Запорозька Січ – осередок козацького війська.

 

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорізька Січ.

Хортицька Січ була створена при активній участі Гетьмана запорізьких козаків Дмитра Вишневецького. Його козацьке прізвисько – Байда. Нові відомості про нього надала французька дослідниця Шанталі Лемерсьє-Келькеже у своїй праці. Литовський контотьє 16 ст. написаний на підставі архівних знахідок у Стамбульських архівах відкрила нові сторінки його життя. Праця вийшла у 1970 р., але познайомились з нею у 1992 році.

 Кондотьєр – це найманець. Д. Вишневецький князь із литовської родини, нащадок Гедиміна. Він православний. Володар величезних маєтків на Кременеччині. Про нього вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигізмунд Другий Августа віддав йому Канівське, Черкаське староства. А це значить, що на нього покладалось захищати південь кордонів Великого князівства від кримських татар.

    Оскільки польський король боявся зіпсувати стосунки з турками і відмовлявся допомагати Д. Вишневецькому організовувати експедиції на турків, то гетьман почав сам гуртувати навколо себе розрізненні ватаги козаків, а також звернувся за допомогою до російського царя Івана IV, пропонуючи йому спільний похід на Крим. Діючи в контакті з російськими військами у 1556-1558 рр. він зробив кілька успішних операцій проти Кримського ханства і Османської імперії, взяв Аслан-Кермен, Очаків. На жаль у 1557 році Хортицька Січ – захоплена і зруйнована татарами. Д. Вишневецький відступив на Монастирський острів і тут почав будівництво нової Січі. Але невдалий похід у Молдову у 1563 р., полон і трагічна загибель не дали йому завершити будівництво Монастирської Січі.

Після цього Запорізька Січ була: - на острові Талаківка (60-ті рр. 16 ст. – 1593 р.); - на річці Базавлук (1593 – 1638 рр.); - на Микитинському Розі (1638 – 1652 рр.); - на річках Чортомлину (1652 – 1709 рр.); - на річці Кам'янці (1709 – 1711 рр.);

- в Олешках (1711 – 1733 рр.); - на річці Підпільній (1734 – 1775 рр.).

Коли у 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована царською владою, чистина козаків перенесла її у гирло Дунаю і там вона існувала під назвою Задунайської у 1775 – 1889 роках.

Як правило, майже завжди вона була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти серед безліч їм потрібних у прибережжі лісової гущавини, у морі плавунів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялись високі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.

В середині фортеці знаходився майдан з церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли довгі хати – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки.

Слово "курінь" означало і хату, де проживали козаки, була їхня кухня, а пізніше територіальна околиця. Всьо­го налічувалось до 38 куренів, в яких жили козаки-земляки. Не випадково більшість куренів носила назву українських міст, наприклад: Батуринський, Канівський, Корсунський, Полтавський і т.д. Кожний курінь мав свої риболовецькі місця, які переді­лялись щороку на загальних радах січового товариства шляхом жеребкування.

Всі запорізькі землі поділялись на так званні паланки. Тобто певні території, із своєю фортецею, адміністрацією, щось на зразок області, або району. На початку 18 ст. їх було п’ять, а пізніше – вісім: - Бугочарлівська; Кодацька; Самарська; Орельська; Прятовчанська; Кальміуська; Інгульська; Прогноївська.

   На жаль, жодна з палаточних фортець не збереглась, але земляні вали однієї з них ще видно у Глодах – районі міста Самар (нині Новомосковськ).

   Численність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, наприклад: епідемій, але рідко перевищувала 15-20 тисяч. Основна маса козаків проживала за межами Січі на зимівниках і з'являлась там зрідка для виконання якихось господарських справ. Лише під час обрання старшини чи підготовки до військового походу Січ на короткий час перетворювалась на справжній мурашник. Про це згадували як вітчизняні, так і іноземні автори. Вони з подивом зазначали, що за кілька днів буквально на очах кількатисячне військо січовиків перетворювалося у багатотисячну армію.

Щоб вступити до запорізького товариства, треба було бути православним і здоровим. Прибулий отримував свій куток і харч, але повинен був нести сторожу, навчатись військовій справі, доглядати коней, худобу, займатись господарством. Чимало новачків згодом або й відразу вирушало на зимівники. Під страхом смертної кари на Січ заборонялось приводити жінок.

У той час, коли майже у всіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала вся повнота влади.

Загальна військова рада відбувалась на Січі звичайно двічі - тричі на рік: 1 січня, 1 жовтня та на другий –третій день після Великодня. Крім того, кожен козак міг завжди зажадати скликання Ради у будь-який день з будь-якого питання.

 На Радах, звичайно, обирали запорізьку адміністрацію – старшину, а також гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників – довбиша, пушкаря та інших.

