Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю.

Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю.

Предметом вивчення курсу «Історія українського суспільства» є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

 

2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія українського суспільства».

Методи вивчення історії України
Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.
Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, подгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.
При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.

 

Джерела і література з історії України
Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

 

 

Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов”янської спільноти на території України.

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що у IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

За даними сучасної археології, процес утворення проукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V – VII ст.. носї пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Анти – на Балкани, а згодом на Ельбу. Склавини не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII-Х ст. між Дніпром,Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання.

Внаслідок Великого переселення народів ІV—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті), між верхньою течією Дністра та річкою Сож — радимичі; на північ від радимичів (у верхів'ях Дніпра й Західної Двіни) — кривичі; на захід від кривичів, за середньою течією Західної Двіни — полочани; біля озера Ільмень, у басейні річки Волхов — словени; у верхній та середній течії Оки — в'ятичі.

 

У науково-публіцистичній літературі існують різні тлумачення походження терміну “Україна”. Одні автори пов’язують цю назву з порубіжними землями південно-західної Русі, інші – зі словом “край”, “країна” (у значенні “рідний край”, “рідна країна”, “рідна земля”).

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ

Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між не­заможною шляхтою та селянством,

Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татар­ських орд.

В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевлас­ників і урядовців.

Найперш така колонізація була справою військовою – угодники були озброєні і вели безперервну війну з татарами. Степові промисли давали великий зиск, але були ділом небезпечним, а тому ватаги формувалися із витривалих, енергійних та підприємливих людей.

На кінець XV ст. ці степові здобичники стали називатись козаками. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину. “Їздити в козаки”, “козакувати” означало промишляти в степах. І козацтво на той час було не окремим соціальним класом, а заняттям. Першу писемну згадку про українських козаків зустрічаємо у 1492 р.: кримський хан жаліється литовському князю Олександру на Черкас та козаків, які захопили татарський корабель.

Осередком козацтва стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпеку і змогу укріпитися, а крім того ця місцевість була недоступна литовським та польським урядовцям.

Козаки робили для захисту “січі” – засіки та укріплення.

Першу велику фортецю побудував у 1552 р. на о. Хортиці канівський і чер­каський староста князь Дмитро Вишневецький.

Січ стала військовим і політичним центром козацтва. Назва "Запорізька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Запорізька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний харак­тер. Це пояснюється тим, що:

по-перше, Запорізьку Січ створив сам народ, втіливши в ній свій вільнолюбний характер і ідеали суспільного життя;

по-друге, щоб вижити в умовах постій­ної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреч­чини, Речі Посполитої, Росії), козацтву по­трібна була внутрішня злагода і стабіль­ність, які забезпечувалися демократичними порядками.

В козацькому середовищі панувала цілковита рівність – бралися до уваги лише особисті якості.

Найважливіші питання вирішувалися на загальній раді. Що ухвалено на раді – обов'язкове для всіх.

Територіально Запоріжжя ділилось на п'ять, пізніше вісім паланок.

Запорожці не мали писаних законів, в основі громади лежав звичай.

Запорожці протягом усього свого існування мали власну старшину, яка змінювалась щороку. Військові начальники: кошовий отаман, суддя, писар, осавул, курінні отамани. Військові чиновники: булавничий, хорунжий, підписарій, бунчужний, довбиш, пушкар, товмач, тощо.

В руках кошового зосереджувалася військова, адміністративна, судова й духовна влада.

На освоєних землях козаки займались землеробством, вирощували сільськогосподарські культури. Умови степу якнайкраще сприяли розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Козаки такох займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного господарства, військові трофеї.

 

Суспільно-політичні причини та обставини розгортання громадської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657р. – червень 1663р.). Українське суспільство в умовах «великої руїни».

Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату.

Після поховання Б.Хмельницького стар­шинські угруповання відійшли від принци­пу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельниць­кого, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повно­правним гетьманом.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Реформи Йосифа II: 1781 р. – звільнення селян від кріпацтва, зменшення і чітке визначення розмірів панщини (до 30 днів на рік). Заборона у Галичині збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок селянського. Суд здійснював вже не поміщик, а чиновник.

