Навчальний м атеріал до уроку

НАВЧАЛЬНИЙ М АТЕРІАЛ ДО УРОКУ

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Провідна роль поезії у 20-ті роки.

2. Потужне ліричне самовираження, емоційне переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів.

3. Павло Тичина - найбільший модерніст 20-х років. Основні відомості про поета.

4. Звернення до “вічних” тем, культура віршування, потужне ліричне “Я” як символ нової людини, життєствердний пафос, поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму.

5. Феномен “кларнетизму”.

6. Наскрізна оптимістична тональність, життєствердна настроєвість (збірка “Сонячні кларнети”).

  Теорія літератури: вітаїстичність, експресіонізм, кларнетизм.

Практичне заняття.

1. Назвати провідних поетів 1920-х років.

2. Розповісти про трагізм творчої долі П.Тичини. Назвати його ранні збірки. Схарактеризувати основні мотиви і стильові тенденції ранньої творчості.

3. Аналіз поезій   П.Тичини, виділення основних мотивів, особливих ознак індивідуального стилю.

4. Дати власну оцінку творчості П.Тичини.

1920-ті роки. Це був досить складний період у літературі, між різними літературно-художніми організаціями почалася гостра ідейно-естетична боротьба. Олександр Білецький про цей процес народження нової літератури писав так: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди». Діяло багато письменницьких об'єднань: «Авангард», «Молодняк.», «Нова генерація», «ВАПЛІТЕ», «Плуг». В українській поезії виокремилися різні стильові течії. Однією з них була символістська художня течія, яка започаткована французькими поетами.

Символістська лірика П. Тичини, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Євгена Маланюка єдналася з неоромантичною, імпресіоністською, тобто  поезія намагалася синтезувати всі художні пошуки.

Михайло Семенко декларував принципи «мистецтва майбутнього», але вони сприймаються як романтичні («Тов. Сонце», «Степ»).

Яскрава сторінка в українській поезії пов'язана з неокласиками: М. Зеровим, М. Рильским, П. Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, Юрієм Кленом.

У 20-х роках у перших рядах стає Євген Плужник. Неповторним явищем нашої поезії цього часу є творчість поета-вигнанця Євгена Маланюка.

Поезія П. Тичини — індивідуальна, неповторна. Він виявився найбільшим модерністом 1920-х років. П. Тичина — поет незвичайний, самобутній, складний, поет-гуманіст, новатор.

 

 

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині в родині сільського дяка. Вчився спочатку в земській початковій школі в с. Піски. Пройшовши проби голосу, у 1900 р. став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова й одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі. У 1907-1913 рр. — студент Чернігівської духовної семінарії. З дитинства був обдарований музично, добре співав. Ще зовсім молодим почав спілкуватися з корифеями української літератури — М. Коцюбинським, В. Самійленком. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту. Одночасно працював редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.  У 1917 р. став членом редколегії газети «Рада».

    Перший відомий вірш датовано 1906 роком — роком смерті батька. Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:

                       А як батько вмер —

                       Мов прийшла зима:

                       Жити стало гірше, тяжче —

                       Хліба…й то нема.

    Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.

Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому». Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:

Блакить мою душу обвіяла,

 Душа моя сонця намріяла.

 Душа причастилася кротості трав

                       Добридень я світу сказав!

У багатьох віршах раннього періоду (1906–1915) помітно, як молодий Тичина невтомно поширював тематичні й стилістичні обрії своєї літературної творчості.

У 1918 р. вийшла перша збірка П. Тичини «Сонячні кларнети», яка була зустрінута прихильно. У 1920 р. виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг». У 1923 р. поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях». Наступного року виходить збірка «Вітер з України». До передвоєнних збірок П. Тичини належать «Чернігів» (1931 р.), «Партія веде» (1934 р.). «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р,). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга».

Найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом всього життя. Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р.). Знав кілька мов, перекладав багато творів.

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р.

Поезія П. Тичини музична, наповнена зоровими, слуховими та іншими образами. У ній сплелася мелодія слова з музичною мелодією. У ранній своїй творчості поет – невтомний шукач нових форм поезії, експериментатор. Найбільше його цікавила проблема співвідношення раціонального та інтуїтивного, тому роль прозріння в його поезіях величезна. Поет вдається до багатозначної символіки (“Золотий гомін“), важко вловимих асоціацій.

Аналіз вірша «Ви знаєте, як липа шелестить…» (1911).

