвітительських теорій того часу.

Виступаючи за «розумне управління людьми» і державою, за «необхідність справедливих законів», журнал навіть висував вимогу звільнення селян з землею і встановлення в Росії конституційного ладу, при якому країна перестала б бути власністю монарха, що «безконтрольно розпоряджується нею, як господар стадом». Не перебільшуючи радикальності подібних виступів, продиктованих іноді й страхом перед народним «бунтом», слід відзначити, що в них відбилося глибоке розуміння потреб часу.

Рівневі передових вимог відповідали деякі наукові статті журналу, частина з яких передруковувалась навіть столичними виданнями («Вестником Европы», «Духом журналов» та ін.). Серед постійних співробітників наукового відділу був і Т. Осиповський – один із найвидатніших учених-матеріалістів свого часу. Йому належить ряд статей, в яких засуджується ідеалізм Канта, обґрунтовуються матеріалістичні погляди на природу.

Авторами преважної більшості статей з питань, мови, літератури і мистецтва були видавці журналу, Р. Гонорський; і Є. Філомафітський. Кілька статей про польську літературу, про завдання літературної критики переклав з польської мови і опублікував у журналі зі своїми доповненнями Гулак-Артемовський.

Турботою про долю вітчизняної літератури пройнята стаття Р. Гонорського «Нечто о нашей живописной прозе и о состоянии русской словесности вообще». Визначаючи позицію журналу, Р. Гонорський заявляв: «Мы не хотим писать для покойных предков наших... а поэтому не принадлежим к первому классу (шишковістам). Не хотим разнеживать и утомлять наших читателей, а потому добровольно исключаем себя из списков второго (карамзіністів). Но все силы употребим на то, чтобы сделаться достойными третьего (романтичного)» (1816, № 4, с. 379). Втім художня практика журналу ще відставала від проголошених вимог: друкувалися переклади Стерна і сентиментальні вірші харківських авторів.

Цікаві думки про виховне значення літератури, про необхідність для письменників тримати зв'язок з життям, про своєрідні вимоги життєвої правди, реальності в літературі містила стаття «Писатель в обществе и уединении» І. Богдановича, брата знаменитого автора «Душеньки».

Зразком гострої літературно-критичної полеміки може служити стаття В. Масловича, спрямована проти якогось А. Р., що зневажливо відзивався про вітчизняних байкарів, у тому числі А. Нахімова. Стаття мала промовистий .підзаголовок «Лесть свойственна лисе, собаке да лакею» і місцями звучала по-памфлетному.

Порушував журнал і питання, пов'язані з проблемами національної культури. В «Письмах из Малороссии» О. Льовшин підкреслював величезні можливості української мови як мови науки і літератури: «Ежели гении здешней стороны обратят на него [украинский язык] внимание свое и образуют оный ... тогда малороссияне в слове ученых произведений своих, может быть, будут состязаться с просвещеннейшими народами Европы» (1816, № 4, -с. 78).

Принципове значення мало вміщення в журналі сатиричних байок П. Гулака-Артемовського «Пан та собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», які наочно доводили великі літературні можливості української мови. Не лише гострий антикріпосницький зміст байки «Пан та собака», а й високомистецька форма твору забезпечили .йому широку популярність і зберегли за ним значення класичного зразка в історії української літератури.

Принципово новим явищем у тогочасному житті були й два виступи П. Гулака-Артемовського українською мовою з приводу проблем, що стосувалися безпосередньо розвитку рідної мови та літератури і були, по суті, першими зразками нової української прози і літературної критики.

У приписці до .віршів «Пан та собака» і «Супліка до Грицька К...и» П. Гулак-Артемовський дає поради, як треба читати й вимовляти українські слова й окремі звуки; висловлює цікаві думки про «Енеїду», яку, подібно до інших авторів журналу, ставить дуже високо, і засуджує .відому комедію О. Шаховського «Козак-стихотворец». Гулак-Артемовський рішуче заперечує право цієї комедії вважатись правдивою картиною життя й характеру українців і зауважує, що «хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа, нехай, я ж кажу, вибачайте, з дурною головою в дім не лізе» (1818, ч. 12, с. 365).

