Приватні підприємства та підприємства колективної власності

 

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника.

Підприємства колективної власності засновані на власності їх трудових колективів. Такі підприємства можуть створюватися лише фізичними особами в результаті добровільного об’єднання їх майна і трудової участі в господарській діяльності підприємства на основах членства або викупу державного або комунального майна в результаті приватизації.

Підприємствами колективної власності є:

– виробничі і споживчі кооперативи;

– підприємства громадських і релігійних організацій;

– інші підприємства, передбачені законом.

Діяльність кооперативів регулюється ЗУ «Про кооперацію» від 10.07.2003 р., де кооператив визначений як юридична особа, утворена фізичними і юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської або іншої діяльності в цілях задоволення своїх економічних, соціальних і інших потреб на принципах самоврядування.

Держава не відповідає за зобов’язаннями кооперативних організацій, а кооперативні організації не відповідають за зобов’язаннями держави. Забороняється втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування у фінансово-господарську та іншу діяльність кооперативних організацій, окрім випадків, прямо передбачених законом. Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на основі членства з метою спільної виробничої та іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі і об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілу доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності.

Виробничий кооператив є юридичною особою та діє на основі статуту.

Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова «виробничий кооператив» або «кооперативне підприємство».

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність на таких засадах:

– добровільність членства громадян в кооперативі і вільний вихід  з нього;

– особиста трудова участь членів кооперативу в діяльності підприємства;

– відвертість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь в його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

– демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при ухваленні рішень;

– розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової і майнової участі в діяльності кооперативу;

– контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці і особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути менше 3 осіб.

Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, що досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу і дотримуються його вимог, беруть майнову і трудову участь в діяльності кооперативу. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо). Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний і пайовий внесок в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу.

 

Вступний внесок – це грошовий або інший майновий внесок, що не повертається, який зобов’язана сплатити особа при вступі до кооперативу.

 

Пайовий внесок (пай) – це майновий поворотний внесок члена кооперативу в створення і розвиток кооперативу, здійснюваний шляхом передачі кооперативу майна у тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки.

Членство у виробничому кооперативі припиняється при:

– добровільному виході з кооперативу;

– припиненні трудової участі в діяльності кооперативу;

– виключенні з кооперативу у випадках і в порядку, визначеному статутом;

– незатвердженні загальними зборами членів кооперативу рішення правління про прийняття в кооператив;

– смерті члена кооперативу.

 

Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, отриманих від її реалізації в іншій діяльності, передбаченій статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Пайовий фонд – фонд кооперативу, що формується з пайових внесків членів кооперативу при створенні кооперативу, та є одним з джерел формування майна кооперативу. Неподільний фонд – обов’язковий фонд, що формується за рахунок вступних внесків і відрахувань від доходу кооперативу та не підлягає розподілу між пайовиками.

 

Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї є персоніфікованими і в сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу в майні кооперативу.

При виході або виключенні з кооперативу фізична особа має право на здобуття своєї загальної частки натурою, грошима або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки – у натурі. Термін і інші умови отримання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому термін отримання вказаної частки не може перевищувати 2 років, а відлік його починається з 1 січня року, наступного за моментом виходу або виключення з кооперативу (ст. 21 ЗУ «Про кооперацію»).

 

Член виробничого кооперативу має право передати свій пай або його частину іншому члену кооперативу, якщо інше не встановлене статутом кооперативу і законом. Передача паю (його, частини) особі, що не є членом виробничого кооперативу, допускається лише з відома кооперативу. В цьому випадку інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини).

Джерелами формування майна кооперативу є:

– вступні і пайові внески (паї) його членів;

– майно, добровільно передане кооперативу його членами;

– грошові кошти, що поступають від здійснення господарської діяльності;

– грошові кошти, що поступають від створених кооперативом підприємств, установ, організацій;

– грошові і майнові пожертвування, добродійні внески, гранти, безкоштовна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних;

 

– інші внески, не заборонені законодавством.

 

Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов’язаннями всім майном, що належить йому. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі не менше їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачений законом або статутом кооперативу. Виробничий кооператив не несе відповідальності за зобов’язаннями членів кооперативу.

 

Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і майнові права за рішенням загальних зборів членів кооперативу, якщо інший порядок не встановлений законом.

 

Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів кооперативу може бути реорганізований в підприємства інших форм господарювання.

Згідно зі ст. 112 ГК України підприємством об’єднання громадян,

 

релігійної організації є унітарне підприємство,засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

 

Підприємство об’єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК України.

 

Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами.

 

Засновником підприємства об’єднання громадян є відповідне об’єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об’єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

 

Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

 

Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об’єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.

 

Приватним підприємством визнається підприємство,що діє наоснові приватної власності одного або декількох громадян, іноземців, осіб без громадянства і його (їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.

 

Приватне підприємство не має спеціального закону, який би передбачав всі особливості діяльності приватних підприємств. Тому Держкомпідприємництва було рекомендовано використовувати правові норми, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки вони найбільш схожі за головними ознаками. Головною ознакою, що відокремлює приватні підприємства є те, що законом не визначено мінімального розміру статутного капіталу приватного підприємства, на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, де з 30 грудня 2009 р. мінімальний розмір становить 1 мінімальну заробітну плату, що встановлюється на момент реєстрації ТОВ.

 

Однак існують і окремі види діяльності, які передбачають особливі умови створення і функціонування, та одночасно належать до приватних підприємств. Зокрема до них належать фермерські господарства.

