Категорії зон радіоактивного зараження.

 

Чорнобильська катастрофа створила на значній території України небезпечну для здоров’я людей і навколишнього середовища радіаційну обстановку. З метою зменшення дії радіаційного опромінення на здоров’я людини та на екологічні системи законодавство закріплює та гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій.

До територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності.

Залежно від рівня забруднення ґрунтів, ст. 2 Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” визначає такі зони радіоактивно забруднених територій:

1) зона відчуження – це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році (30 км від епіцентру вибуху);

2) зона безумовного (обов’язкового) відселення (50–60 км від епіцентру вибуху);

3) зона гарантованого добровільного відселення;

4) зона посиленого радіоекологічного контролю.

За офіційними даними, від Чорнобильської катастрофи в Україні постраждало близько 3,3 мільйона осіб, кожен третій – дитина. Із зони, ураженої радіацією, евакуйовані мешканці 80 населених пункті (близько 100 тисяч осіб). А до зони безумовного відселення потрапило 92 населені пункти. Територія, з якої здійснено евакуацію населення, віднесена до зони відчуження, складає близько 2598 квадратних кілометра. Периметр зони відчуження складає 196 квадратних кілометрів, а разом із зоною безумовного відселення становить 377 квадратних кілометри, що практично дорівнює 8,8 % території України.

Коло викликаних Чорнобильською катастрофою проблем з часом не зменшується, а навпаки – розширюється, стає гострішим, актуальнішим.

Однією з найважливіших складових для вирішення цих проблем стало створення правових, законодавчих, організаційних та наукових засад захисту постраждалих людей.

До 1990 року в Україні не існувало правового та законодавчого поля з питань радіаційного, соціального та медичного захисту людини від дії іонізуючого випромінювання. Ці питання регулювались санітарним законодавством, яке затверджувало Міністерство охорони здоров’я СРСР.

Після проголошення державного суверенітету України основу національної нормативно-правової бази захисту постраждалих становить Конституція України, яка закріпила найважливіші положення для забезпечення їхнього захисту. В статті 16 Конституції України визначено, що “подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави”.

Надзвичайна актуальність вирішення проблем, обумовлених Чорнобильською катастрофою, знайшла відображення в “Концепції проживання населення на територіях України з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, Законах України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” та “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Крім цього, питання соціального, медичного та протирадіаційного захисту постраждалого населення регулюються ще близько двадцятьма статтями Конституції України, багатьма законами, постановами та іншими документами Верховної Ради України, а також указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України та нормативними актами міністерств та відомств.

Ці акти стали фундаментом національного “чорнобильського” законодавства і засвідчують, що в Україні створені і діють нормативно-правові основи для забезпечення конституційного права людини на гідне життя і здоров’я.

В Україні сьогодні захист населення від наслідків Чорнобильської катастрофи базується на трьох напрямах: протирадіаційному, соціальному і медичному. Протирадіаційний ґрунтується на встановленні рівнів радіоактивного забруднення і дозових меж, проведенні різноманітних контрзаходів, спрямованих на зменшення опромінення; соціальний – на встановлення і надання пільг та компенсацій; медичний – на проведенні щорічних медичних оглядів, лікуванні, оздоровленні, реабілітації, аналізі та оцінці здоров’я постраждалих.

Відповідно до Закону України “Про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” був створений Національний реєстр України постраждалих в результаті аварії на ЧАЕС. В його структуру входять соціологічний, дозиметричний і медичний підреєстри.

Межі зон встановлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України на основі експертних висновків Національної комісії радіаційного захисту населення України, Академії наук України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Міністерства сільського господарства України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.

Радіоактивні землі потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної господарської діяльності.

До радіоактивно забруднених земель належать території зон гарантованого добровільного відселення та посиленого радіоекологічного контролю.

У зоні гарантованого добровільного відселення забороняється:

- будівництво нових, розширення діючих підприємств, безпосередньо не пов’язаних із забезпеченням радіоекологічного, соціального захисту населення, а також умов його життя та праці;

- будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію;

- природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки;

- внесення отрутохімікатів без спеціального дозволу;

- залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їх здоров’я.

Для зниження ризику захворюваності населення та зменшення доз радіоактивного опромінення проводиться:

- добровільне переселення людей із зони;

- перепрофілювання виробництв на випуск екологічно чистої продукції;

- постійний дозиметричний контроль;

- щорічна медична диспансеризація населення та ін.