Так у своєрідній формі висловлена думка про необхідність життєвої правдивості в літературі, яка е результатом глибокого вивчення життя, проникнення в суть зображуваних явищ і людських характерів. «Пиши про людей, бачених тобою, – вимагав пізніше Г. Квітка-Основ'янен-ко, – а не вигадуй характерів небувалих, неприродних, чудних, диких, страшних» .

Жива розмовна інтонація характерна для «Писульки» П. Гулака-Артемовського до видавця Є. Філомафітського. За зовнішнім балагурством І лукаво-іронічним, бурлескним стилізуванням епістолярного звернення, пересипаного влучними народними прислів'ями і приказками, неважко побачити відверту полеміку Гулака з реакційними критиками, які виступали проти «низьких» сюжетів у літературі і «подлых» характерів із життя простого народу.

На сторінках журналу публікувались і перші зразки театральної критики. В одній Із статей Є. Філомафітського за нежиттєві характери, неправдивість ситуацій, погану, покручену мову піддана критиці вже згадана комедія О. Шаховського «Козак-стихотворец». Як відомо, пізніше саме таку ж оцінку п'єсі О. Шаховського давали І. Котляревський та О. Пушкін. Засуджуючи засилля на місцевій сцені ми низькопробних перекладних п'єс, Філомафітський та інші автори з ентузіазмом відгукувалися про найкращі на той час вітчизняні п’єси «Сбитенщик» та «Водовоз» Я. Княжніна і особливо «Ябеду» В. Капніста. В «Украинском вестнике» вперше в пресі згадано ім'я Михайла ІЦепкіна, чия гра викликала захоплення глядачів і рецензента.

З численних перекладних творів варто передусім відзначити переклади чи переспіви творів Вольтера, Руссо, Мільтона, мадам де Сталь, що загалом свідчило про мпиіе політичне вільнодумство перекладачів Р. Гонорського, Є, Філомафітського, І. Срезневського, О. Сомова, II, Гулака-Артемовського.

З усього опубліконаного в «Украинском вестнике» найбільший інтерес становлять оригінальні художні твори – вже згадані байки П. Гулака-Артемовського, вільнолюбні вірші «першого декабриста» В. Раєвського та його брата А. Раевського, політично гострі сатиричні вірші та байки A. Нахімова, А. Тюльпіна, в яким засуджувався вищий світ, де «чести без заслуг достоин дворянин», «благороден тот, кто сотни душ считает, хотя своей и нет – но это не мешает» (1817, ч. 5, с. 343), де процвітають хабарництво, соціальна нерівність і несправедливість.

Простежуючи розвиток сатирично-викривальної традиції в російській літературі, В. Бєлінський в один ряд із Сумароковим та Капністом ставив і Нахімова, який «здобув собі гучне ім'я в літературі свого часу постійним натхненням проти кривосуддя».

У зв'язку з цим доречно підкреслити не лише перегуки тем і сатиричних мотивів у творчості Нахімова і Котляревського, Гулака-Артемовського і Квітку-Основ’яненка, а й їх прямий генетичний зв'язок.

У кількох номерах журналу друкувалися «Письма к издателю» Фалалея (Фалурдена) Повинухіна – дотепні сатиричні картинки, написані рукою майбутнього автора «Пана Халявського». Г. Квітка-Основ'яненко висміює тупість, обмеженість і неуцтво дворян, їх раболіпне схиляння перед Іноземщиною, натякає на жорстоке ставлення до кріпаків, викриває сутяжництво і здирство в суді.

