Його принципи, джерела та система

Глава ХІV

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО
ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття кримінального права,

Та її підстави

Кримінальна відповідальність — це правова оцінка державою в особі уповноважених органів злочинного діяння.

 

Цей вид відповідальності передбачає, з одного боку, обов’язки особи нести відповідальність за свої дії перед державою (суб’єктивна сторона відповідальності), з іншого, — претерплювання такою особою певних обмежень за вчинене (об’єктивна, зовнішня сторона відповідальності).

Іноді в літературі можна зустріти твердження про те, що кримінальна відповідальність рівнозначна покаранню. Проте в ст. 2 КК говориться окремо про кримінальну відповідальність і покарання. Тому не можна ставити знак рівності між цими поняттями. Покарання — це лише одна з форм реалізації кримінальної відповідальності, але далеко не єдина.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений за думки, переконання, бажання, настрої, спонукання, що не були виражені в конкретному акті суспільно небезпечної поведінки.

Під складом злочину розуміють сукупність встановлених законом ознак, що характеризують суспільно небезпечні діяння як злочин. Ці ознаки характеризують обов’язкові елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктив­ну сторону злочину. До речі, термін «склад злочину» (corpus delicti) вперше ввів у 1581 р. Проспер Фарінаций.

Об’єкт злочину — це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та на які посягає злочинець. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад України, її політична та економічна системи, відносини власності, особисті, політичні, трудові, майнові й інші права і свободи громадян, правопорядок у суспільстві.

Нормативний момент у визначенні об’єкта необхідний, оскільки не всі відносини є об’єктами злочину, а лише ті, що поставлені під охорону, тобто ті, які захищаються нормами кримінального права. У науці кримінального права всі суспільні відносини, тобто всі об’єкти класифіковані. При цьому така класифікація має не тільки пізнавальне значення, але й практич­не — кодифікуюче і правозастосовче. З цього погляду розрізняють три види суспільних відносин і три види об’єктів: 1) загальний об’єкт злочину; 2) родовий (або спеціальний, груповий) об’єкт злочину; 3) безпосе­редній (конкретний) об’єкт злочину.

Загальний об’єкт злочину — це всі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального права.

Родовий об’єкт злочину — це частина загального об’єкта, що включає певну групу однорідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Родовий об’єкт має насамперед значення для законодавця при кодификації норм кримінального права. Всі склади злочинів розташовані в КК за певною системою і розділи Особливої частини КК формуються, виходячи саме з єдиного родового об’єкта певних груп злочинів (злочинів проти основ національної безпеки України; злочинів проти життя і здоров’я особистості; злочинів проти власності і т. д.). Родовий об’єкт має і практичне значення — у кожному конкретному випадку вчинення діяння необхідно встановити ту групу суспільних відносин, котрим це діяння заподіює шкоду, а потім вже виходити на конкретну норму КК.

Безпосередній об’єкт злочину — це суспільні відносини, яким конкретний злочин заподіює збиток, завдає шкоду. Наприклад, об’єктом вбивства є відносини з охорони життя людини, а простіше — життя людини. Це частина родового об’єкта злочинів проти життя і здоров’я особистості.

Від об’єкта злочину варто відрізняти предмет злочину. Об’єкт — це завжди суспільні відносини; він завжди є необхідним елементом будь-якого складу злочину. Предмет злочину — це конкретна річ (фізичне утворення) матеріального світу, на яку спрямовано злочин; факультативний (додатковий) елемент складу злочину, який є далеко не в усіх злочинах. Злочини, що мають свій предмет, називаються предметними злочинами. Наприклад, при крадіжці об’єктом злочи­ну є відносини власності, а предметом — майно, річ. Предмет злочину має велике значення для кваліфікації злочину. Якщо предмет зазначений у диспозиції статті Особливої частини КК або прямо випливає з неї, то він повинен бути обов’язково встановлений і його відсутність виключає наявність складу даного злочину.

Об’єктивна сторона злочину — це злочинне діяння (дія або бездіяльність), у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або існує загроза їх настання.