У зоні посиленого радіоекологічного контролю забороняється:

- будівництво оздоровчих закладів (санаторіїв, таборів, будинків відпочинку) та нових підприємств, які шкідливо впливають на здоров’я населення і навколишнє середовище;

- будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію;

- внесення отрутохімікатів без спеціального дозволу;

- залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров’я.

Кожен громадянин, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, має право на підставі наданої йому об’єктивної інформації про радіаційну обстановку самостійно приймати рішення про дальше проживання на цій території чи відселення.

Громадянам, які прийняли рішення про виїзд, створюються умови для відселення.

Право на самостійне переселення (до створення умов для відселення) мають громадяни, які проживають у 2, 3 зонах, а також сім’ї, які проживають у 4 зоні, у складі яких є вагітні жінки або діти до 18 років, за умови, що вони за медичними показниками проживати в цій зоні не можуть.

Відселення та самостійне переселення дозволяється лише у зони, які не віднесені до зон радіоактивно забруднених територій.

Території зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення визначаються як радіаційно небезпечні землі. Це землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно використовувати за екологічними умовами.

У зонах відчуження та безумовного відселення забороняється:

- постійне проживання населення;

- здійснення діяльності з метою одержання товарної продукції без спеціального дозволу Міністерства у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

- перебування осіб, які не мають на це спеціального дозволу, а також залучення до роботи осіб віком до 35 років без їх згоди;

- вивезення за межі зон без спеціального дозволу Міністерства у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС землі, глини, піску, а також заготівля і вивезення рослинних кормів, лікарських рослин, грибів, ягід та інших продуктів побічного лісокористування, за винятком зразків для наукових цілей;

- випасання худоби, порушення середовища перебування диких тварин, полювання та рибальства.

- вивезення будівельних матеріалів, машин, домашніх речей;

- ведення сільськогосподарської та іншої діяльності без спеціального дозволу.

Населення, яке проживає у зоні безумовного відселення, підлягає обов’язковому відселенню.

Державний контроль за додержанням правового режиму в зонах, що зазнали радіоактивного забруднення, здійснюється обласними Радами народних депутатів, їх виконавчими органами, а також уповноваженими на те державними органами.

На теперішній час до зони відчуження відносяться 76 населених пунктів, до зони безумовного (обов’язкового) відселення – 92 населених пункти, до зони гарантованого добровільного відселення – 834 населених пункти, до зони посиленого радіоекологічного контролю – 654 населених пункти.

Відповідно до додатку № 5 постанови Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991р. № 106 “Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР, про порядок введення в дію Законів Української РСР “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” та “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, сільськогосподарська продукція та продукти харчування, вироблені в зонах безумовного (обов’язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення та посиленого радіоекологічного контролю, радіоактивна забрудненість яких перевищує норми, встановлені Національною комісією радіаційного захисту населення України, підлягає вилученню, похованню та утилізації.

Усунення наслідків Чорнобильської катастрофи залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення.

Осередок хімічного ураження

 

При поширені у навколишньому середовищі отруйних речовин (ОР) або сильнодіючих ядучих речовин (СДЯР) утворюються зони хімічного зараження й осередки хімічного ураження.

Зона хімічного зараження – це територія, яка безпосередньо перебуває під впливом хімічної зброї або сильнодіючих ядучих речовин і над якою поширилася заражена хмара з вражаючими концентраціями.

Зона хімічного зараження ОР характеризується типом застосованої ОР, довжиною і глибиною. Довжина зони хімічного зараження – це розміри фронту виливання ОР (за допомогою авіації) або діаметр розбризкування ОР під час вибуху (бомб чи ракет). Глибина зони хімічного зараження – це відстань від навітряної сторони регіону застосування у бік руху вітру, тієї межі, де концентрація ОР стає неуражаючою.

Зона хімічного зараження, яка утворилася в результаті застосування авіацією отруйної речовини, включає район застосування хімічної зброї ЗОР, довжиною Д, шириною ДГ, територію поширення хмари, зараженої отруйною речовиною Зі і глибиною Г (рис. 1).

Зона хімічного зараження, яка утворилася в результаті аварії зі СДЯР, складається з ділянки Р розливу СДЯР і території поширення парів 32 з глибиною Г і шириною Ш.

