Виникнення та розвиток інституту адвокатури в Україні

Вивчення адвокатури в різних її аспектах необхідно роз­почати зі звернення до її історії. Без цього не можна зрозумі­ти зміст завдань, що стоять перед адвокатурою, обов'язків адвокатів за чинним законодавством і визначити перспекти­ви розвитку адвокатури в цілому.

Зважаючи на специфіку функцій, покладених на адвока­туру, її альтернативність органам державної влади, ставлен­ня до неї змінювалося в різні періоди історії нашої країни. Шлях становлення адвокатури був складним, постійно йшли пошуки кращих форм і способів її організації.

Самостійність адвокатури, незалежність її від державних органів є одним з основних моментів організації цього право­вого інституту. Зазначені фактори безпосередньо впливають на рівень здійснення професійної діяльності адвокатів, ос­кільки будь-яка підлеглість, підконтрольність, залежність адвоката від посадової особи чи якого-небудь органу не виключає можливості тиску на адвоката, спонукання його до компромісу, відходу від принципового виконання про­фесійного обов'язку.

У «Стандартах незалежної юридичної професії», прийня­тих Міжнародною асоціацією юристів на її конференції у ве-

473

ресні 1990 р.^[98], підкреслюється, що незалежність юридичної професії — істотна гарантія здійснення захисту прав люди­ни, необхідна для отримання якісної юридичної допомоги. Справедлива система організації юстиції, що гарантує неза­лежність юристів під час виконання ними професійного обов'язку без яких-небудь необґрунтованих обмежень, пря­мого чи непрямого тиску або втручання, є абсолютно необ­хідною для побудови та функціонування правової держави.

До прийняття Закону України «Про адвокатуру» 19 груд­ня 1992 р., який заклав засади демократизації української адвокатури, цей інститут не відповідав тим вимогам, що склалися у світовому суспільстві. Причини такого станови­ща адвокатури в Українській РСР випливали з недоскона­лості її організаційних засад, існуючих форм державного та партійного контролю за її діяльністю, монопольності колегій адвокатів та інших негативних факторів, що були закріплені на законодавчому рівні за часів СРСР.

В Україні адвокатура була визнана окремою системою, не об'єднаною у професійний союз, задовго до реформи 1864 р. У Литовському Статуті, що діяв на українських зем­лях, адвокатська діяльність розглядалася як професія. Ще в ХУІ-ХУІІ ст. ст. мали місце перші спроби упорядкування адвокатської діяльності, зароджувалися принципи цієї про­фесії. Саме з першим Литовським Статутом 1529 р. пов'яза­на поява в судах професійного юриста, який вже тоді мав відповідати визначеним вимогам (наприклад, він не міг бути іноземцем). Докладніше питання судового захисту розгля­нуті в третій редакції Литовського Статуту, який установив відповідальність за шкоду, заподіяну клієнту діями адвока­та, передбачив спеціального урядового захисника для убо­гих людей, вдів і сиріт^[99].

Отже, на підставі Литовських Статутів в Україні вперше зроблена спроба упорядкувати справу судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію^[100].

У пам'ятці українського права — проекті кодексу «Права, по которьім судится малороссийский народ» — уперше засто­совуються терміни «адвокат», «повірений», передбачається реєстрація професійних адвокатів, їхня присяга, обов'язки, безкоштовна допомога адвоката громадянам, умови позбав­лення права займатися адвокатською діяльністю і відпові­дальність за шкоду, заподіяну клієнту. До адвокатів пред'яв­лялися суворі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь- яких відхилень, повнолітні, християни, розумово і фізично здорові, світського стану. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах^[101].

Таким чином, вже в період створення адвокатури виникали і зважувалися питання, безліч з яких актуальні й у наш час.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні (а точніше — у Росії, частиною якої тоді була Україна) була визнана на початку 60-х років XIX ст., після проведення судової реформи, в результаті якої поряд з проголошенням таких демократичних принципів як гласність процесу, за­гальний і рівний для всіх суд, було закріплено й право об­винуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури одержав за Судовими статутами, затверджени­ми 20 листопада 1864 р. Адвокати поділялися на дві кате­горії — присяжні та приватні повірені.

