Історія розвитку різьби по дереву

Найдавніші пам'ятки народного мистецтва на території сучасної України, що зійшли до нас, належать до епохи палеоліту (20 тис. років до н. е.). Це вироби з кістки, оздоблені різними геометричними мотивами. Їх знайшли археологи під час розкопок Мізенської стоянки на Чернігівщині. Предметів із дерева із тих далеких часів не збереглося. Пізніше почала розвиватися кераміка, ткацтво, художня обробка кістки, а потім і дерева.

Розкопки скіфських поховань дають уявлення про різноманітність видів і технік художньої обробки деревини, які були у скіфів. В давнину скіфи користувались дерев'яним посудом. Археологічні розкопки скіфських поховань свідчать, що скіфи спілкувались з іншими народами, вміли обробляти дерево на високому художньому рівні. Вони оздоблювали дерев'яні похоронні ложа багатокольоровими породами дерева.

У ІІ ст. до н. е. сармати витіснили скіфів широко використовували колір в оформленні дерев'яних виробів. Скіфо-сарматський період і вплив античної культури грецьких міст Північного Причорномор'я сформували принцип художнього створення виробів, орнаментики, прийомів виконання та технік декорування. Поєднання реалізму з творчою фантазією, з підвищеною декоративністю, створення неповторної образної системи стали основою для творчої праці багатьох поколінь майстрів і утверджувались народною творчістю тривалий час..

У дохристиянський період відображались також уявлення стародавніх майстрів про магічні сили Землі та природи. Символічно зображувались Сонце, Земля, Кінь. Також був поширений геометричний орнамент із борозенок, ямок, штрихів. Уявлення про виникнення та побудову світу передавались у народній творчості у вигляді геометричних фігур-символів, зображень тварин і частин їхнього тіла — голови, ніг.

Літописець Нестор у Х ст. зазначає наявність розвиненої дерев'яної скульптури, за його свідченням Київський князь Володимир поставив у княжому дворі Перуна дерев'яного. Після прийняття християнства на Русі (989 р.) дерев'яних ідолів топили у річках. З часом розвивались токарні роботи, довбання, різьблення. Це засвідчує знайдені залишки дерев'яних мисок із Райковецького городища на Житомирщині і в інших районах України.

Токарні вироби прикрашали художнім розписом, що засвідчують зображення на мисці ХІІ ст. із Києва. Майстри Русі працювали в різних стилях. У кожному регіоні художня обробка дерева мала стилістичні особливості. Вироби відрізнялися формами та прикрасами. На виробах зображали майстри фантастичних звірів, міфічних птиць.

Для художньої обробки дерева у 14-18 ст. характерні такі напрями: виготовлення побутових предметів, знарядь праці, засобів пересування в домашньому виробництві. Ремісничі цехи та мануфактури беруть участь у декоративному оформленні церков, предметів культу. Створюють набійні дошки для вибивання узорів на тканинах, пряникові дошки, меблі для різних верств населення.

На першому етапі 14 ст. перша половина 16 ст., коли з'являються специфічні ознаки українського мистецтва, художньої обробки дерева. Майстри виготовляють палаци, церкви, прикрашаючи пишним різьбленням. В орнаментиці з'являються мотиви листків аканто, квіток гранато-виноградних лоз і грон, серед них зображають щасливих янголят.

В середині 18 ст. відповідно до стилю рококо меблі набувають більш облегшених форм. Основним елементом орнаменту є роскайль, інтер'єр облегшується, стає просторішим внаслідок оббивки стін шовком світлих тонів. Інколи стіни фарбували у світлі тони, прикрашали ліпним орнаментом.

У творчості народних майстрів-меблярів переважали прості форми. Такою була потреба соціального замовника-селянина, міщанина. Часто кращі кріпосні майстри оформляли палаци і замки магнатів. Вони прикрашали будови тригранно-виїмчастим різьбленням, рельєфним різьбленням.

В 18-19 ст. остаточно формуються центри народного мистецтва — народні художні промисли. Після 1861 року народні промисли одержують подекуди новий творчий розвиток. Їх центри: Полтавщина, Київщина, Гуцульщина, Поділля, Лемківщина де формується своя стилістика оформлення, характер орнаменту, прийоми виконання. В архітектурно-меблевому виробництві різьбленням прикрашають балки-сволоки, стовпці, столи, лави, скрині у Західних областях України, а також вибійчані дошки прикрашали рослинним орнаментом. В 1878 р. відбулася важлива подія в історії художньої обробки дерева — відкрилося губернське ремісниче училище в Полтаві з токарно-столярним відділенням. Училище підготувало чимало різьбярів.

