Характеристика внутрішніх функцій української держави.

Функція в перекладі з латини означає: виконання, звер­шення. У широкому розумінні — це обов'язок, роль, що її виконує відповідний інститут, чи процес стосовно до цілого, характеристика напрямку чи аспекту діяльності тощо. Дер­жава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдан­ня, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань і обов'язків відображує сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст.

Діяльність держави характеризується певними напрямка­ми в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гума­нітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи довгострокову перспективу.

Звідси випливає, що до основних ознак, які характеризу­ють функції держави, слід віднести такі, що безпосередньо відображають чи конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання держави; здійснення яких ве­де до досягнення державою поставленої мети на певному іс­торичному відтинку часу; що їх слід розглядати як напрямки та аспекти діяльності держави.

Отже, функції держави — це основні напрямки її ді­яльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорід­ному суспільстві.

Поряд з функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Роз­різняють функції законодавчих, виконавчих, судових і конт­рольно-наглядових органів держави.

Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:

1) зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства й керуватися цими законами у повсякденній діяльності;

2) стимулювати соціальну активність людини і громадя­нина, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення особистості;

3) брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистос­тей, визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;

4) підпорядковувати всю свою діяльність служінню грома­дянському суспільству, не втручатись у приватні справи лю­дини і суспільства, якщо це не виходить за межі конститу­ційного регулювання суспільних відносин.

Так, у Конституції України записано: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується віль­ний і всебічний розвиток її особистості» (ст. 23).

Державні функції та функції державних органів слід від­різняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна держав­на функція та функція державних органів може здійснюва­тись у різних формах і різними методами.

Для характеристики напрямків діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державного втручання у діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмежен­ня діяльності держави та її органів у громадянському сус­пільстві повинно враховувати два критерії:

· можливості державного управління небезмежні, а над­мірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності їх ви­конання;

· превалювання державного управління «пригноблює» са­моуправління і самоврядну діяльність суб'єктів грома­дянського суспільства і є недопустимим у демократич­ній правовій державі.

Одним з напрямків вирішення цієї проблеми на користь громадянського суспільства є розширення місцевого само­врядування. У ст. 140 Конституції України записано: «Міс­цеве самоврядування здійснюється територіальною грома­дою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, се­лищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах нале­жить до компетенції міських рад». Закон України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визна­чає місцеве самоврядування як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кіль­кох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішува­ти питання місцевого значення в межах Конституції та зако­нів України.

Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.

Існують певні підстави для класифікації функцій дер­жави на види:

1. Групування державних функцій за соціальним значен­ням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.

2. Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.

3. За часом здійснення функції бувають постійні та тим­часові.

4. За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні тощо.

Основні функції — це найзагальніші та найважливіші комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопо­рядку, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну та ін.

Неосновні функції — це напрямки діяльності держави із здійснення конкретних завдань у другорядних сферах сус­пільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерсько­го обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання і поширення необхідної для управління інтелектуальної інфор­мації тощо.

Внутрішні функції — це такі напрямки діяльності дер­жави, в яких конкретизується внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та ін­ших аспектів життя громадянського суспільства. До внут­рішніх відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального обслу­говування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін.

Зовнішні функції — це основні напрямки діяльності дер­жави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товарист­вом в цілому. Зовнішніми функціями є: організація співробіт­ництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні та бо­ротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації.

Постійні функції — це напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції — це напрямки діяльності держави, що зумовлені конкретним етапом історичного розвитку сус­пільства.

Гуманітарні функції — це напрямки діяльності дер­жави та її органів із забезпечення кожній людині належ­них умов життя.

Економічні функції — це напрямки діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки й подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку та добросовісної конкуренції.

Політичні функції — це напрямки діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й фун­кціонування державної влади на засадах демократії.

Держави соціально-демократичної орієнтації мають відпо­відні внутрішні напрямки (функції) своєї діяльності.

У гуманітарній сфері це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного середови­ща; забезпечення охорони здоров'я, матеріальне та інше со­ціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва та куль­тури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна (виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація виробничої діяльності); нау­ково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); господарчо-перехідна (пе­рехід від планової до ринкової економіки); економічно-регу­лювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення міні­мального рівня споживання) та ін.

