Міністерство освіти І науки України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ВІКОВА ПРАКТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

(Конспект лекцій)

Частина I

Дніпропетровськ НМетАУ 2007

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ВІКОВА ПРАКТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Частина I

Затверджено на засіданні Вченої ради академії

 як конспект лекцій

 

Дніпропетровськ НМетАУ 2007

УДК:159.922.6 (075.8)

Вікова практична психологія (конспект лекцій). Частина I / Укл. І. А. Фоменко. — Дніпропетровськ: НМетАУ, 2007. — 56 с.

 

 

В I-й частині конспекту лекцій викладені теоретичні основи вікової психології: сутність, предмет, об'єкт, структуру, завдання, основні поняття; охарактеризовано загальні закономірності вікового розвитку; розглянуто найзначущі концепції, теорії індивідуального розвитку людської психіки та підходи щодо вікової періодизації життєвого циклу людини. Наведені персоналії, наданий список рекомендованої та використаної літератури.

Призначений для студентів усіх спеціальностей.

Табл.3. Бібліогр.: 34 найм.

 

Укладач: І. А. Фоменко, ст. викладач

 

Відповідальний за випуск В. І. Палагута, канд. філос. наук, доц.

 

Рецензенти: В. І. Лазаренко, канд. соц. наук, доц. (ДНУ)

І. О. Аврахов, канд. філос. наук, доц. (НМетТАУ)

 

Підписано до друку        Формат 60х84 1/16 Папір друк. Друк плоский.

Облік.- вид. Арк. Умов. Друк. Арк. Тираж пр. Замовлення №

 

Національна металургійна академія України

49600, Дніпропетровськ-5, пр. Гагаріна, 4

______________________________________

Редакційно-видавничий відділ НМетАУ

Вступ

Одним із завдань вищої школи в сучасній Україні є гуманізація й гуманітаризація вищої освіти. В технічному вузі гуманізація освіти повинна втілитися у підвищенні загальнокультурного рівня студентів, поглибленні їх психологічної підготовки, що, у свою чергу, допоможе розумінню ними власної індивідуальності й розкриттю творчого потенціалу, усвідомленню смислу свого існування й місця в суспільстві, вихованню поваги до прав і свобод іншої особистості.

"Вікова практична психологія" є одним із тих навчальних курсів, засвоєння якого сприяє формуванню гуманістичної спрямованості особистості. У результаті вивчення цієї дисципліни студент має оволодіти знаннями, що торкаються наступного кола питань: загальнотеоретичні проблеми психології розвитку й вікової психології; вітчизняні та зарубіжні концепції, теорії, ідеї вікової психології; закономірності, рушійні сили, показники розвитку індивіда та особистості на різних вікових етапах; сучасні умови розвитку дитини й дорослої людини; теоретичні й практичні завдання вікової психології. Оскільки курс пов'язаний з практичною психологією, то його засвоєння передбачає також творче обговорення проблем, які виникають у повсякденному житті кожної людини — в сім'ї, особистому житті, у процесі навчання й професійної діяльності.

Застосовуючи одержані в ході вивчення цієї дисципліни психологічні знання, студенти мають навчитися: самостійно вирішувати складні життєві ситуації, долати кризи особистості, на основі людяності й небайдужості налагоджувати міжособистісні стосунки, організовувати здоровий спосіб життя, зміцнювати власне психологічне здоров'я, формувати здатність до самопізнання й особистісного самовдосконалення, досягати самоактуалізації.

Вищеозначені основні теоретичні питання коротко викладені в даному конспекті. Користуючись ним під час підготовки до семінарів, контрольних заходів, студенти зможуть у стислий термін систематизувати знання в галузі вікової психології. Потрібно наголосити, що підготовка за цим конспектом не може замінити вивчення підручників, монографій, творів класиків психологічної науки за даною проблематикою. За своєю структурою й змістом конспект не прив'язаний до якоїсь конкретної робочої програми і, відповідно, може бути використаний у процесі засвоєння навчальних курсів "Вікова практична психологія" та "Вікова психологія" студентами різних спеціальностей і форм навчання.