1848-1849 рр. – буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії. Низка реформ.

1860-ті рр. – прийняття конституції, закріплення федеративного устрою, рівність регіонів, внутрішня автономія та сейм Галичині й Буковині, загальне виборче право, місця українцям у парламенті.

На початку 70-х рр. XIX ст. у Австро-Угорщині закінчився промисловий переворот. Промисловість українських земель мала переважно дрібний, кустарний характер, була слабо механізована. Розвивались нафтодобувна, тютюнова, солеварна галузі.

У 60-80-ті рр. почалося будівництво залізниць.

Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”.

 

Політизація укр.національного руху Наддніпрянської України на прикінці ХІХ-ХХ ст. Студентський рух. Братство тарасівців.

Наприкінці XIX ст. починають формуватися українські політичні партії.

Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, створена у Львові у 1890 р. І. Франком та М. Павликом.

У 1899 р. народовці на чолі з К. Левицьким утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєднались М. Грушевський та І. Франко.

У цьому ж році створюється Українська соціал-демократична партія, яка стояла на позиціях марксизму.

Таким чином, XIX ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська освіта і культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.

 

90-ті рр. ХІХ ст. – період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки. Ця радикально налаштована молодь дістала назву «Молода Україна». Під такою назвою з 1896 р. в Києві існувала таємна громада з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї соціалізму і національної окремішності українців. За даними поліції, подібних громад було 22, причому найважливіші з них – у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Складали їх переважно студенти.

Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні пункти програми спілки були такими:

«1. Спинити шкідливе й згубне для нашої нації винародовлення студентської молодіжи на Україні російській і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відомості як народної маси, так і інтелігентних верств суспільства, що лихий, безвідрадний соціально-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства як безпосереднього наслідка російського абсолютизму».

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:

- самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби

- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини

- на чолі держави гетьман як президент і сейм

- мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа

- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія

- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками

- Україна для українців, себто, що визнають себе українцями

- культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля,

 

Книга стр.133

 

Грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва, серед основних його напрямків були:

- курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

- встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;

- встановлення військової диктатури.

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

 

Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

 

Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці - "Українська Радянська Енциклопедія, "Історія української літератури". Видаються фахові журнали українською мовою

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Україн­ський історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - О.Олесь, А.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній, О.Ковінька, та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з 'явилися літературознавчі праці про них.

Видатним явищем духовного жит­тя стала поява нового покоління інтелігенції - шістдесятників (цей термін вживався вже на поч. 60-х рр.).

Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.ВінграНовський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І. Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінемато­графу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібера­лізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної куль­тури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку україн­ського народу, його культури і мови.

Студентський і молодіжний рух в Україні в умовах перебудови.

 

Розвиток молодіжного руху в Україні характеризується в основному зародженням молодіжних груп і невеликих організацій, поширенням молодіжних дискусійних гуртків і клубів, які сприяли підготовці юнаків та дівчат до необхідності по-новому

сприймати уроки історії, розуміти сучасну ситуацію, яка склалася в країні і республіці, готувати себе до активної боротьби, праці в період переходу суспільства в якісно новий етап соціально-політичного розвитку. Разом з тим в цей період молодь прагнула реалізувати свої потреби через активну політичну діяльність, протистояти деяким чином тим соціальним інститутам, які були не в змозі по-новому організувати роботу, відкинути старі догми і політичні орієнтири, глибше розуміти цілі, завдання і перспективи суспільно-політичного руху в республіці.

Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева»- молодіжна організація, що об»єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988р. – студентська організація Громада» в Київському університеті, «Товариство укр..мови ім.Т.Шевченка у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної укр..молоді, Демократчний союз студентів, Студентське братерство.

 

Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю.

Предметом вивчення курсу «Історія українського суспільства» є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

 

2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія українського суспільства».

Методи вивчення історії України
Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.
Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, подгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.
При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.

 

Джерела і література з історії України
Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.