До основних ознак об’єктивної сторони належать: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки злочину; 3) причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком. Перелічені ознаки є основними, обов’язковими ознаками об’єктив­ної сторони злочину.

Поряд з ними виокремлюють і так звані факультативні (необов’язкові) ознаки об’єктивної сторони. До них належать: спосіб, час, засоби, місце вчинення злочину. Ці ознаки характеризують об’єктивну сторону не всіх, а лише окремих злочинів.

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального закону може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Таким чином, суб’єктом злочину може бути тільки людина, що вчинила суспільно небезпечні діяння. Проте не кожна особа, що вчинила таке діяння, може нести кримінальну відповідальність. Суб’єкт злочину — це фізична особа, що в момент вчинення злочину усвідомлювала характер своїх дій і могла ними керувати, тобто осудна, а також досягла віку кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство виходить із змішаної фор­ми поняття неосудності. У ч. 2 ст. 19 Кримінального кодексу
прямо говориться, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (юридична ознака) внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (медична ознака). До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Кримінальний закон виокремлює дві вікові категорії кримінальної відповідальності: а) загальну; б) знижену (ст. 22 КК).

Загальний вік кримінальної відповідальності — з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК).

Знижений вік кримінальної відповідальності встановлено із 14 років за злочини, вичерпний перелік яких наведено в ч. 2 ст. 22 КК. До них належать: умисне вбивство (ст. ст. 115—117 КК), згвалтування (ст. 152 КК), крадіжка (ст. ст. 185, ч. 1 ст. 262, 308 КК), грабіж (ст. ст. 186, 262, 308 КК), розбій (ст. ст. 187, ч. 3 ст. 262, 308 КК), вимагання (ст. ст. 189, 262, 308 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші злочини, що представляють небезпеку. Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню.

Знижений вік кримінальної відповідальності визначається трьома критеріями: 1) можливістю усвідомлювати вже в 14 років суспільну небезпеку і протиправність діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; 2) поширеністю багатьох з цих злочинів саме серед підлітків; 3) великою суспільною небезпекою (тяжкістю) цих злочинів.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується конкретною формою вини (умислом або необережністю), мотивом і метою. При цьому вина є обов’язковою, необхідною ознакою суб’єктив­ної сторони будь-якого злочину, а мотив і мета — факультативними, тобто необов’язковими і вимагають свого встановлення
тільки там, де про це прямо сказано в законі (диспозиції статті КК) або якщо вони однозначно випливають із змісту складу злочину.

Виною є психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння або бездіяльності, його наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). Звідси можна дійти висновку, що вина характеризується такими ознаками: а) змістом вини; б) сутністю вини; в) формою вини; г) ступенем вини.

Зміст вини — це відображення у психіці (свідомості) особи об’єктивних ознак вчиненого діяння. Немає злочинів, однакових за змістом вини. Сутність вини визначає соціальну природу вини, що складається з негативного ставлення особи до тих цінностей, благ, що охороняються нормами кримінального права. Форма вини — умисел або необережність. Кожна з цих форм містить ознаки, що характеризують свідомість особи та її волю. Тому перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі — вольовими. Різноманітне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи, що вчинила злочин, дає можливість конструювати різноманітні форми провини та їх види.

Злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що вчинила цей злочин, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. З цього формулювання очевидно, що закон передбачає два види умислу: 1) прямий; 2) непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала су­спільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльнос­ті), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або, хоча і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але була повинна і могла їх передбачити. Необережність поділяється на: 1) злочинну самовпевненість; 2) злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК). Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати (ч. 3 ст. 25 КК).

Ступінь провини — це категорія кількісна. Вона визначає тяжкість вчиненого злочинного діяння.

