Принципи в міжнародному повітряному праві: галузеві та інституційні.

Оскільки міжнародне повітряне право є частиною міжнародного права, то на сферу міжнародно-правового регулювання повітряних сполучень між державами поширюють свою дію усі загальні принципи міжнародного права. Ці принципи займають основоположне місце в системі міжнародно-правових норм, що визначають режим повітряного простору та регулюють взаємовідносини держав по здійсненню міжнародних повітряних сполучень та забезпеченню їх безпеки.

Міжнародно-правова практика та розвиток доктрини призвели до формування основних принципів міжнародного повітряного права:

- принцип повного та виключного суверенітету держави над повітряним простором в межах її території;

- принцип свободи польотів в міжнародному повітряному просторі;

- принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації.

Деякі науковці пропонують інші підходи до принципів міжнародного повітряного права, наприклад:

- принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі;

- винятковий і повний суверенітет держав над їх повітряним простором;
визнання національності повітряного судна на основі його реєстрації;

- забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації;

- захист повітряних суден від актів незаконного втручання;

- відшкодування шкоди, завданої повітряними суднами.

Принцип виключного суверенітету (ПВС). Суверенітет над повітряним простором є складовою частиною державного суверенітету. Державі належить вся влада, яка є вищою, верховною, та виключає можливість здійснення іншої публічної влади у межах повітряного простору даної держави; принцип суверенітету виражається формально у закріпленні його в законодавстві.

Встановлюючи на власний розсуд правовий режим повітряного простору, держава не може встановлювати такі національні норми, що направлені на порушення суверенітету інших держав над їх повітряним простором.

Важливість цього принципу в тому, що він визначає зміст правового режиму повітряного простору над державною територією, а також визначає межі міжнародно-правового регулювання повітряних сполучень.

Широкому визнанню ПВС сприяли переконання оборонного характеру, оскільки швидкий розвиток технічного удосконалення авіації перетворив її в небезпечну зброю.

Визнання державами ПВС над повітряним простором у певній мірі допомогло їм відстояти свою економічну незалежність, оскільки суверенітет дозволяє здійснювати контроль над діяльністю іноземних авіакомпаній.

Чиказька конвенція 1944 року прямо не стверджує, що повітряний простір входить до поняття державної території. Але у статті 1 зазначається, що «Договірні держави визнають, що кожна держава має ВС над повітряним простором, що знаходиться над її територією». ПВС діє також в межах повітряного простору, що знаходиться над територіальними водами держави.

Право на повітряний простір держави-учасниці Чиказької конвенції визнають за всіма державами, незалежно від того, чи вони приєднались до Конвенції. Суверенітет над повітряним простором (та суверенітет взагалі) не може бути похідним від міжнародної угоди чи конвенції; він існує незалежно від того, чи є держава учасницею Чиказької конвенції чи іншого договору. Держави, за загальним визнанням, володіють суверенітетом в силу факту свого існування.

В силу свого суверенітету держава здійснює ряд прав, які можна розбити на три групи:

1) права, що відносяться до регулювання повітряного руху в межах території держави;

2) права, що відносяться до регулювання комерційної діяльності повітряно-транспортних підприємств, що діють на території даної держави;

3) права, що відносяться до здійснення адміністративної, цивільної, кримінальної юрисдикції держави по відношенню до повітряних суден, їх екіпажів, пасажирів, вантажів, пошти.

До першої групи відносяться наступні права:

- право визначати умови та порядок видачі дозволів на польоти іноземних повітряних суден;

- право встановлювати місця перетину державного кордону;

- право встановлювати постійні маршрути, відкриті для регулярних польотів іноземних повітряних суден («міжнародні траси»);

- право встановлювати перелік аеропортів, відкритих для посадок іноземних повітряних суден;

- право встановлювати правила польотів повітряних суден;

- право встановлювати вимоги до іноземних повітряних суден, екіпажів з метою підтримання безпеки польотів;

- право визначати умови та порядок користування наземними засобами аеронавігаційного забезпечення польотів.