Для стилю листів, які воскрешають у пам'яті блискучі «Письма к Фалалею» Д. Фонвізіна, характерні іскристий гумор, жива оповідна інтонація, вживання народно-розмовної лексики, прислів'їв («не купи села, а купи судью», «коли чего черт не сможет, там подьячий допоможете). «Письма к издателю» – яскравий приклад продовження в українській журналістиці традицій російської сатиричпо-викривальної літератури.

«Украинский вестник» дав перші зразки таких публіцистичних жанрів, як нарис (О. Шуман, І. Вернет, О. Льовшнн), фейлетон і памфлет (Г. Квітка-Основ'яненко, B. Маслович).

У відділі «Харьковские записки», який вів Г. Квітка-Основ'яненко, друкувалося багато цікавих матеріалів про культурне життя, стан освіти в Харкові, про місцеві події, побут тощо.

«Украинский вестник» користувався широкою популярністю. Схвальні відгуки про нього давали столичні й іноземні журнали: «Московский телеграф» назвав журнал найкращим зі всіх провінційних видань Росії (1827, № 23, с. 143).

Не випадковою була участь у цьому журналі активних діячів таємних декабристських організацій – В. Раєвського і О. Сомова, багатьох провідних місцевих та столичних учених і літераторів; дуже помітний його зв'язок з виданнями декабристської «вченої республіки».

Сміливі виступи журналу привернули до нього пильну увагу місцевої і столичної цензури, яка у 1818-1819 pp. зробила кілька зауважень і конфіскацій матеріалів, а на початку І820 р. розпорядилась «припинити його негайно», настерігаючи й решту видань, «щоб не пішли по шкідливому шляху «Украинского вестника». Не перебільшуючи радикальності журналу, не можна не зауважити, що він, по суті, був першим у Росії XIX ст. виданням, офіційно забороненим за небажаний напрям.

У 1817-1818 pp. у Харкові видавався галузевий журнал «Украинский домовод», який повинен був давати читачам поради щодо раціонального ведення господарства. Видавець журналу Ф.Пільгер у статті «Всеобщая польза скотоводства и вред от пренебрежения оного» несподівано й необачно заговорив про недосконалість суспільства, де уряд належним чином не дбає про добробут людей, а безкарне свавілля поміщиків доводить селян до злиднів і розорення. За подібне політичне зухвальство журнал було заборонено.

Після закриття журналів «Украинский вестник» і «Украиский домовод» деякий час єдиним періодичним виданням у Харкові була газета «Харьковские известия» заснована у 1817 р. викладачем університету І. Вербицьким з метою сприяння економічному розвитку краю, торгівлі, поширенню освіти і культури. Втрачаючи під натиском цензури місцевий колорит і оригінальні матеріали, відмовляючись навіть від помірковано-ліберальної критики деяких явищ місцевого життя, газета поступово перетворювалась на типовий нудний і непопулярний офіційний листок, що припинив існування у 1823 р.

Наступ політичної реакції, коли літературу й журналістику душили, змагаючись між собою в стараннях, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство поліції, Міністерство духовних справ і народної освіти та ще й сам Аракчеев, значно ускладнив можливість появи нових періодичних видань. Так, у 1820 р. царським урядом був зірваний цікавий проект видання літературного журналу «Харьковская муза», запропонованого П. Гулаком-Артемовським і О. Склабовськнм, а в 1824 р. – проект видання «Украинского музыкального журнала» А, Барцицького.

«Украинский журнал»

Тільки в середині 1823 р. вдалося втримати дозвіл на видання «Украинского журнала» під редакцією викладача університету, місцевого літератора О. Склабовського. Оскільки редакторові доводилось буквально вимолювали права на хоч мізерні долі оригінальності журналу, організаційний період затягнувся майже на півроку.

Заснований у тяжку пору аракчеєвської реакції, скований тісними рамками цензури, журнал використовувався місцевими властями для зміцнення вірнопідданського духу та ідей біблейських товариств. Але містичний і вірнопідданський туман не міг повністю заглушити й здорових зе­рен, що подекуди проростали в журналі, який мав репутацію одного з найкращих провінційних видань і поширювався по всій країні.