Підсумовуючи сказане, зазначимо:

1) підставою кримінальної відповідальності є склад злочину;

2) склад злочину завжди конкретний, немає складу злочину взагалі (є склад крадіжки, грабежу і т. д.);

3) склад злочину завжди знаходить свій вираз у кваліфікації злочину. Встановлюється нібито низка між діянням і тим складом, ознаки якого описані в кримінальному законі. Причому правильна кваліфікація — це не тільки правова, але й моральна оцінка діяння, найважливіша умова дотримання законності;

4) елементами складу злочину є: а) об’єкт злочину; б) об’єк­тивна сторона злочину; в) суб’єкт злочину; г) суб’єк­тивна сторона злочину;

5) відсутність у діянні хоча б одного з названих елементів складу злочину виключає кримінальну відповідальність;

Слід зазначити, що закон вказує і на ряд інших конкретних обставин, що виключають злочинність діяння, а значить і кримінальну відповідальність. Йдеться про ті випадки, коли особою вчиняється вчинок, що зовнішньо нагадує собою злочинне діяння. Наприклад, громадянин, захищаючи своє життя, вбиває злочинця, що напав на нього; працівник міліції, затримуючи злочинця, застосовує до нього певне насильство і т. д. Проте закон не визнає їх злочинами, і більше того, вважає суспільно корисними або, принаймні, прийнятними діями. До таких належать:

1) Необхідна оборона (ст. 36 КК);

2) Затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК);

3) Крайня необхідність (ст. 39 КК);

4) Фізичний або психічний примус (ст. 40 КК);

5) Виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК);

6) Діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК);

7) Виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації (ст. 43 КК).

Покарання, його цілі і види

 

Насамперед хотілося б зробити кілька загальних зауважень і міркувань щодо ролі покарання в боротьбі зі злочинністю. На жаль, і сьогодні у зв’язку із зростанням злочинності достатньо яскраво виявляється вже відома у світовій історії тенденція в суспільній свідомості вважати, що зі злочинністю можна боротися шляхом жорсткості покарання. Така позиція є помилковою оманою. Вся історія розвитку людського суспільства свідчить, що за допомогою жорстоких покарань ніколи не вдава­лося справитися й успішно боротися зі злочинністю. Куди більшого значення тут має невідворотність, неминучість покарання, а не його жорстокість.

Яку ж роль відіграє покарання в боротьбі зі злочинністю? Далеко не головну, та й то тільки допоміжну, оскільки в боротьбі зі злочинністю перевага повинна віддаватися заходам економічного, політичного, культурного та організаційного характеру. Покарання ж — це останній засіб, воно повинно засто­совуватися лише тоді, коли попереджувальні заходи виявилися малоефективними. Ще Монтеск’є, а потім і Беккаріа понад двох століть тому сформулювали думку, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений потім карати за
нього.

Покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли вичерпані всі інші заходи впливу. Адже ще ніхто не довів, що таке покарання: добро чи зло?! Мабуть одне й друге одночасно. Усе залежить від того, в якому плані його розглядати та в яке співвідношення ставити його з іншими соціальними ціннос-
тями.

Що собою являє покарання та які його ознаки? У ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу України говориться: «Покарання є примусовим заходом, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Таким чином, основними ознаками покарання є те, що:

1) покарання — це насамперед захід державного примусу;

2) покарання — це міра, що призначається лише за злочин;

3) покарання застосовується лише за вироком суду (ст. 2 КК);

4) покарання — це кара за злочин, який учинила особа.
У ч. 2 ст. 50 КК прямо зазначено, що покарання є не тільки карою. Отже, воно є і кара. Це головна сутнісна ознака покарання, якої не мають жодні інші заходи державного примусу;

5) у покаранні виражена негативна оцінка як злочину, так і особи, що його вчинила. Покарання констатує негативну оцінку з боку держави як злочинного діяння, так і самого засудженого.

У застосуванні покарання завжди треба виходити з двох основних напрямів у кримінальній політиці: застосування суворих заходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини і рецидивістів; застосування більш м’яких покарань, тобто покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, або навіть умовних покарань, а іноді і звільнення від покарання осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, тобто менш тяжкі, або вперше. Зміст цих двох основних напрямів і повинен визначати каральну політику наших судових органів.

Питання про мету покарання цікавить людство протягом усієї його історії. Російський криміналіст Н. Д. Сєргієвський наприкінці XIX ст. підрахував, що цій проблемі присвячені 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій. На сьогодні їх кількість зросла ще. Якщо спробувати систематизувати всі наявні теорії, то можна виокремити два основних напрями: абсолютні теорії покарання (тео-
рії самоцільності); відносні теорії покарання (теорії корис-
ності).

