Історичні передумови розвитку банківської системи

Особливістю банківської системи Японії, на відміну від розвитку банківських систем інших країн з ринковою економікою, є те, що вона була історично одним із основних інструментів формування сучасної структури економіки. Історія розвитку банківської системи Японії сягає багатьох століть. Так, виникнення перших банків у Японії відносять до XVII століття. Це було зумовлено необхідністю обслуговування банківським капіталом торгівлі, яка розвивалася на той час, промисловості та сільського господарства.

У 1617 році в м. Осака вперше були випущені паперові гроші, забезпечені сріблом, і утворена Асоціація банкірів, що гарантувала забезпеченість банкнот. До середини XIX століття зросла відкритість економіки Японії. В епоху Мейдзі (1868-1912) відбувався бурхливий розвиток банківської системи при активному впливі держави. У цей період були організовані найбільші банківські інститути, які спеціалізувалися на декількох видах позичок.

Перші банки у сучасному розумінні з'явилися після 1872 року як приватні "національні банки". Як комерційні вони мали філії по всій країні і мали право емісії банкнот. "Національні банки" інтенсивно випускали неконвертовані банкноти і тим самим сприяли розвитку інфляції, що було основною перешкодою для економічного розвитку. У цих умовах усе гостріше поставала необхідність створення центрального банку Японії.

Коли японський уряд, за прикладом США, приступив до формування системи державних банків, що володіли правом грошової емісії, першим таким кредитним інститутом став банк "Перший державний" (пізніше - "Перший промисловий"). У 1874році була створена система поштово-ощадних установ (які зіграли в економіці країни дуже важливу роль), з яких у 1880 році почали створюватися ощадні банки. У 1877 році приватним капіталом була створена перша банківська асоціація, у 1879році в місті Осака з'явився кліринговий будинок для спрощення міжбанківських розрахунків, а в 1878 році відкрилися дві фондові біржі.

Однак у Японії бізнес був в основному зосереджений у замкнених структурах дзайбацу (фінансово-промислових групах). З цієї причини пряме фінансування (через випуск цінних паперів) у країні так і не одержало широкого розвитку. До останнього часу в Японії переважало непряме фінансування (через банки).

У1880 р. був створений Йокогамський банк золота і срібла. У1882 р. почав діяти Банк Японії. Інші державні банки були перепрофільовані в звичайні (комерційні) кредитні інститути, які почали діяти паралельно з приватними банками, які також розпочали створюватися (комерційними й ощадними, що утворилися з торгово-лихварських контор). Подібні приватні структури були "легалізовані" Законом "Про банки" від 1890 року. Усі ці банки займалися звичайною комерційною діяльністю, залученням вільних грошових ресурсів, видачею кредитів і розрахунками між підприємствами.

Однак профінансувати модернізацію й індустріалізацію країни в повному обсязі у силу свого комерційного характеру і за рахунок невеликого обсягу грошових ресурсів, що знаходилися в їхньому розпорядженні, ці звичайні банки були не в змозі. До рішення даного завдання втрутилася держава, створивши напівурядові кредитні інститути, такі, як Валютний банк Йокогами (для фінансування зовнішньої торгівлі, пізніше - Банк Токіо), Японський промисловий банк (для фінансування довгострокових проектів) тощо. У 1900 році був прийнятий Закон Про промислові кооперативи, що поклало початок створенню спеціалізованих інститутів з підтримки малого бізнесу, таких, як Центральний банк промислових кооперативів (пізніше - Центральний банк сільського і лісового господарства). Найбільшої розвиненості банківська система Японії досягла в 1901 році, коли в країні нараховувалося 1 867 звичайних банків.

Серед інших важливих нововведень необхідно зазначити, що в 1915 році існуючі з стародавніх часів специфічні японські кооперативи мудзін, які фінансували підприємницьку діяльність, одержали офіційний статус банків взаємного фінансування малого бізнесу. У 1917 році були створені перші структури житлового кредитування.