Вірш написаний 1911 року і, за деякими джерелами, є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, лише пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”.

Жанр: ліричний вірш або елегія.

Вид лірики: інтимна та пейзажна.

Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.

Тема: показ кохання через призму кольорів природи. Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання. Ідейне навантаження вірша не чітке. Тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, а отже, уславлення гармонії.

Ідея: возвеличення найкращих людських почуттів.

Художні засоби:

- епітети: місячні ночі,

- риторичні питання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні вес­няні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»),

- риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!),

- звертання,

- риторичне ствердження,

- метафори,

- присутня синекдоха — „дідугани” (дерева).

Віршовий розмір: ямб (Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування перехресне).

Композиція: дві шестирядкові строфи, у яких перші рядки — запитання, а останні — ствердна відповідь. Така композиція поезії-мініатюри робить її стрункою і елегантною.

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – «місяць, зорі», а потім швидше звуковий образ — ”солов’ї”.

У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи – світ природи і світ людини (прийом паралелізму). Вдало застосовані тропи, майстерне створення словесно-музичних асоціацій роблять поезію стрункою й елегантною.

Ліричний герой – закоханий юнак, сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє цієї рішучості. Лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання на початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях! Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить… Але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя.

    Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі.

    Від української народної пісні взятий прийом паралелізму: шелестіння липи місячної весняної ночі й сон коханої, сон старих гаїв-дідуганів і солов’їне тьохкання. Картини природи і людські почуття чергуються:

Ви знаєте, як липа шелестить

 У місячні весняні ночі? (пейзажний етюд)

Кохана, спить, кохана спить,

                                 Піди збуди, цілуй їй очі (переживання ліричного героя)

Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання.

    Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!) привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.

    Вражають інтонації цього твору: ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівняної української ночі.

Картина-елегія намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан душі ліричного героя. Не міг палкий юнак із ліричним хистом оминути в ранній творчості своїй і кохання до жінки. Щирістю почуттів і мистецькою довершеністю позначений, наприклад, вірш «Коли в твої очі дивлюся…» (1911). Ліричний герой в очах коханої, «чудових, ясних» побачив і «небо прозоре», і справжнє диво — «брильянтових зір ціле море».

 Але досить їй заговорити, як одразу ж розкривається душевна вбогість обраниці, і на думку спадає затуманене осіннє поле, де тільки «суха бадилина хитається…Спить груддя важке».

    Привабливість людини — передусім її інтелектуальному розвитку, зокрема в світтовідчуванні, в мові. Заговорить така людина — мов пісня з її вуст поллється. Зовсім інша героїня поезії — байдужа, нецікава. З душевним болем ліричний герой звертається до неї у поезії: «Кохана, чом серце твої не таке?» Не таке, як її принадні чудові очі…

        

Перша книжка поезій П. Тичини з незвичайною назвою «Сонячні кларнети» (тоді писалося «Сонячні») вийшла друком у 1918 р. На обкладинці — соняшники.

Кларнет — духовий інструмент. Назва його походить від латинського clavus, що означає «ясний». Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний, бадьорий Сонячні кларнети — музика сонця, а сонце — джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту, щастя. Винесений у заголовок книжки цей незвичайний образ-символ якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармоній всесвіту.

 «Сонячні кларнети» — збірка Тичини, яка стала епохальною книжкою поезій, про яку заговорила вся літературна Європа. В. Стус у книжці «Феномен доби» пише, що «Компліменти були великі».

    У віршах збірки «Сонячні кларнети» поєдналися дві музи — музика й поезія з братом живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. До збірки П. Тичина включив найкращі свої твори.

«Сонячні кларнети» поділяються на три тематичні групи.

    До першої належить лірика з пейзажними й любовними мотивами.

    Це музичні, граційні, живописні вірші (уже відомі нам) «Гаї шумлять», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків» та такі, як «О панно Інно…», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить..?» та інші. Поезії вражають красою образів і глибинним розумінням законів природи. Цю групу віршів справді можна назвати «Світлою нотою збірки».

    Друга група — це вірші про народне горе, принесене Першою Світовою війною. «Хтось гладив ниви…», «Іще пташня…». У них відчувається справжній трагізм; поет майстерно передає найтонші настрої й почуття.

  Третя група тематично поєднується з другою: Україна й революція («Одчиняйте двері…», «По блакитному степу», «Скорбна мати» та інші). Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості й народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові. Ці дві групи можемо назвати «скорбними нотами» збірки.