У Західних землях готуються форми гуцульських стилів художньої обробки дерева. Своєрідність його у поєднанні плоского різьблення з тригранно-виїмчастим, з особливою манерою композиційної побудови орнаменту, форми виробів, прийомами виконання, інструментами. Тут дуже виявлені етнографічні особливості.

На початку 20-х років створюється художньо-промислові школи в Києві, Харкові, Полтаві, Переяславі. З другої половини 20-х років на виставках разом з досвідченими майстрами активну участь бере молодь. В 30-40 роках змінюються естетика, зміст і призначення виробів художніх промислів. Вони зазнають сильної ідеологізації, натиску влади. У виробах основна увага приділяється декору державно-політичного змісту, який витісняє традиційну естетику і практичність. Задана «зверху» тематика і геральдика, по суті, відривали промисли від народних традицій. Ця тенденція зберігалася в народному мистецтві довгі роки.

В післявоєнний період відроджується художня обробка дерева, особливо в західних областях України. Відновлюється робота в артілі «Гуцульщина» в Косові, ім. Л.Українки у Львові, у Чернівецькій області, відкриваються училища декоративно-ужиткового мистецтва. В 1946 р. у Львові відкривається перший в Україні художній інститут (нині Львівська академія мистецтв). Наприкінці 50-х років художні артілі переорганізовуються у державні підприємства, які підпорядковуються Міністерству місцевої промисловості. Народне мистецтво знаходить широке застосування в дизайнерських розробках у сфері побуту, праці, виробництва меблів, оформленні житла та виробничого середовища.

Сучасна різьба

Різьблення по дереву й до наших днів залишається одним з національних видів прикладного мистецтва народів нашої країни. Не всяка деревина гарна для різьблення.

Найкраще підходить деревина липи, клена, вільхи, горіха, бука, груші, берези, дуба. Перевага віддається липі, її деревина піддається всім видам різьблення. Традиційно для росіян матеріалом для різьблення є й береза — з деревиною однорідного білого кольору, досить твердої й пружної. Для різьблення з великим малюнком гарна деревина дуба.

Розрізняють такі основні види різьблення по дереву: плоска, ажурна, рельєфна й скульптурна.

Чіткої класифікації немає, оскільки в одному і тому ж виробі можуть поєднуватися різні види різьблення.

Умовно можна виділити три основні типи:

1. Наскрізна (ажурна) різьба (сюди відноситься пропилювання і прорізна різьба).

2. Глуха різьба (всі підвиди рельєфної і плоскої різьби).

3. Скульптурна різьба.

Кераміка та вироби зі скла

Кера́міка — вироби і матеріали, що одержуються спіканням глин й їхніх сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів і їхніх сполук. Кераміка з'явилася в епоху неоліту.

Види

Виділяють такі головні різновиди кераміки:

§ теракота,

§ майоліка,

§ фаянс,

§ порцеляна.

Розрізняють також будівельну, грубу і тонку кераміку.

Витвори художньої кераміки з'явились давно. Археологічні розкопки на острові Крит здивували вчених і прихильників мистецтва, бо тоді були віднайдені зразки художньої кераміки надзвичайно високої мистецької якості. Якщо попередні зразки кераміки Середземномор'я(горщики, вази) 3000 до н. е. мають прості геометричні узори, то розписи пізніше ускладнюються і наближаються до реальності.

Вже в 1700 роках до н. е. з'являються вази різні за формою та суцільно вкриті рослинними малюнками. За місцем знахідки в печеріКамарес цю назву отримала і віднайдена кераміка. Гнучка, приемна за силуетом форма цих ваз прикрашена таким своерідним орнаментом, що здається сміливим витровом художника-модерніста 20 століття. Навіть схематичне зображення квітів дало змогу дослідникам розрізнити тюльпан, дикі лілеї, плющ. Ускладнилось навіть використання фарб. Особливо цікавою була ваза з білою лілеєю на фіолетовому тлі.

Наближеність до Середземного моря і рибальський промисел познайомили майстрів з мешканцями моря і морського дна. Вони теж переходять в розписи на вазах. 5 століттям до н. е. датують появу ваз з розписами, де є риби, морські мушлі, морські зірки. Це, так звані,рибні блюда.

Серед знахідок цього періоду були й уламки гарбузоподібної вази в містечку Гурнія. Нестача деяких черепків не стала на заваді до відтворення первісної форми. Чисто вимита і склеєна ваза вразила зображенням восьминога серед коралів і водоростей. Вона увійшла у всі енциклопедії з мистецтва під назвою «Ваза з восьминогом» і вважається шедевром кераміки Стародавньої Греції (Археологічний музей Іракліону, острів Крит). Про популярність вази з восьминогом свідчить і ваза, віднайдена в Палекастро. Там майже такий же мешканець морів, але на вазі кулеподібної форми.

