Структура земної кори у ранньому палеозої

 

Реконструкція палеоструктурних умов раннього палеозою можлива лише на теренах сучасних континентів, оскільки акваторії сучасних океанів, які займають більшу частину поверхні Землі, утворилися у мезо-кайнозої.

У ранньому палеозої були всі древні платформи Північної півкулі: Північно-американська, Східноєвропейська, Сибірська, дві Китайські, а також Таримський масив. У Південній півкулі був суперконтинент Гондвана, який об'єднував розрізне­ні сьогодні Південноамериканську, Африканську, Індостанську, Австралійську і Антарктичну давні платформи. Давні платформи були роз'єднані рухомими поясами: Атлантичним, Середземноморським, Урало-Монгольським, Арктичним і Тихо­океанським.

Атлантичний пояс. Атлантичний рухомий пояс займає обидва боки сучасного Атлантичного океану. У ньому виокремлюються дві області: Північно-атлантична і Мексикано-Апалацька.

До Північнотлантичної області належать Північні Апалачі, Ньюфаундленд, східне узбережжя Гренландії, більша частина Ірландії, Великобританії, Скандинавії. Геосинклінальний процес тут почався у пізньому протерозої і закінчився формуванням каледонід у силурі.

Мексикано–Апалацька область об'єднує Південні Апалачі та узбережжя Мексиканської затоки. Геосинклінальний режим тут був івпізньому палеозої.

У Європі серед каледонських рухомих структур найкраще вивчена Грампіанська геосинкліналь, яка охоплює Ірландію, більшу частину Великобританії і Скандинавські гори. Її макротектонічні особливості визначені системою регіональ­них розломів, між якими розміщені нерівномірно опущені блоки протерозойського фундаменту. Між опущеними блоками розміщені лінійні геоантиклінальні підняття. Кожен з тектонічних прогинів має специфіку геологічного розвитку, виявлену у внутрішній структурі, фаціальних типах і складі порід, потужностях вулканогенно-осадових товщ. Характерною є різка мінливість складу порід та їхньої потужності навіть у межах одновікових нагромаджень. Наприклад, кембрій Уельсу представлений пісковиково-глинистими породами потужністю до 4,5 км. Одновікові утворення Шотландії – це конгломерати і пісковіки з прошарками карбонатів, їхня загальна потужність не перевищує 550 м. Вертикальні тектонічні рухи були коливальними. У стратиграфічних розрізах це відображено чергуванням регресивних та трансгресивних імпульсів, однак з перевагою тенденції прогинання чи підіймання.

Для геосинклінальної структури Великобританії виділяють такі етапи розвитку: 1) кембрій – формування серії мілководнихморських прогинів із компенсованим характером осадконагромадження; інколи прояви підводного вулканізму; наприкінці кембрію в результаті регресивного імпульсу сформовалася острівна система; 2) ордовик – етап максимального прогинання; підводний вулканізм; наприкінці етапу відбувся регресивний імпульс; 3) силур – на початку відбувся трансгресивний цикл із проявом підводного вулканізму; наприкінці розпочалося загальне підняття, замикання прогинів; відбулася ерійська фаза складчатості, формувалися батоліти гранітів.

На межі силуру і девону район перетворився на гірську країну.

У Скандинавії, на відміну від Великобританії, проявлене чіткіше розмежуван­ня ев- та міогеосинклінальних зон. Породи евгеосинклінальних прогинів метаморфізо­вані.

В Апалачах історія геологічного розвитку нагадує Скандинавську. Специфічною особливістю цього регіону є прояв таконської фази складчастості на межі ордовику і силуру.

Середземноморський пояс. Середземноморський рухомий пояс умовно розділяють на Європейську та Азіатську частини.

У Європейській частині виділяються три структурні елементи:Північну систему геосинклінальних прогинів (Корнуел, Ардени, Рейнські сланцеві і Рудні гори, Гарц, Судети, Середньопольське підняття); 2) Франко-Чеський серединний масив (Центральний масив Франції, Вогези, Шварцвальд, Чеський масив); 3) Південну систему геосинклінальних прогинів (Монтань-Пуар, Піренеї, Піренейський напівострів, Атлас, Альпи, Балкани).

У ранньопалеозойському віці геосинклінальні прогини булиділянками диференційного прогинання з проявами підводного вулканізму, а Франко–Чеський масив – континентальною областю.

Послідовність геологічних подій раннього палеозою Європи наступна. В кембрії у зоні Північних геосинкліналей закладені ізольовані мілководні морські басейни, де у режимі компенсації нагромаджуються пісковиково-глинисті (інколи із вулканітами та вапняками) товщі потужністю до 2-3 км. У Південній системі прогинання було інтенсивнішим, що зумовило формування потужніших (3–5 км) вулканогенно-осадових товщ. У Франко-Чеському масиві в цей час нагромаджувалися континентальні пісковиково-галькові відклади. Наприкінці кембрію в морських акваторіях відбулася невелика регресія, а на деяких ділянках серединного масиву – спалахи вулканізму.

В ордовицьому віці розпочалася масштабна морська трансгресія, завдяки якій в Європі ордовицькі морські нагромадження поширені більше, ніж кембрійські. В Північній зоні ордовицькі осади трансгресивно перекрили утворення кембрію та протерозою. Наприкінці ордовіку на окремих ділянках відбувся підводний вулканізм основного, а інколи кислого складу. Склад вулканітів залежав від структурної позиції вулканічних апаратів. У зонах максимального і стійкого прогинання поширені вулканіти основного складу. В зонах геоантикліналей, крім основних, присутні вулканіти середнього і навіть кислого ряду. В Південній зоні прогинання відбувалося по всій площі. Відклади ордовіку згідно залягають на відкладах кембрію. Для Альпійсько-Карпатської ділянки та Балкан характерний інтенсивний вулканізм, пов’язаний з острівними системами.

Такий розвиток Європейської частини Середземноморського поясу тривав і в ранньому силурі. З пізнього силуру розпочалася загальна регресія, однак майже всі геосинклінальні прогини Середземноморського поясу розвивалися і в пізньому палеозої.

Подібні умови простежувалися і в інших рухомих поясах. Для всіх них характерно те, що завершальна складчатість і гороутворення в різних частинах відбувалися в різний час. Зокрема, в Урало–Монгольському поясі геосинклінальний розвиток Алтає-Саянської частини закінчився у середньому кембрії (салаїрська фаза), Кокчетаво-Киргизької – на межі ордовику та силуру, а Казахстано-Монгольської продовжився у пізньому палеозої.