    У музиці «Сонячних кларнетів» оживає ніжна любов, таємниць світу, чари молодості, краса природи. Доказом цього є поезія «Арфами, арфами…».

Аналіз вірша «Арфами, арфами…»

“Арфами, арфами” перегукується з віршем “Блакитна Панна” Миколи Вороного.

Вид лірики: пейзажна.

Тема: зображення краси природи, приходу весни.

У цьому творі ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка. Він звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні. Його душевний стан піднесений.

Головна думка: автор передає у творі красу природи.

Цей твір Тичини є гімном Весні – щасливій порі року, коли в природі відновлюється життя й вона набирається нової сили. «Арфами, арфами…» вражає не лише гармонійністю звуків, а й чарівними картинами природи, які описує талановитий майстер пера. Цей вірш дуже чуттєвий, переплелося все: фарби, звуки, запахи, відчуття. Кольори у вірші поєднуються «золотистими», «блакить», «перламутровий», «вогневий», виграють різними відтінками, допомагаючи відтворювати складний спектр почуттів юної закоханої душі.

Композиція. У поезії всього чотири строфи. Фабула розмежована й поділена за строфами рівномірно. У першій змальований прихід весни. Поет подає дивної краси її живописний портрет: «Йде весна, запашна, квітами-перлами закосичена».

    Друга строфа віщує грозу картиною хмар — дум, якими вкривається небо.

 У третій — ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка.

    В останній строфі в артистичній асоціативно-образній формі розкривається піднесений душевний стан персонажа, який звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні.

 Композиції кожної строфи відповідає певна структура фрази з виділенням найважливіших слів-епітетів. Вони виносяться на кінець речення й віршованого рядка (самодзвонними, ніжнотонними, перламутровими), символічні за змістом позиції.

Художні засоби твору:

- епітети (плач перламутровий, золоті арфи, весна запашна, бій вогневий),

- метафори (йде весна, обізвалися гаї),

- повтори (арфами, арфами; квітами-перлами),

- пестливі слова,

- неологізми (ніжнотонні, самодзвонними).

Ліричний герой: мрійливий і обдарований.

Римування: перехресне.

Головні, ударні рядки в поезії закінчуються чоловічими римами, наповнюючи енергією й усі інші рими. Для надання урочистості, відкритості, поет майстерно користується властивостями голосних звуків. Візьмемо в першій строфі звук «а», яким розпочинається вірш: «Арфами, арфами… Йде весна запашна». Він створює ілюзію широти, лунності, розложистості. Звуки [а] й [о] — музичні крила цієї поезії. Характерно, що вірш написаний не одним розміром, а кількома. Це створює дивну музикальність і тонку мелодійність, які відзначилися ще літературознавцями 20–30-х років.

Віршований розмір: дактиль з хореєм. Вірш написаний не одним віршованим розміром, а двома. Це створює своєрідну музикальність і тонку мелодійність, здається ніби звучить такий музичний інструмент, як арфа.

    «Арфами, арфами…» вражає не тільки гармонійністю звуків, а й чарівними живописними картинами. Передусім портретом закосиченої весни (бачимо тут спектр райдуги). А далі сріблястий тон («квіти-перли») переплітається з голубим кольором, що допомагає ліричному герою вираженню глибокої романтичної задуми. Живописна палітра розширюється: «золотистими», «блакить», «перламутровий», «вогневий». Кольори поєднуються, виграють різними відтінками, допомагаючи відтворити складний спектр почуттів юної закоханої душі.

        

Аналіз поезії «О, панно Інно…»

Поезія відтворює момент порушення гармонії; це лірична драма в мініатюрі, своєрідний спогад про кохання, яке було поряд. Вірш присвячений першому коханню юного Тичини до Поліни Коновал, але оскільки дівчина не відповіла взаємністю, він, переживши нерозділене кохання, пише вірш і дарує Поліниній сестрі Інні.

Рід: інтимна лірика.

Жанр: вірш.

Тематичний різновид: інтимна лірика.

Тема. Звертання Павла Тичини до панни Інни зі своїми почуттями та спогадами.

Ідея: утвердження думки про непостійність і суперечливість кохання як великого почуття; своєрідна сповідь-звернення ліричного героя перед собою про свої почуття.

Головна думка. Передача ніжних та щирих почуттів. Намагання відкрити своє серце панні, яку кохає.

Мотив твору — не­стерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.

