Відносини, що регулюються цивільним законодавством.

Відносини, що регулюються цивільним законодавством.

 

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Цивільний кодекс регулює дві групи відносин: 1) особисті немайнові відносини; 2) майнові відносини.

 Для особистих немайнових відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього, а іноді, навіть, і опосередкованого економічного змісту, їх об'єктом є немайнові права та інтереси: життя, здоров'я, ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати тільки фізичним особам. Деякі особисті немайнові права можуть мати також юридичні особи. Наприклад, юридичній особі належить право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права.

До майнових відносин, що складаються у сфері публічного права (адміністративно-владні, службові, бюджетні, податкові тощо відносини), цивільне законодавство застосовується у виняткових випадках, прямо передбачених законом. Такі відносини регулюються за допомогою імперативного методу актами відповідної галузі законодавства.

 

Функції цивільного права.

Функції, поряд з методом правового регулювання і принципами права, становлять правові категорії, які відображають елементи змісту права і характеризують його в цілому. Відповідно функції сучасного цивільного права разом з методом цивільно-правового регулювання суспільних відносин і галузевими принципами виражають соціальне призначення  цивільного права, своєрідність форм цивільно-правового регулювання.

 

Функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності, товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну, попереджувально-стимулючу.

Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових.

Чинність охоронної функції забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав. Прикладом є відновлення майнового становища, зокрема громадянина, право власності якого на певну річ порушено внаслідок її знищення. Відповідно, шкода, заподіяна майну громадянина, підлягає відшкодуванню з боку правопорушника в повному обсязі.

Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень. Коли ж вчинено цивільний делікт шляхом заподіяння шкоди майну громадянина або організації, то попереджувально-виховний ефект цивільно-правової відповідальності реалізується через виконання обов'язку правопорушником з відшкодування заподіяних збитків. Відчувши майновий тягар, правопорушник повинен переглянути й змінити своє негативне ставлення до прав громадян та організацій. Під впливом понесених втрат у його свідомості мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків. У цьому полягає виховний і попереджувальний вплив заходів цивільно-правової відповідальності. Таким уявляється механізм здійснення охоронної і попереджувально-виховної функцій цивільно-правової відповідальності.

 

Припинення юридичних осіб.

 

Стаття 104. Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

 2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

 3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

 

Припинення юридичної особи може відбуватись в разі переходу всіх праів та обов'язків іншим особам – правонаступникам, або без такої передачі. Діяльність припиняється внаслідок передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам. Виділяються наступні різновиди такого способу припинення юридичних осіб — злиття, приєднання, поділ, перетворення.

  Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передання всіх прав та обов'язків одній новій створеній у результаті таких дій юридичній особі.

 Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передання всіх прав та обов'язків іншій юридичній особі.

  Поділ передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи І передання у відповідних частках всіх прав та обов'язків кільком юридичним особам-правонаступникам.

 При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду (зміна організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права і обов'язки попередньої.

 Для всіх зазначених способів припинення юридичної особи притаманні дві особливості: по-перше, здійснюється фактичне припинення юридичної особи; по-друге, права та обов'язки переходять до правонаступників. Таке правонаступництво ще називають універсальним.

Нові юридичні особи, до яких у результаті реорганізації перейшли майнові обов'язки, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо отримане ними майно не покриває вимог кредиторів.

  Ліквідація — це така форма припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати зі всіма правами і обов'язками, що їй належать. При ліквідації права і обов'язки не переходять до іншої особи. Ліквідація юридичної особи здійснюється ліквідаційною комісією.

Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

 

Поняття та види правочинів.

 

Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

 2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

 3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

 Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

 Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

 4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

 5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Правочин — це дія суб'єктів цивільного права, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому вона може бути водночас підставою припинення одного правовідношення та виникнення іншого правовідношення.

 Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими особливостями:

 По-перше, правочини є вольовими актами. Вольовий характер дій виражається в тому, що суб'єкти права, здійснюючи правочин, прагнуть досягти певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події.

 По-друге, правочини завжди є правомірними діями. Це випливає з класифікації юридичних фактів і місця правочинів у цій класифікації, де вони виступають як протилежність правопорушенням.

 По-третє, правочини завжди є діями суб'єктів цивільного права. Цим вони відрізняються від адміністративних актів.

 По-четверте, воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення також може бути наявним, але не спрямованим на створення юридичних наслідків.

 По-п'яте, правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як юридичні стани (акти цивільного стану).

       Існують два види правочинів: односторонні та дво- чи багатосторонні.

Одностороннім є правочин, для здійснення якого досить волевиявлення однієї сторони (видання довіреності, складання заповіту). Дану сторону можуте представляти представник. Такий правлчин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті односторонього правочину.

