Виникнення і розвиток історико-геологічного методу

Перші натурфілософські уявлення про геологічні процеси на поверхні Землі. Античні вчені намагалися запропонувати модель взаємодії поверхневих і внутрішніх процесів. Гіпотеза Арістотеля (384 – 322 рр. до нашої ери) про існування в надрах Землі порожнин з активною циркуляцією в них повітря. Висновки Страбона (63 р. до нашої ери – 20 р. нашої ери) про існування зв’язку між тектонгічними рухами і утворенням рель’єфу. В часи середньовіччя центром генерації геологічних ідей стає Близький Схід (Ібн-Сіна, Біруні).

Надання нового імпульсу розвиткові природознавчих наук з початком Відродження в Європі. З XV-го сторіччя починається епоха великих відкриттів у географії (Колумб, Васко да Гама, Магелан), астрономії (Галілей, Копернік) розквіт мистецтв. Унаслідок інтенсивного будівництва доріг, дамб, каналів різко збільшився спектр геологічних спостережень (висновки Леонардо да Вінчі про форми залягання осадових шарів під час будівництва каналу). Розробка Декартом і Лейбніцем (XVII-XVIII ст.) моделі будови Землі як кулі з розплавленим ядром і твердою оболонкою.

Уперше метод історико-геологічного аналізу розроблений у Північній Італії Н.Стенсоном у середині XVII-го ст. Автор запропонував метод визначення відносного віку осадових нашарувань, відомий зараз як закон Стенона. Ідеї Стенсона випередили свій час на сто років. У середині XVIII-го ст. в різних країнах Європи почали складати регіональні стратиграфічні схеми, в яких виділяли різновікові стратиграфічні комплекси. Для Центральної Німеччини стратиграфічні схеми розробили І.Леман, Г.Фюксель, А.Вернер, для Італії – Ардуїно.

На межі XVIII-го і XIX-го ст. ствердилися уявлення дослідників про земну кору як систему нашарування різних порід і виникла дискусія про головний фактор породоутворення. В межах цієї дискусії оформилися напрями нептунізму А.Вернера і плутонізму Геттона. Справжнім проривом в історико-геологічних дослідженнях стала розробка англійським інженером І.Смітом (1789 – 1839) і французьким зоологом Ж.Кюв’є (1769 – 1832) палеонтологічного методу визначення відносного віку осадових порід. Цей метод дав змогу зіставити за віком літологічно різнорідні комплекси країн Європи і розробити їхню загальну біостратиграфічну шкалу.

Розробка теорії катастроф Ж.Кюв’є (1812) його послідовниками А.Броняром і Д'Орбіньї – новий крок узагальнення фактичних спостережень. Уявлення цих вчених про систематичні катаклізми на поверхні Землі, які знищували все живе. Безпідставність теорії катастроф доведено працями Ж.Ламарка, Ч.Лайєля, Ч.Дарвіна. Видатний внесок у заперечення ідей катастрофізму зробила книга Ч.Лайєля ”Основи геології’’(1830 – 1833), в якій доведено, що масштабні зміни в зовнішніх оболонках Землі відбувалися не внаслідок миттєвих руйнувань, а шляхом дуже повільних еволюційних змін.

Поява принципу актуалізму Ч.Лайєля – новий крок в історико-геологічних реконструкціях: “Вивчення сучасних природних процесів – ключ до розуміння аналогічних процесів минулого.” Недоліки принципу актуалізму. Узагальнення Е.Зюсом у книзі “Лик Землі” (1883 – 1909) геологічних даних про різні континенти. Поява і головні ідеї теорії геосинкліналей.

Початок науково-технічної революції XX-го ст. зумовив широке застосування точних фізико-хімічних методів вивчення геологічної речовини. Розробка радіологічних методів визначення абсолютного віку гірських порід, сейсмічного зондування земної кори дали змогу запропонувати нові концепції геологічного розвитку літосфери. Найвідоміша серед них - теорія літосферних плит, яка грунтується на мобілістичних засадах. Подальший розвиток історико-геологічних досліджень можна пов’язати з кількісним моделюванням різних параметрів (і їхніх систем) геологічних процесів.