Дешифровка кодованого тексту.

Авторизація/атрибуція тексту.

 

Судова (кримінальна) лінгвістика (Forensic Linguistics).

Судова лінгвістика є напрямом прикладної лінгвістики, який розв'язує практичні завдання сфери судочинства та криміналістики, як-от: установлення авторства усного й письмового текстів,

оцінки комунікативних намірів тексту,

отримання інформації про адресанта тексту (його віковий, статевий, соціальний, національний статус),

мовного забезпечення судової справи.

Становлення цієї лінгвістичної галузі автори «The Linguistic encyclopedia)) [2004, 139] пов'язують з іменем Я. Свартвіка, який у 1968 р. опублікував книгу «The Evans Statements: A case for Forensic Linguistics)), де продемонстрував дискусію за серією доказів поліцейського Т. Еванса, який звинувачував автора у вбивстві дружини. На той час судові експерти мали відповісти на питання про авторство написаного тексту і що цей текст означає.

Установлення авторства усного чи письмового тексту здійснюється за допомогою різних методик. Одна з них - текстологічна методика семантичного інтеграла, впроваджена російськими психолінгвістами В. Батовим і Ю. Сорокіним у 1973 р. Модель семантичного шкалювання, застосована у цій методиці, є аналоговою з методом семантичного диференціала Ч. Осгуда. Результати семантичного шкалювання тексту з відомим автором зіставляється з такими само результатами щодо тексту з невідомим автором. Це зумовлює підтвердження чи спростування гіпотези про те, що відомий автор першого тексту є автором другого [1975]. Методики атрибуції авторства, на жаль, не мають абсолютної вірогідності, особливо стосовно звукових усних текстів. Дослідження письмових текстів шляхом графічної експертизи (аналізу почерку) мають більшу міру достовірності. Ідентифікація людини за усним мовленням потребує залучення відповідних технічних засобів, що відображають певні фонетичні ознаки, та здійснюється на підставі характеристик голосу: гучності, тривалості, висоти тону, висотного діапазону, висотного рівня й контуру, спрямування руху тону при завершенні фрази, локалізації виокремленості.

У судовій лінгвістиці розглядаються різні типи експертних ситуацій: установлення запису під диктовку, наявності постредагування, навмисного викривлення письмового тексту, перебування людини у стані афекту, емоційної напруги тощо (розробки Ч. Осгуда, Г. Вокера, С. Була, В. Батова, О. Леонтьєва, О. Шахнаровича, В. Томіліна, Е. Носенко й ін.). Дослідження таких ситуацій здійснюється на підставі постулатів, перевірених у результаті численних експериментів. Наприклад, у ситуації навмисного написання тексту з помилками спрацьовує постулат: наприкінці тексту зменшується кількість помилок і підвищується рівень грамотності та зв'язності мовлення [Вул 1970, 56]. Атрибуція усного мовлення ґрунтується на індивідуальних й узуальних мовних ознаках (діалектних, застарілих, професійних словах, іншомовному акценті, рівні мовленнєвої культури, просодичних характеристиках, специфіці хезитації і т. ін.) [Леонтьев, Шахнарович, Батов 1977].

Напрям досліджень мовного забезпечення судової справи має широкий спектр проблем, які проектуються в концепції нейролінгвістичного програмування, судову психологію й теорію комунікативного впливу. У психолінгвістиці зароджується напрям судової психолінгвістики (термін В. Єнгаличева), яка зосереджує увагу не стільки на особливостях мовного повідомлення, скільки на аналізі мовної (і мовленнєвої) особистості [Белянин 2003, 189]. Однією з важливих проблем у цій сфері є психолінгвістичне забезпечення та діагностика істинності / неістинності допиту підозрюваних і свідків, їхніх комунікативних намірів. Установлено, що на свідчення істотно впливає стан допитуваного (свідка чи звинувачуваного), його вік, освіта, життєвий досвід, вся сукупність його психологічних властивостей, а також особливостей сприйняття та пам'яті [Белянин 2003, 189]. У ситуації допиту роль психолінгвіста полягає у врахуванні чинників викривлення істини, нерозуміння, помилок у свідченнях, у коригуванні змісту та форми питань слідчого, умов допиту, зокрема, підтримання балансу статусу обличчя, у розробці стратегій і тактик допиту.

