Сутність предмета, обєкта та завдання науки Регіональна економіка

Центральний економічний район

Центральний економічний район займає, відповідно до назви, центральне географічне положення в межах України і є єдиним районом, котрий займає повністю внутрішнє положення в державі. Складається з двох адміністративних областей – Кіровоградської та Черкаської. В загальнодержавному поділі праці район виділяється на виробництві продукції сільськогосподарського машинобудування, електротехнічного, енергетичного, приладобудування, харчової промисловості, видобутку графіту, уранових руд, будівельної індустрії, хімічної промисловості. Практично це є єдиний район України, який немає виходу в будь-якій формі до державного кордону України.

Регіон має великі (світового значення) запаси уранових руд, кристалічних будівельних та облицювальних матеріалів; значні (державного значення) запаси золота, які можуть забезпечити потреби України на значний період;. Перспективна для України алмазоносність.

 У регіоні найкращі в Україні грунтово-кліматичні умови для розвитку галузей сільського господарства.

У сукупній товарній продукції регіону на промисловість припадає майже 53 %. У регіоні виробляють верстати і сільгоспмашини, азотні добрива, напівпровідникові матеріали, добувають уранові руди, граніт, виробляють цукор, олію. Галузями спеціалізації є сільгоспмашинобудування, гірничодобувна, паливна, хімічна, будматеріали, деревообробна промисловість, чорна та кольорова металургія, електронна, легка і харчова промисловість.

Основою електроенергетики є великі Кременчуцька та Канівська ГЕС, теплові електростанції: Кіровоградська, Олександрійська, Черкаська, Ватутінська, Уманська.

Великі м'ясокомбінати, птахокомбінати, м'ясопереробні підприємства розміщені у Черкасах, Умані та інших містах.

Легка промисловість забезпечується місцевою сировиною, діють ряд льонокомбінатів

У галузевій структурі сільського господарства переважає тваринництво (54 % товарної продукції), а саме: скотарство молочно-м'ясного напряму та свинарство. Допоміжні галузі — птахівництво, вівчарство, бджільництво,ставкове рибництво, шовківництво.

Транспортна система – відносно добре.

 

Регіональна економіка як наука

  Регіональна економіка - це галузь економічної науки, яка вивчає територіальну організацію виробництва. Вона описує економічні процеси та явища, які пов'язані з ринковим розвитком господарства різних регіонів та їх включення у єдиний економічний простір. Регіональна економіка виникла в Сполучених Штатах Америки в 50-х роках 20-го сторіччя на межі поєднання економіки та економічної географії. Засновником цієї науки вважеється Уолтер Айзард. На території колишнього СРСР регіональна економіка почала розвиватися вже в 60-х роках, де її вважали підгалуззю економічної науки, яка вивчає економічний розвиток регіонів для кращого регіонального розміщення народного господарства.

Головним завданням регіональної економіки є наукове обгрунтування раціонального розміщення підприємств народного господарства.

*****дописуємо власну думку))))

 

Стан та розвиток освіти.

Удосконалення системи освіти передбачає пошук шляхів її подальшого розвитку в області, розробку нових підходів до навчання та виховання, розширення можливостей отримання випускниками базової освіти, рівень якої має бути вищим за програмний мінімум.

Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. У поточному році порівняно з минулим збільшилась кількість дошкільних навчальних закладів з вихованням українською мовою, російською та румунською.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту прийняло рішення ввести обов'язкове вивчення в школах інформатики з 2-го класу з вересня 2012 року і другої іноземної мови - з 5-го класу з 2013 року. Нове правило почало діяти з 1 вересня 2012 року. Також у порівнянні з 2010 роком на 6 тисяч знизилася кількість, як школярів так і вчителів загальноосвітніх навчальних закладів. У 2011/12 році в українських школах навчається 4 млн 293 тис. учнів (4 млн 299 у 2010/11 н.р.) та працює 509 тис. учителів (516 тис. у 2010/11 н.р.), що є найнижчими показниками вітчизняної системи середньої освіти.

Освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста здобувається у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації: училищах, технікумах, коледжах; бакалавра, спеціаліста та магістра у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації: університетах, академіях та інститутах.

У системі вищої освіти України функціонує такі вищі навчальні заклади: університети, академії, інститути, коледжі, технікуми, училища, консерваторії

Контингент студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації становить понад 2 млн. 400 тис. осіб, у тому числі понад 48 тис. іноземних студентів. Роблячи оцінку про вищі навчальні заклади, ми спостерігаємо зниження їх кількості у порівнянні ї 1990/1991 н. р. У зв’язку із цим скоротилась і кількість набраних студентів.

 

 

22.*****не знайшла

Зони вільної торгівлі.

Характеристика: Відміна тарифів, непрямих і прямих податків; гарантування мінімуму митних формальностей.

Характеристика малих міст.