Серед абсолютних теорій покарання розрізняють теологічні теорії, теорії матеріального і діалектичного покарання. В свою чергу, відносні теорії покарання поділяють на дві групи: а) теорії загального попередження; б) теорії спеціального попередження. Прихильники абсолютних теорій покарання виходять з того, що метою покарання є якась абсолютна, абстрактна ідея. Відповідно до цих теорій покарання не має жодних утилітарних цілей, крім однієї — помста (покарання) за вчинений злочин. Покарання призначається тому, що вчинено злочин, як розплата за нього.

Теологічні теорії (теорії божественного покарання) виходять з того, що злочин — це гріх. Вони розглядають мету покарання, як спокутування за цей гріх.

Теорію матеріального покарання розвивав Кант і Гегель. Так, Е. Кант розглядав покарання як кару, що застосовується лише тому, що вчинений злочин. Воно повинно виступати матеріальною відплатою за вчинений злочин. Звідси — вимога суворої пропорційності злочину і покарання: за вбивство — смертна кара; за згвалтування — кастрація; за майнові злочини — карне рабство (каторга) на різні строки; за образу — спеціальна процедура зганьблення винного і т. ін.

Гегель, виходячи зі своєї тріади, визнавав, що ідея відплати як мета покарання складається з того, що, вчиняючи злочин, винний тим самим і визначає неминучість застосування до нього покарання як заперечування його вчинку.

Відносні теорії покарання виходять з того, що покарання призначається для досягнення якихось утилітарних (корисних) цілей, наприклад для того, щоб стримати інших членів суспільства від вчинення злочину або для виправлення засудженого і т. п. Серед відносних теорій велике поширення отримала теорія залякування. Її й зараз, слідом за Бентамом, визнають багато криміналістів у Великобританії та США. Її модифікацією є теорія психологічного примусу, яка була розвинута відомим криміналістом початку XIX ст. Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування, це теорія загального попередження, відповідно до якої покарання повинно впливати на громадян, стримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставити особі, яка вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, яке вона отримала від злочину. Загрозою такого покарання потрібно утримати людину від скоєння злочину. Щоб ця погроза покаранням була реальною, необхідно у разі вчинення злочину застосовувати покарання, забезпечуючи тим самим здійснення такої погрози.

Теорія спеціального попередження як мета покарання виходить з того, що покарання застосовується для того, щоб особа, яка вчинила злочин, більше не могла скоїти нових злочинів. До теорій спеціального попередження належать і теорії виправлення, відповідно до яких покарання повинно ставити своєю метою виправити особу, яка вчинила злочин.

Вбачаючи однобічність наведених теорій, багато криміналістів як минулих століть, так і нашого часу стали на шлях трактування цілей покарання як інтегративних. Це так звані змішані теорії покарання, що визнають мету покарання в різних комбінаціях: відплата, загальне і спеціальне попередження, залякування, виправлення і т. п. У вітчизняному праві питання про цілі покарання закріплені у ч. 2 ст. 50 КК. Ознайомлення з нею свідчить, що закон походить із змішаної теорії про цілі покарання. З тексту цієї статті очевидно, що метою покарання є: відплата (кара); виправлення засудженого; попередження нових злочинів з боку самого засудженого; попередження злочинів з боку інших осіб.

Покарання, передбачені в КК, утворюють певну систему.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом, обов’язковий для суду, вичерпний перелік покарань, які розташовані у певному порядку і перебувають у певному співвідношенні між собою.

Згідно з чинним законодавством до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань (ст. 51 КК): штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; су­спільні роботи; виправні роботи; службові обмеження для військо­вослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За способом (порядком) їх призначення покарання поділяються на три групи, що прямо передбачено ст. 52 КК: основні; додаткові; так звані змішані.

Основні покарання — це ті покарання, що призначаються як головні, самостійні покарання і не можуть бути призначені як додаткові до інших видів покарань. Згідно з чинним законодавством до них належать: суспільні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження свободи; направлення в дисциплінарний батальйон військово­службовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що не можуть призначатися самостійно, а тільки як доповнення до основних. До додаткових покарань належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна.