До речі, поруч із словом гетьман, використовувалось на Січі рівнозначне кошовий отаман, а після 1648-54 років, слово гетьман – тільки для правителя визволених українських земель, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана.

В свою чергу паланки, на своїх радах обирали полковників, а курені – курінних отаманів. Рада й вибори старшини проходили за складною церемонією, яка формувалась століттями. У стислому викладі вона виглядає таким чином.

У визначений день після служби в церкві та обіду, запорожці виходили з усіх куренів на майдан. Лунав постріл з гармати, давши початок бити у литаври. Генеральний старшина, курінні отамани з клейнодами виходили після того як зібрались козаки. Вибори нерідко супроводжувались суперечками та сутичками.

Першим обирала кошового отамана, а потім всю іншу старшину. За звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовитись від булави і лише за третім разом взяти її до рук. Щоб він не забував свого місця і не зневажав рядових козаків і взагалі козацтво, старі січовики посипала його голову піском, або мазали багнюкою. Кошовий в цей час дякував усіх за довіру товариства і вклонявся на чотири боки. А козаки в свою чергу присягали бути слухняними вождю і виявляють йому всіляку повагу після виборів.

Вищим органом влади Запорізької Січі була січова Рада, яка обиралась на рік – уряд Січі, - тобто військову старшину, а також місцеві органи влади – паланкову і курінну, старшину. Збройними Силами козацької республіки було Запорізьке Військо, ядро якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі. Якщо військо вирушало в похід, то разом з формуванням команд або партій призначалась наказна або похідно військова старшина, а також частково використовувалась раніше обрана.

Полковники теж були «похідні» та "допаланок". «ІІохідний» полковник призначався під час формування бойових команд, які вирушали в похід під час війни. Його помічниками були похідна старшина - осавул та писар. Після повернення з походу вони залишались старшиною але без посад. При черговому поході вони могли знову отримати посади.

Для керівництва "паланкою" щорічно обирався Радою - полков­ник, а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар (казали що це: "три пани і три підпанки"), яких називали паланковою або полковою старшиною.

Полковник одержував ознаку влади - пірнач (тобто це неве­лика булава з глибокими рівчаками - на сферичній частині), який він носив за поясом, а також - значок - невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереку команди, окрім цього мав свою "печатку".                                                                         

Австрійський посол Еріх Лясота, що відвідав Січ у 1594 р. з дипломатичною місією, повідомляв, що полковник призначався   на кожні п'ятсот козаків.

Якщо у похід вирушало все запорізьке військо, то його очолював обраний або наказний (призначений на час походу) кошовий отаман. У нього на командному пункті стояли корогви, бунчук (довга палиця з золотим яблуком на кінці, від якого відходило 2-3 білих кінських хвости). Там же поруч знаходилась військова старшина без посад, що відігравала роль військової ради, а також резерву командування і координації бойових дій підрозділів у якості зв’язкових отамана.

Розглянемо, якобов'язки виконувала обрана або призначена військова старшина Запорізької Січі:

Кошовий отаман. Військовий суддя. Військовий писар. Військовий осавул. Військовий обозний.

Курінний отаман - Найбільш поважаєма особа, без проходження через цю посаду, не обирали кошовим. До речі, суддя та осавул не займали раніше посади отамана, то знання військового старшини за ними не зберігалось після їх звільнення з посади. Значимість цієї посади в тому, що до неї вибирались навіть ті, хто раніше був у складі генеральної Старшини. Його заміщав - курінний кухар, тимчасово. Під час походу обирали наказного отамана, а обраний залишався в Січі.

Військовий довбиш. Військовий пушкар. Військовий тлумач. Військовий кантаржій. Отаман Січової школи. Начальник січових церков.

Прикордонна служба. Козаки гарнізону Січі несли почергово
прикордонну службу на запорізьких землях.

Мета служби - своєчасно виявити наближення татар і попередити про це військо та населення міст та сіл України. Для цього на кордонах запорізьких земель та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів.

Форпост мав редут – це замкнене польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайня для коней. З форпосту почергово розсилались розвідувальні роз’їзди /бекати/, які вели розвідку рухому, Для спостереження використовували підвищені місцевості /скіфські могили/. Таких курганів частково само насипних була система - це практично система спостереження.

Сигнали подавали через вогняно-димові споруди - які називались фігурами. Біля фігури будувалась вишка, на якій почергово чатували козаки - спостерігачі. Під час небезпеки, негайно, запалювали вогонь на фігурі, через деякий час цей сигнал проходів до Січі і південних міст України.

Гарнізони піднімались, шикувалися козацькі підрозділи. У містах і селах вдаряли церковні звони, люди шукали порятунку за оборонними спорудами.