Взаємозв'язок банківської системи з іншими системами та ринками

Банківська система не може ефективно функціонувати, а її елементи виконувати свої завдання у повному обсязі, якщо вона не буде тісно пов'язана з діяльністю інших систем і ринків. Тому у розвиненій економіці банківська система взаємодіє з:

- грошовою системою;

- кредитною системою;

- бюджетною системою;

- фінансовою системою;

- торговельною системою;

- виробничою системою;

- невиробничою системою;

- інформаційною системою;

- законодавчою системою;

- фінансовим ринком;

- інвестиційним ринком;

- ринком фінансових послуг;

- ринком цінних паперів тощо.

В економічній системі держави грошова маса є важливим фактором, який впливає на рівень цін, обсяги виробництва, стан платіжного балансу. Обсяг грошової маси є результатом складної взаємодії багатьох суб'єктів економічної діяльності, серед яких комерційні банки займають чільне місце, оскільки вони впливають на розмір грошової бази. Комерційні банки впливають на розмір кредитування, операцій з цінними паперами та з іншими активами, і насамперед на розмір валютних резервів. Усі інші учасники грошової системи вирішують, як розподіляти свої грошові кошти між різними видами вкладів, тобто між різними видами зобов'язань, або різними фінансовими активами, або можливо зберігати їх у формі готівки. Таким чином, обсяг грошової маси формується в результаті великої кількості рішень різноманітних суб'єктів господарювання щодо операцій з їх грошовими коштами. Грошова маса існує для забезпечення функціонування обороту товарів і послуг, які створюються у державі.

Існують дві форми грошового обігу: безготівковий і готівковий. Одним із важливих показників ефективності банківської діяльності є показник величини безготівкового обігу, оскільки він здійснюється з участю комерційних банків.

Резерви комерційних банків складаються з обов'язкових резервів та депозитних сальдо кореспондентських рахунків у національному банку. Вони є важливим інструментом монетарної політики. На величину готівки в обігу впливає не лише монетарна політика, а й такі фактори, як платіжна дисципліна та інфляційні очікування.

Кількість грошей, які перебувають в обігу, впливає на випуск продукції, рівень цін, зайнятості та інші економічні явища і процеси. Кількість оборотів грошей визначають як відношення номінального валового продукту до загальної маси грошей, що визначається як середні залишки грошей за період. Цей показник характеризує, скільки в середньому за рік оборотів здійснила грошова маса. Якщо використати обернену характеристику часу одного обороту грошової маси, то отримаємо швидкість обігу грошей. Отже, якщо число днів, яке необхідне для одного обороту грошей, скоротиться, то очевидно, що для обслуговування одного й того самого обсягу продукції буде потрібна менша грошова маса.

Швидкість грошового обігу можна визначити як кількість обертів, що їх робить один із грошових агрегатів (наприклад, М2) для забезпечення певного рівня економічної діяльності, який дорівнює номінальному ВВП. Зміна швидкості обігу відбиває зміну реального грошового попиту. Отже, швидкість обігу зростає, коли економічні агенти очікують зростання альтернативної вартості утримання грошових активів у національній валюті, наприклад, зростання номінальних процентних ставок, рівня інфляції або обмінного курсу. Зростання швидкості обігу грошей призводить до зростання цін. Зростання швидкості обігу грошей поєднане із зростанням грошової маси - до зростання цін, інфляції, зміни валютного курсу.

Центральним питанням діяльності банків є розмір вільних резервів комерційних банків. Резерви можуть приймати різні форми - обов'язкові резерви комерційних банків, надлишкові резерви, готівка поза банківською системою. Через операції центральні банки намагаються впливати на рівень вільних резервів, але в основному їх розмір визначається такими параметрами, як рівень ділової активності, розмір інфляції, рівень процентних ставок із залучення і розміщення ресурсів, рівень дохідності операцій з цінними паперами і валютними цінностями, діяльністю комерційних банків. З одного боку, центральний банк може проводити операції, які збільшують резерви для банківської системи в цілому. З іншого, - центральні банки можуть проводити операції щодо зменшення рівня вільних резервів. У такому випадку банківська система зменшує депозити і кредити. У разі, коли центральний банк країни збільшить рівень вільних резервів у період економічного зростання, це може спричинити негативні наслідки. Для підтримки економічного зростання необхідні будуть нові кредити, а можливості банківської системи будуть обмежені, що зумовить втрати потенційного добробуту країни. Таким чином, стратегія банків, що націлена на дотримання певного рівня надлишкових резервів, призводить до зменшення можливості комерційних банків щодо збільшення депозитів через кредитування, операції з цінними паперами, інвестування.

