Положення культури в 30-ті роки. “Розстріляне відродження”.

Відносна свобода та період цвітіння української культури в 20-ті роки змінився періодом репресій та переслідувань з боку більшовиків. Щоб подавити свободу вираження думок влада застосовувала жорстокі репресивні міри. В ті роки з’явився новий термін “розстріляне відродження”. Їм прийнято було називати процес цілеспрямованого винищення та репресивних мір по відношенню до української інтелігенції в 30-ті роки. Так, у 1930 роки був організований процес над неіснуючим “Союзом визволення України». Основним звинувачуваним по цій справі був Єфремов – віце-президент Всеукраїнської академії наук. Почалось переслідування Грушевського, який у 1934 році загинув при загадкових обставинах. В ті роки були репресовані вчені – Слабченко, Пархоменко, Гавриленко, Рожановский, Горбань. 1933 рік був заарештований та відправлений на Соловки філософ Димчук, де у 1937 році його розстріляли. Також були репресовані та розстріляні академіки АН УССР Свитальський, Агол, Семковський та інші. Подібні процеси проходили в області літератури. Зазнали репресій поет та драматург Яловий, Ірчан, Лесь Курбас. У 1934 році вчинив самогубство Скріпник. За період 1934-1938 роки було заарештовано та відправлено на заслання біля половини членів та кандидатів Спілки письменників України. Жорстоких переслідувань зазнали Остап Вишня, М. Рильський. Взагалі із українських письменників 89 було розстріляно, 212 заставили мовчати, 64 чоловіки було відправлено на заслання та 83 емігрували. 

Таким чином можна сказати, що більшовики вели боротьбу на винищення людей думаючих інакше ніж правлячий режим. Був знищений цвіт української нації, тим самим відкинувши рівень культури на багато років назад.    

Національний рух у Наддніпрянській Україні (к. ХІХ – п. ХХ ст.)

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій.

Влітку 1891 на могилі Шевченка у Каневі національносвідомі студенти заснували таємне товариство під назвою "Братство Тарасовців". Лідерами та ідеологами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський. За програмою І. Липи товариство вимагало широкої політичної автономії України, захист культурних та соціальних прав українського народу. "Братство Тарасовців" проіснувало до 1898 року. У 1897 в Києві на нелегальному з,їзді усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 у Харкові заходами Д. Антоновича, Л. Мацієвича та М. Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства Тарасовців". У 1900 один із колишніх "тарасовців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під назвою "Самостійна Україна". Вона проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказькі». Спочатку РУП прийняла цю брошуру за свою програму, але потім відмовилась і перейшла на федеративні позиції. У1902 Міхновський утворив Українську національну партію, яка прийняла постулат політичної самостійності.

У 1904 від РУП від,єдналася група під проводом Мар’яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у регіональну організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків).

У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці українських сил. У 1905 РУП перейшла повністю на марксистські позиції і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП лідери С. Петлюра, В. Винниченко, М. Порш, Л. Юркевич). Партія стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних міркувань включила в свою програму вимогу національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації. Восени 1905 зі складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Б. Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. Наприкінці 1905 вона об’єдналася з демократами ув Українську радикально-демократичну партію. УРДП проіснувала до 1908 до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським, Є. Чекаленком, С. Єфремовим. У 1903 – 1904 з РУП вийшли гуртки соціал-революціонерів (есерів), які на початку 1907 об’єдналися в Українську партію соціал-революціонерів (УПСР). Ці три партії – УСДРП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично активних українців.

Досвід українського національного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху в ХХ ст.