Адвокатура формувалася на засадах професіоналізму і су­ворих вимог до особи присяжного повіреного, який повинен був мати вищу юридичну освіту, практичний стаж відповідної судової роботи і стаж роботи помічником присяжного повіре­ного не менше п'яти років. Обрання присяжних повірених здійснювалося при окрузі судової палати Радою присяжних повірених, на яку покладався й нагляд за їх діяльністю.

Приватними повіреними могли бути всі громадяни, що досягли 18 років, наділені правом «представляти на суді чужі інтереси», за винятком жінок (ст. 246 і ст. 406-5 Судо­вих Статутів). На відміну від присяжних повірених вони не мали своєї корпоративної організації і могли виступати лише в тих судах, до яких були приписані і котрі здійснювали на­гляд за їх діяльністю.

Характеризуючи українську адвокатуру періоду судової реформи 1864 р., слід зазначити, що вона відрізнялася демо­кратичними принципами організації, але вже в той час поча­ли намічатися тенденції контролю за діяльністю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам можливість одер­жання юридичної допомоги, вже в першому правовому доку­менті про адвокатуру мали місце обмеження її самостійності. Наприклад, незалежно від дисциплінарних стягнень, що на­кладав суд на повірених, міністр юстиції міг без порушення дисциплінарного провадження відстороняти від «ходатайст- вования по судебньїм делам лиц, которьіе по его бесспорньїм сведениям вели недостойньїй образ жизни, не отвечающий званню поверенного». Крім того, тільки з дозволу міністра юстиції євреї могли бути зараховані до адвокатури^[102].

Вже у 1874 р. організацію рад присяжних повірених було тимчасово припинено з передачею їхніх функцій окружним судам. Таким чином, у судових округах, де не було створено рад присяжних повірених, адвокат був поставлений у повну залежність від суду. Допускалося втручання у професійну діяльність адвоката з боку царського уряду, органів юстиції. Негативно ставилися до присяжних повірених судді, застосо­вувалися спроби обмежити участь адвокатів у судовому роз­гляді.

Залежність адвокатури від держави, втручання в її діяльність, що мали місце після створення цього правового інституту, за радянської влади досягли свого апогею. Після повного знищення в 1917 р. створення адвокатури будувало­ся на концептуально нових підходах до її організації та функ­ціонування, що визначалося в підконтрольності і, по суті, підпорядкованості її державним органам^[103].

Зміна політичної влади в Україні призвела до зміни на­прямку розвитку адвокатури. Більшовицька теорія порвала з віковою традицією, відповідно до якої на правову систему накладалися етичні обмеження. Право стало розглядатися як продовження політичної влади, а правові інститути ста­вали інструментами, котрі пролетаріат використовував у своїх цілях.

Постановою «Про введення народного суду» від 4 січня

1918 р. новий уряд знищив усі судові органи попереднього державного ладу та інститути, що знаходилися при них, у тому числі — присяжну і приватну адвокатури.

Як і Декрет «Про суд» № 1, прийнятий РНК СРСР 24 лис­топада 1917 р.,^[104] постанова від 4 січня 1918 р. ввела нову фор­му обвинувачення і захисту як у загальних судах, так і в ре­волюційних трибуналах, відповідно до якої «усі громадяни старші 18 років могли бути обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому судовому слідстві»^[105]. Аналогічно вирішувалося і питання про захист в революційних трибуна­лах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.^[106]

Загальна судова система і система революційного трибу­налу були утворені Декретом про суд і Тимчасовим положен­ням про народні суди і революційні трибунали від 14 лютого

1919 р.^[107] Найважливішою особливістю організації захисту за зазначеним Положенням було утворення окремих колегій правозаступників і окремих колегій обвинувачів для народ­них судів і революційних трибуналів. Члени перших обира­лися з числа громадян, які відповідали вимогам, установле­ним для виборців, відповідними виконкомами Рад, та одер­жували заробітну плату від держави^[108].

Ідея організації адвокатури на засадах правозаступниц­тва знайшла своє законодавче вирішення у Декреті від 17 лю­того 1919 р. і не піддавалася яким-небудь змінам аж до 1922 р. З новою силою дискусія про засади побудови адвока­тури спалахнула напередодні судової реформи 1922 р. і в перші роки її проведення.

Завершення громадянської війни, перехід до нового, мир­ного етапу розвитку держави, до нової економічної політики зумовили широку законотворчу діяльність, перебудову су­дової системи, створення спеціального органу нагляду за за­конністю — прокуратури, а також утворення на нових заса­дах радянської адвокатури.