Методики діагностики неправдивої інформації різноманітні: від детектора неправди (поліграфа), принцип якого був розроблений у 20-ті р. р. XX ст. радянським нейропсихологом О. Лурія під назвою «сполучена моторна методика», до встановлення частотності певних слів, просодичних, жестових, мімічних й ін. паравербальних засобів - симптомів неправдивого повідомлення. Першими стали застосовувати технічні засоби для встановлення істинності свідчень підозрюваних М. Вертгеймер, один із засновників гештальтпсихології, і К. Юнг, який використав асоціативний експеримент, супроводжуваний тестом на фіксацію часу реакцій, зміни частоти дихання, електропровідності шкіри. К. Юнг навіть довів вину двох злочинців, що звинувачувалися у злодійстві. Вважається, що термін «поліграф» пов'язаний із дослідженнями американського криміналіста початку XX ст. Л. Кілера, який застосовував на допиті прилад, що фіксував деякі фізіологічні параметри допитуваного. Сучасний детектор неправди є складним апаратурним комплексом, що служить для реєстрації різних фізіологічних показників: кардіограми, електроенцефалограми, тремору, плетизмограми (реєстрації динаміки кровонаповнення сосудів), пульсу, тиску, глибини дихання, потовиділення тощо. Ці показники застосовуються з метою аналізу емоційних відповідей на стимули під час допиту. Спершу аналізуються відповіді на нейтральні питання, а потім на емоційно значущі. Показник ефективності цього методу сягає 70% і більше.

 

Прикладне спрямування патопсихолінгвістики.

На межі нейропсихолінгвістики, патопсихології і психіатрії сформувалася маргінальна галузь патопсихолінгвістика, яка досліджує діагностику й мовленнєву симптоматику психічних захворювань із патологією мовлення. Патологія мовлення є порушенням мовної здатності чи мовленнєвої діяльності, зумовленим несформованістю або розладнанням психофізіологічних механізмів, які забезпечують засвоєння, породження й адекватне сприйняття мовленнєвих повідомлень носіями певної мови. Патології мовлення треба розмежовувати з відхиленнями від культурно-мовленнєвих норм у поведінці мовців, які не є об'єктом патопсихолінгвістики. У випадках патології мовлення мовець потребує спеціальної реабілітаційної допомоги (відновлювальної терапії, системи корекцій тощо). Патологія мовлення не зіставлювана і з мовленнєвими помилками (паузами, хезитаціями, повтореннями, заміщеннями, обмовками), які є ситуативними, контекстуальними, а не регулярними, системними. Причинами мовленнєвої патології є психічні хвороби, локальні ураження мозку, вроджені чи набуті порушення сенсорних систем (у глухих чи глухонімих), розумове відставання, затримка психічного розвитку, дефекти моторного програмування мовлення тощо.

О. Леонтьєв розмежовує кілька форм мовленнєвої патології [1999, 232]. По-перше, це мовленнєві розлади, пов'язані з патологією особистості, свідомості й вищих психічних функцій. Виявами патології мовлення залежно від типу хвороби є ускладнена артикуляція, нездатність розуміти переносні значення, відсутність інтонаційної модуляції, уперте мовчання (мутацизм) або багатослів'я, беззмістовні повтори (вербигерація), повторення мовних засобів співрозмовника (ехолалія), підстановка нерелевантного слова, часті повтори (персевірація), манірність мовлення тощо. Наприклад, мовлення шизофреніків у різних формах вияву характеризується невиразністю, незв'язністю, порушенням артикуляції, невмотивованим варіюванням гучності вимови, мутацизмом, зацикленістю на останніх стимулах, беззмістовним повторенням, грою словами, навмисним викривленням слів, манірністю, заміною конкретних понять абстракціями тощо. Маніакально-депресивні психози супроводжуються спрощенням синтаксису, помилками в реалізації дієслівного керування тощо. Прогресивний параліч супроводжується ускладненням артикуляції, нездатністю розуміти переносні значення, інтонаційною немодульованістю мовлення і т. ін. (детальніше див.: [Крепелин 1923; Броеггі 1964; СГОППУЄІ, Бокескі 1968; Леонтьев, Рохлин, Савицкая, Уфимцева, Шахнарович 1972; 1973; Гриншпун, Добрович, Фрумкина 1974; Леонтьев 1999, 233-236; Белянин 2003, 172-179]). Р. Якобсон, відмітивши певні мовленнєві розлади у творчості німецького поета Гельдерліна, який захворів шизофренією, одним із перших наголосив на необхідності лінгвістичних досліджень психопатологічного мовлення [1985].