У політичній сфері до таких функцій належать: національ­но-забезпечувальна (створення і збереження умов націо­нальної самобутності всіх корінних народів і національних меншин); демократизаторська (створення умов для реаліза­ції народом своєї влади); охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина) та деякі інші.

Зазначені вище держави мають і зовнішні функції.

У гуманітарній сфері це: міжнародне забезпечення прав людини і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефективного використання та відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосередній охороні здоров'я лю­дей у всьому світі тощо.

В економічній сфері — це участь у створенні на основі міжнародної кооперації та інтеграції виробництва і праці сві­тової економічної системи; вирішення глобальних господар­ських проблем і наукове їх обгрунтування (енергетика, кос­мос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо.

У політичній сфері ними є: розвиток міждержавних дого­вірних відносин; забезпечення суверенітету й обороноздат­ності країни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у боротьбі з міжнародними правопору­шеннями та особами, винними в їх вчиненні; поступова кон­солідація здорових сил світу на забезпечення подальшого ви­рішення глобальних проблем всесвітнього значення.

Отже, групування державних функцій на різні види залежить від багатьох підстав і може здійснюватися за різними напрямками діяльності держав.

Форми здійснення функцій держави — це спеціальні ас­пекти її діяльності, з допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяють­ся на правові та неправові (організаційні).

Правові форми — це такі види здійснення функцій дер­жави, які тягнуть за собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення функцій держави правотворча, управлінська (виконавчо-розпорядча), правоохоронна, правозастосовна та ін.

Правотворча форма відображається в діяльності держа­ви з підготовки та прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.

Управлінська форма характеризується діяльністю дер­жави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесі органі­зації здійснення державних функцій.

Правоохоронна форма проявляється в організації охоро­ни правових норм від правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності, дисципліни та правопорядку.

Правозастосовна форма — це застосування правових норм і винесення обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

Організаційні форми здійснення функцій держави — це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за со­бою правових наслідків.

Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, ви­ховну та інші види організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма — це добір, роз-становлення, виховання та визначення ефективності діяль­ності кадрів у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-економічна форма — це організація ма­теріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно-контрольна форма — це організація не­державного контролю у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма — це організація вихован­ня, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на населення у сфері здійснення держав­них функцій.

Методи здійснення функцій держави — це засоби і способи, з допомогою яких здійснюються спеціальні види ді­яльності держави з реалізації її функцій.

Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-розпорядчу, правоохоронну та організаційну діяльність.

Методами правотворчої діяльності держави є засоби і способи підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійс­нення державних функцій.

Управлінськими методами є засоби і способи здійснен­ня виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функ­цій держави.

Правоохоронними методами є засоби і способи право­охоронної діяльності відповідних державних органів.

Організаційними методами є засоби і способи здійснен­ня організаційного виду діяльності із забезпечення реалізації державних функцій.

До них відносять: програмування, прогнозування, дослі­дження, здійснення оперативного аналізу та ін.

Отже, функції держави та методи їх здійснення ха­рактеризують сутність, соціальне призначення і роль держави в суспільстві. У соціальних демократичних і правових державах вони уособлюють загальнолюдські та гуманістичні форми.

 

 

Питання № 2

Виборча система України

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької демократії. В перекладі з грецької «демос» - народ, «краток» - влада.

До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія - це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади: насамперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування.

Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду.

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми права, які регламентують цей порядок, в сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України й такі закони України, як «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 року, «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 року, «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних та міських голів» від 14 січня 1998 року.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного, прямого виборчого права та таємного голосування; вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності та відкритості; рівності можливостей для всіх депутатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості для кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають всі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років.

Принцип рівного та прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються.

Референдум – це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, таких як, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

Поряд із терміном «референдум» також використовується поняття «плебісцит». Їх сутність однакова, але підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом є вирішення територіальних спорів між різними державами.

Конституція України (ст.. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, амністії та бюджету.

Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначати його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів 1, 3, 13 Конституції України, а також проголошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а отже, обов’язковою для втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн. громадян України, які мають право голосу. Підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області. Питання, пов’язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року.

 

Питання № 3