2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвока- ^ТУРУ Української РСР^[109], яким замість колегій правозаступ­ників були створені нові адвокатські органи — губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Ці колегії, на відміну від колегій правозаступників, були наділені деякими правами самоврядування. Так, після за­твердження першого складу колегії захисників президією губвиконкому вони обирали свої президії, що здійснювали прийом нових членів колегії. На президію покладалося та­кож вирішення інших питань діяльності колегії й юридич­ної консультації: нагляд і накладення дисциплінарних стяг­нень; призначення безкоштовного захисту; організація юри­дичних консультацій тощо.

Однією з особливостей діяльності адвокатури після 1922 р. було те, що надання юридичної допомоги, здійснення захис­ту в судах мали індивідуальний характер: адвокати прийма­ли громадян, що зверталися до них, удома, у своїх приват­них кабінетах. Разом із тим Положення про адвокатуру зо­бов'язувало їх чергувати в юридичних консультаціях. Таким чином, невідома дореволюційній адвокатурі функція ор­ганізації юридичної допомоги населенню набула обов'язко­вого характеру.

Індивідуальна форма діяльності адвокатів відповідала суспільно-політичним умовам того часу, зокрема — новій економічній політиці, з якою пов'язаний новий важливий етап розвитку адвокатури України, обумовлений необхід­ністю судової реформи 1922 р. Таким чином, перше Поло­ження про адвокатуру Української республіки становило со­бою важливий законодавчий акт, що заклав підвалини оформ­лення адвокатури України.

У розвиток Положення про адвокатуру НКЮ 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організуються колегією захисників^[110]. Кожну консультацію очолював завідувач, що обирався на строк шість місяців загальними зборами членів даної консультації з наступним затвердженням президією колегії захисників. Кошти консультацій складалися із сум, що надходили на їх утримання від президії, а також із до­ходів самої консультації.

Отже, колегії захисників уже в ті роки мали тверду струк­туру» чітке підпорядкування юридичних консультацій пре­зидії колегії. Узаконювалося втручання президії у професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю з боку НКЮ. Це негативно по­значалося на самостійності, принциповості адвокатів при ви­конанні ними професійних повноважень.

16 грудня 1922 р. ВЦВК прийняв Положення про судо­устрій Української РСР, де передбачалося, що з метою забез­печення трудящих юридичною допомогою при вирішенні цивільних спорів та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників^[111]. Таким чином, натомість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій покладався на губернські суди.

При проведенні судової реформи 1922 р., у межах якої відбувалося становлення адвокатури, співіснували дві фор­ми діяльності колегій захисників: приватна практика і ро­бота в юридичних консультаціях. До середини 20-х років перша форма переважала. Але в ці роки зріс авторитет ко­легій, де юридична допомога переважно надавалася безкош­товно.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла поста­нову «Про реорганізацію колегій захисників»^[112], якою ви­знавався доцільним перехід до колективних форм органі­зації праці захисників. Постановою наголошувався добро­вільний характер прикріплення захисників до консультацій і ліквідації приватних кабінетів. У директиві від 1 жовтня 1928 р. НКЮ України попередив місцеві органи, що від­повідно до вказівок партії колективізація адвокатури зна­ходиться на стадії експерименту і тому не може проходити без попереднього затвердження комісаріатом^[113]. Тоді ж ко­легія НКЮ затвердила тимчасове, додаткове до діючого від 27 грудня 1922 р. Положення про юридичну консультацію, у якому передбачався особливий порядок зарахування до консультацій тих захисників, які ліквідували свої приватні кабінети^[114].

Заключний виток колективізації українських колегій по­чався влітку 1929 р. Його кульмінацією було оголошення з 1 жовтня 1929 р. приватної адвокатської практики незакон­ною^[115].

Новим Положенням про судоустрій від 11 вересня 1929 р.^[116]передбачалося, що колегії захисників знаходяться при ок­ружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів і розпоряджень НКЮ УРСР.

20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затвердив Положення про колективну форму роботи колегій захисників^[117]. Кожен член окружної колегії захисників був зобов'язаний працювати в консультації відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здій­снювати лише за ордером юридичної консультації чи пре­зидії колегії. Члени колегії одержували заробітну плату в порядку, установленому загальними зборами і затверджено­му окружним судом. При цьому вони повинні були працюва­ти за сумісництвом юрисконсультами.