«Украинский журнал» зовні в основному повторював схему «Украинского вестника», але був сухо академічним, політичне більш поміркованим.

Крім основних традиційних відділів – наукового, художнього і «суміші», О. Склабовський у 1825 р. ввів відділи політичних відомостей та широкого огляду столичних журналів.

Зміст наукового відділу був дещо ширшим, ніж в «Украинском вестнике». Тут публікувалися статті про найновіші наукові теорії і відкриття свого часу: небесну механіку Лапласа, використання сонячної енергії, нові дані про електрику, про зв'язок між природничими і гуманітарними науками. Чимало матеріалів (А. Маркова, О. Льовшина, І. Вернета) присвячувалось історії й етнографії України, освіті й культурному життю Харкова.

Інтерес до української історії й культури – одна з особливостей «Украинского журнала». Не випадково саме на його сторінках вперше з'явилася стаття, присвячена українській літературі, – «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» I. Кульжинського. У ній автор висловив думку про спорідненість російської й української мов, спільність ідей та мотивів у літературах. Кульжинський високо оцінив достоїнства української мови, народнопоетичної творчості, проілюстрував це аналізом народних пісень та творчості С. Климовського і Г. Сковороди. З непідробним пієтетом відзивався він і про «Енеїду» І. Котляревського, заповівши їй тривале життя та славу.

Довгий час стаття Кульжинського залишалася єдиною критичною розвідкою, присвяченою українській літературі. Однак, віддаючи належне деяким влучним спостереженням і висновкам автора, слід визнати, що продиктована вона була не стільки глибоким знанням української літератури та занепокоєнням її дальшим розвитком, скільки тодішніми модними захопленнями українською народною поезією. Цікавою спробою дослідження української народної творчості були дві етнографічні статті О. Склабовського. Одна з зарубіжних кореспонденцій присвячувалась Галичині.

На відміну від своїх попередників, основним об'єктом літературно-критичних студій «Украинский журнал» обирав явища вітчизняної, а не зарубіжної літератури. В цьому плані заслуговують на увагу статті «О прекрасном натуральном», «О подражании», «О пользе и цели поэзии», в яких трактувалися проблеми зв'язку мистецтва з життям, з сучасною добою, принципи і методи відображення життя її літературі, висловлювались цікаві думки про узагальнення життєвих явищ І типізацію людських характерів у літературі тощо.

Текстуальний аналіз статті «О подражании» дає підстави стверджувати, що належить вона талановитому критику і поету Оресту Сомову, який виступав І в столичних декабристських виданнях.

Боротьбі проти раболіпства .перед усім іноземним, за глибоке вивчення мови й життя рідного народу, за розвиток самобутньої національної літератури присвячений ряд виступів О. Склабовського. Якщо історія є лише просте відображення дійсності, то література, на думку О. Склабовського, підноситься до формування ідеалів, народжених від злиття реального життя з духовними устремліннями народу. Саме така література, надихала громадянським пафосом, «заставляла трепетать тиранов, увенчивала почестями и бессмертною славой неустрашимых воинов-героев» (1824, №3, с. 187).

Місія літератури як засобу «нравственного улучшения человека» підкреслювалась і в ряді інших статей (О. Склабовського, А. Токарева, П. Гулака-Артемовського). Досить характерною для напряму журналу була анонімна рецензія (імовірно, належала В. Розаліону-Сошальському) на знамениту вільнолюбну поему К. Рилєєва «Войнаровський», що підносила тему обов'язку громадянина-патріота перед народом.

Найвизначнішими в художньому доробку журналу були позначені революційним громадянським звучанням вірші В. Розаліона-Сошальського і В. Раєвського. Беручи до уваги, що В. Раєвський вже кілька років відбував ув'язнення за «політичну неблагонадійність», не можна не віддати належного громадянській мужності видавця, тим більше, що в опублікованих віршах («Картина бури», «Песнь невольника») оспівувались не тільки активні сили природи, які змітають на своєму шляху все гниле, віджиле, а й бурі соціальні. До речі, саме за поширення «возмутительных стихотворений» О. Пушкіна і В. Раєвського незабаром був заарештований Розаліон-Сошальський, автор популярної поеми «Рылеев в темнице», безпосередньо зв'язаний з декабристами.