По-друге, до мовленнєвих розладів відносяться такі, що не викликані психічними захворюваннями, а залежать від локальних ушкоджень мозку. До найбільш дослідженої мовленнєвої патології такого типу належить афазія (від гр. рИазів - висловлення) - розлад мовлення і різних видів мовленнєвої поведінки залежно від осередку ушкодження зони перекриття аналізаторів мозку людини, де відбувається інтеграція знакової інформації від різних аналізаторів. Афазія не пов'язана із ушкодженням органів мовлення і слуху. При афазії нерідко зберігається можливість механічного повторення почутого чи прочитаного без розуміння змісту. Перші спостереження розладів мовленнєвої поведінки відомі ще з часів Середньовіччя. У 1885 р. у праці «Из патологии и эмбриологии языка» ця проблема розроблялася І. Бодуеном де Куртене виходячи із трьох складників мовної діяльності: фонації, аудиції й церебрації, тобто вимови, слухання та процесів у мозковому центрі. У 1861 р., моторну афазію вперше описав П. Брока. Р. Якобсон розглянув відмінність афазії в синтагматичній та парадигматичній площинах [1985, 287-300] і висловив припущення, що процес розпаду мовлення при афазії повторює у зворотному порядку процес становлення мовлення в онтогенезі, а відновлення мовленнєвої здатності у процесі лікування афазії тотожне процесові засвоєнні мови дитиною.

У вченні про афазію існує дві течії (локалізаціоністська й антилокалізаціоністська), які по-різному розглядають зв'язок подібних розладів мовлення з локалізацією ушкоджень у корі головного мозку. Афазія є одним із предметів дослідження нейролінгвістики. Зокрема, значний доробок вивчення афазії має нейролінгвістична школа О. Лурія, яка виникла у 60-ті р. р. XX ст. у СРСР (у Москві) [Лурия 1975; Ахутина 1989]. На підставі спостережень за поведінкою афатиків представники цієї школи змогли обґрунтувати механізми, які зумовлюють мовленнєві процеси, мовну компетенцію та їхній розподіл за двома півкулями головного мозку. О. Лурія розрізнював такі типи афазії: еферентну (при ушкодженні нижніх відділів премоторної кори лівої півкулі - розлад граматики висловлень, труднощі перемикання з одного складу або слова на інше, порушення мелодики мовлення - вперше описана П. Брока у 1861 р.); динамічну (ушкодження середньо- і задньолобних відділів кори лівої півкулі - порушення планування мовлення, зв'язності); аферентно-моторну (ушкодження нижніх відділів постцентральної кори лівої півкулі -труднощі з вибором звука, порушення артикуляторних рухів, неправильна вимова слів, повторення за співрозмовником слів і жестів). Означені типи виникають при ушкодженні центру продукування мовлення (центру Брока).

Ушкодження центру сприйняття мовлення (центру Верніке) призводять до афазії сенсорної (порушення фонематичного слуху при ушкодженні задньої третини скроневої звивини лівої півкулі); акустико-гностичної (утрати здатності розрізнення фонів і зіставлення їх із фонемами), акустико-мнестичної (труднощів розуміння довгих висловлень, забування назв предметів, ускладнене розуміння мовлення з перешкодами); оптико-мнестичної (порушення зорової пам'яті при ушкодженні задньонижніх відділів скроневої області лівої півкулі); семантичної (порушення розуміння змісту граматично складних фраз, відношень між словами, атрибутивних конструкцій і т. ін. при ушкодженні зони третинної кори тім'яних і скронево-потиличних відділів лівої півкулі) й амнестичної (порушення номінативної функції мовлення та предметних образів-уявлень при ушкодженні тім'яних і скронево-потиличних відділів лівої півкулі) [Лурия 1974; Цветкова 2000, 81-82].

Існують інші класифікації афазії. Наприклад, залежно від локалізації та ступеня ушкодження С. Спрингер і Г. Дейч виділяють експресивну (афазію Брока), рецептивну (афазію Верніке), провідникову афазію (порушення зв'язків між зонами Брока та Верніке), словесну глухоту (у результаті від'єднання зони Верніке від слухових входів), аномічну (труднощі номінації через ушкодження кутової звивини) і глобальну (відсутність мовленнєвих функцій через значне ушкодження лівої півкулі) [1983, 233-240]. Дослідження афазії дає змогу встановити механізми формування мовної компетенції, зосереджені у правій і лівій півкулі головного мозку, і нейрофізіологічне підґрунтя мовленнєвої поведінки. Наприклад, спостереження за мовною поведінкою афатиків привели до висновку про наявність двох ієрархій складності граматики у правій і лівій півкулях [Балонов, Деглин 1976; Балонов, Деглин, Черниговская 1985; Черниговская 1989; 1993]. У працях В. Дьогліна, Л. Балонова, Т. Чернігівської досліджується мовленнєві функції залежно від пригнічення правої або лівої півкулі мозку людини.