Аж до початку 90-х років мали місце спроби з боку дер­жавних органів установити фінансові плани колегіям адво­катів, обкласти їх податками і зборами, помилково дорівнюю­чи роботу адвокатів до різних побутових послуг, що нада­ються населенню.

Постановою НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру і функції обласних органів НКЮ»^[118] міжрайонні колегії захис­ників були ліквідовані, а замість них створені колегії при обласних судах під керівництвом і наглядом останніх. Ко­лективна форма діяльності колегій залишилася єдиною.

Справедливу оцінку даному періоду розвитку адвокатури України дають О. Д. Святоцький і М. М. Михеєнко, які вва­жають, що перехід колегій захисників республіки на колек­тивні форми діяльності був певною мірою кроком, що мав вирішальне значення для її подальшої історії^[119]. Саме впро­вадження колективізації в адвокатуру створило найбільш сприятливі умови для все більшого її підпорядкування дер­жавним органам, для посилення втручання у професійну діяльність адвокатів. Окрім того, нестабільність законодав­ства, зокрема щодо адвокатури, не сприяла її зміцненню і подальшому розвитку демократичних засад.

Наступний період розвитку організаційних форм діяль­ності адвокатури України визначався прийняттям нових конституцій: Конституції (Основного Закону) СРСР (5 груд­ня 1936 р.) і Конституції (Основного Закону) Української РСР (ЗО січня 1937 р.). Норми названих конституцій про за­безпечення обвинувачуваному права на захист (відповідно статті 111 і 91), недоторканності особи (відповідно статті 127 і 107) стали підґрунтям для подальшого розширення сфери діяльності адвокатури.

У структурі Наркомату юстиції в січні 1937 р.^[120] був створе­ний спеціальний відділ, на який покладалося загальне керів­ництво діяльністю колегій захисників та організація юри­дичної допомоги населенню. За наказом НКЮ УРСР від 15 жовтня 1937 р.^[121] фактично зберігалися організаційні фор­ми діяльності захисників. Захисник одержував повний за­робіток за встановленою таксою, за винятком відрахувань на утримання президії і витрат на колективні потреби, що не могли перевищувати ЗО % заробітку захисника.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 р. було першим за­гальносоюзним нормативним актом щодо адвокатури. Ним було скасовано колективи захисників, що діяли в межах ко­легій, і визначено, що вся практична діяльність здійснюється через юридичні консультації. Прийом до членів колегії і виключення з її рядів проводила президія колегії.

В усіх республіках створювалися обласні (крайові) колегії адвокатів, які були добровільними об'єднаннями осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю. Положенням перед­бачалася компетенція загальних зборів колегії і ревізійної комісії^[122]. У структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ адвокатури, а керівництво колегіями адвокатів покла­далося на управління НКЮ України при обласних Радах де­путатів трудящих^[123].

Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми ор­ганізації адвокатури залишилися без істотних змін. В ті роки назріла необхідність внесення змін і доповнень до союзного Положення про адвокатуру 1939 р. Особливої гостроти набу­ло питання участі адвоката у кримінальному судочинстві, його процесуального положення як захисника. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодав­ства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних рес­публік^[124], якими адвокатуру було децентралізовано.

Закон про судоустрій УРСР, прийнятий ЗО червня 1960 р., визначав, що колегії адвокатів — це добровільні об'єднання осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю, що діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджується Верховною Радою УРСР.

У Положенні про адвокатуру УРСР від 25 вересня 1962 р.^[125]вказувалося, що колегії адвокатів є добровільними об'єднан­нями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві й у суді, представництво в цивільних справах у суді, а також надають іншу юридичну допомогу громадянам, підприєм- ствам, установам і колгоспам. Отже, основним призначен­ням адвокатури було надання юридичної допомоги фізичним та юридичним особам.

Організаційна побудова адвокатури — обласні колегії та юридичні консультації — загалом змін не зазнала. Але рес­публіканським Положенням на відміну від Положення про адвокатуру 1939 р. значно підсилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Про кожен факт прийому до членів колегії остання в семи­денний термін повідомляла виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, який протягом місяця з дня над­ходження такого повідомлення мав у своєму розпорядженні право відводу кандидатури. Право виключення з колегії ад­вокатів надавалося президії колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і міністру юстиції.