До категорії малих міст належать міста з чисельністю населення до 50 тис. чоловік. Такі міста посідають особливе місце в історичному розвитку України. У них формувалася національна культура, вони є основою прогресу та створення великих виробничих і містобудівних комплексів, гарантом стабільності держави і суспільства.

Малі міста є найчисленнішою за кількісним складом групою міст, значна частина їх — це адміністративні центри районів. З малими містами безпосередньо пов'язане життя майже 22 млн. міських та сільських жителів. Ці міста відіграють важливу роль у формуванні поселенської мережі, розвитку і розміщення продуктивних сил України.

Виділяються такі типи малих міст:

• міста, що прилягають до центрів систем розселення;

• міста, що мають значні рекреаційний та оздоровчий потенціали;

• міста, що мають значні природний та історико-культурний потенціали;

• міста — центри сільськогосподарських районів;

• монофункціональні міста.

За питомою вагою населення, зайнятого в різних сферах економічної діяльності, виділені такі категорії малих міст: міста з переважно промисловими функціями;

• транспортні вузли;

• санаторно-курортні та рекреаційні центри;

• історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри; адміністративні центри районів;

• господарські центри місцевого значення;

• центри низових локальних систем розселення, що виконують функції з надання соціально-культурних, комунально-побутових та інших послуг населенню.

 

Сутність предмета, обєкта та завдання науки Регіональна економіка

РЕ – це галузь економічної науки, об’єктом вивчення якої є господарство окремих територій країни, тобто її регіонів.

Предметом вивчення РЕ є просторовий розвиток госп-ва, закономірності, принципи та фактори його формування і функціонування, конкретні регіон. відмінності екон с-м, що розвив під впливом заг-нац та глоб чинників. Таке визначення предмета є найбільш узагальнюючим та об’ємним через значну кількість компонентів, що входять до предмета дослідження.

Методи. РЕ використовує широкий спектр суч. методів дослідження: систематичного аналізу, балансовий, картагрофічний, статистичний, порівняльний, економіко-матечиного моделювання, соц.-ек. прогнозування, польових досліджень, застосув. яких дозволяє отримати нові науково обґрунтовані результати.

Завдання:

-  розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, вивчення й осмислення нових процесів і явищ,

-  розвиток та вдосконалення методології регіональних досліджень, розробка наукових основ оптимальної трансформації структури соц.-ек систем регіонів, їх інфрастурктурних складових;

-  вивчення процесів, що впливають на економіку регіонів,

-  дослідження проблеми більш широкого і повного залучення національних і світових ресурсів для розвитку госп-ва регіону;

-  вдосконалення фінансово-економчних основ місцевого самоврядування;

-  вивчення соц.-ек умов і факторів відтворення в регіонах;

-  дослідження рівня спеціалізації, інтеграції і проблем комплексного розвитку регіонів і їх ек зв’язків;

-  аналіз ек ефективності функціонування регіональних соц.-ек систем,прогнозування їх розвитку.

РЕ не єдина наука, дослідження якої спрямовані на вивч територ відмінностей соц.-екон  розвитку країни. Деякі з цих аспектів вивчались раніше в курсі соц.-екон географії у ВНЗ екон профілю. Пізніше на зміну їй був введений курс РПС. Але ці науки слабо були пов’язані з мікро- та макроекономікою, тому на зміну їм прийшла РЕ як нормат дисципліна на всіх екон спеціальностях.

 

 

23. Поняття економічний р-он, його суть. Об’єктивний ха-рактер формування економ р-ів, типи ек р-нів.

Екон район – географічно цілісна терит. країни, яка має свою визначену спец., комплекс-й розвиток гос-ва, тісні внутрішньорайонні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими регіонами країни сусп. ТПП. Фор­мув-ня екон. районів має об’єктив-ний хар-р: виникн-я екон. р-нів розпоч-ся з виникн тов. вир-ва і розвит­ком терит. поділу праці (ТПП), який сприяв концент­рації вир-ва високоефективної продукції у межах відповідних регіонів. Така концентрація спричинила спец. цих районів на вир-ві відповідної високотовар­ної продукції, яка вивозиться за межі даного регіону і визначає його місце в сусп. ТПП, в ме-жах світ. госп. і в країні.

Типи економ. р-нів:

+ Великі (інтегральні) економ р-ни – це поділ території краї-ни на найбільші територіальні частини, які об”єднують кілька адміністративних обл., або адміністративні обл. з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними обл

+ Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія од-нієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, авто-номної республіки, тобто це територіальні одиниці економ р-нування.

+ Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтег-ральних економ р-нів. Вони органічно пов'язані з низевим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія
відповідає території внутріобласних адміністративних районів

+ Низові адміністративно-господарські райони в умовах пла-нової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехі-дного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком в-ва.

 

10. Лісові ресурси, їх народногосподарське значення та проблеми раціонального використання.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності лю-дей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.                               