Банківська система також пов'язана з інвестиційним ринком, наприклад через величину процентної ставки на депозити і кредити. Основні фактори, що впливають на рівень процентної ставки, це, по-перше, переваги учасників ринку між поточним споживанням і заощадженням і, по-друге, дохідність інвестицій. Крім того, на рівень дохідності інвестицій і переваги учасників ринку впливають загальний стан економіки, рівень інфляції, грошово-кредитна політика. Зміна відсоткових ставок впливатиме на стратегію поведінки банку щодо зменшення чи збільшення кредитування. Збільшуючи кредитування, банк впливатиме на збільшення депозитів і на грошову базу. Збільшення грошової бази буде змінювати як переваги учасників ринку між поточним споживанням і заощадженням, так і дохідність інвестицій. Отже, будь-яка стратегія банку щодо збільшення чи зменшення кредитування впливатиме на встановлення рівноваги на фінансовому ринку. При цьому для різних факторів рівновага буде встановлюватися за різним значенням відсоткової ставки.

Дж. М. Кейнс сформулював взаємодію попиту на гроші та рівня відсоткової ставки у своїй відомій праці "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей". Відповідно до кейнсіанської моделі дії центральних банків щодо збільшення пропозиції грошей призводять до зниження процентної ставки. Впливаючи на рівень процентної ставки, держава формулює переваги учасників ринку щодо рівня споживання чи нагромадження, які, у свою чергу, впливають на стратегію поведінки банків щодо збільшення чи зменшення кредитування.

Джон Хікс продовжив ідею Дж. М. Кейнса і запропонував прослідкувати взаємозв'язок двох ринків - товарного і фінансових активів. Дана модель установлює залежність між обсягом ВВП і відсотковою ставкою, виходячи з умови рівноваги на ринку товарів і послуг, а також між пропозицією грошей і попитом на гроші на фінансовому ринку. Загальноекономічна рівновага за моделлю Дж. Хікса встановлюється за умови рівноваги на товарному і фінансових ринках. Аналізуючи зміни рівня ВВП і відсоткової ставки, Джон Хікс виявив, яким чином держава може впливати на рівновагу на ринку товарів і послуг та ринку фінансових активів. Він доводить, що збільшення державних витрат або зменшення податків (фіскальна експансія) призводить до збільшення попиту, який збільшує ВВП. Проте наслідком таких дій може бути зростання відсоткової ставки, яка впливатиме на зменшення інвестицій, які будуть стримувати зростання ВВП. Зменшення державних витрат або зростання податків навпаки призводить до зменшення попиту, який зменшує ВВП. У свою чергу, можливе зменшення процентної ставки, яка впливатиме на збільшення інвестицій, які призводитимуть до зростання ВВП. Таким чином, модель Дж. Хікса дозволяє прогнозувати вплив центрального банку (органу, що розробляє основні положення грошово-кредитної політики) на відсоткові ставки.

Також банківська система тісно пов'язана із бюджетною системою. Комерційні банки як важливі елементи економічної системи щодо її фінансування відіграють особливе значення у системі зв'язків "бюджетний дефіцит → фінансова стабільність → комерційні банки". Вплив бюджетного дефіциту на економіку значною мірою визначається способом його фінансування. Відомі такі основні варіанти фінансування дефіциту бюджету: кредитно-грошова емісія (монетизація), боргове фінансування (внутрішнє та зовнішнє), збільшення податкових надходжень.

Монетизація бюджетного дефіциту породжує сеньйораж (дохід держави від емісії грошей). Сеньйораж виникає у результаті перевищення темпів зростання грошової маси над темпами реального ВВП, що спричиняє підвищення середнього рівня цін. Усі суб'єкти господарювання платять так званий "інфляційний податок" і частина таких доходів перерозподіляється на користь держави.

Монетизація дефіциту бюджету може не супроводжуватися безпосередньо емісією, а здійснюватися в інших формах, таких як розширення кредитів центрального банку державним підприємствам або у формі відстрочених платежів. В останньому випадку уряд купує товари та послуги, не сплачуючи їх у строк. Виробники можуть підвищувати ціни для того, щоб застрахуватися від можливих неплатежів. Така поведінка призводить до підвищення загального рівня цін та рівня інфляції.

Дефіцит бюджету, який фінансується безпосередньо центральним банком, здійснює негативний вплив на платіжний баланс, оскільки виникає зростання пропозиції грошей, і населення починає накопичувати надлишок готівкових коштів. Він породжує збільшення попиту на вітчизняні та імпортні товари, а також на різні фінансові активи, що призводить до зростання цін та створює тиск на платіжний баланс. З іншого боку, грошова емісія може бути не інфляційною тільки при значних темпах економічного росту, оскільки зростаюча економічна активність супроводжується збільшенням попиту на гроші, який і поглинає частину додаткової емісії. Загальновідомий факт, що монетизація дефіциту бюджету викликає тим менше підвищення рівня інфляції у країні, чим більш відкритою є економіка і чим більше валютних резервів центральний банк може витратити на підтримку відносно стабільного обмінного курсу та відновлення рівноваги платіжного балансу.