Приватна адвокатська практика навіть у межах, передба­чених Положенням про адвокатуру 1939 р., заборонялася. Загальним зборам колегій надавалося право встановлювати їх чисельність, що поряд з повноваженнями виконкомів об­ласних Рад депутатів трудящих по керівництву колегіями обмежило певною мірою можливості багатьох кваліфікова­них юристів стати адвокатами^[126].

Таким чином, до середини 70-х років адвокатура України пройшла шлях пошуків ефективних форм і методів надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Вона все ще залишалася під наглядом державних органів.

В історії розвитку адвокатури України важливе місце зай­мали Конституція СРСР (1979 р.) і Конституція УРСР (1978 р.), а також прийняті на їхній підставі Закон «Про ад­вокатуру в СРСР» від ЗО листопада 1979 р.^[127] і Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р.^[128]

Аналізуючи Закон «Про адвокатуру в СРСР», слід відзна­чити, по-перше, виняткову увагу законодавця до проблем правової допомоги населенню і, по-друге, чітке вирішення питання про соціальний статус радянської адвокатури. Спо­чатку на конституційному рівні, а потім на рівні спеціально­го загальносоюзного закону було вирішено питання про зав­дання колегії адвокатів щодо надання юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Подальший розвиток законодавства про адвокатуру Ук­раїни зумовлений затвердженням Положення про адвокату­ру УРСР 1980 р., яке надало суттєві повноваження колегіям адвокатів у самоврядуванні, здійсненні керівництва і кон­тролю за професійною діяльністю адвокатів. Разом з тим нове законодавство передбачало й повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керів­ництва колегіями адвокатів. Так, Міністерству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень загаль­них зборів чи постанов президії колегії адвокатів у випадку невідповідності їх чинному законодавству, встановлювати порядок надання адвокатами юридичної допомоги та оплати праці, здійснювати інші повноваження, пов'язані з загаль­ним керівництвом адвокатурою.

У другій половині 80-х років розпочалося оновлення всіх правових підвалин державного та суспільного життя Ук­раїни, формування в республіці правової держави. Виникла необхідність у реформуванні інституту адвокатури в напрям­ку її незалежності, зростання професіоналізму.

Відповідно до Основ законодавства СРСР і союзних рес­публік про судоустрій від 13 листопада 1989 р. було значно розширено сферу діяльності захисника у кримінальному процесі. Він став допускатися до участі у кримінальній справі з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обви­нувачення (ст. 14 Основ). З 1991 р. відповідно до Закону Ук­раїни «Про підприємництво» допускається здійснення юри­дичної практики за ліцензією, що видається Міністерством юстиції України особам, які мають юридичну освіту.

Отже, колегії адвокатів перестали бути єдиною можливою формою об'єднання адвокатів, а юридична консультація — єдиним можливим місцем роботи адвоката.

Закон України «Про адвокатуру», що був прийнятий Вер­ховною Радою України 19 грудня 1992 р.^[129], суттєво розширив спектр професійних прав адвокатів, передбачив гарантії ад­вокатської діяльності, які передусім служать меті надання адвокатові максимальних можливостей для захисту та пред­ставництва прав та законних інтересів громадян України. Він докорінно змінив роль і місце адвокатури в суспільстві, закріпив підвалини діяльності цього найважливішого пра- возахисного інституту як дійсно незалежного. Закон Украї­ни «Про адвокатуру» був першим законом про адвокатську професію у пострадянському просторі, який заклав високий демократичний потенціал функціонування адвокатури на користь людині.

1.2. Поняття та сутність інституту адвокатури

«Адвокатура», як і «адвокат», походить від латинського слова асіиосаіиз, у свою чергу похідного від айіюсо — «запро­шую». Як бачимо, цей корінь не має яскраво вираженого юридичного забарвлення. Справа у тому, що у Стародавньо­му Римі у міру ускладнення правових норм громадяни, які не мали спеціальної підготовки, були змушені звертатися по допомогу — запрошувати для ведення справ у суді осіб, котрі такою підготовкою володіють^[130]. Це і були адвокати.

Відповідно до словника В. І. Даля, адвокат — правознавець, що бере на себе ведення позовів і захист підсудного; приватний заступник у позовах, стряпчий, ходок, ділок^[131]. В «Юридично­му словнику-довіднику» зазначено, що адвокат — це «той, хто надає юридичну допомогу, здійснює правовий захист, проводить справу»^[132]. Ці визначення вказують на головну відмінність адвоката від «просто» юриста: надання юридич­ної допомоги у правоохоронних органах, у першу чергу — в суді.