Поширюючись за вітром, заражена хмара може уражати людей, тварин і рослини на значній відстані від безпосереднього місця потрапляння небезпечних хімічних речовин у навколишнє середовище. Відстань від підвітряної межі площі безпосереднього зараження до межі, на якій перебування незахищених людей, тварин в атмосфері зараженого повітря залишається небезпечним, називається глибиною небезпечного поширення парів хімічних речовин. Ці відстані можуть бути до кількох кілометрів, інколи навіть кількох десятків кілометрів від місця безпосереднього застосування чи аварійного потрапляння в навколишнє середовище небезпечних хімічних речовин.

Зона зараження характеризується типом ОР або СДЯР, розмірами, розміщенням об'єкта господарювання чи населеного пункту, ступенем зараженості навколишнього середовища і зміною цієї зараженості з часом.

 

Рис. 1. Схема зони хімічного зараження і осередку хімічного ураження: а при застосуванні ОР: З1 – зона зараження; Д – довжина; Г – глибина; Ш – ширина; У1, У2 – осередки ураження; б – при розливі СДЯР: З2 – зона зараження; Г – глибина; Ш – ширина; У3, У4 – осередки ураження

Заражене повітря з парами й аерозолями затримується в населених пунктах, лісах, садах, високостеблових сільськогосподарських культурах, у долинах, ярах. Тому при організації захисту населення і сільськогосподарських тварин це потрібно враховувати.

Межі зони зараження визначаються пороговими токсичними дозами ОР або СДЯР, які спричиняють початкові симптоми ураження, і залежать від розмірів району застосування ОР чи розливу СДЯР, метеорологічних умов, рельєфу місцевості, щільності забудови, наявності та характеристики лісових насаджень.

Осередок хімічного ураження – це територія, в межах якої в результаті впливу хімічної зброї або аварійного викидання в навколишнє середовище СДЯР виникли масові ураження людей, сільськогосподарських тварин і рослин.

Розміри осередку хімічного ураження залежать від масштабу застосування отруйних речовин чи кількості потрапляння в атмосферу СДЯР, їх типу, метеорологічних умов, рельєфу місцевості; щільності забудови населених пунктів, наявності та характеру лісових насаджень.

Всю територію осередку хімічного ураження можна умовно розділити на дві зони: зону безпосереднього потрапляння в навколишнє середовище отруйних речовин, токсинів, фітотоксикантів чи СДЯР і зону поширення парів і аерозолів цих речовин.

У зоні безпосереднього потрапляння небезпечних речовин виділяються пари та аерозолі, утворюючи первинну хмару зараженого повітря. Поширюючись у напрямку вітру, вона здатна уражати людей, тварин і рослини на території в кілька разів більшій, ніж безпосередньо уражена хімічною речовиною. Частина небезпечних хімічних речовин осідає на місцевості у вигляді крапель і під час випаровування утворює повторну хмару зараженого повітря, яка переміщується за вітром і створює зону поширення парів отруйних або сильнодіючих ядучих речовин. Тривалість уражаючої дії первинної хмари зараженого повітря відносно невелика, але на місцевості можуть створюватися ділянки застою зараженого повітря. У таких випадках тривалість вражаючої дії зберігається більш тривалий час.

Осередок хімічного ураження характеризують концентрація, щільність зараження і стійкість.

Концентрація – це кількість хімічної речовини в одиниці об'єму повітря. Вимірюється в міліграмах хімічної речовини, яка знаходиться в літрі повітря (мг/л). Концентрацію, за якої виявляються уражаючі властивості отруйної речовини, називають бойовою концентрацією, величина її залежить від токсичності хімічної речовини.

Щільність зараження – це кількість небезпечної хімічної речовини, яка припадає на одиницю площі. Вимірюється в грамах хімічної речовини на квадратний метр поверхні (г/м). Щільність зараження характеризується зараженістю території, ґрунту, будов, споруд. Таке зараження нерівномірне, залежить від умов застосування чи аварійного потрапляння хімічної речовини і може бути від кількох до десятків грамів на 1 м2.

Поведінка небезпечних хімічних речовин у повітрі на місцевості характеризується їх стійкістю.

Стійкість хімічної речовини на місцевості – це тривалість уражаючої дії на людей, сільськогосподарських тварин, рослини і лісові насадження, які знаходяться на зараженій території.

Стійкість визначається часом (хвилини, години, доби), що минув з моменту надходження хімічної речовини, після закінчення якого ця речовина вже не є небезпечною для рослин, тварин, а люди можуть перебувати в осередку хімічного зараження без засобів захисту.