Покарання, що можуть фігурувати і як основні, і як додаткові до основних, називаються змішаними. До їх числа належать: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю (ч. 3 ст. 52 КК).

Розглянемо детальніше перелічені види покарань:

1. Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК (ст. 53). Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищий розмір штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо він спеціально передбачений у санкції статті Особливої частини КК.

У разі неможливості сплатити штраф, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді суспільних робіт з розрахунку 10 годин суспільних робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше ніж два роки.

2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване за вироком суду щодо осіб, засуджених за тяжкий або особливо тяжкий злочин (ст. 54 КК).

3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від одного до трьох років. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначено й у випадках, якщо воно не передбачено в санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру посадового злочину, зв’язку із заняттям певною діяльністю, особистості засудженого та інших обставин справи суд знайде неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК).

4. Суспільні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ст. 56 КК). Такі роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше чотирьох годин на день.

Суспільні роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

5. Виправні роботи (ст. 57 КК). Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. З суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, установленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок і жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку, і до тих, хто досяг пенсійного віку, а також до військовослуж­бовців, працівників правоохоронних органів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

6. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК). Покарання у вигляді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців стро­кової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, якщо суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, знайде можливим замість обмеження свободи або позбавлення волі на строк не більше ніж два роки призначити службове обмеження на той же строк.

З суми грошового утримання засудженого до службового обмеження провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений у посаді, військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

7. Конфіскація майна (ст. 59 КК). Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити конфісковані предмети.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена тільки у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

8. Арешт (ст. 60 КК). Покарання у вигляді арешту полягає в утриманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб у віці до шістнадцяти років, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до семи років.

9. Обмеження волі (ст. 61 КК). Покарання у вигляді обмеження волі полягає в утриманні особи в кримінально-ви­правних закладах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до військовослужбовців строкової служби та інвалідів першої і другої груп.

10. Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК). Покарання у вигляді утримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також коли суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше ніж два роки на направлення в дисциплінарний батальйон на той же строк.

Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

11. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК). Покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого і поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчий заклад. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.

12. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). Встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які скоїли злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

 

 

§ 5. Злочини в сфері

Честі і гідності особи

 

Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Особливо підкреслюється, що ці невід’ємні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань кримінального закону є всебічний захист кримінально-правовими заходами саме прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань.

Згідно з новим (2001 р.) Кримінальним кодексом України розділам, де розміщені злочини проти людини, відведено друге, третє і четверте місце в Особливій частині вказаного кодексу, що підкреслює те виключне значення, яке посідає особа, її життя, здоров’я, свобода, гідність в ієрархії пріоритетів тих об’єктів, які захищаються кримінальним законодавством. Звичайно суб’єктом будь-яких суспільних відносин, у тому числі і тих, які захищаються кримінальним законом, є насамперед людина, оскільки саме її інтереси потерпають від будь-яких злочинних проявів. Але більше ніде інтересам, правам і свободам людини не заподіюється така очевидна, така безпосередня шкода, як у посяганнях на особу, де саме їй як суб’єкту суспільних відносин завдаються збитки, інколи невідновні. Саме ці злочини, від яких потерпає особа і як біологічна істота, і як учасник суспільних відносин, тобто істота соціальна, складають зміст розд. 2, 3 і 4 Особливої частини КК, які мають назву «Злочини проти життя і здоров’я особи», «Злочини проти свободи, честі і гідності особи» і «Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи». Тому родовим об’єктом цих злочинів і виступає особа як суб’єкт суспільних відносин. Безпосереднім об’єктом окремих злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і свободи людини, якими є життя, здоров’я, статева недоторканість і статева свобода особи, її честь і гідність.