 

Згідно зі ст. 1 ЗУ «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. № 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, що виявили бажання проводити товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією з метою здобуття прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

 

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або декількома громадянами України, родичами або членами сім’ї, відповідно до закону. Воно має своє найменування, друк і штамп.

Згідно з ч. 3 ст. 3 цього Закону (зміни внесено Законом від 21.10.2009 р.) до членів сім’ї та родичів голови фермерського господарства належать дружина(чоловік),батьки,діти,баба,дід,прабаба,прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини (її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім’ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти).

 

Фермерське господарство діє на основі статуту. Главою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в статуті особа. Глава фермерського господарства представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами організаціями і окремими громадянами або їх об’єднаннями відповідно до закону. Він укладає від імені господарства операції і здійснює інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України. Глава фермерського господарства може письмово доручати виконання своїх обов’язків одному з членів господарства або особі, що працює за контрактом.

 

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про фермерське господарство» членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, що досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, що працюють в ньому за трудовим договором (контрактом).

 

Після здобуття державного акту на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки і його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Вона здійснюється у виконавчому комітеті міського районної в місті ради або районною, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи чи місцезнаходженням земельної ділянки.

 

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про фермерське господарство» члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Діяльність фермерського господарства припиняється у випадку:

– реорганізації фермерського господарства;

 

– ліквідації фермерського господарства;

– визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом);

– якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, що бажає продовжити діяльність господарства.

4. Правове становище орендних підприємств в Україні

 

Орендним підприємством визнається підприємство,створенеорендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства або майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Під цілісним майновим комплексом мається на увазі господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

 

Орендарем є юридична особа,утворена членами трудового колективу підприємства або його підрозділу, майновий комплекс якого є об’єктом оренди.

 

Орендодавцями щодо майнових комплексів,що належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і

його регіональні відділення.

 

Існують два спеціальних правила щодо цілісних майнових комплексів:

 

1) право власності на цілісні майнові комплекси, що передаються в оренду, не припиняється;

2) міститься заборона передачі в суборенду цілісних майнових комплексів.

Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати заподіяні йому збитки.

 

На даний час орендні підприємства існують згідно з Класифікатором організаційно-правових форм підприємств. Однак орендні підприємства більше не реєструються. Вони створювались та під час переходу України до ринкової економіки та втрати рентабельності окремими підприємствами чи їх окремими структурними підрозділами, що мають закінчений цикл виробництва. Метою виникнення орендних підприємств було надання можливості трудовому колективу цих підприємств знайти економічно вигідні шляхи використання основних фондів та працювати, отримуючи прибуток.

       5.Поняття, види та основи функціонування господарських товариств

 

Господарські товариства займають важливе місце серед суб’єктів господарювання, які діють на території України. Їх діяльність регулюється Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, ЗУ «Про господарські товариства» від 19.11.1991 р. та ЗУ «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р., іншими нормативними актами, що регулюють діяльність господарських товариств.

Господарськими товариствами визнаються підприємства, створені юридичними особами та / або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути фізичні та юридичні особи, включаючи іноземних суб’єктів права, крім випадків, встановлених законодавством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах окремих категорій суб’єктів встановлені спеціальними законами. Так, пп. 1–3 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. (вводиться в дію з 1 квітня 2010 року) суб’єктами, до яких застосовуються обмеження, визнані:

а) особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування (Президент, Прем’єр-міністр, Голова ВРУ, Голова НБУ, народні депутати, державні службовці, військові посадові особи Збройних Сил України, судді, народні засідателі, присяжні, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, дипломатичної служби, митної служби інших органів державної влади);

б) посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного та місцевого бюджету;

в) особи, які надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, третейські судді);

г) посадові особи, які постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, а також фізичні особи – підприємці.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» цим особам забороняється:

– займатись іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової, творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту, що здійснюється в позаробочий час);

– входити, в тому числі через інших осіб, до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють управління акціями, частками держави).

Відповідно до ст. 6 Декрету КМУ «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.1992р. №24-92 державні підприємства також не можуть бути засновниками або учасниками господарських товариств. Також у ст. 5 цього Декрету «керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це не виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних прав».

Господарські товариства є юридичними особами. Суб’єкти господарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, також зберігають статус юридичної особи.

До господарських товариств належать:

– акціонерні товариства (АТ);

– товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ);

– товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ);

– повні товариства;

– командитні товариства.

Цей перелік є вичерпним.

Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств – прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений термін.

Господарське товариство може відкривати рахунки в банках, а також укладати договори та інші угоди лише після його державної реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його реєстрації, визнаються укладеними з товариством тільки за умови їх подальшого схвалення товариством в порядку, визначеному законом та установчими документами.

 

Угоди, укладені засновниками до дня реєстрації товариства і надалі не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди.

Оскільки господарське товариство є юридичною особою, однією з необхідних його ознак є наявність у нього відособленого майна, що формує матеріальну базу його діяльності.

Майно, що належить господарському товариству на праві власності, відбивається на самостійному балансі. Бухгалтерський баланс – це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов’язання і власний капітал.

Господарське товариство є власником:

– майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески;

– продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства;

– доходів, отриманих від господарської діяльності товариства;

– іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.

Формування статутного фонду господарського товариства здійснюється за рахунок внесків його учасників та засновників. Внеском учасника товариства є сукупність грошових коштів, майна та майнових прав, оцінених за згодою учасників і переданих господарському товариству в порядку, розмірах і в строки, визначені установчими документами.