  Двосторонній правочин являє собою зустрічні волевиявлення двох сторін, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Найбільш поширеними двосторонніми правочинами, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін є договори.

 

Негаторний позов.

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння

1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Негаторний позов характеризується наступними ознаками.

По-перше, на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає, зазвичай, в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній як проти третіх осіб, так і проти власника. Наприклад, після укладання договору суборенди нежитлового приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув опалення, світло та ін.).

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, що триває і має місце на момент звернення з позовом.

Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом.

 По-третє, власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб носять неправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте, якщо сусідський будинок зведено відповідно до затвердженого проекту, із додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть, якщо цей будинок затінює земельну ділянку й вікна будинку сусіда, останній, як власник, не може посилатися на порушення його права щодо користування земельною ділянкою чи будинком.

Негаторний позов не може бути пред´явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі.

З вимогами про усунення порушень у користуванні майном здебільшого звертаються громадяни. Це пояснюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне будівництво, зловживання владою чи посадовим становищем).

 

Поняття та види договору.

 

Стаття 626. Поняття та види договору

1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

 2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

 3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

 4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

 5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає і суті договору.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин і найбільші поширеним видом зобов'язальних правовідносин як таких  і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов'язань.

 Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша — лише обов'язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, що зобов'язує лише одну сторону. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передання речі або вчинення іншої певної дії (наприклад, договори довічного утримання, позики тощо)

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов'язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов'язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна зі сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої' сторони, і боржником — відносно того, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони.

 Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства. Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов'язків сторін. Обов'язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети.

 Відплатним є договір, у якому обов'язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов'язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у переданні грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов'язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.

 

Неустойка. Види неустойок.

 

Стаття 549. Поняття неустойки

1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

2. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання.

3. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Неустойка — це один із традиційних, найбільш поширених видів забезпечення виконання зобов'язань у цивільному праві. Неустойкою визнається грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Неустойці притаманні такі риси:

— можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов'язання, коли відсутня необхідність надання доказів, які б підтверджували завдання збитків та їх розмір;

— можливість для сторін за своїм розумінням сформулювати умови договору про неустойку, у тому числі в частині її розміру, порядку обчислення, тим самим пристосовуючи її до конкретних взаємовідносин сторін та посилюючи її цілеспрямований вплив.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

ЦКУ дає визначення традиційним різновидам неустойки — штрафу та пені. Відповідно до ст. 549 ЦК, штраф може по суті встановлюватися за будь-яке порушення зобов'язання, в той час як пеня — на випадок прострочення виконання зобов'язань, тобто вона покликана забезпечити лише своєчасне виконання обов'язків боржника. Пеня є тривалою неустойкою, яка стягується за кожний подальший період (наприклад, за кожний день) прострочення невиконаного в строк (певний термін) зобов'язання.

Неустойка за своєю юридичною природою є не тільки видом (способом) забезпечення виконання зобов'язань, а, як правило, також одною з форм цивільно-правової відповідальності.

У законодавстві та судовій практиці звичайно виділяють так звані договірну та законну неустойки. Договірна неустойка встановлюється за згодою сторін, і, як правило, її розмір, умови застосування і т. п. визначається виключно на їх розсуд.

Разом із тим, що стосується законної неустойки, то актом цивільного законодавства може встановлюватися лише неустойка, предметом якої є грошова сума. Тобто законна майнова неустойка може мати місце тільки, якщо це відповідно до змісту ст. 548 ЦК передбачено законом.

 

Набувальна давність.

 

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

 Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

 Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

 2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

 3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.

 Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.

 4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Інститут набувальної має своєю метою надати існуючим фактичним відносинам юридичного значення, слугує усталеності права та цивільного обігу. Є всі підстави вважати, що якщо власник майна тривалий час не виявляв наміру визнати річ своєю, то він погодився з її втратою, і при відсутності презумпції права державної власності, слід визнати цю річ власністю фактичного добросовісного володільця. Тобто інститут набувальної давності захищає права теперішнього володільця проти попереднього.

 Цей спосіб набуття права власності належить до першопочаткових, оскільки права набувача не базуються на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукупності обставин, зазначених у частині першій коментованої статті, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.

 Тривалість володіння передбачає, що повинен закінчитися визначений у законі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні. Строк цей передбачається для нерухомого майна — десять років, для рухомого — п'ять. При цьому давнісний володілець може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.  Добросовісне володіння передбачає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

 Необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю є також відкритість та безперервність володіння. Володілець повинен володіти річчю відкрито, без таємниць. В іншому випадку виникають сумніви як щодо його добросовісності, так і щодо інших вимог, що їх потребує закон. Безперервність означає, що протягом означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.  Ч. 3 ст. 344 ЦКУ передбачає виникнення права власності за набувальною давністю у випадках, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення. У такому разі строк набувальної давності збільшується: на нерухоме майно — п'ятнадцять років, а на рухоме — п'ять. При цьому строк набувальної давності починає спливати не з моменту заволодіння майном, а з моменту закінчення строку позовної давності.