Після Першої світової війни виник ринок онкольних позик (право на одержання кредиту на визначених умовах практикується для врегулювання короткострокових розрахунків між банками). Під час кризи 1927року почався процес руйнування малопотужних банків. У1927 році був прийнятий новий Закон "Про банки", у якому був уперше обговорений обов'язковий для банків мінімум капіталізації. Тим самим закон спонукав банки до злиття та укрупнення. У результаті цих процесів до початку Другої світової війни у країні нараховувалося лише 64 звичайних і 4 ощадних кредитних інститути. У ході самої війни були зроблені два важливих кроки на шляху універсалізації і консолідації банківського бізнесу - звичайні банки отримали права ощадних, а міжбанківські розрахунки стали здійснюватися через Банк Японії.

Для фінансування будівництва нових промислових підприємств у 1990 р. був організований Промисловий банк, а для фінансування сільського господарства - Банк довгострокового кредиту і Сільськогосподарський кооперативний банк. Одночасно йшло формування мережі комерційних банків. Був прийнятий Закон "Про банки". Особливість розвитку банківської системи Японії в ХГХ ст. полягала в тому, що вона не була основою розвитку індустріалізації країни (як було, наприклад, у Великобританії), а була тільки доповненням до неї.

Після закінчення Другої світової війни в умовах низької кон'юнктури і великого бюджетного дефіциту в Японії почалася гіперінфляція. Були вжиті надзвичайні заходи в сфері грошового обігу: блоковані заощадження населення і банківські цінні папери. У сфері кредитування позички в інші галузі, крім виробництва, яке стало пріоритетним напрямом, цілеспрямовано обмежувалися.

Після Другої світової війни основи банківського законодавства Японії не переглядалися. Однак був початий ряд практичних кроків з реформування кредитних інститутів. У післявоєнний період був узятий курс на створення невеликої кількості банків, які б діяли на території усієї країни, а також на утворення місцевих банків за принципом: один регіон - один банк. Створення таких банків дало змогу здійснювати фінансування на рівні всієї країни і регіонів. Для запобігання безробіттю, підтримки діяльності середніх і дрібних підприємств були створені кредитні кооперативи та довірчі фонди. У міру пожвавлення національної економіки, а також для стимулювання експорту стали створюватися приватні фінансові заклади для надання кредитів на тривалий термін і спеціалізовані кредитні банки. На відміну від деяких розвинених країн, наприклад Франції, у Японії в післявоєнний період основні фінансові важелі залишилися в руках приватних банків. Однак ступінь державного контролю за їхньою діяльністю залишався високим.

Так, у зв'язку з закінченням війни і втратою колоній були закриті спеціальні військові фінансові інститути і колоніальні банки. У 1945 році банківські асоціації були об'єднані у Федерацію, а з 1947 року стали проводитися загальнонаціональні банківські з'їзди. У 1948 році Закон "Про біржі і цінні папери" заборонив банкам операції з цінними паперами, крім операцій з облігаціями і дебентурами (папери з фіксованим відсотком). Проте, асоціаціям вдалося зберегти контроль над спеціалізованими компаніями, у веденні яких виявилися угоди з акціями і паперами комерційного характеру.

У 1949 році була створена рада директорів Банку Японії, що підсилило незалежність центральної банківської установи країни. Тоді ж була сформована мережа урядових фінансових корпорацій (малого бізнесу, сільського господарства, розвитку окремих регіонів, медичних установ тощо). У 1950 році всі спеціалізовані банки були перетворені в звичайні (комерційні). У першій половині п'ятидесятих років мудзін були перетворені в банки взаємного кредитування, кредитні кооперативи - у кредитні асоціації, створені нові системи банків довгострокового кредитування і трастових банків. У 1954 році, відповідно до Закону "Про валютну банківську діяльність", були розширені можливості банків у сфері фінансування зовнішньоекономічної діяльності.

