Життя і творчість Пантелеймона Куліша.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Життя і творчість Пантелеймона Куліша.



Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (*26 липня (7 серпня) 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †14 лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — українськийписьменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською. «кулішівка» — придуманий Кулішем перший український фонетичний правопис. Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона.

Протягом 1839—1840 pp. Куліш навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету. Але не закінчив його. У 1857р. було відкрито «Друкарню П.О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для школярів читанка «Граматка» та український буквар. Письменник доопрацював редакції роману «Чорна рада» українською та російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком через арешт автора і заборону його творів). У 1861 — 1862 рр. Куліш брав участь у виданні першого загальноукраїнського часопису «Основа», який на той час став осередком національного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччина», «Виговшина», публіцистичну працю «Листи з хутора». У 1862 р. письменник видав збірку поезій «Досвітки».

За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі».

Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

50. Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. та їх наслідки на розвиток української культури.

Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання Емського указу.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен[2]. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року історики називають спробою самозахисту та ознакою її слабкості[2]. Дослідники вважають найнебезпечнішою на той час для імперії справу, зроблену Морачевським, адже переклад Євангелія живою українською мовою був прямою антитезою твердженню «не было, нет и быть не может», через те що Святе Письмо українською, у випадку його широкого поширення, перетворювало б «малообразованную» селянську масу в окремий народ[2].

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним. У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося до 24. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Заборонено навчання українською.

Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:

· Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;

· Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;

· Друкувати будь-які книги українською мовою;

· Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);

· Влаштовувати концерти з українськими піснями;

· Викладати українською мовою в початкових школах.

Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

 

На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

51. Український романтизм: література, музика, театр, історіографія, етно­графія.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.

Література

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотична у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-лірична у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів.

Харківський осередок

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці«Запорожская старина» народної усної творчості П. Лукашевича , як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича,О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиківЛ. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах»(1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила«Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства.

Київський осередок

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України.

Музика

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського,М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Театр

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Етнографія

Етнографія — це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому сенсі цього слова. Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія, яка видавала “Етнографічний вісник”, “Матеріали до українсько-руської етнології” та ін.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.33.139 (0.018 с.)