Серед мовленнєвих розладів письмового мовлення розрізнюють дислексію й диграфію. Дислексія характеризується порушенням процесу читання або володіння ним у результаті ушкодження різних відділів кори лівої півкулі, дисграфія є втратою здатності писати при достатньому збереженні інтелекту та сформованих навичках письма.

Третьою формою мовленнєвих розладів, за О. Леонтьєвим, є пов'язані з уродженими або набутими порушеннями сенсорних систем. Особливо це стосується специфіки мовлення глухих і глухонімих, у яких оволодіння мовленням здійснюється на підставі візуальних аналізаторів, без практики наслідування, а лише шляхом спеціального усвідомленого навчання, а також сліпоглухих, основою мовлення яких є знаки, що сприймаються шляхом дотику та кінестетичного чуття (детальніше див.: [Боскис 1953; Віапюп 1968; Мещеряков 1971; Сироткин, Шакенова 1980]).

Четверта форма пов'язана з розумовою відсталістю (олігофренія) або тимчасовою затримкою психічного розвитку [Соботович 1981]. До цієї форми відносять алалію - відсутність чи недорозвиненість мовлення в дітей при нормальному слухові й достатньому рівні інтелекту (виокремлюються два різновиди алалії: моторний і сенсорний, - тобто дитина або не говорить, хоч розуміє мовлення, або не розуміє чуже мовлення, хоч говорить). Алалія викликана ушкодженнями мовленнєвих зон мозку під час пологів, захворювань або хворобами та травмами мозку в домовленнєвий період. Згідно з іншими класифікаціями алалія розглядається як різновид п'ятої форми розладів мовлення [Белянин 2003, 183].

П'ята форма розладів мовлення залежить від дефектів моторного програмування мовлення або реалізації моторної програми й об'єднує так звані фонаційні розлади: дисфонію як відсутність або розлад фонації через патологічні зміни голосового апарату, зокрема, гортані, зв'язок (зберігається шепітне мовлення); брадилалію - патологічно уповільнений темп мовлення; тахілалію - патологічно прискорений темп мовлення; заїкання (логоневроз) -порушення темпу й ритму мовлення, зумовлене судомним станом м'язів мовного апарату (логоневроз спостерігається в ранньому дитинстві або може бути реакцією на сильний вплив); дислалію - порушення вимови звуків при нормальному слухові й іннервації мовного апарату; ринолалію - порушення тембру голосу й вимови, зумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовного апарату (говоріння в ніс); дизартрію - порушення вимови, зумовлене недостатньою іннервацією мовного апарату. Фонаційні розлади є об'єктом одного з напрямів патопсихолінгвістики на межі з логопедією, спектр завдань якої значно ширший, - «фонопедії» [Леонтьев 1999, 239].

В. Бєлянін до об'єкта патопсихолінгвістики відносить і мовленнєві зміни у стані емоційного напруження та у змінених станах свідомості [2003, 169­172]. Змінені стани свідомості людини виникають у результаті її переходу на пристосовано виправданий, якісно змінений спосіб функціонування ряду відносно автономних перцептивних і когнітивних моделей, коли системи сприйняття й пізнання працюють за незвичною для людини схемою в екстремальних умовах. Такі стани створюються при застосуванні психоделічних, наркотичних препаратів, психофармакологічної терапії, при тяжкому алкогольному сп'янінні, рідше - при перебуванні у тяжких для людини режимах температури, тиску тощо (під водою, в космосі, у плавильному цеху і т. ін.). Для таких станів характерна мобілізація резервних можливостей людської психіки. У мовленні це позначається на зниженні різноманітності лексикону або створенні фантастичної мовної реальності шляхом метафор, незв'язності або спрощенні синтаксису, дестабілізації мовної свідомості, стереотипізації мовлення, розмиванні його цілісності, збільшенні кількості помилок і т. ін. [Спивак 2000]. У науковій літературі існує дві головних концепції змінених станів свідомості як дискретних (Ч. Тарт) і як континуальних (К. Мартиндейл). Перша розглядає їх як якісну раптову зміну, перехід на новий рівень свідомості, що має дискретну межу з попереднім станом, друга постулює зміну не всіх складників свідомості, а лише деяких її компонентів за умови збереження єдності особистості. Змінені стани свідомості успішно вивчаються в нейролінгвістиці в розрізі мовних рефлексів на зміни станів, що дає змогу зіставити нормальні вербально-асоціативні реакції з неочікуваними, зміненими, простежити оперативну здатність лексикону, встановити вплив підсвідомого на мовлення (праці О. Лурія, Д. Співака, В. Розіна, М. Алфімової, Ж. Дельоза, В. Трубнікова й ін.).