Поряд із приватними банками була відтворена розгалужена мережа урядових інститутів. Для кредитування зовнішньої торгівлі в 1950 р. був заснований Експортний банк, головною функцією якого на цьому етапі було кредитування експорту продукції японського судно- і машинобудування. Капітал банку належить державі, а контроль за його діяльністю здійснює Міністерство фінансів. У 1951 р. був заснований Японський банк розвитку з передачею йому коштів і функцій Банку фінансування відновлення й Еквівалентного фонду, що діяв з 1949 р. для зарахування доходів від реалізації товарів, що надійшли у вигляді допомоги від США. Діяльність банку, у той час, була зосереджена на пільговому (на терміни менше 1 року) кредитуванні галузей економіки, у видачі кредитів якого не були зацікавлені приватні банки.

Таким чином, у Японії утворилася банківська система, яка структурно не змінилася до сьогодні, основою якої є "міські" банки, тобто великі звичайні (комерційні) фінансові інститути. Вплив таких кредитних установ поширюється на всю країну, а в сферу їхнього обслуговування входять великі підприємства, як правило, однієї з банком фінансово-промислової групи. Важливе значення також мають регіональні (префектурні) банки. Діяльність цих банків географічно охоплює визначений економічний район - одну або кілька сусідніх префектур і розташовані там підприємства. Більшість регіональних кредитних установ мають власні представництва в двох економічних центрах країни - Токіо й Осака. Ряд японських банків має спеціальну ліцензію на угоди з валютою і фінансування зовнішньої торгівлі. Іноземні банки і їхні філії, одержавши ліцензію, функціонують у країні як звичайні (комерційні) японські банки. У сферу їхнього обслуговування, в основному, входять підприємства з іноземним капіталом або підприємства, що мають тісні зв'язки з закордонною економікою.

Крім згаданих вище універсальних банків, тобто тих, які здійснюють усі основні види класичних банківських операцій, у Японії існують спеціалізовані комерційні банки. Так, наприклад, банки довгострокового кредиту, як випливає з назви, призначені для довгострокового кредитування підприємств із фондів, зібраних через випуск дебентур. Трастові банки, відповідно до закону, можуть діяти, як звичайні, але до них проводиться політика адміністративного "стримування" для того, щоб дотримувалося визначене співвідношення звичайних і трастових рахунків. За своїми функціями трастові банки поділяються на ті, що виконують функції довгострокового фінансування, і ті, що займаються фінансовим управлінням.

Крім цього, в Японії існують кредитні установи малого бізнесу: загальні (взаємні) банки, кредитні асоціації і кредитні кооперативи. Центральним елементом системи кредитування малого бізнесу є напівурядові банки, такі як, наприклад, "Центральний кооперативний банк для сільського і лісового господарства". Вони акумулюють надлишкові засоби кооперативів і випускають дебентури для нагромадження фондів.

На ринку фінансових послуг, крім банків, діють також страхові компанії, компанії цінних паперів, житлового кредитування, але вони відокремлені від банків. Функції ощадних установ виконує пошта. Існують державні банки і фінансові корпорації] джерелом фондів яких є запозичення в уряду, які перепозичаються приватному сектору відповідно до закону.

Усі японські банки входять у банківські асоціації, створені за географічним принципом у всіх префектурах і великих містах країни. До їх завдання входить сприяння розвиткові банківського бізнесу, а також фінансовому й економічному процвітанню регіонів. Усі ці регіональні асоціації є членами Федерації банківських асоціацій Японії. Токійська банківська асоціація в особі її секретаріату веде справи Федерації банківських асоціацій. Крім того, свої загальнонаціональні асоціації мають регіональні банки і трастові установи. Існує також рада фінансових асоціацій, у засіданні якої беруть участь представники урядових відомств.

Особливістю розвитку банківської системи Японії в післявоєнний період стало утворення фінансово-промислових груп. На чолі кожної з них стоїть великий приватний комерційний банк, а довкола нього групуються промислові компанії. Саме на банки було основне навантаження щодо фінансування бурхливого індустріального розвитку Японії. Усередині груп сформувалися стійкі зв'язки, засновані на партнерських відносинах.

 

Центральний банк Японії

Банківську систему Японії очолює Центральний банк - Банк Японії, 55 % акцій якого належать державі. Центральний банк Японії створено 1882 р. строком на ЗО років. Згодом цей термін було продовжено ще на ЗО років, а в 1942 році банк отримав безстроковий статус. Йому надано монопольне право емісії банкнот.