Негативні інфляційні наслідки монетизації бюджетного дефіциту можуть бути зменшені засобами жорсткої грошово-кредитної політики. Якщо центральний банк зменшує кредитні можливості комерційних банків (традиційно це здійснюється підвищенням норм обов'язкового резервування або підвищенням облікової ставки), одночасно розширюючи кредит державному сектору на фінансування дефіциту бюджету, то внутрішні ринкові процентні ставки збільшуються, стримуючи ділову активність.

Внутрішнє боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядається як неінфляційна альтернатива монетизації. Однак такий спосіб фінансування не усуває загрози зростання інфляції, а лише створює тимчасову відстрочку для неї. Якщо облігації державного займу розміщуються серед населення та комерційних банків, то інфляційний тиск виявиться слабшим, ніж при розміщенні в центральному банку. З іншого боку, центральний банк може викупити такі облігації на вторинному ринку і сприяти таким чином зростанню інфляційного тиску. Крім того, при високих рівнях процентних ставок та значних розмірів дефіциту бюджету в довгостроковій перспективі обов'язково виникає різке збільшення ролі державного внутрішнього боргу з ВВП, особливо при низьких темпах економічного зростання. Зростання внутрішнього боргу збільшує і частку державних витрат на його обслуговування, що призводить як до збільшення бюджетного дефіциту, так і до збільшення державного боргу.

Використання зовнішнього боргового фінансування буде ефективним, коли рівень внутрішніх відсоткових ставок перевищує середньосвітовий та існує можливість відносно стабілізувати валютний курс. При цьому існує взаємозв'язок між відкритістю економіки, режимом валютного курсу, інфляцією та станом платіжного балансу. Якщо валютний курс буде жорстким, то при зовнішньому борговому фінансуванні інфляція буде меншою, і навпаки.

Узагальнюючи взаємозв'язок банківської системи з іншими системами та ринками, можна дійти висновку, що комерційні банки, які є основним невід'ємним елементом банківської системи, прямо або опосередковано пов'язані з усіма системами та ланками. Банки здатні збільшувати рівень споживання різних суб'єктів господарювання. Крім того, банки є стимулятором інноваційного використання коштів, що ефективно впливає на економічну активність не тільки окремо взятого суб'єкта, але й економіки держави в цілому.

Завдання і запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення банківської системи та назвіть її складові елементи.

2. Які властивості банківської системи ви знаєте?

3. Назвіть і поясніть відмінності між централізованою і ринковою банківською системою.

4. Охарактеризуйте особливості відкриття комерційних банків у різних країнах світу.

5. Опишіть дві моделі організаційної побудови банківських систем. Чим вони відрізняються?

6. Класифікуйте банки за різними ознаками (за формою власності, за правовою формою, за функціональним призначенням, за характером операцій, за галузями, за кількістю філій, за сферою обслуговування, за масштабами діяльності тощо). Схематично відобразіть дану класифікацію.

7. Які є форми банківських об'єднань? Чим вони відрізняються.

8. Дайте визначення поняття "центральний банк" і згадайте, які функції він виконує.

9. Що таке комерційні банки і які функції вони виконують?

10. Назвіть організаційні банківські структури?

11. Порівняйте організаційні банківські структури та назвіть найбільш оптимальну для комерційного банку.

12. З якими ринками та економічними підсистемами взаємопов'язана банківська система? Наведіть конкретні приклади.

4 години Тема 3. Банківська система України

 

3.1. Формування банківництва в Україні

Розвиток банківництва в Російській імперії в цілому і в Україні зокрема суттєво запізнився. Першими кредиторами були одноосібні підприємці-лихварі, першими позичальниками – уряд і землевласники.

Найдавніший документ, на який посилаються історики і який свідчитьпро існування певних форм кредиту, в тому числі поземельного, наруських землях – це документ застави на землю, існування якого відносять до ХІІІ-ХIV ст. У ній не лише засвідчують сам факт угоди про надання кредиту, а й описують подробиці цієї угоди. Кредитні відносини мали досить нерозвинутий характер, що негативно позначалося на добробуті народу. Чимало дворян потрапляли у боргову залежність до лихварів і нерідко втрачали власні маєтки.

За умови переважно натурального поміщицького господарства існувала можливість безконтрольного підвищення відсотків за кредитами (у 50-ті роки ХVIII ст. вони досягли 72 % річних). У результаті цього кредитори часто застосовували до боржників досить неординарні форми забезпечення своїх прав. Однією з таких форм був “правеж”.