До другої групи належать конкретні права держав, пов’язані з регулюванням комерційних питань при здійсненні міжнародних повітряних сполучень над їх територією. Необхідність виділення цих прав в окрему групу обумовлюється тим, що не самі міжнародні польоти, а саме визначена комерційна діяльність повітряного транспорту складає головну мету встановлення міжнародних повітряних сполучень.

Третя група прав пов’язана з питаннями кримінальної, адміністративної, цивільної юрисдикції. Встановлюючи дозвільну систему польотів іноземних повітряних суден в межах своєї території держави мають право застосовувати кримінальні санкції до осіб, що порушують режим повітряного простору даної держави.

До прав по здійсненню цивільно-правової та адміністративної юрисдикції відносяться питання:

- визначення юридичного статусу іноземного повітряного судна;

- визначення прав командиру повітряного судна;

- регулювання цивільно-правових актів, що мали місце на борту повітряного судна під час польоту в межах даної держави або під час посадки на її території;

- визначення норм відповідальності власників повітряного судна у разі зіткнення кількох повітряних суден, а також у випадку нанесення пошкоджень без зіткнення;

- встановлення норм відповідальності за шкоду, завдану повітряним судном третім особам на поверхні;

- цивільно-правове регулювання відповідальності авіаперевізника перед пасажирами та власниками вантажів.

Принцип безпеки цивільної авіації. Проблема безпеки міжнародної цивільної авіації розпадається на два самостійних, але взаємопов’язаних питання:

- прийняття відповідних заходів і встановлення правил, що мають на меті забезпечення технічно надійної експлуатації авіаційної техніки, як такої, «техніки безпеки»;

- специфічні правові питання боротьби з незаконними актами навмисного втручання людини в діяльність цивільної авіації, що загрожують її безпеці.

До Паризької конвенції 1919 року не увійшли норми, направлені на боротьбу з актами незаконного втручання. Тому, щодо Паризької конвенції можна говорити про зародження лише норм технічної безпеки та експлуатації авіаційної техніки. Чикань конвенція 1944 року у ряді статей містить термін «безпека». При цьому можна виділити три групи норм, в яких фігурує термін «безпека».

В першій групі норм термін «безпека» використовується у вузькому розумінні; такими є положення про те, що:

- ст.46 – при встановленні правил для державних повітряних суден держави зобов’язуються враховувати безпеку цивільних повітряних суден;

- ст.5 – в цілях безпеки польоту (при нерегулярних польотах) від повітряного судна, що намагаються слідувати над районами, які визнані недоступними чи не мають необхідних аеронавігаційних засобів, можна вимагати дотримання передбачених маршрутів чи отримати спеціальний дозвіл на польоти;

- ст.15 – засоби аеронавігаційного забезпечення надаються з метою оперативності та безпеки повітряних сполучень;

- ст.8 – політ безпілотного повітряного судна повинен контролюватись таким чином, щоб була виключена небезпека для цивільних повітряних суден;

- ст.69 – необхідно приймати необхідні заходи, якщо аеропорти чи аеронавігаційні заходи недостатні для безпечного здійснення міжнародних повітряних сполучень.

До другої групи відносяться положення, у яких підкреслюється можливий вплив від використання цивільної авіації на безпеку інших сфер суспільної діяльності. Тому закріплюється право держав:

- ст.9 – обмежити чи заборонити польоти іноземних повітряних суден в інтересах суспільної безпеки з точки зору військової необхідності, у разі виключних обставин чи в період надзвичайного стану;

- ст.35 – заборонити чи обмежити перевезення окремих предметів через свою територію «в цілях дотримання суспільного порядку та безпеки»;

- ст.64 – щодо питань, які входять до компетенції ІКАО і які безпосередньо впливають на міжнародну безпеку, наділяє ІКАО повноваженнями вступати за згодою Асамблеї ІКАО в угоди з будь-якою загальною організацією, створеною народами світу для збереження миру.