Функції Банку Японії визначено спеціальним Законом "Про центральний банк Японії" від 1942 року, який у 1979 р. було оновлено. Згідно із законом від 1942 р. основний капітал банку було встановлено у розмірі 100 млн ієн. У новій редакції закону, що потім набрав чинності, він не змінився. 55 % капіталу належить державі, 45 % - приватним акціонерам (приватним особам, фінансовим установам, страховим компаніям тощо). Акціонерам було гарантовано дивіденди в розмірі 4 %, які за умови надзвичайно високих прибутків банку зростали до 5 %. Решта прибутку надходила до державного бюджету.

Приватні акціонери в процесі управління банком не беруть участь. До основних функцій Банку Японії, крім грошової емісії (це його монопольне право), відносять грошово-кредитне регулювання економіки, водночас здійснення міжнародних розрахунків, проведення операцій на валютному ринку, а також касове обслуговування казначейства.

Банк діє на підставах закону 1942 p., завдяки якому Банк Японії підпав під жорсткий урядовий контроль і дав міністру фінансів право змінювати політику, яку він проводить. У 1949р. був створений Політичний комітет, який став тим новим органом, що визначав вищі інтереси держави у фінансовій і грошово-кредитній сферах. Із 7 членів комітету 5 мають право голосу. Президент, який призначається Кабінетом Міністрів на п'ять років, і по одному представнику від міських і регіональних банків, промисловості та сільського господарства (усі вони призначаються на 4 роки) - мають право голосу. Два члени, що не мають права голосу - представники Міністерства фінансів і Управління економічного планування.

Питання, які вирішує Політичний комітет, визначаються Законом "Про Банк". Відповідно до нього Комітет виробляє принциповий курс банківської діяльності й управління Банком Японії. Його прерогативою є зміна рівня процентної ставки, визначення і зміна видів та умов векселів, які обліковуються Банком Японії, а також видів, умов та вартісної оцінки застав кредитування. Він визначає і змінює види, умови і вартість об'єктів при операціях на відкритому ринку, а також термін початку і закінчення операцій.

Політичний комітет узгоджує з Міністерством фінансів питання про зміну максимального рівня позичкового відсотка на ринку на підставі тимчасового Закону "Про регулювання відсотків". Із дозволу Міністерства фінансів встановлює коефіцієнти резерву на підставі Закону "Про систему резервних внесків". Комітет приймає рішення щодо бюджету Банку Японії, однак при цьому необхідно отримати дозвіл Міністра фінансів. За узгодженням з ним Банк Японії звітує перед парламентом. Крім того, Банк Японії очолює президент банку і директорат, у який входять віце-президенти банку, радники президента, інспектор по нагляду за веденням справ і директор.

З 1971 року Банк Японії почав проводити операції на вексельному ринку, потім почав здійснювати активні операції з облігаціями державних позичок. Таким чином, був сформований ринок цінних паперів і розпочаті масові операції на інших ринках короткострокового капіталу.

Нова редакція Закону "Про Банк Японії" набрала чинності у квітні 1998 року, за яким загальне та оперативне управління покладається на правління банку, що складається з дев'яти осіб (скасували раду директорів).

Очолює Банк Японії Правління банку. Голова та два його заступники призначаються Кабінетом Міністрів за згодою двох палат парламенту. Шість членів правління призначає Кабінет Міністрів із осіб, які мають певний досвід і знання у сфері економіки та фінансів. Термін їхніх повноважень - п'ять років. Посади представників уряду скасовуються. Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр фінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів - строком на чотири роки, радників - на два роки. Ревізори призначаються Кабінетом Міністрів строком на чотири роки.

На засіданнях Правління за необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд Правління свої пропозиції та давати оцінку грошово-кредитної політики Банку Японії, але остаточне рішення приймає правління.