Стійкість хімічних речовин залежить від температури повітря, наявності атмосферних опадів, фізичних і хімічних властивостей речовини.

Розрізняють стійкість за дією парів і дією крапель хімічних речовин.

Хімічні речовини, які перебувають у повітрі у вигляді пари і туману, виявляють уражаючу дію доти, поки їх концентрація не знизиться до безпечної.

Небезпечні хімічні речовини в краплинно-рідинному стані зберігають свої уражаючі властивості значно довше: від кількох годин до кількох місяців. Влітку стійкість таких речовин може коливатися від кількох годин до кількох діб, а в холодний час року – від кількох тижнів до кількох місяців.

На стан хімічного осередку зараження і стійкість небезпечних хімічних речовин дуже впливають метеорологічні умови (температура, вітер, опади).

Від температури залежить швидкість випаровування отруйних речовин із зараженої території. З підвищенням температури швидкість випаровування краплинно-рідинних хімічних речовин збільшується і, відповідно, тривалість дії їх на місцевості зменшується. Внаслідок зниження температури випаровування відбувається повільніше і, відповідно, стійкість хімічної речовини на забруднений дільниці збільшується.

Тривалість осередку хімічного зараження також залежить від фізичних властивостей хімічних речовин і, зокрема, від температури їх кипіння. Чим вища температура кипіння хімічної речовини, тим повільніше вона випаровується і, відповідно, тим вища її стійкість на місцевості. Чим вища леткість хімічної речовини, тим вища концентрація її пари в повітрі. Але хмара зараженого повітря під впливом тих же температурних умов швидко розсіюється, початкова концентрація небезпечної речовини в ній весь час знижується, і з часом вона втрачає свої уражаючі властивості.

На процес розсіювання зараженої хмари дуже впливає вертикальний стан атмосфери. У сонячний день за наявності конвекції йде інтенсивне переміщення повітря у вертикальному напрямку, в результаті чого хмара зараженого повітря швидко розсіюється. Вночі при інверсії виникає стійкий стан атмосфери, і розсіювання зараженої хмари відбувається повільніше.

Напрямок і швидкість вітру значно впливають на тривалість збереження і дальність поширення зараженого повітря.

Сильний вітер (понад 6 м/с) швидко розсіює заражену хмару і збільшує випаровування краплинно-рідинних хімічних речовин із зараженої ділянки. У результаті цього концентрація парів хімічної речовини в повітрі й тривалість дії отруйних речовин на ділянці місцевості зменшується. При слабкому вітрі (до 4 м/с) і відсутності висхідних потоків повітря заражена хмара поширюється за вітром, зберігаючи уражаючі концентрації на значну глибину до (кількох десятків кілометрів).

Великий дощ, механічно вимиваючи хімічні речовини з ґрунту й змиваючи їх із поверхні, може за порівняно короткий строк значно знизити щільність зараження. Сніг, який випав на заражену ділянку, створює умови для тривалого зберігання уражаючих властивостей небезпечних хімічних речовин.

Підвищення рельєфу перешкоджає руху зараженого повітря, але суттєво не впливає на стійкість зараження. Загальне підвищення місцевості в напрямку руху хмари зменшує глибину поширення парів хімічної речовини. У глибоких видолинках, ярах при вітрі, спрямованому перпендикулярно до них, заражене повітря застоюється. Якщо ж напрямок вітру близький до осі яру, хмара, переміщуючись вздовж нього, проникає на велику глибину.

Якщо хмара зараженого повітря рухається через ліс, то глибина поширення хімічних речовин різко зменшується, так само як і їхня концентрація.

У лісі, на полях з високостебловими сільськогосподарськими культурами можуть утворюватися зони тривалого застою хімічних речовин. Таке явище може бути і в населених пунктах: заражене повітря, обтікаючи населений пункт, розсіюється в ньому і може на тривалий час утворювати застій зараженого повітря.

На ґрунті, поверхні будов, споруд, техніці краплі отруйних речовин починають випаровуватися, вбиратися, що, у свою чергу, впливає на тривалість їхньої дії на зараженій ділянці. На твердому ґрунті випаровування хімічних речовин із зараженої поверхні прискорюється. На пухкому ґрунті, а також на шпаруватих матеріалах відбувається вбирання або всмоктування небезпечних речовин, що призводить до підвищення їх стійкості. Але одночасно відбувається повільне розкладання хімічних речовин за рахунок взаємодії з вологою (гідроліз), яка завжди є в ґрунті і часто в шпаруватих матеріалах.