Україна належить до країн з невисокою забезпеченіс-тю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн.га, в то-му числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території ста-новить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показ-ник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоо-хоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі деревини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 р., тобто майже на 30%.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення природ-них комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів лісокористування та низький рівень задоволення пот-реб у деревині за рахунок місцевих ресурсів.

Вирішення названих проблем тісно пов'язано з розши-реним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефектив-ності їх охорони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни пе-реважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основ-них екологічних функцій лісу. Поряд з цим принципово важ-ливо підвищити експортні можливості лісового господарства України.

 

 

14. Паливно-енергетичний комплекс, його суть, галузева структура і народногосподарске значення.

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність га­лузей промислового виробництва, які здійснюють видо­буток палива, виробництво електроенергії, їх транспор­тування та використання. До складу паливно-енерге­тичного комплексу входять галузі паливної промисло­вості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лі­нії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна між­галузева територіальна система, складова частина єди­ного господарського комплексу країни; це базовий комп­лекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонуван­ня — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

Ресурси, що формують енергетичний баланс (особливо елект­роенергія), визначають темпи науково-технічного прогресу, ефек­тивний і прискорений розвиток економіки в цілому. Викорис­тання електроенергії в народному господарстві сприяє зниженню затрат суспільної праці, зменшенню фондомісткості продукції у високоенергоспоживаючих галузях, впровадженню комплексної механізації і автоматизації виробництва тощо. Широке застосу­вання енергії впливає на рівень енергоозброєності праці, а відтак і на його продуктивність, що має велике значення для всіх галу­зей народного господарства. Крім того, галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формую­ться територіально-виробничі комплекси. Вони впливають на процеси концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і поглиблення територіального поділу праці. Завдяки зазначеним вище органічним взаємозв'язкам галузей, що виробляють паливо і енергію, з іншими галузями народного господарства створюється реальна основа для системного, комп­лексного підходу до розміщення цих галузей і обґрунтування оп­тимальних шляхів їх розвитку з урахуванням народногосподар­ської загальнодержавної ефективності.

 

15. Деревообробна промисловість України, принципи розміщення, основні центри.

Деревообробна пром. здійсн переробку деревини й виготов- ляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів і готових виробів для насел. і н/г. Вона об’єднує різні за мета ломісткістю вир-ва. Особл. цієї пром. є споживання у великій к-ті хім. продукції. Підпр-ва деревообр. пром. розміщені в місцях зосередження лісосиро- винних рес-в – на Поліссі, у Передкарпатті і Закарпатті. Осн. галуззю деревообр. пром. Укр. є меблева. Висока концен трація вир-ва меблів склалася у Закарп., Ів-Фр., Чернів. обл., які виготовляють понад 25% заг. к-ті меблів. В інших регіонах осередками вир-ва меблів є обл. центри. Найб. підприємст- вами меблевої пром. є Сваляв- ський, Хустський, Тереснянсь- кий (Закарп.), Болехівський і Брошнівський(Ів-Фр), Черніве- цький, Броварський(Київська)деревообробні комбінати; дні- пропетровські “Дніпромеблі”, лбвівські “Карпати”, Ів-Фр., Чернів., Запорізька меблеві фабрики; Мукачівський, Бере- гівський, Прикарпатський, Снятинський, Вінницький, Дніпропетровський, Кіровогр., Дрогобицький, Сумський меб- леві комбінати. Серед спеціалі- зованих підприємств по вир-ву меблів виділяється Ів-Фр., Житом., Київська ім.Богожен- ка меблеві фабрики, а також Дрогобицький, Львів., Моло- чанський меблеві комбінати. З відходів деревообробної пром. виробляють деревностружкові і деревноволокнисті плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетр., Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ковель, Сарни та ін..

 

 

34. Основні форми зовнішньоекономічних зв’язків, їх суть.

Необхідність докорінної технічної і технологічної модернізації промислового виробництва, сільського господарства та інших галузей господарського комплексу України, його переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції вимагає максимально ефективного використання наявних науково-технічного та економічного потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та виробництва. Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, однак на їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза, що її нині переживає Україна.

Міжнародні економічні зв’язки – процес обміну засобами в-ва і предметами споживання, трудовими, науково-технічними та фінансовими ресурсами між країнами на базі транспортної си-стеми. Міжнародні економічні зв’язки розвиваються на основі територіального поділу праці, який проявляється в спеціаліза-цїі окремих країн на виробництві певних видів продукції. Формами зовнішньоекономічних зв‘язків є:

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах: науково-технічне співробітництво; взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля); надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних; створення спільних підприємств; спеціалізація і кооперування виробництва; торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання; спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів; іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни; міжнародний туризм; культурні зв’язки між країнами світу.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України можливий у таких формах: запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном; взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі і спільних; співробітництво у галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та експлуатації підприємств, інших об’єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури; обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню; співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної і економічної інформації.