Банк Японії, штаб-квартира якого розташована в Токіо, має 45 філій та відділень у Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні і в Гонконзі. Банк має необмежену монополію на випуск банкнот. Згідно із законом від 1979 року обсяг банкнотної емісії встановлювався Міністерством фінансів за згодою уряду. Банк Японії має право, якщо вважає за необхідне, випускати банкнот більше, ніж передбачено лімітом, за що сплачує відсоток у розмірі 3 % річних від отриманого прибутку. Емісія банкнот змушує банк тримати резерви, які складаються з основної частини (комерційні векселі й державні цінні папери всіх видів) та необов'язкової частини (іноземна валюта, золотий і срібний запас). Основне забезпечення емісії банкнот становить портфель державних зобов'язань.

Скасування у 1965 р. заборони на використання державних позик для покриття дефіциту бюджету призвело до емісії облігацій державної позики. В активах Банку Японії державні папери становлять понад 80 %.

Як зазначено у новій редакції закону, головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому розвитку національної економіки шляхом підтримання цінової стабільності. Це втілюється в життя завдяки розробці та проведенню відповідної грошово-кредитної політики, випуску готівки. Нове законодавство скасовує максимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резерву.

До основних завдань Банку Японії належить також забезпечення ефективного та безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Через кожні шість місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує перед парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її як незалежна установа (що передбачено законодавством).

У новій редакції закону визначено такі основні напрями діяльності Банку Японії:

• облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань;

• надання кредитів під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;

• купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів, а також інших облігацій;

• виписка векселів на отримання;

• приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті;

• приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у зливках.

Банк Японії як фінансовий агент уряду управляє від його імені державними фондами, проводить валютно-фінансову діяльність, спрямовану на стабілізацію валютного курсу ієни. Урядові кредити надаються шляхом підписки та андеррайтингу випусків державних позик і короткострокових державних цінних паперів. У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою Міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводити операції від імені уряду із закордонними центральними банками та іншими іноземними організаціями з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від цих організацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер виправданих інвестицій в ієнах.

До функцій банку входять контроль за кредитною сферою та забезпечення безперебійного функціонування системи платежів і розрахунків шляхом надання кредитів на обмежений строк кредитним організаціям. Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягом кількох повоєнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалися центральними банками розвинених капіталістичних країн. Зокрема, коригування облікової ставки, політика мінімальних резервів та операції на відкритому ринку мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним інструментом грошово-кредитної політики Банку Японії було пряме кількісне лімітування кредитів в умовах штучно заниженого рівня відсотку. У середині 70-х pp. стан економіки Японії докорінно змінився: слідом за високими темпами економічного зростання прийшла глибока і тривала криза. Зі зміною фази економічного циклу істотно зросло значення грошово-кредитного регулювання економіки, що обумовлено, зокрема, посиленням позицій держави в банківській системі.

Методи і дієвість грошово-кредитної політики визначалися нестачею фінансових ресурсів у японських корпорацій нефінансового сектору, слабким ринком позичкового капіталу, домінуванням банків у фінансуванні економіки. Протягом тривалого часу основні ставки на ринку банківського кредитування жорстко регулювалися, відкритого ринку цінних паперів практично не існувало.

Водночас контроль з боку держави за діяльністю приватних банків був досить значним і базувався на специфічному явищі японської грошово-кредитної сфери - перекредитуванні.

Упродовж 1960-1980-х років пік перекредитування припав на періоди стабільного економічного розвитку Японії.

Сьогодні основними засобами грошово-кредитної політики Банку Японії є:

1) коригування облікової ставки;

2) зміна обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;

3) встановлення резервних норм.

Встановлення, зміна або скасування обов'язкових резервних норм проводиться Банком Японії після затвердження відповідного рішення Міністром фінансів. Згідно із Законом максимальна резервна норма становить 20 % (пасиви в ієнах нерезидентів та валютні вклади резидентів резервуються на 100 %), її встановлення допускається в цих межах окремо за категоріями рахунків та категоріями кредитно-фінансових установ.

Резервування поширюється: на депозити; банківські позички; номінальну вартість довірчої власності; валютні вклади резидентів; пасиви в ієнах нерезидентів та аналогічні пасиви, визначені розпорядженням уряду; суми, що переводяться зі спеціального рахунку міжнародних фінансових операцій на інші рахунки.