Третю групу складають положення, в яких термін «безпека» одночасно стосується «безпеки цивільної авіації»:

- Преамбула Чиказької конвенції – мета Конвенції полягає в тому, щоб «міжнародна цивільна авіація могла розвиватись безпечним та впорядкованим чином»;

- ст.37 – встановлює, що стандарти та рекомендації, технічні питання, можуть стосуватись також інших питань, що відносяться до безпеки (…) повітряних сполучень (…);

- завдання ІКАО полягають також в тому, щоб забезпечити безпеку та впорядковане зростання міжнародної цивільної авіації (ст.44, п. а); задовольняти потреби народів світу щодо безпечного, регулярного, надійного, економічного повітряного транспорту (ст.44, п. d), а також сприяти підвищенню безпеки міжнародних повітряних сполучень (ст.44 п. h).

Рішенням Ради ІКАО був підготовлений документ С-WР/ 5732, який дав тлумачення терміну «безпека» на основі різних джерел:

- судової практики, резолюцій ООН;

- Паризької конвенції 1919 року;

- Токійської конвенції 1963 року;

- Газької конвенції 1970 року;

- Монреальської конвенції 1971 року.

У подальшому був схвалений Додаток 17 до чиказької конвенції «Безпека. Захист міжнародної цивільної авіації від актів незаконного втручання», і було вирішене питання щодо того, чи застосовується термін «безпека» до заходів боротьби з актами незаконного втручання в діяльність цивільної авіації, тобто, чи входить до компетенції ІКАО забезпечення безпеки і в широкому, і в вузькому розумінні.

Підкреслюється, що першочергове значення має безпека пасажирів, екіпажу, наземного персоналу, публіки в цілому. В цілях виконання такого завдання держави повинні прийняти державні програми безпеки цивільної авіації та призначити компетентний орган в державному апараті для керування реалізацією програми.

Двосторонні угоди, як правило, містять лише положення, що відносяться до забезпечення безпеки цивільної авіації у вузькому розумінні. Такі угоди закріплюють обов’язок держав:

- надавати необхідні засоби радіотехнічного забезпечення та метеорологічного обслуговування польотів;

- повідомляти відомості щодо аеропортів посадки та щодо маршруту польотів в межах своєї території;

- забезпечувати, щоб повітряне судно відповідало вимогам, що пред’являють до міжнародних польотів;

- слідкувати/забезпечувати, щоб всі закони і правила, що регулюють польоти в межах однієї держави, дотримувались повітряним судном іншої держави.

З кінця сімдесятих років держави почали підписувати двосторонні угоди щодо видачі чи повернення осіб, які скоїли акти незаконного захоплення повітряного судна.

  Принцип свободи польотів в міжнародному повітряному просторі (принцип свободи польотів у повітряному просторі над відкритим морем). Відповідно до норм сучасного міжнародного права повітряний простір над відкритим морем, міжнародними морськими протоками та каналами є вільним для польотів повітряних суден всіх держав. Це дає підстави розглядати такий повітряний простір як «міжнародний», в основі правового режиму якого лежить принцип свободи польотів.

Поняття «повітряний простір» тлумачилось і тлумачиться різними юристами по-різному. Можна виділити два основні підходи.

1) полягає в тому, що слово «повітряний» прив’язують до певної наземної середи в її природному значенні як суміші різних газів та зважених часток, яка умовно називається «повітря» (атмосфера).

2) обмежується правовим значенням терміну «повітряний простір», маючи на увазі, що межі повітряного простору можуть бути встановлені в міжнародних договорах з урахуванням оборонних та інших інтересів держави незалежно від верхнього кордону атмосфери.

Питання щодо кордонів між повітряним і космічним простором було офіційно внесене у порядок денний 6-ї сесії (1967 рік) Юридичного комітету ООН з космосу. Під час розгляду проблеми в органах ООН були внесені такі пропозиції щодо висоти повітряного простору:

- 80 км (Франція);

- 100 км (Бельгія, Італія, Канада).

На 22-й сесії Комітету ООН з космосу 22 червня 1979 року була внесена пропозиція СРСР: «Проект основных положений резолюции ГА ООН по вопросу разграничения воздушного и космического пространства и правового статуса части космического пространства, в которой проходят орбиты геостационарных спутников». В тексті цього документу пропонувались такі положення:

- наземний простір вище 100-110 км над рівнем моря є космічним простором;

- кордон між космічним простором та повітряним простором підлягає узгодженню між державами та наступному договірному закріпленню на висоті, що не перевищує 100-110 км над рівнем моря;

- за космічними об’єктами одних держав зберігається право прольоту над територіями інших держав на висоті нижче 100-110 км над рівнем океану для виходу на орбіту та повернення на Землю, на територію держави-запуску;

- частина космічного простору, через яку проходять орбіти геостаціонарних супутників, невід’ємна від космічного простору в цілому і на неї поширюються всі відповідні положення Договору 1967 року.