 4. Частина четверта встановлює обов'язковий судовий порядок набуття права власності за набувальною давністю на такі цінні речі, як нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.

Договір ренти.

 

Стаття 731. Договір ренти

1. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

 2. Договором ренти може бути встановлено обов'язок виплачувати ренту безстрокове (безстрокова рента) або протягом певного строку.

Договір ренти є новелою в цивільному законодавстві України. Договір ренти — це цивільно-правовий договір, згідно з яким одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платнику ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язаний в обмін на отримане майно періодично виплачувати одержувачеві ренту у вигляді певної грошової суми чи надання засобів на його утримання в іншій формі.

 Для ренти характерні наступні ознаки:

 — під рентою слід розуміти передання того, що передано (для отримання ренти необхідне передання певного майна)

 — рента має безперервний характер;

 — рентні відносини характеризуються тривалістю існування і періодичністю виплат;

 — рента не пов'язана з отриманням прибутку.

 Істотною умовою договору, що передбачає передання під виплату ренти грошової суми або іншого рухомого майна, є умова, яка встановлює обов'язок платника ренти надати забезпечення виконання його зобов'язань, або застрахувати на користь одержувача ренти ризик відповідальності за невиконання або неналежне виконання цих обов'язків.

 Предметом договору ренти виступає майно, яке відчужується під виплату ренти, а з другого боку — сама рента, яка виплачується її одержувачеві. Відносно майна закон не встановлює обмежень, отже теоретично можливе передання під виплату ренти майнових прав, інформації, результатів інтелектуальної діяльності, виключних прав на них, виконання робіт та надання послуг з тією ж метою. Переважною формою рентних платежів виступають грошові суми, але в договорі можливо передбачити виплату ренти шляхом надання речей, виконання робіт та надання послуг, які відповідають по вартості грошовому еквіваленту ренти, крім цього можливе встановлення змішаної форми ренти, яка включає в себе виплату грошових сум і надання утримання в натурі. Договір ренти може бути укладений на певний строк або безстроково, рентні платежі проводяться щоквартально, якщо інше не передбачено договором.

 Ціна договору ренти є істотною умовою. Для встановлення ціни з однієї сторони необхідна оцінка вартості майна. При укладенні договору ренти житла оцінка вартості повинна надаватися в довідці-характеристиці БТІ. Ця оцінка необхідна для обчислення держмита при нотаріальному посвідченні договору, і відповідно до цієї оцінки платник ренти як власник сплачуватиме податки. Ціна договору ренти еквівалентна сумі рентних платежів.

 2. За своєю юридичною природою договір ренти є двостороннім, оскільки платник ренти та одержувач ренти мають права та обов'язки. Поділ договорів на реальні і консенсуальні Грунтується на впливі фактичного передання майна на дійсність пов'язаного з нею договору. Слід звернути увагу на те, що законодавче закріплення рентного договору як самостійного правового інституту є новелою в цивільному законодавстві, що вимагає дискусію, пов'язану з тим, до якої групи договорів його слід віднести: 1) договір ренти реальний; 2) договір ренти консенсуальний; 3) залежно від об'єкта договір ренти або реальний (при відчужуванні рухомого майна), або консенсуальний (при відчужуванні нерухомого майна).

Зазначений договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до платника ренти переходить право власності на майно, але платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти.

 

Договір лізингу.

Стаття 806. Договір лізингу

1. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізннгоодсржувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

 2. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

 До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

 3. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Лізинг — це поряд з іншими одна з форм надання майна у користування, яка, виходячи з притаманних їй специфічних рис, має спеціальне правове регулювання. Згідно з Законом України "Про лізинг", лізинг являє собою підприємницьку діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням та погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

 Лізинг здійснюється на підставі договору лізингу, який опосередковує відносини учасників лізингу. Визначення цього договору закріплене у пункті першому статті, що коментується.

 Закон "Про лізинг" містить істотне обмеження щодо сторін у договорі лізингу — ними можуть бути тільки суб'єкти підприємництва.  Суб'єктами лізингу відповідно до ст. З закону є:

 — лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

 — лізингоодержувач — суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

 — продавець лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

 Істотними умовами договору лізингу є: об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки; строк, на який укладається договір лізингу; розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду; умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України; умови повернення об'єкта лізингу у разі банкрутства лізингоодержувача; умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану; умови реєстрації об'єкта лізингу; умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору; умови дострокового розірвання договору лізингу; умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача; відповідальність сторін.