Суми обов'язкового резервування за відповідними рахунками за будь-який місяць повинні депонуватись у Банку Японії протягом місяця (із 16 числа поточного місяця по 15 число наступного місяця). Штраф із недонарахованої суми (у розмірі облікової ставки комерційних векселів +3,75 % річних) перераховується Банком Японії у державну казну. Взаємовідносини центрального банку як "банку банків" із комерційними банками проявляються у постійному моніторингу банківської діяльності. Банк Японії щоденно контролює банківські баланси та щомісячно отримує звіти з прогнозними розрахунками обсягів майбутніх кредитів та надходжень на депозити. Як і раніше, Банк Японії, виходячи із загальноекономічної ситуації у країні, вносить свої пропозиції у плани банків або накладає обмеження на обсяг їх кредитної експансії. Кредити центрального банку комерційним є звичним явищем, оскільки щ позики - найвигідніший засіб залучення ліквідних ресурсів (вигідніший навіть, ніж депозити населення).

Облікова ставка процентів за кредитами банку Японії набагато нижча, ніж за онкольними короткостроковими міжбан-ківськими позичками.

Банк Японії ліцензує банківську діяльність, встановлює мінімальний розмір статутного капіталу банку, видає дозвіл на зміну фірмового найменування банку, злиття банків, створення і ліквідацію філій. Для забезпечення банком стійкої ліквідності важливе значення має встановлення рівня коефіцієнтів, що свідчать про ризик ліквідності. Такими коефіцієнтами є норма власного капіталу, відповідно до якої визначаються: частка власного капіталу банку у загальному сукупному капіталі; норма ліквідних активів, що показує співвідношення капіталу і боргових зобов'язань на певний момент часу; обмеження на надання великих кредитів. Банк Японії встановлює для банків зобов'язання щодо надання звітних документів щодо їх діяльності.

На сучасному етапі функціонування банківської системи Японії грошово-кредитна політика регулюється посередництвом Банку Японії, Міністерством фінансів, Федерацією економічних організацій. Основними методами регулювання можна Назвати: встановлення норми позичкового відсотку, адміністративні заходи, систему обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку та з іноземною валютою. Необхідно також зазначити і те, що до 70-х pp. переважали адміністративні форми регулювання, а після 70-х pp. їх значення знизилося, а роль ринково-вартісних методів зросла.

У зв'язку з загальним переходом до неоконсервативного економічного курсу в кредитно-банківській сфері (закон 1981 р.) державний адміністративний контроль за діяльністю банків був дещо послаблений. Проте в руках держави залишилося кредитування галузей і об'єктів із високим підприємницьким ризиком і низькою рентабельністю, а вжиті заходи означали не скасування системи державного регулювання, а лише її часткову перебудову.

Ослаблення напруженості на ринку позичкового капіталу, його інтернаціоналізація, а також поява альтернатив у вигляді зростаючого фондового ринку значною мірою ліквідували об'єктивну економічну основу адміністративного регулювання і змусили Банк Японії переглянути своє ставлення до традиційного класичного інструментарію. Зросла гнучкість процентних ставок, дисконтна ставка була збільшена до ринкового рівня.

Банк Японії контролює та регулює діяльність комерційних банків і саме він є партнером під час підписання угод для приватних кредитно-фінансових об'єднань, підприємств та окремих осіб. Банк приймає на збереження внески від приватних фінансових об'єднань. Це має назву "система резервних депозитів" (введена в 1957 році). Фінансові заклади, які приєдналися до даної системи, зобов'язані зберігати в Банку Японії на своїх поточних рахунках визначену суму резервних депозитів. У тих випадках, коли у кредитних закладах не вистачає готівки, вони звертаються у банк, який надає їм позички. Відсоток за даним видом операцій визначається рівнем офіційної процентної ставки.

Отже, крім вказаних особливостей, Банк Японії, як і центральні банки країн з ринковою економікою, виконує класичні функції, які їм притаманні.