Практика польотів супутників призвела до визнання факту того, що кордон між повітряним простором та космічним простором не повинен перевищувати 100-110 км над рівнем океану. Таким чином, можна казати про існування звичаєвої норми. Свобода польотів над відкритим морем є складовою частиною загальновизнаного принципу сучасного міжнародного права – принципу свободи відкритого моря. Женевська конвенція про відкрите море 1958 року, а потім і Конвенція ООН з морського права 1982 року встановили, що свобода відкритого моря включає в себе свободу літати над ним.

Всі повітряні літальні апарати (військові чи невійськові) вправі вільно літати у повітряному просторі над відкритим морем.

Свобода польотів над відкритим морем означає, що кожна держава, берегова чи не берегова, має право на безперешкодне здійснення польотів своїх цивільних та військових суден в цьому міжнародному повітряному просторі. Але, свобода польотів не є необмеженою.

Держава не може здійснювати дії, що:

- порушують права, які на основі даного принципу належать іншим державам;

- порушують загальновизнані принципи міжнародного права.

Повітряний простір над відкритим морем виключається з-під влади будь-якої держави. На нього не може поширюватись суверенітет однієї чи декількох держав. Цей повітряний простір не входить і не може входити до складу державної території. Тому, будь-які дії держави, направлені на поширення влади на повітряний простір над відкритим морем, є незаконними.

Жодна держава не вправі перешкоджати іншій користуватись свободою польотів над відкритим морем. Діє також принцип рівності держав.

Всі держави щодо повітряного простору над відкритим морем мають право:

- безперешкодно здійснювати польоти цивільних та військових повітряних суден;

- здійснювати юрисдикцію над своїм повітряним судном та його екіпажем;

- застосовувати аеронавігаційні засоби для контролю та управління повітряними суднами з метою забезпечення безпеки;

- спостерігати з повітряних суден за станом на морі в інтересах військових, науково-дослідних, промислових, торгівельних суден;

- переслідувати іноземні торгівельні судна у відкритому морі за порушення законів та правил берегової держави;

- залучати повітряні судна для боротьби з піратством;

- залучати повітряні судна для боротьби з работоргівлею.

Свобода повітря над відкритим морем означає визнання за державами не лише визначених прав у відкритому морі, але й покладання на них певних обов’язків. Свобода використання повітряного простору над відкритим морем не може здійснюватись інакше, ніж за умови, що держави не повинні чинити жодних перешкод чи заважати одна одній.

При користуванні свободами відкритого моря держави зобов’язані:

- дотримуватись правил польотів, рекомендованих ІКАО;

- запобігати забрудненню повітряного простору над відкритим морем внаслідок будь-якої діяльності, що включає застосування радіоактивних матеріалів чи інших шкідливих речовин;

- запобігати інцидентам у повітряному просторі над відкритим морем;

- надавати допомогу повітряним/морським суднам, що зазнали лиха;

- не використовувати повітряний простір над відкритим морем для проведення будь-яких випробувань ядерної зброї;

- не допускати польоти власних військових чи цивільних повітряних суден безнаціональних знаків чи реєстраційного номера;

- утримуватись від погрози силою чи погрозою її застосування.

Невід’ємною частиною свободи повітря над відкритим морем є свобода польотів повітряних суден над міжнародними морськими протоками. Відповідно до норм та загальновизнаних принципів міжнародного права міжнародні протоки відкриті для безперешкодного прольоту над ними іноземних повітряних суден.

Поряд з цими трьома базовими принципами міжнародного повітряного права існують та діють:

- загальні принципи права;

- загальновизнані принципи міжнародного права, які мають пряме відношення до галузі міжнародного повітряного права (принцип суверенної рівності; принцип недоторканості державних кордонів та цілісності державної території; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип співробітництва4 принцип нерозповсюдження ядерної зброї та інші.