 Договір лізингу повинен бути укладеним у письмовій формі, але її недодержання не впливає на дійсність правочину.

Закон України "Про лізинг" виділяє два види лізингу: фінансовий та оперативний.

 Фінансовий лізинг — договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

 Договір оперативного лізингу відрізняється від договору фінансового лізингу за двома критеріями: строком лізингу і наслідками закінчення строку лізингу. На відміну від договору фінансового лізингу, строк договору оперативного лізингу є тривалішим, адже він повинен бути не меншим строку, за який амортизується 90 % вартості об'єкта лізингу. Наслідком спливу строку договору оперативного лізингу є те, що лізингоодержувач не має права набути майно у власність (як у договорі фінансового лізингу), а має повернути його лізингодавцеві (якщо договір не продовжений на новий строк).

 Оперативний лізинг — це короткострокове здавання в оренду машин, приладів, апаратури. Він вигідний у тому випадку, якщо технічні засоби вимагаються час від часу для проведення яких-небудь робіт.

 Стаття, що коментується, виділяє два раніше не відомі українському законодавству види лізингу: прямий або непрямий.

 Прямий лізинг є двосторонньою угодою між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Він передбачає, що в лізинг передається об'єкт, який є власністю лізингодавця, а головне — придбаний (набутий) ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем.

 У непрямому лізингу беруть участь лізингодавець, лізингоодержвач та продавець об'єкта лізингу. Він може укладатися у формі багатосторонньої угоди або у формі низки угод. В останньому випадку лізингодавець (лізингова фірма), базуючись на отриманому від лізингоодержувача описі (специфікації) предмета майбутнього лізингу, укладає угоду про його постачання (купівлю) і стає власником майна. Умови цієї угоди повинні бути схвалені майбутнім лізингоотримувачем у тій мірі, у якій це стосується його інтересів. Причому вибір постачальників, умови постачання, характеристики засобів виробництва є прерогативою лізингоодержувача. За другою лізинговою угодою, лізингодавець передає лізингоодержувачеві придбане ним майно для використання.

 Специфіка непрямого лізингу полягає в тому, що в лізинг здається майно, придбане лізингодавцем виключно з метою передання його в лізинг. Повідомлення про це продавця лізингового майна є обов'язковим для лізингодавця (ст. 11 Закону України "Про лізинг").

 Прямий та непрямий лізинги можуть бути як фінансовим, так і оперативним.

Поняття договору позики.

 

Стаття 1046. Договір позики

1. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

 Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики належить до зобов'язань, направлених на передачу майна. Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов'язаний повернути позикодавцеві таку ж суму, а якщо мова йшла про зазначені вище речі — рівну кількість речей того ж роду та такої ж якості. В договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі будуть мати місце фактичні правовідносини купівлі-продажу. Крім того, договор позики не може передбачати обов'язку позичальника передати саме ті грошові кошти або ті ж речі, що були йому передані позикодавцем. Предметом договору позики не можуть бути речі, що вилучені з цивільного обороту, а ті речі, що обмежені в обороті, можуть використовуватись при укладенні даного виду договорів лише з урахуванням обмежень, що встановлені законодавством.

 Частина 1 статті, що коментується, визначає предметом договору позики, зокрема, грошові кошти.

 Договір позики є одностороннім, тобто за ним обов'язку позичальника повернути позикодавцеві суму позики або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості кореспондує лише право позикодавця вимагати повернення предмета позики.

 Сторонами договору можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. При цьому позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками.

 Момент переходу права власності на предмет позики залежить від того, що саме передається позичальникові за договором. Право власності на готівкові грошові кошти виникає у позичальника в момент фактичного передання йому таких коштів позикодавцем. У разі якщо мова йде про безготівкові розрахунки, то право власності позичальника виникає з моменту зарахування таких коштів на його рахунок у банку.

 У разі, якщо предметом договору позики є речі, що визначені родовими ознаками, то право власності на них виникає в позичальника в момент фактичного передання йому таких речей. У договорі позики може бути передбачено, що момент фактичного передання таких речей позикодавцем визначається їх відвантаженням із складу на транспорт позичальника тощо.

 З визначення договору позики випливає, що за загальним правилом позика надається без чіткого цільового призначення щодо її використання позичальником. Проте формулювання ч. 1 статті, що коментується, не заперечує можливість існування так званої цільової позики, тобто сторони однією з істотних умов такого правочину можуть передбачити використання грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками, лише в певних чітко визначених цілях.

 Договір позики е реальним, тобто є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.