Короткий зміст

Сутність, об'єкт і предмет вікової психології. Галузі вікової психології як науки й структура як навчального курсу. Зародження й становлення вікової психології. Місце вікової психології у системі психологічного знання. Класифікація методів вікової психології, їх запозичення з інших галузей психологічної науки, особливості застосування. Завдання вікової психології. Категоріальний апарат вікової психології.

 

Вікова психологія — цегалузь психологічної науки, що вивчає питання розвитку психіки в онтогенезі, закономірності переходу від одного періоду психічного розвитку до іншого. Під онтогенезом слід розуміти індивідуальний розвиток організму від моменту зародження і до кінця життя (від грец. "ontos" — суще і "genesis" — розвиток).

  Об'єктом дослідження вікової психології є людина, у процесі її переходу від одного віку до іншого. Предметом вікової психології є закономірності психічного розвитку людини на різних етапах її індивідуального життя. Конкретизуючи ці положення, слід зазначити, що вікова психологія вивчає: 1) розвиток психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, мислення, мовлення, уяви, емоцій) і властивостей у дітей, підлітків, юнаків і дорослих; 2) становлення різних видів діяльності (гри, навчання, труда, спілкування та ін.); 3) вікові можливості засвоєння знань; 4) основні фактори розвитку й формування особистості; 5) умови, які визначають психічний розвиток людського індивіда (співвідношення природних і суспільних факторів); 6) роль історично відпрацьованих суспільством цінностей у формуванні людини як особистості, а саме — мови, досягнень науки, техніки, мистецтва, суспільних норм поведінки тощо.

Вікова психологія як наука розгалужується на дитячу психологію; психологію підлітка; психологію юності; акмеологію (від грец. "akme" — вищий ступінь, вершина) — психологію людини, яка знаходиться в періоді її зрілості; геронтопсихологію (від грец. "gerontos" — старець), яка вивчає психологічні аспекти старості й підготовки особистості до неї.

Як навчальний курс вікова психологія охоплює такі теми: вікова психологія як галузь психологічної науки; виникнення й розвиток вікової психології; теоретичні основи вікової психології; початок людського життя; психічний і особистісний розвиток дитини від народження до вступу в школу; психологія молодшого школяра; психологія підлітка; психологія ранньої й зрілої юності; рання дорослість; зрілий дорослий вік; старість.

 В якості особливої галузі психологічної науки вікова психологія почала складатися із середини XX ст. Між тим, перші дослідження в галузі вікової психології розпочалися ще в кінці XIX ст., коли стала затверджуватися дитяча психологія під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Розкриті Дарвіном рушійні сили й фактори розвитку живих організмів підштовхнули дослідників до вивчення ходу психічного розвитку дітей. Початок таким дослідженням поклав сам Дарвін. В 1877 р. він оприлюднив результати спостережень за розвитком своєї старшої дитини – Додді. Вивчаючи його поведінку, Дарвін поглибив свої уявлення про еволюцію уроджених форм людського спілкування.

Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога й психолога Віктора Прейєра (1822–1899). Його книга "Душа дитини" (1882) репрезентувала опис біологічного та психічного розвитку дитини від народження до трьох років. Він зробив висновок, що у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. Він прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, емоцій дитини, а й навчити дорослих розуміти дітей, використовуючи об'єктивні методи. З цією метою в додатку до своєї книги він умістив зразок щоденника, покликаного забезпечити вивчення особливостей розвитку дітей різного віку.

Розвиток дитячої психології наприкінці XIX — на початку XX ст. був тісно пов'язаний з педологією — комплексною наукою про дітей, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін (психології, біології, анатомії, фізіології, соціології й педагогіки) і мала практико-орієнтований характер. Започаткував її американський психолог Гренвілл Стенлі Холл (1844–1924), прихильник експериментальної педагогіки [30, С. 95, 107].

Найбільш значні досягнення в цій галузі припали на першу третину XX ст., і пов'язані вони з іменами таких зарубіжних і вітчизняних вчених, як А. Адлер, А. Біне, Дж. Болдуїн, Карл і Шарлотта Бюлер, А. Гезелл, Е. Клапаред, Ж. Піаже, З. Фройд, С. Холл, В. Штерн, М. Я. Басов, П. П. Блонський, Л. С. Виготський, А. Б. Залкінд, А. П. Нечаєв, Г. А. Фортунатов та ін.

В наступні роки свій внесок у розробку проблем психічного розвитку людини зробили як представники зарубіжної психології (А. Бандура, А. Валлон, Е. Еріксон, Л. Кольберг), так і видатні вітчизняні вчені — Б. Г. Ананьєв, Л. І. Божович, П. Я. Гальперін, Д. Б. Ельконін, О. В. Запорожець, І. С. Кон, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв, О. Р. Лурія, А. В. Петровський, С. Л. Рубінштейн та ін. [13, С. 13].

Вікова психологія тісно пов'язана з іншими галузями психології: генетичною психологією, загальною психологією, психологією особистості, соціальною, педагогічною і диференційною психологією. Генетична психологія (від грец. genesis — походження)вивчає закономірності розвитку психіки тварин і людини у філогенезі (упродовж біологічної еволюції усього живого та історичного розвитку психіки) і в онтогенезі (упродовж життя окремої особи). Вікова психологія пов'язана з генетичною психологією, оскільки робить акцент на динаміці розвитку індивіда й особистості.

Тісний зв'язок існує між віковою й загальною психологією, яка вивчає загальні психічні закономірності, теоретичні принципи, основні поняття й методи психології. Як відомо, в загальній психології досліджуються психічні функції — сприйняття, мислення, мовлення, пам'ять, увага, уява тощо. У віковій психології простежується процес розвитку кожної функції і зміни міжфункціональних зв'язків на різних вікових етапах.

У психології особистості розглядаються такі особистісні утворення, як мотивація, самооцінка, рівень домагань, ціннісні орієнтації, світогляд, а вікова психологія досліджує, на якому етапі життя ці утворення з'являються, які їх особливості в певному віці.

Становлення, розвиток будь-якої особистості (дитини, юнака, дорослої людини) відбувається у малих групах (сім'я, група дитячого садка, шкільний клас, підліткова компанія, виробничий колектив). Тому для вікової психології важливе значення має зв'язок із соціальною психологією — наукою, що вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, обумовлені фактом їх включення в соціальні групи.

Вікова психологія зв'язана з педагогічною психологією. Цей зв'язок обумовлений тим, що розвиток людини відбувається в умовах навчання, виховання та збагачення соціальним досвідом. Педагогічна психологія досліджує психологічні основи навчально-виховного процесу.

Є спільне у вікової з такою галуззю як диференційна психологія, що досліджує індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Диференційна психологія вивчає як психологічні відмінності конкретних індивідів, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, етнічних, вікових груп. Тобто, спільним тут є з'ясування особливостей прояву психічних функцій у людей, різних за віком. Вікова психологія зв'язана і із іншими галузями психології, але цей зв'язок не позбавляє вікову психологію свого предмета дослідження [8, С. 8–12].

Методи вікової психології

Вікова психологія як галузь психологічної науки використовує комплекс загальноприйнятих методів дослідження сучасної психології. Так із загальної психології у вікову перейшли всі методи, що використовуються для вивчення когнітивних процесів і особистості. Із соціальної — методи, за допомогою яких вивчаються міжособистісні відносини в різних дитячих групах, а також взаємовідносини між дітьми та дорослими. Усі ці методи використовуються з урахуванням віку досліджуваних осіб, зокрема — адаптовані до віку дитини.

Особливе місце серед методів дослідження індивідуальних і вікових відмінностей дітей посідає близнюковий метод, запозичений з диференційної психології. За допомогою цього методу досліджується подібне й відмінне між гомозиготними (однояйцевими) й гетерозиготними (різнояйцевими) близнюками, що дозволяє вирішити одну з основних проблем вікової психології — взаємозв'язок біологічної та соціальної зумовленості розвитку психіки. Оскільки однояйцеві близнюки мають однаковий генетичний код, відмінність у їхньому розвитку й поведінці дає підставу для висновків про особливості впливу зовнішніх чинників, зокрема, навчально-виховних умов, на розвиток психічних функцій та особистості.

Загальне знайомство з методами психології відбувається під час вивчення курсу загальної психології. Тому є сенс зупинитися більш детально на специфіці застосування цих методів дослідження у віковій психології і, в першу чергу, у роботі з дітьми.

III. Методи обробки даних.

До цих методів відносяться кількісний (статистичний) й якісний (диференціація матеріалу за групами, варіантами, опис випадків, що найбільш повно виражають типи і варіанти або є винятками) аналізи.

IV. Інтерпретаційні методи.

До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку — із виокремленням фаз, стадій, критичних моментів, суперечностей у становленні психічних новоутворень, а також структурний, системний метод, який передбачає встановлення зв'язків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі.

Завдання вікової психології

Серед завдань вікової психології можна виділити теоретико-пізнавальні та практичні.

Практичні завдання

Вирішення теоретичних питань розширяє можливості практичного застосування надбань вікової психології. Практична психологія спрямована на вирішення конкретних проблем певної людини. Актуальними практичними завданнями вікової психології є:

1) створення методичної бази для контролю за ходом, повноцінністю змісту й умовами розвитку дитини;

2) організація оптимальних форм дитячої діяльності та спілкування;

3) гуманізація навчально-виховного процесу, взаємин дітей і дорослих;

4) допомога важким дітям;

5) розвиток психічно здорової особистості та профілактика відхилень у психічному розвитку особистості;

6) психологічна допомога людині в періоди різних вікових криз;

7) створення психологічних умов для розвитку цілісної та гармонійної особистості, забезпечення її саморозвитку.

Розв'язання будь-якого практичного завдання потребує ефективної теорії, розробки категоріального апарату кожної науки.

Короткий зміст

 Форми й області (сфери) психічного розвитку; його чинники, зовнішні та внутрішні умови, рушійні сили. Закономірності психічного розвитку. Механізм психічного розвитку дитини. Діагностика вікового розвитку.

 

Чинники психічного розвитку

Чинники психічного розвитку — це провідні детермінанти розвитку людини. Такими основними детермінантами в науці вважають спадковість, середовище й активність.

У з'ясуванні питання про джерела психічного розвитку людського індивіда й особистості існували серед представників різних теоретичних напрямів у психології різні точки зору. На початку XX ст. існувало два напрями: біологізаторський і соціологізаторський, в межах яких по-різному трактували цю проблему. Прибічники однієї точки зору (біологізаторської) розглядали індивідуальний розвиток як розгортання закладених в організмі спадкових задатків, іншої (соціологізаторської) — як зародження й формування нових якостей під впливом зовнішніх чинників: в першу чергу, соціального середовища, що забезпечує планомірне, цілеспрямоване навчання й виховання.

У вітчизняній психології проблема співвідношення біологічного і соціального в людині вирішується діалектично: обидва фактори розглядаються в єдності, їх взаємодії й взаємовпливі, вважаючи на те, що людина є істотою біосоціальною — часткою природи й одночасно продуктом історії.

До біологічного фактора відносять спадковість і уродженість, тобто те, із чим немовля з'являється на світ.

Спадковість — це властивість живих систем відтворювати свою організацію в ряду поколінь.

Інакше кажучи, спадковість — це здатність організму повторювати в ряду поколінь схожі типи обміну речовин та індивідуального розвитку в цілому, створювати собі подібних. Носіями спадкової інформації є гени — одиниці спадкового матеріалу, локалізовані у хромосомах (структурних елементах ядра клітини) і відповідальні за формування якоїсь елементарної ознаки. Записана в генах програма розвитку організму реалізується протягом усього його життя — від першого ділення клітини до останньої миті людини.

 Сукупність усіх генів організму складає його генотип (від грец. genos – рід, походження, typos – форма, зразок).

Генотипом визначаються анатомо-фізіологічна структура організму, будова нервової системи, стать, група крові, особливості обміну речовин, анатомічні та фізіологічні аномалії, деякі безумовно рефлекторні зв'язки для задоволення первинних потреб і т.д.

 Кожен вид живих організмів має характерний для нього генотип. Так, немовля з появою на світ у спадок одержує людські особливості будови нервової системи, головного мозку, органів чуттів; фізичні ознаки, загальні для усіх людей (прямоходіння, людську будову руки, мовленеворухового апарату тощо). Разом із тим, в межах кожного виду організми відрізняються своїми генотипами. Кожна людина — це унікальний генетичний об'єкт. У людей ідентичні генотипи мають тільки гомозиготні (однояйцеві) близнюки.

Природний потенціал людини проявляється, перш за все, у формі задатків. Задатки не є готовими психічними властивостями, а лише природними можливостями їх виникнення та розвитку. Вони реалізується лише в умовах людського існування та діяльності за допомогою засобів, створених людством. Досвід людства засвоюється в процесі спілкування, навчання, виховання, діяльності.

Поряд із спадковістю до біологічного фактора можна віднести уродженість. Не все, із чим народжується дитина, є спадковим. Деякі її уроджені особливості пов'язані з умовами внутріутробного життя немовляти (здоров'ям матері, впливом лікарських засобів, алкоголю, паління тощо).

Біологічні особливості складають природну основу людини. Разом із тим, сутність її визначають соціально значущі якості. Людина як особистість формується під впливом соціального середовища. В цілому середовище як фактор психічного розвитку включає як природні, так і соціальні впливи на психічний розвиток людини. Певний вплив на розвиток людської психіки здійснює природне середовище, фізичний світ: сонячна активність, земне тяжіння, електромагнітне поле, особливості клімату, стан повітря і води, радіаційний фон тощо. Часто природне середовище визначає розвиток не напряму, а опосередковано: через середовище соціальне, через трудову діяльність людей.

Комплекс ознак організму (анатомічних, фізіологічних, морфологічних та ін.), які розвилися в онтогенезі під впливом спадкових факторів (генотипу) і умов зовнішнього середовища, складають його фенотип (від грец. phaino – виявляю, являю і typos – відбиток, форма, зразок).

До фенотипу має відношення будь-яка ознака організму, що піддається спостереженню, проте сукупність соціальних характеристик людини позначати терміном фенотип не прийнято.

Визнаючи значення спадковості і роль середовища (соціального і природного) у психічному розвитку людини слід зазначити, що ані середовище, ані спадковість не можуть здійснити вплив на особистість поза її власної активності. Лише при реалізації своєї активності людина буде відчувати вплив оточуючого середовища, і лише за цієї умови проявляться особливості її спадковості. В активності людини виявляється і біологічне й соціальне в їх єдності.

Активність є загальною характеристикою живих істот, їх власної динаміки як джерела перетворення або підтримки ними життєво значущих зв'язків із середовищем.

Активність — діяльний стан організму як умова його існування й поведінки.

Активність особистості радянський психолог В. Д. Небиліцин визначив наступним чином: "Поняттям загальної активності об'єднується група особистісних якостей, що обумовлюють внутрішню потребу, тенденцію індивіда до ефективного засвоєння зовнішньої дійсності, до самовираження відносно зовнішнього світу. Така потреба може реалізуватися або в розумовому, або в руховому (у т. ч. мовленеворуховому), або в соціальному (спілкування) плані" [11, С.328]. Активність особистості проявляється в здатності людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі засвоєння багатств матеріальної й духовної культури. Вона проявляється у вольових актах, пізнавальній активності та самопізнанні, актах вільного самовизначення, творчості, принциповості людини й послідовності у обстоюванні своїх поглядів.

Концепція рекапітуляції

Біогенетичний закон (від грец.bios — життя і genesis — походження) сформулював у 1866 році німецький біолог Ернст Геккель (спільно з Ф. Мюллером). Він висловив теоретичне припущення про те, що сукупність послідовних форм, яких жива істота набуває в процесі своєї індивідуальної еволюції від яйцеклітини до розвинутого стану (онтогенез), являє собою коротке й швидке відтворення того ряду форм, які проходять предки даного виду з древніших часів до теперішнього часу (філогенез).

Е. Геккель сформулював біогенетичний закон по відношенню до ембріогенезу: онтогенез є коротке й швидке повторення (рекапітуляція) філогенезу. Проте цей закон був перенесений на процес онтогенетичного розвитку дитини. Стенлі Холл в процесі своїх досліджень дійшов висновку, що дитина у своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду від первісної дикості до сучасної культури: минає періоди дикунства, полювання, догляду за тваринами, землеробства, промисловості й торгівлі. У створеній ним теорії рекапітуляції (від лат. recapitulatio – повторення) Холл стверджував, що послідовність і зміст етапів розвитку задані генетично, і тому ні ухилитися, ні обминути якоїсь стадії свого розвитку дитина не може.

Учень Холла Гетчинсон на основі теорії рекапітуляції створив періодизацію психічного розвитку, критерієм в якій був спосіб добування їжі. При тому дійсні факти, які спостерігалися під час дослідження дітей певного віку, пов'язувалися з ідеєю Холла і пояснювалися зміною способу добування їжі, який є (за думкою Гетчинсона) провідним не тільки для біологічного, але й для психічного розвитку. Він виділив 5 основних фаз в психічному розвитку дітей, межі яких не були жорсткими, так що кінець однієї не співпадав з початком наступної:

1) від народження до 5 років — стадія риття й копання. На цій стадії діти полюбляють грати в піску, робити пасочки та маніпулювати з відерцем й совком;

2) від 5 до 11 років — стадія мисливства та захоплювання. На цій стадії діти починають боятися чужих, у них з'являється агресивність, жорстокість, бажання відгородитися від дорослих, особливо сторонніх, і прагнення робити багато речей потайки;

3) від 8 до 12 років — пастуша стадія. В цей період діти прагнуть мати свій власний куток, причому вони будують свої схованки звичайно у дворах або у полі, у лісі, але не в домівці. Вони також полюбляють свійських тварин і намагаються їх завести, щоб було про кого піклуватися і кого захищати. У дітей, особливо у дівчат, в цей час з'являється прагнення пестощів й ніжності;

4) від 11 до 15 років — землеробська стадія, яка пов'язана з інтересом до погоди, явищ природи, а також з любов'ю до садівництва, а у дівчаток й до квітництва. В цей час у дітей з'являється спостережливість й обачність;

5) від 14 до 20 років — стадія промисловості й торгівлі, або стадія сучасної людини. В цей час діти починають усвідомлювати роль грошей, а також значення арифметики та інших точних наук. Крім того, у дітей виникає прагнення обмінюватися різними предметами.

Гетчинсон вважав, що з 8 років, тобто з пастушої стадії, настає ера цивілізованої людини і саме з цього віку дітей можна систематично навчати, що неможливо на попередніх етапах. Притому він виходив з ідеї Холла про те, що навчання повинно надбудовуватися над певним етапом психічного розвитку, тому що дозрівання організму підготовляє основу для навчання.

І Холл і Гетчинсон були впевнені, що проходження кожної стадії    обов'язкове для нормального розвитку, а фіксація на якійсь із них веде до появи відхилень і аномалій у психіці. Оскільки діти реально не можуть перенестися в ті ж ситуації, які пережило людство, то перехід від однієї стадії до другої, як вважав Холл, здійснюється в грі [30, С. 108–110].

Очевидна біологізація психічного розвитку дітей в даній концепції була піддана критиці в творах спеціалістів з дитячої психології наступного періоду, зокрема, Л. С. Виготського і Д. Б. Ельконіна.

Біогенетичним теоріям протистоять соціогенетичні теорії, відповідно до яких розвиток дитини розглядається як результат впливу навколишнього середовища й засвоєння досвіду оточуючого світу. Представники цього напряму стверджують, що в будь-якої людини можна сформувати психічну функцію певного рівня за допомогою навчання й виховання. Витоки подібного підходу — в ідеях англійського філософа сімнадцятого століття Джона Локка (1632–1704), якому належить авторство теорії "чистої дошки". З погляду Локка, новонароджена дитина — "tabula rasa" (лат. — "чиста дошка", вискоблена дощечка, на якій ще нічого не написано), на якій згодом середовище, зокрема, суспільство виводять свої письмена. Тобто дитина здобуває всі психічні властивості суто через досвід.

 До соціогенетичного напряму мають відношення теорії научіння (Б. Скіннер, А. Бандура, Н. Міллер, Дж. Доллард, Р. Сірс), із якими студентам пропонується ознайомитися самостійно (9, С. 122–161; 18, С. 331–409).

Дискусії психологів із приводу основних джерел розвитку особистості (спадковість чи оточення) призвели до формування теорії конвергенції цих факторів. Основоположник її німецький психолог Вільям Штерн (1871–1938) доводив, що психічний розвиток не є простим виявом вроджених властивостей і не простим сприйняттям зовнішніх впливів, а результатом конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Разом з тим, Штерн був прихильником концепції рекапітуляції і вважав, що розвиток психіки дитини повторює історію людства й культури. В основу запропонованої ним схеми періодизації дитячого розвитку була покладена біогенетична концепція. Концепція конвергенції (взаємодії) двох факторів розвитку дитинидонедавна була найпоширенішою у віковій психології [9, С. 48–50; 30, С. 124–125].

Персоногенетичний підхід

Зміст персоногенетичного підходу найбільш повно репрезентований у роботах А. Маслоу й К. Роджерса. Вони відкидають детермінізм внутрішнього або середовищного програмування. На їх думку, психічний розвиток — результат власного вибору, здійсненого людиною. Сам процес вибору має спонтанний характер, оскільки його рушійною силою є прагнення до самоактуалізації   (за А. Маслоу) або прагнення до актуалізації (за К. Роджерсом). Ці прагнення мають уроджений характер. Смисл самоактуалізації або актуалізації полягає у розвитку людиною власного потенціалу, власних здібностей, що веде до розвитку "повноцінно функціонуючої людини" [18, С. 507–535].

За Маслоу, прагнення до самоактуалізації — уроджене прагнення людини до максимально повного виявлення та розвитку своїх потенційних можливостей, здібностей і талантів.

За Роджерсом, прагнення до актуалізації — уроджена тенденція особистості "розвивати усі свої здібності, щоб зберегти та розвивати особистість" (Роджерс), тобто зберегти, розвинути та підсилити себе, максимально виявити кращі якості своєї особистості. Ця актуалізуюча тенденція вибіркова, вона спрямована на ті аспекти середовища, які обіцяють конструктивний рух особистості до завершеності та цілісності.

Когнітивний напрям

Особливість когнітивних теорій, як зазначає Г. Крайг, полягає в тому, що для більшості психологів-когнітивістів розвиток складається з еволюціонування ментальних (психічних) структур або засобів обробки інформації, частково генетично запрограмованих і залежних від ступеня зрілості індивіда. Тому ці психологи вивчають стадіальні, або якісні, зміни у поведінці, які відбуваються по мірі росту й дозрівання індивіда. Як правило, вони досліджують якісні зміни шляхом спостереження за процесом вирішення завдань (в широкому розумінні слова) у перехідних точках розвитку [12, С. 74]. До цих теорій відносяться теорії Ж. Піаже, Л. Кольберга та ін.

        

Персоналії

  Ананьєв Борис Герасимович (1907–1972) — радянський психолог, автор фундаментальних творів у галузі чуттєвого сприйняття, психології спілкування, педагогічної психології. Розробив систему людинознавства, в якій були інтегровані дані різних наук про людину.                

Басов Михайло Якович (1892–1931) — радянський психолог. Розробляв методи об'єктивного дослідження психічної діяльності. Відомий дослідженнями в галузі дитячої психології й педології.

Виготський Лев Семенович (1896–1934) – видатний радянський психолог, творець культурно-історичної концепції розвитку вищих психічних функцій.
Ельконін Даниїл Борисович (1904–1984) — радянський психолог. Створив оригінальну концепцію періодизації психічного розвитку в онтогенезі, розробив психологічну теорію гри, досліджував формування особистості дитини.

Еріксон Ерік Гомбургер (1902–1994) — американський психолог і психотерапевт, представник его-психології.

Запорожець Олександр Володимирович (1905–1981) — радянський психолог. Розробляв основи теорії діяльності в онтогенетичному аспекті. Досліджував процес формування емоцій і почуттів у дошкільників.

Зігмунд Фройд (1856–1939) — австрійський психолог, психіатр і невропатолог, засновник психоаналізу.

  Кольберг Лоренц (1927–1987) — американський психолог, професор Гарвардського університету.

  Леонтьєв Олексій Миколайович (1903–1973) — радянський психолог, який, спираючись на ідею культурно-історичної теорії, висунув і детально розробив загальнопсихологічну концепцію діяльності.

Маслоу Абрахам Гарольд (1908–1970) — американський психолог, один із засновників гуманістичної психології. Створив ієрархічну модель мотивації. Дав опис особливостей людей, що самоактуалізуються.