Художні засоби:

епітети: зимовий вечір,

метафори: любові усміх квітне,

порівняння: очі пам’ятаю, як музику, як спів,

рефрен: О, панно Інно, панно Інно,

неологізми: дитинно, злото цінно.

Римування: кільцеве.

Рима: чоловіча (2 і 3 рядки), жіноча (1 і 4 рядки).

Віршовий розмір: 5-стопний ямб.

Для вираження глибокого драматизму ліричного почуття автор використовує взаємодію музичного й живописного. Він двічі звертається до зорових образів. Білим кольором зимового пейзажу («сніги») підкреслюється самотність героя, який мучиться й страждає від кохання. А думка-загадка, що любов загублено, подається в супроводі такої промовистості деталі «цвіли луги». Музикальність, яка йде від логічних, ритмічних і психологічних пауз, обірваних і номінативних речень («Вікно. Сніги. Зимовий вечір… Тиша. Ми), від цілої системи синтаксичних повторів та зорової образності, надає поезії великої естетичної цінності. Переживання персонажа такі глибокі, що зорові враження переплавляються в музичні, і навпаки, — в зорові: наприклад: «Я ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів» (зорові перейшли в музичні); «І раптом небо … шепіт гаю… О ні! То очі Ваші» (музичні перейшли в зорові).

 Вірш «О, панно Інно…» складається всього з двох восьмирядкових строф (рівновеликі ямбічні рядки скріплені двома римами), а скільки в ньому трепетного почуття, щему, ніжності.

!!!ЗАПИС У ЗОШИТИ

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

 

1. Авангардні тенденції в українській поезії 1920-х років.

2. Михайль Семенко. Короткі відомості про поета.

3. Футурист, сміливий експериментатор.

4. Урбаністичні мотиви його лірики, їхня змістова новизна, деструкція класичної форми (“Бажання”, “Місто”, “Запрошення”).

Теорія літератури: авангард, футуризм, деструкція.

Практичне заняття:

1. Розповісти про авангардні експерименти поезії 1920-х років, їхній новаторський, пошуковий характер.

2. Виразне читання віршів.

3. Виокремити основні мотиви віршів, головну думку, схарактеризувати настрій, ритм.

4. Пояснити розуміння термінів “авангард”, “футуризм”, «деструкція», значення творчості М.Семенка.

 

ЗАПИС У ЗОШИТИ

Авангард (франц. avant-garde — передова охорона) – один серед етапів розвитку модернізму – мистецтво протесту і руйнування. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм, конструктивізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.

Домашнє завдання.

1. Опрацювати матеріал уроку, знати біографію М. Семенка, уміти аналізувати твори поета.

2. Підготувати відповідь на питання, що виноситься на диференційований залік:

Авангардні тенденції в українській поезії 1920- х років (Михайль Семенко). Урбаністичні мотиви його лірики, їхня змістова новизна, деструкція класичної форми («Бажання», «Місто», «Запрошення»).

 

НАВЧАЛЬНИЙ М АТЕРІАЛ ДО УРОКУ

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Провідна роль поезії у 20-ті роки.

2. Потужне ліричне самовираження, емоційне переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів.

3. Павло Тичина - найбільший модерніст 20-х років. Основні відомості про поета.

4. Звернення до “вічних” тем, культура віршування, потужне ліричне “Я” як символ нової людини, життєствердний пафос, поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму.

5. Феномен “кларнетизму”.

6. Наскрізна оптимістична тональність, життєствердна настроєвість (збірка “Сонячні кларнети”).

  Теорія літератури: вітаїстичність, експресіонізм, кларнетизм.

Практичне заняття.

1. Назвати провідних поетів 1920-х років.

2. Розповісти про трагізм творчої долі П.Тичини. Назвати його ранні збірки. Схарактеризувати основні мотиви і стильові тенденції ранньої творчості.

3. Аналіз поезій   П.Тичини, виділення основних мотивів, особливих ознак індивідуального стилю.

4. Дати власну оцінку творчості П.Тичини.

1920-ті роки. Це був досить складний період у літературі, між різними літературно-художніми організаціями почалася гостра ідейно-естетична боротьба. Олександр Білецький про цей процес народження нової літератури писав так: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди». Діяло багато письменницьких об'єднань: «Авангард», «Молодняк.», «Нова генерація», «ВАПЛІТЕ», «Плуг». В українській поезії виокремилися різні стильові течії. Однією з них була символістська художня течія, яка започаткована французькими поетами.