Із кераміки виготовляють посуд, цеглу, черепицю, труби, скульптури, а також керамічні покриття, тощо.

 

Народна архітектура

Народна архітектура України оригінальна за формами, розмаїта щодо типів. Вона завжди втілювала національні духовні цінності народу, який її створював. У ній відбивався ступінь розвитку суспільства, стан будівельної техніки. Крім того, вона служила важливим засобом художнього, культурного виховання людини. В Україні збереглось багатопам'яток народної архітектури XVI—XIX ст., серед яких чимало творів світового значення.  Щоправда, не маємо відомостей про сільське житло, але зустрічаємо багато свідчень того, що ще в першій половині XVIII ст. житло козацької старшини було дуже подібне до хат заможних селян, козаків і міщан. Те, що навіть гетьманський дім XVIIIст. був простим за будовою, засвідчують описи «хоромного строения» у Гадячі 1734 p., а також гетьманських «хоромів» у Глухові 1727 р. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни). Багато цікавих матеріалів подано в описах чужоземних мандрівників, які побували в Україні у різні часи. Наприклад, шведський посол Конрад Гільдебрант, який подорожував по Україні 1656—1657 pp., писав, що в хаті селянина стояла велика піч, де пекли і варили, а зверху на ній на овечих шкірах (на старих кожухах) спали діти і прислуга, а господарі — на підвищеному тапчані (мабуть, на дерев'яному настилі для спання —«полу»). Народна культура України не виникла на голому місці, їй передували давніші культури. На Поділлі, наприклад, у конструкціях традиційних будівель збереглося багато елементів, подібних до тих, які відкривали археологи, починаючи з Трипілля (IV—III тис. до н. е.). Великий вплив на  становлення народної архітектури, характер житлових будівель, їх розміщення мали природні умови. У кожному ландшафті формувалися власні моделі народних жител. Для спорудження  їх використовували матеріали, які були під руками. Тому в лісових районах віддавна зводили будівлі з дерева, у Лісостепу — з глини, соломи і дерева, в Степу — з глини і каменю. За характером природних будівельних матеріалів територію України можна поділити на три смуги. Лісова зона — займає північ України до лінії  Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Житомир, Київ, Ніжин, Глухів. Основним будівельним матеріалом тут вважається дерево. Глина має допоміжне значення; покриттям служать солома, дерево. На Поліссі віддавна будували найпростіші зрубні споруди — кліті, стебки, однокамерні хати. Релікти їх збереглися до наших днів. У другій половині XV — на початку XVII ст. на українських землях відбувається активний розвиток міст, розширюється торгівля, зростає попит на сільськогосподарську продукцію. На Поліссі повсюдно проріджують ліси, створюють нові площі під поля. Житло та господарські будівлі набувають нових рис.Народна будівельна творчість — явище багатовимірне, яке розвивалося у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно зазнавало впливу різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, сприймаючи на своєму шляху все найцінніше. Цим і зумовлено виникнення різних форм, застосування конструктивних прийомів, характерних для всієї української архітектури. Наприклад, типові риси в усіх районах України простежуються у плані будинку, організації використання окремих приміщень, у художньому оздобленні. Вони виробились у процесі багатовікового розвитку і є результатом спільності етнічного складу народу, а також єдності творчого методу народних майстрів.Народну архітектуру можна поділити на житлово-господарську і церковну (церкви, дзвіниці, каплиці). Окреме місце в ній посідають будівлі громадського центру і виробничі споруди, зокрема вітряки, водяні млини. 35. Украънське НАЦІОНАЛЬНЕ ВБРАННЯ.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ОДЯГУ - цього яскравого й са­мобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.

За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і не шитий. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стег­новий (поясний). Одяг також буває верхній та нижній. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

СОРОЧКА —один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — почат­ку XX ст., мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виго­товлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової встав­ки, рукавів та ласток (клинців, що вши­валися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої час­тини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного по­лотна (в середньому 50 см), яка визнача­лася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за тра­дицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чо­ловіка білизну, і часто вже на весіллі же­них був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами.

КЕПТАР —хутряна безрукавка насе­лення Карпат та Прикарпаття. Мав знач­ну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

ЗАПАСКА — найдавніший загаль­нослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно склада­лася з двох вузьких пілок вовняної само­робної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї 3. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонно­го сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й до­вшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й ко­ротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип 3. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або ви­шивкою.