Участь братів Раєвських і Розаліона-Сошальського в «Украинском журнале», створення навколо журналу атмосфери, в якій явно відчувались опозиційні антисамодержавні настрої, дають підстави говорити про певний зв'язок цього видання з таємними антиурядовими політичними організаціями. Свої симпатії до декабристського руху орган демонстрував і вміщенням оглядів журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» напівофіційного органу декабристського «Союзу благоденствия», альманаху К. Рилєєва і О. Бестужева «Полярная звезда» та «Невского альманаха» В. Одоєвського. Взаємною симпатією відповідав «Украинскому журналу» і «Соревнователь просвещения и благотворения», високі оцінки журналу давали також «Московский телеграф» та «Отечественные записки».

За образним висловом О. Герцена, «Полярная звезда» закатилась за тучами николаевского режима». Замовкло багато сміливих голосів у російській журналістиці й літературі. В міру того як згущалися хмари аракчеєвської реакції, все більше «правіли» й українські періодичні видання, але й це не могло врятувати їх від свавілля царської цензури.

У 1826 р. було скасовано право університетів цензурувати місцеву друковану продукцію, а отже, ліквідована можливість існування провінціальної преси. Майже зовсім захиріла харківська друкарня і видавнича справа в Харкові. Наприкінці 1825 р. припинив вихід «Украинский журнал», одночасно з «Соревнователем просвещения и благотворения» та альманахом «Звездочка» – продовженням «Полярной звезды».

Згодом у Харкові почався процес по звинуваченню студентів університету у «вільнодумстві» та поширенні крамольних творів. Все це, очевидно, не без підстав пов'язувалось із діяльністю двох найкращих харківських журналів.

Немає потреби перебільшувати рівень опозиційності цих журналів, сторінки яких надавалися і для надто благонамірених, а інколи й прислужницьких, відверто консервативних матеріалів, що певною мірою було характерним для всіх тодішніх видань. Але об'єктивний конкретно-історичний аналіз змісту «Украинского вестника» і «Украинского журнала» дає підстави стверджувати, що завдяки зусиллям кращих їх авторів журнали ставали виразниками передової суспільно-політичної думки, пропагандистами вільнолюбних суспільних ідеалів, прогресивних поглядів на літературу. У багатьох творах цих журналів відчувався хоч і слабкий, але подих соціальних рухів, голос невдоволення і протесту проти самодержавно-кріпосницького ладу. Прямо чи посередньо з ними пов'язані і перші спалахи революційних настроїв серед харківського студентства, у військових поселеннях та військових частинах на Слобожанщині.

У прямий зв'язок з увагою декабристів до вітчизняного мистецтва, з їх наголошенням на потребі створення кожним народом своєї національної літератури слід поставити і трактування харківськими журналістами проблем розвитку української культури.

Для багатьох наступних видань перші харківські газети й журнали зберігали значення попередників і своєрідних взірців, бо о них були дані перші зразки суспільно-політичних і наукових статей, літературної, театральної і мистецької критики й бібліографії, зразки основних публіцистичних жанрів та визначені основні ідейно-тематичні, соціальні й літературні проблеми часу. Навколо харківських видань виростала й виховувалась перша когорта Журналістів-видавців, редакторів, публіцистів, з ними пов'язаний літературний дебют Г. Квітки-Основ’яненка і П. Гулака-Артемовського.

Перші харківські видання відіграли помітну роль у розвитку української національної культури. Все це забезпечує цим виданням важливе місце в історії суспільно-політичного й культурного розвитку України, в історії її журналістики першої чверті XIX ст.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров