Основні теорії виникнення тоталітаризму.

Термін "тоталітаризм" походить від лат. totalis – весь, цілий, повний. Його було введено до політичного лексикону італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль у долі нації, повинна володіти необмеженою владою і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який поставив за мету створення тоталітарної держави. Саме до фашистських режимів спочатку й застосовувався термін "тоталітаризм". Проте з формуванням цілісної теоретичної концепції тоталітаризму це поняття було перенесене і на комуністичні режими.

Розробка теорії тоталітаризму була започаткована працями Фрідриха Хайєка "Шлях до рабства" (1944 р.), Ганни Арендт "Витокитоталітаризму" (1951 р.), Карла Фрідриха і Збігнева Бжезінського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 р.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР, дана соціологічна і політологічна характеристика тоталітаризму.

Усі розробники концепції тоталітаризму визначають дві головні особливості тоталітарного суспільства:

тоталітарні політичні режими відрізняються прагненням контролювати не лише дії, а навіть емоції і думки населення. Їм властиве тотальне (всеохоплююче) проникнення в усі сфери суспільного, і навіть приватного життя людей;

тоталітарні режими спроможні створювати для себе атмосферу масової підтримки, мобілізуючи суспільство (або його значну частину) в ім'я єдиної, ідеологічно обґрунтованої мети, що має загальносуспільне значення.

Основною ланкою у політичній структурі суспільства в умовах тоталітаризму виступає єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером (бажано –харизматичним, якщо ні, то з нього штучно намагаються створити такого) – носієм тоталітарної ідеології. Відбувається зрощення партії з державою. Політизуючи всі органи державної влади (контроль над призначенням на посади), партія підпорядковує їх, перетворюється на "партію-державу" шляхом злиття з державними інститутами, які переходять під повний партійний контроль. Політична опозиція знищується (навіть фізично), і щодалі будь-який натяк на її можливе створення жорстоко придушується. Таким чином, партія встановлює всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного і приватного життя громадян.

Основні форми правління

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і arche – влада) – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна із різновидами – дуалістична та парламентарна.

Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний) – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

– президентська республіка;

– парламентська республіка;

– республіка змішаного типу.

 

Основні функції політики

Із загальнодержавним, макрорівнем звичайно зв'язують основні функції політики в суспільстві. Вони характеризують найважливіші напрями дії політики на суспільство.

До них відносяться:

Функція управлінська і регулятивна - політика виражає значущі інтереси і потреби різних груп суспільства, забезпечує їх взаємодію, управляє соціальними процесами і регулює їх, використовуючи соціальний примус і насильство.

Функція політичної соціалізації - політика включає особу в соціальні відносини, передаючи їй досвід і навики перетворюючої діяльності, ефективного виконання соціальних ролей, функцій.

Гуманітарна функція - виражається в гарантіях прав і свобод особи, забезпеченні громадського порядку, цивільного миру і організованості.

Функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства - політика розробляє проекти майбутнього, визначає соціальні орієнтири, знаходячи для їх здійснення необхідні ресурси.

Раціоналізаторська функція - політика раціоналізує конфлікти і суперечності, попереджає їх або дозволяє.

Політика - поняття досить обширне. Вона вторгається у всі сфери соціального життя. У зв'язку з цим виділяють основні форми політики, згруповані за трьома ознаками.