Піаже Жан (1896–1980) — швейцарський психолог, засновник Женевської школи генетичної психології та наукового напряму — генетичної епістемології. Автор концепції стадійного розвитку психіки дитини.

Роджерс Карл Ренсом (1902–1987) — американський психолог, один із засновників гуманістичної психології. Розробив недирективну психотерапію.

Рубінштейн Сергій Леонідович (1889–1960) – радянський психолог і філософ, один із творців діяльнісного підходу в психології, філософії й педагогіці.

Смирнов Анатолій Олександрович (1894–1980) — радянський психолог,спеціаліст у галузі психології пам'яті, а також загальної, вікової і педагогічної психології та історії психології.

Штерн Вільям (1871–1938) — німецький психолог, спеціаліст із генетичної, диференційної й загальної психології. Автор "теорії конвергенції" (двох факторів розвитку). Досліджував мовленевий і перцептивний розвиток дітей.

                                                                                                                  

ЛІТЕРАТУРА (основна)

1. Абрамова Г. С. Возрастная психология: Учебник для студ. вузов. – Екатеринбург: Деловая книга, 1999.

2. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посібник /О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднийчук та ін. – К.: Просвіта, 2001. – 416 с.

3. Возрастная и педагогическая психология / Под ред. М. В. Гамезо. –М.: Просвещение, 1984.

4. Заброцький М. М. Вікова психологія: Навч. посібник: МАУП, 2002. – 104 с.

5. Кулагина И. Ю., Колюцкий В. Н. Возрастная психология: Полный жизненный цикл развития человека: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: ТЦ Сфера, 2004. – 464 с.

6. Кутішенко В. П. Вікова та педагогічна психологія (курс лекцій): Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 128 с.

7. Мухина В. С. Возрастная психология: феноменология развития, детство, отрочество: Учебник для студентов вузов. – М.: Академия, 2003. – 456 с.

8. Немов Р. С. Психология. Учеб. для студентов высш. пед. учеб. заведений. В 2 кн. Кн. 2. – М.: Просвещение: Владос, 1994. – 496 с.

9. Обухова Л. Ф. Возрастная психология. Учебник. – М.: Пед. общество России, 2000. – 442 с.

10. Психологический словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

11. Психологический словарь / Под ред. В. П. Зинченко, Б. Г. Мещерякова – М.: Педагогика-Пресс, 1999. – 440 с.

12. Психология развития / Г.Крайг.– СПб.: Питер, 2003.– 992 с.

13. Психология человека от рождения до смерти. Полный курс психологии развития / Под ред. А. А. Реана. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2005. – 416 с.

14. Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія: Навчальний посібник. – К. Академвидав, 2005. – 360 с.

15. Сорокоумова Е. А. Возрастная психология. Краткий курс. – СПб.: Питер, 2006. – 208 с.

16. Столяренко Л. Д. Основы психологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – 672 с.

17. Столяренко Л. Д., Столяренко В. Е. Психология. – Ростов-на-Дону:     Феникс, 2000. – 448 с.

18. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2002.– 608 с.

                              ЛІТЕРАТУРА (додаткова)

19. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. – СПб.: Питер, 2001. – 288 с.

20. Асмолов А. Г. Психология личности: Учебник. – М.: МГУ, 1990.

21. Божович Л. И. Психологические закономерности формирования личности в онтогенезе / Вопросы психологии. – 1976. – № 6.

22. Валлон А. Психическое развитие ребёнка. – СПб.: Питер, 2001.

23. Вікова психологія / За ред. Г. С. Костюка. – К.: Рад. шк., 1976. – 269 с.

24. Возрастная и педагогическая психология / Под ред. А. В. Петровского. – М., 1979.

25. Выготский Л. С. Психология развития ребёнка. М.: Эксмо, 2003. – 512 с.

26. Гальперин П. Я., Запорожец А. В., Карпова С. Н. Актуальные проблемы возростной психологии. – М., 1978.

27. Гамезо М. В., Герасимова В. С., Горелова Г. Г, Орлова Л. М. Возрастная психология: личность от молодости до старости: Учеб. Пособие. – М.: Педагогическое общество России, Ноосфера, 1999. – 272 с.

28. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. – М.: МГУ, 1981.

29. Малкина-Пы