Злочини, які включені в ці розділи, можна класифікувати за видовими (груповими) об’єктами (що складають проміжне поняття між родовим і безпосереднім об’єктом) на певні групи, а саме: злочини проти життя (ст. ст. 115—120, 129 КК); злочини проти здоров’я (ст. ст. 121—128, 130—133 КК); злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я (ст. ст. 134—145 КК); злочини проти свободи, честі і гідності (ст. ст. 146—151 КК); злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості (ст. ст. 152—156 КК).

Звернемо увагу на те, що існує багато статей, які розміщуються в інших розділах Особливої частини КК і де передбачена відповідальність за злочини, від яких потерпають ті самі невідчужувані права і свободи, які є об’єктами розд. 2, 3 і 4. Але у тих випадках шкода цим правам і свободам завдається у зв’язку з посяганням на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а вказаним цінностям завдається шкода тому, що посягання на основний об’єкт неможливе без цього. Отже, у таких випадках невідчужувані права і свободи складають додатковий обов’язок або факультативний об’єкт, що жодною мірою не знижує цінність цього об’єкта. Наприклад, посягання на життя державного діяча має основним безпосереднім об’єктом закріплену Конституцією України політичну систему країни, а додатковим обов’язковим — об’єктом життя хоча б однієї з посадових осіб, що перелічені в диспoзиції ст. 112 КК. У масових безпорядках (ст. 294 КК), наприклад, основним безпосереднім об’єктом виступають основи державного управління в сфері громадської безпеки, а додатковим факультативним об’єктом — життя і здоров’я окремих людей і т. д.

Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Видовим об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини. Причому людини будь-якої, незалежно від її стану і будь-яких соціально-демографічних характеристик. Це може бути новонароджена дитина, людина в розквіті сил, людина, яка хвора на невиліковну хворобу, фізично чи психічно. Позбавлення життя заборонене і за бажанням потерпілого. Не мають жодного значення такі об’єктивні показники особи потерпілого, як його національна, расова, соціальна належність, віросповідання, походження, вік, характер занять тощо. Оскільки об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини, то треба відзначити, що у кримінально-правовому розумінні життя починається тоді, коли людина народилася, тобто хоча б частково плід з’явився з утроби матері, що знаменує початок фізіологічних пологів (тут не обов’язково відділення плода від материнського тіла). Кінцем життя є настання так званої біологічної смерті, тобто коли внаслідок зупинення серця у тканини організму перестає надходити кисень і починаються зворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Звичайно, біологічна смерть настає приблизно через п’ять хвилин після смерті клінічної, коли констатується припинення роботи серця. Але відомі випадки, коли людину оживляли і через кілька хвилин після зупинки роботи серця (здебільшого після охолодження, втоплення тощо).

Визначення безпосереднього об’єкта злочинів проти життя дає підставу сказати, що до них не може бути віднесений кримінальний аборт, адже знищений людський плід у лоні матері не є ще людиною.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі злочини проти життя: умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), вбивство з необережності (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК).

Як бачимо, основну кількість злочинів проти життя скла-
дають різні види вбивств.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини (ч. 1 ст. 115 КК). Доведення до самогубства не пов’язане із вказаним діянням і тому не належить до вбивства, але входить у групу злочинів проти життя.

З об’єктивної сторони майже всі злочини проти життя є матеріальними складами, тобто вважаються закінченими після настання смерті особи. Погроза вчинити вбивство є формальним складом.

Для констатування факту вбивства необхідно встановити наявність причинного зв’язку між діянням і настанням шкідливих наслідків у вигляді смерті особи, тобто ця смерть повинна бути необхідним і закономірним результатом діяння, вчиненого особою, яку звинувачують у злочині. Якщо це діяння було тільки однією з умов настання смерті, і смерть є випадковим, а не закономірним результатом відносно діяння, можлива констатація відсутності складу злочину або наявність іншого складу злочину, або замаху на вбивство. Вбивство у наявності тільки тоді, коли позбавлення життя було протиправним. Тому не є вбивством позбавлення життя людини, коли воно носило правомірний характер (наприклад, у стані правомірної необхідної оборони).

Суб’єктивна сторона у злочинах проти життя може характеризуватися умисною виною (ст. ст. 115—118, 129), необереж-
ною виною (ст. 119) або умисною чи необережною виною
(ст. 120).