Особливості університетів та університетської освіти.

У 90-х рр. XX – на початку XXI ст. в Україні мала місце тенденція трансформації вищих галузевих НЗ в у-ти: економічні, лінгвістичні, аграрні, технічні, медичні, педагогічні тощо.

Ідея університету розкривається у самій назві Universitas, що в перекладі з латини перекладається як сукупність. Приведений, на попередній лекції, короткий аналіз розвитку системи вищої освіти демонструє, що під поняттям “університет” (“сукупність”) розуміли різний зміст.

По-перше, в організаційному аспекті університетом стали називати результат об’єднання різних типів вищих навчальних закладів. Типовим закладом може слугувати Паризький у-т, який виник як об’єднання богословської школи Сорбонни з медичною і юридичною школами.

По-друге, і дуже важливо, що основна місія університету полягає у залученні молодої людини до сукупності усіх видів знань. Історія науки свідчить, що у-ти намагались сформувати універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, світу, космосу, людини, дати універсальну освіту випускникам, котрі після завершення навчання в Alma mater, вливалися до еліти суспільства.

Виокремлюють ще один аспект “сукупності”, який відноситься до принципів організаці ї університетської освіти. У першу чергу до них належить принципи, котрі забезпечують неперервність наукової творчості: викладання новітніх наукових знань і методів пізнання та залучення студентів до науково-дослідної діяльності. Тому головне завдання університету полягає у тому, щоб розбудити у юнацтва потяг до вогнику науки, допомогти випускникові переносити наукові ідеї в конкретні галузі знань та суспільної практики [Туркот, с. 62].

С. І. Гессен, узагальнивши історичний досвід, чітко сформулював головні принципи університетської освіти:

- повнота, різнобічність та універсальність, пропонованих університетом знань;

- дух свободи і творчості у процесі викладання і учіння;

- здібність у-ту до самовідтворення шляхом підготовки викладачів і вчених із числа своїх студентів.

За С. І. Гессеном ці принципи мають бути притаманні кожному у-ту, незалежно від історичної епохи і характеру його розвитку.

Відповідно вимог різнобічності, повноти і універсальності університетських знань перед українською вищою школою постає чітко окреслене завдання: “Формування змісту навчання з дисциплін змістових частин галузевих стандартів вищої освіти має розглядатися відповідно до детального опису визначень і належних знань, навичок і відносин у кожній з восьми галузей, а саме: комунікації рідною мовою; комунікації іноземною мовою; математична грамотність і основні компетентності в науці й техніці; інформаційно-комунікаційна компетентність; “вчись вчитися”; міжособистісні і громадянські компетентності; підприємництво; загальна культура”. [Вища освіта України – Європейський вимір: стан, проблеми, перспективи: Матеріали до підсумкової колегії (21 березня 2008 року, м. Київ) // Освіта України. – 19 березня 2008 р. – №21-22 (905). – С. 4].

Другою важливою особливістю у-ту є свобода викладання і учіння, що потребує відповіді на декілька запитань:

- Як в межах єдності наукових досліджень і викладання можна реалізувати ідею свободи науково-педагогічної діяльності викладача у-ту?

- Яким є співвідношення між систематичним навчальним курсом, який складається з лекцій і семінарсько-практичних знань, та в стимулюванні до пошуку нових, між науковою дисципліною як організацією навчальної діяльності студентів і пошуком ними шляхів вирішення наукових проблем?

Різні університети по різному вирішують ці питання. Викладачі деяких у-тів не “читають” окреслений програмою курс, а публічно викладають власні наукові погляди. Відповідно студент не стільки навчається, скільки займається науковою діяльністю. Однак інтенсивна науково д-ть потребує системних знань наукових теорій і напрямків розвитку наукової думки. Тому сучасний у-т зберігає поряд із свободою навчання різноманітні програми предметного і професійного навчання, які мають за мету глибоке оволодіння системою наукових знань та практичних умінь, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Практика інших університетів полягає в наданні переваги викладачам – прекрасним риторам, вмілим пропагандистам наукових знань, які можуть викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Однак у обох варіантах важливою особливістю у-ту є свобода висловлювання наукових поглядів, свобода науково-педагогічної творчості, свобода думки та слова.

І. Г. Фіхте розглядає у-т як вищу наукову школу, яка відкриває наукові істини і перевіряє результати новітніх відкриттів. Слід у той же час зазначити, що сучасні у-ти готують своїх випускників не тільки до науково-дослідної діяльності, але і до професійних обов’язків у конкретній практичній діяльності. При цьому традиційна – духовна і культурологічна місія у-ту повинна залишатися незмінною. Отже, ідея, яка об’єдную всі у-ти світу, полягає в їх якості як наукового і інтелектуального центрів розвитку суспільства.

Третя особливість у-тів – це їх з дібність до самовідтворення науково-педагогічних кадрів з числа власних студентів, що символізує потенціал саморозвитку і свободу науки. Вочевидь, мова йде про наукові школи, які створюються в університетах, і які виконують функції “інкубаторів” науково-педагогічних кадрів. Історики науки традиційно приводять як приклад наукову школу Ернеста Розерфорда, учні якої створили яскраву плеяду всесвітньо відомих вчених – фізиків. Серед представників “школи Розерфорда” в гадузі дослідження атома і атомного ядра яскраво сяють такі “зірки” як Н. Бор, Г. Гейгер, О. Ган, Дж. Кокрофт, Г. Мозлі, М. Оліфант, Дж. Чедвік, П. Капіца К. Синельников та багато інших.