Боржника, який вчасно не повернув борг, щодня протягом трьох місяців виводили на площу і шмагали різками, а по закінченні цього терміну боржник разом з усім своїм майном потрапляв у цілковите розпорядження позичальника, в якого міг відробляти борг до повного покриття боргової суми. При цьому рік роботи чоловіка дорівнював 5 рублям, жінки – 2,5 рубля, дитини – 2 рублі.

Починаючи із XVI-XVII ст. кредит у країні забезпечувався переважно іноземними купцями, які, незважаючи на “недобросовісність та обман з боку русичів”, продовжували їх видавати. В умовах підвищеного ризику іноземні кредитори, намагаючись убезпечити себе від можливих збитків, встановлювали за користування позиками занадто високі відсотки, які негативно впливали на економічний розвиток господарства країни. Така практика кредитування і стала одним зі стимулюючих факторів заснування казенних фінансових інституцій.

Першою фінансовою установою, що розпочала здійснювати банківські операції в Росії, була Монетна канцелярія Петра II, створена в 1729 р. в Петербурзі, якій надавалося право видавати короткострокові позички під заставу дорогоцінностей під досить високу відсоткову ставку, яка в деяких випадках сягала 20 % (“чого в усьому світі не водиться”), а також (у разі невиплати позичальниками суми застави) викуповувати на прохання боржників різні цінності, що були попередньо заставлені ними у приватних позикодавців (лихварів). Нерідко такі викупні операції використовували у своїх інтересах придворні дворяни, які спрямовували державні гроші на покриття своїх власних боргів.

На такий рішучий крок щодо розвитку кредитної галузі господарства уряд країни зважився піти для того, щоб місцеве дворянство отримало змогу користуватися власним, більш вигідним і зручним кредитом.

У 1733 році імператриця Анна Іоаннівна встановила нові правила видачі позик Монетною конторою, за якими розмір позики не мав перевищувати 75 % від вартості золота з розрахунку 8 % річних із правом відстрочки викупу до трьох років.

Згодом значну роль у проведенні вексельно-перекладних та інших кредитно-грошових операцій між Петербургом, Москвою та губернськими містами відігравали “Соляная контора”, “сохранные казны” при “Петербургском и Московском приказных домах”, Санкт-Петербурзька і Московська банківські контори вексельного виробництва для обігу мідних грошей.

Безпосереднє зародження сучасної банківської справи в Російській імперії припадає на кінець XVIII ст., коли імператриця Єлизавета Петрівна влітку 1794 року видала “Указ про заснування Державного банку, про порядок видачі з нього грошей і про покарання лихварів”.

У результаті дії цього указу розпочали свою діяльність відразу дві справжні банківські установи: Дворянський позичковий і Комерційний банки [30, с. 165].

Банк для дворянства мав основний капітал у 750 тис. руб. і власні контори в Санкт-Петербурзі та Москві. Спочатку кредитом у Дворянському позичковому банку могли користуватися лише великоросійські дворяни та іноземці, які прийняли довічне російське підданство.

Позики видавалися під 6 % річних, а їх розмір не повинен перевищувати 10 тис. руб. Крім дорогоцінностей, предметом застави почала виступати й нерухомість.

У 1769 році в Санкт-Петербурзі та Москві створюються банки “для вымена государственных ассигнаций”, які в 1786 році указом російської імператриці Катерини ІІ перетворюються на Державний асигнаційний банк, якому доручається функція емісії паперових грошей. На ефективність роботи цієї установи покладалися великі надії.

У 1797 році з метою видавання позичок під векселі та товари при Державному асигнаційному банку були створені облікові контори.

Мережа таких контор була заснована й на території України в таких містах, як Київ, Харків, Ніжин, Херсон, Одеса. Уже наприкінці ХVIII ст. внаслідок того, що їх діяльність була досить обмеженою, а послуги не користувалися попитом, деякі із них були закриті.

Основна діяльність перших банківських установ, які з’являлися в Російській імперії, була спрямована переважно на забезпечення дешевим кредитом дворянства, в той час як торгівля та промисловість залишалися без фінансової підтримки.

 

3.2. Розвиток банківництва в незалежній Україні

 

3.3. Структура банківської системи України

3.3.1. Види банків в Україні

3.3.2. Функції Національного банку України

3.4. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України в умовах світової фінансової кризи

3.4.1. Загальний аналіз стану банківської системи та визначення доцільності регулятивних заходів

3.4.2. Перспективи запобігання дефолту українських банків: роль зовнішніх боргів

3.5. Основи діяльності банків другого рівня

3.5.1. Комерційний банк як ключова складова банківської системи

3.5.2. Особливості створення та діяльності банківських об’єднань

3.5.3. Сутність банківської діяльності та основні принципи здійснення банківських операцій