Конституційне право – провідна галузь національного права України

Тема №2 Конституційне право

Конституційне право – провідна галузь національного права України

Конституційне право України як галузь права - це система конституційних норм та принципів, що регулюють та охороняють найбільш важливі та загальні суспільні відносини, мають найвищу юридичну силу, забезпечуються найбільш дієвими заходами суспільного та державного впливу.

Провідна роль конституційного права, як галузі права та законодавства, у праві та законодавстві й суспільному розвитку вбачається у тому, що через нього забезпечується організаційна та функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються такі доленосні явища як основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні, тощо.

Предметом конституційного права України, як галузі права, є особливе коло суспільних відносин, що регулюється та охороняється цією галуззю права.

Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме:

· стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства;

· є найбільш загальними;

· виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства.

Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета конституційного права України складають:

а) основи конституційного ладу України, тобто її політична, економічна, соціальна, духовна, правова та інші системи суспільства;

б) основи правового статусу людини і громадянина, тобто правосуб'єктність, принципи правового статусу, громадянство, права, свободи та обов'язки людини і громадянина, гарантії реалізації прав, свобод та обов'язків

в) основи народовладдя, тобто здійснення влади народом безпосередньо та через систему органів держави і місцевого самоврядування;

г) основи територіального устрою, тобто співвідношення держави у цілому із її складовими частинами.

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

Конституційне право являє собою певну систему. Система конституційного права - це сукупність внутрішньоєдиних, об'єктивних елементів, які складають конституційне право. До цих елементів належать: конституційні норм (див п.2), принципи та інститути.

Під конституційно-правовими принципами розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України тощо.

Конституційно-правові інститути - це сукупність конституційних норм та принципів, які регулюють та охороняють однорідні суспільні відносини. До конституційно-правових належать інститути: громадянства; правового статусу Верховної Ради України; Президента України; територіального устрою в Україні, тощо.

 

Конституційно – правова норма та конституційно-правові відносини.

Конституційно-правова норма - це одиничне, загальнообов'язкове, формально - визначене правило поведінки, що регулює та охороняє суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони:

а) регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин;

б) встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;

в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

На підставі конституційних норм та принципів виникають конституційно-правові відносини. Конституційно-правові відносини - це суспільні, правові відносини, що врегульовані та охороняються конституційно-правовими нормами та принципами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з якими вони повинні функціонувати.

Виходячи з цього, а також із викладеного вище, можна стверджувати, що вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також здійснювати іншу оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Нормативність; 2) юридичне верховенство; 3) основоположність у правовій системі; 4) особливий порядок прийняття та зміни; 5) складний механізм реалізації.

За класифікаційними ознаками Конституцію України можна охарактеризувати як:

· писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

· жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до конституції відрізняється від внесення змін і доповнень до звичайних законів (необхідно не менше 2/3 від конституційного складу ВР України). Крім того, стосовно процедури внесення змін доповнень до розділів І, ІІ. ІІІ Конституції, передбачається прийняття відповідного законопроекту не менше ніж 2/3 від конституційного складу ВР України затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України;

· за порядком прийняття як народну конституцію, тобто прийнята парламентом від всього Українського народу.

Структура конституції - це спосіб організації конституційно-правової матерії, тобто спосіб логічного викладення конституційно-правових норм і інститутів за певною доцільною схемою. Структура майже усіх сучасних конституцій включає: преамбулу, основну частину, заключну частину, перехідні положення.

Конституційний лад –це встановлений конституцією суспільний та державний устрій.

Основні положення конституційного ладу України:

1.Економічною основою суспільного ладу України є природні багатства (земля, надра, атмосферне повітря, водні та лісові ресурси, лісова рослинність, об’єкти тваринного світу та ін.) Право власності на них належить народу;

2. Державна влада в Україні суверена і незалежна, тобто вона є верховною в межах своїх границь;

3. Конституційно закріплений принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

4. Українська держава є демократичною, соціальною, правовою, що виявляється шляхом участі громадян у керуванні справами держави і суспільства за допомогою створення різних партій, рухів, конгресів;

Україна є унітарною державою;

5. Зовнішнім вираженням України як держави є її державна символіка.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи.

Види референдумів

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

За юридичними наслідками розрізняють: імперативний ( 1 грудня 1991 p., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою). і консультативний

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то референдум називається законодавчим. Адміністративним референдумом називають той, у процесі якого приймається рішення про зміну території України, а міжнародним - стосовно приєднання до міжнародних договорів, входження у міжнародні організації або виходу з них.

Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), тощо. Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод.

Світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн. громадян України, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідного села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами території відповідної міської громади.

Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками організацій партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими (у разі формування нових місцевих рад).

Рішення про загальний склад (кількість депутатських мандатів) сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради приймається відповідною радою поточного скликання не пізніше як за 90 днів до дня місцевих виборів. Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради має становити при чисельності: до 3 тисяч виборців - від 16 до 26 депутатів; до 5 тисяч виборців — від 20 до 30 депутатів; до 20 тисяч виборців - від 30 до 36 депутатів; до 50 тисяч виборців - від 30 до 46 депутатів; до 100 тисяч виборців — від 36 до 50 депутатів; до 250 тисяч виборців - від 40 до 60 депутатів; до 500 тисяч виборців - від 50 до 76 депутатів; до 1 мільйона виборців - від 60 до 90 депутатів; до 2 мільйонів виборців - від 76 до 120 депутатів; понад 2 мільйони виборців — від 76 до 150 депутатів.

Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, до 1 вересня року, що передує рокові проведення чергових місцевих виборів, складають загальні списки виборців на підставі відомостей про місце їх проживання за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. До нього включаються громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу.

Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів.

Громадяни України, політичні партії, місцеві організації партій (блоки), інші об'єднання громадян мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови, а також кандидатів у депутати, їх політичні, ділові та особисті якості, вести агітацію за чи проти того чи іншого кандидата. Передвиборна агітація із виборів депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за 30 днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів.

Голосування проводиться в спеціально відведених приміщеннях, у яких в достатній кількості обладнуються кабіни для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів. Виборчі скриньки для голосування встановлюються так, щоб виборці при підході до них мали можливість проходити через кабіни (кімнати) для таємного голосування. Голосування проводиться в день місцевих виборів із сьомої до двадцять другої години.

Територіальна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день із дня встановлення результатів виборів у багатомандатному окрузі та/або в одномандатних округах офіційно оприлюднює результати місцевих виборів депутатів у місцевих друкованих засобах масової інформації.

Прокуратура України

Із розвитком ринкових відносин і підвищенням ролі судової влади у захисті прав підприємців і власників, змінюється загальнонаглядова функція прокуратури у сфері господарської діяльності. При цьому під загальнонаглядовою функцією прокуратури слід розуміти нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.

У відповідності з Конституцією України на прокуратуру України покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.;

3) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.;

4) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Конституцією проголошено, що прокуратура України становить єдину систему, яку складають Генеральна прокуратура, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. У сучасний період розвитку нашої країни діяльність прокуратури регулюється Конституцією України, Концепцією судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 року, Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, іншими законодавчими актами.

Конституція України встановила, що Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. При цьому варто звернути увагу на те, що Конституція України не передбачила, на жаль, підстав звільнення та відставки Генерального прокурора України. Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.

У майбутньому у відповідності з п. 14 статті 92 Конституції України буде прийнятий новий Закон України «Про прокуратуру».

 

Тема №2 Конституційне право

Конституційне право – провідна галузь національного права України

Конституційне право України як галузь права - це система конституційних норм та принципів, що регулюють та охороняють найбільш важливі та загальні суспільні відносини, мають найвищу юридичну силу, забезпечуються найбільш дієвими заходами суспільного та державного впливу.

Провідна роль конституційного права, як галузі права та законодавства, у праві та законодавстві й суспільному розвитку вбачається у тому, що через нього забезпечується організаційна та функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються такі доленосні явища як основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні, тощо.

Предметом конституційного права України, як галузі права, є особливе коло суспільних відносин, що регулюється та охороняється цією галуззю права.

Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме:

· стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства;

· є найбільш загальними;

· виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства.

Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета конституційного права України складають:

а) основи конституційного ладу України, тобто її політична, економічна, соціальна, духовна, правова та інші системи суспільства;

б) основи правового статусу людини і громадянина, тобто правосуб'єктність, принципи правового статусу, громадянство, права, свободи та обов'язки людини і громадянина, гарантії реалізації прав, свобод та обов'язків

в) основи народовладдя, тобто здійснення влади народом безпосередньо та через систему органів держави і місцевого самоврядування;

г) основи територіального устрою, тобто співвідношення держави у цілому із її складовими частинами.

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

Конституційне право являє собою певну систему. Система конституційного права - це сукупність внутрішньоєдиних, об'єктивних елементів, які складають конституційне право. До цих елементів належать: конституційні норм (див п.2), принципи та інститути.

Під конституційно-правовими принципами розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України тощо.

Конституційно-правові інститути - це сукупність конституційних норм та принципів, які регулюють та охороняють однорідні суспільні відносини. До конституційно-правових належать інститути: громадянства; правового статусу Верховної Ради України; Президента України; територіального устрою в Україні, тощо.