Символістська лірика П. Тичини, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Євгена Маланюка єдналася з неоромантичною, імпресіоністською, тобто  поезія намагалася синтезувати всі художні пошуки.

Михайло Семенко декларував принципи «мистецтва майбутнього», але вони сприймаються як романтичні («Тов. Сонце», «Степ»).

Яскрава сторінка в українській поезії пов'язана з неокласиками: М. Зеровим, М. Рильским, П. Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, Юрієм Кленом.

У 20-х роках у перших рядах стає Євген Плужник. Неповторним явищем нашої поезії цього часу є творчість поета-вигнанця Євгена Маланюка.

Поезія П. Тичини — індивідуальна, неповторна. Він виявився найбільшим модерністом 1920-х років. П. Тичина — поет незвичайний, самобутній, складний, поет-гуманіст, новатор.

 

 

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині в родині сільського дяка. Вчився спочатку в земській початковій школі в с. Піски. Пройшовши проби голосу, у 1900 р. став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова й одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі. У 1907-1913 рр. — студент Чернігівської духовної семінарії. З дитинства був обдарований музично, добре співав. Ще зовсім молодим почав спілкуватися з корифеями української літератури — М. Коцюбинським, В. Самійленком. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту. Одночасно працював редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.  У 1917 р. став членом редколегії газети «Рада».

    Перший відомий вірш датовано 1906 роком — роком смерті батька. Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:

                       А як батько вмер —

                       Мов прийшла зима:

                       Жити стало гірше, тяжче —

                       Хліба…й то нема.

    Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.

Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому». Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:

Блакить мою душу обвіяла,

 Душа моя сонця намріяла.

 Душа причастилася кротості трав

                       Добридень я світу сказав!

У багатьох віршах раннього періоду (1906–1915) помітно, як молодий Тичина невтомно поширював тематичні й стилістичні обрії своєї літературної творчості.

У 1918 р. вийшла перша збірка П. Тичини «Сонячні кларнети», яка була зустрінута прихильно. У 1920 р. виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг». У 1923 р. поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях». Наступного року виходить збірка «Вітер з України». До передвоєнних збірок П. Тичини належать «Чернігів» (1931 р.), «Партія веде» (1934 р.). «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р,). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга».

Найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом всього життя. Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р.). Знав кілька мов, перекладав багато творів.

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р.

Поезія П. Тичини музична, наповнена зоровими, слуховими та іншими образами. У ній сплелася мелодія слова з музичною мелодією. У ранній своїй творчості поет – невтомний шукач нових форм поезії, експериментатор. Найбільше його цікавила проблема співвідношення раціонального та інтуїтивного, тому роль прозріння в його поезіях величезна. Поет вдається до багатозначної символіки (“Золотий гомін“), важко вловимих асоціацій.

Аналіз вірша «Ви знаєте, як липа шелестить…» (1911).

Вірш написаний 1911 року і, за деякими джерелами, є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, лише пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”.

Жанр: ліричний вірш або елегія.

Вид лірики: інтимна та пейзажна.

Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.

Тема: показ кохання через призму кольорів природи. Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання. Ідейне навантаження вірша не чітке. Тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, а отже, уславлення гармонії.

Ідея: возвеличення найкращих людських почуттів.

Художні засоби:

- епітети: місячні ночі,

- риторичні питання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні вес­няні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»),

- риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!),

- звертання,

- риторичне ствердження,

- метафори,

- присутня синекдоха — „дідугани” (дерева).

Віршовий розмір: ямб (Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування перехресне).

Композиція: дві шестирядкові строфи, у яких перші рядки — запитання, а останні — ствердна відповідь. Така композиція поезії-мініатюри робить її стрункою і елегантною.

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – «місяць, зорі», а потім швидше звуковий образ — ”солов’ї”.

У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи – світ природи і світ людини (прийом паралелізму). Вдало застосовані тропи, майстерне створення словесно-музичних асоціацій роблять поезію стрункою й елегантною.

Ліричний герой – закоханий юнак, сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє цієї рішучості. Лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання на початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях! Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить… Але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя.

    Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі.

    Від української народної пісні взятий прийом паралелізму: шелестіння липи місячної весняної ночі й сон коханої, сон старих гаїв-дідуганів і солов’їне тьохкання. Картини природи і людські почуття чергуються:

Ви знаєте, як липа шелестить

 У місячні весняні ночі? (пейзажний етюд)

Кохана, спить, кохана спить,

                                 Піди збуди, цілуй їй очі (переживання ліричного героя)

Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання.

    Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!) привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.

    Вражають інтонації цього твору: ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівняної української ночі.

Картина-елегія намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан душі ліричного героя. Не міг палкий юнак із ліричним хистом оминути в ранній творчості своїй і кохання до жінки. Щирістю почуттів і мистецькою довершеністю позначений, наприклад, вірш «Коли в твої очі дивлюся…» (1911). Ліричний герой в очах коханої, «чудових, ясних» побачив і «небо прозоре», і справжнє диво — «брильянтових зір ціле море».

 Але досить їй заговорити, як одразу ж розкривається душевна вбогість обраниці, і на думку спадає затуманене осіннє поле, де тільки «суха бадилина хитається…Спить груддя важке».

    Привабливість людини — передусім її інтелектуальному розвитку, зокрема в світтовідчуванні, в мові. Заговорить така людина — мов пісня з її вуст поллється. Зовсім інша героїня поезії — байдужа, нецікава. З душевним болем ліричний герой звертається до неї у поезії: «Кохана, чом серце твої не таке?» Не таке, як її принадні чудові очі…

        

Перша книжка поезій П. Тичини з незвичайною назвою «Сонячні кларнети» (тоді писалося «Сонячні») вийшла друком у 1918 р. На обкладинці — соняшники.

Кларнет — духовий інструмент. Назва його походить від латинського clavus, що означає «ясний». Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний, бадьорий Сонячні кларнети — музика сонця, а сонце — джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту, щастя. Винесений у заголовок книжки цей незвичайний образ-символ якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармоній всесвіту.

 «Сонячні кларнети» — збірка Тичини, яка стала епохальною книжкою поезій, про яку заговорила вся літературна Європа. В. Стус у книжці «Феномен доби» пише, що «Компліменти були великі».

    У віршах збірки «Сонячні кларнети» поєдналися дві музи — музика й поезія з братом живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. До збірки П. Тичина включив найкращі свої твори.

«Сонячні кларнети» поділяються на три тематичні групи.

    До першої належить лірика з пейзажними й любовними мотивами.

    Це музичні, граційні, живописні вірші (уже відомі нам) «Гаї шумлять», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків» та такі, як «О панно Інно…», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить..?» та інші. Поезії вражають красою образів і глибинним розумінням законів природи. Цю групу віршів справді можна назвати «Світлою нотою збірки».

    Друга група — це вірші про народне горе, принесене Першою Світовою війною. «Хтось гладив ниви…», «Іще пташня…». У них відчувається справжній трагізм; поет майстерно передає найтонші настрої й почуття.

  Третя група тематично поєднується з другою: Україна й революція («Одчиняйте двері…», «По блакитному степу», «Скорбна мати» та інші). Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості й народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові. Ці дві групи можемо назвати «скорбними нотами» збірки.

    У музиці «Сонячних кларнетів» оживає ніжна любов, таємниць світу, чари молодості, краса природи. Доказом цього є поезія «Арфами, арфами…».

Аналіз вірша «Арфами, арфами…»

“Арфами, арфами” перегукується з віршем “Блакитна Панна” Миколи Вороного.

Вид лірики: пейзажна.

Тема: зображення краси природи, приходу весни.

У цьому творі ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка. Він звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні. Його душевний стан піднесений.

Головна думка: автор передає у творі красу природи.

Цей твір Тичини є гімном Весні – щасливій порі року, коли в природі відновлюється життя й вона набирається нової сили. «Арфами, арфами…» вражає не лише гармонійністю звуків, а й чарівними картинами природи, які описує талановитий майстер пера. Цей вірш дуже чуттєвий, переплелося все: фарби, звуки, запахи, відчуття. Кольори у вірші поєднуються «золотистими», «блакить», «перламутровий», «вогневий», виграють різними відтінками, допомагаючи відтворювати складний спектр почуттів юної закоханої душі.

Композиція. У поезії всього чотири строфи. Фабула розмежована й поділена за строфами рівномірно. У першій змальований прихід весни. Поет подає дивної краси її живописний портрет: «Йде весна, запашна, квітами-перлами закосичена».

    Друга строфа віщує грозу картиною хмар — дум, якими вкривається небо.

 У третій — ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка.

    В останній строфі в артистичній асоціативно-образній формі розкривається піднесений душевний стан персонажа, який звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні.

 Композиції кожної строфи відповідає певна структура