Українське законодавство не дає визначення адвоката, але містить визначення адвокатури. Стаття 1 Закону Украї­ни «Про адвокатуру» визначає її як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане відповідно до Конститу­ції України сприяти захисту прав, свобод і представляти за­конні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юри­дичну допомогу. Звідси випливає, що:

— адвокатура — це громадське об'єднання;

— завдання адвокатури — надання фізичним і юридич­ним особам усіх видів юридичної допомоги.

Ставлення до адвокатури як до громадського об'єднання, а не як до спілки професіоналів-юристів суперечить вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною. Саме держав­ний характер діяльності адвокатури, спрямованої на захист громадян певної держави, відрізняє адвокатуру від гро­мадських об'єднань безпосередньо за своєю суттю. У Консти­туції та Законі України «Про адвокатуру» вона повинна бути визначена як правовий інститут, головна функція якого полягає у здійсненні захисту прав і свобод людини і громадя­нина. Вона має посісти чільне місце серед такцх важливих інститутів як суд і прокуратура^[133].

В Конституції України правовий статус адвокатури не ви­значено, але з окреслених у ній завдань адвокатури можливо зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбаче­них ст. 6 Конституції, і певною мірою має відігравати роль «дружнього посередника» між державою та/або іншими суб'єктами права в громадянському суспільстві^[134].

Завдання адвокатури визначені у ст. 59 Конституції Ук­раїни, згідно з якою вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Саме це конституційне положен­ня закладає загальні законодавчі засади діяльності адвока­тури, розкриває її роль, завдання та повноваження.

Із статті 59 Конституції випливає, що усі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представ­ництво інтересів фізичних та юридичних осіб) не становлять виключної компетенції адвокатури, але й вона може здійсню­вати усі не заборонені законом види правової допомоги.

Тим, що стаття, присвячена діяльності адвокатури, поміщена у розділ II Конституції «Права, свободи та обов'яз­ки людини і громадянина», підкреслюється особливий ха­рактер цього правового інституту, діяльність якого спрямо­вана на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом держави.

1.3. Правове регулювання адвокатської діяльності

Окрім Конституції України і Закону України «Про адво­катуру», адвокатська діяльність регулюється цілою низкою нормативно-правових актів. Перелічимо головні з них.

Укази Президента України:

— «Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфі­каційну комісію адвокатури» № 155/93 від 5 травня 1993 р.;

— «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адво­катури» № 1240/99 від ЗО вересня 1999 р.

Постанови Кабінету Міністрів України:

— «Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань» № 302 від 27 квітня 1993 р.;

— «Про затвердження порядку оплати праці адвокатів по наданню громадянам правової допомоги в криміналь­них справах за рахунок держави» № 821 від 14 травня 1999 р.

Інші документи:

— Положення про порядок оплати праці адвокатів за на­дання юридичної допомоги громадянам у криміналь­них справах, затверджене Міністерством юстиції Ук­раїни і Міністерством фінансів України, № 9-396-1255 від 27 листопада 1991 р.;

— Програма складання кваліфікаційних іспитів, затверд­жена протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адво­катури України при Кабінеті Міністрів України від 1 жовтня 1999 р. № 6/2;

— Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіо­нальних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адво­катури, затверджений протоколом Вищої кваліфіка­ційної комісії адвокатури України при Кабінеті Мініс­трів України від 1 листопада 1999 р. № 6/2;

— Правила адвокатської етики, схвалені Вищою квалі­фікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р.;

— Регламент Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, схвалений Вищою кваліфікаційною комісією адвока­тури 19 лютого 2003 р.

Діяльність адвокатури в Україні регулюється також і пев­ними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав лю­дини та основоположних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаменталь­ний міжнародно-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури.

Відзначимо також такі міжнародні акти:

—Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII

Конгресом ООН про запобігання злочинам (1990 р.);

— Загальний кодекс правил для адвокатів держав Євро­пейського Співтовариства, прийнятий делегацією два­надцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі (1988 р.).

Діяльність адвокатури крім актів, зазначених вище, ре­гулюється також статутами адвокатських об'єднань. Ста­тут — це правовий документ, який визначає правовий ста­тус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання.

1.4. Принципи і гарантії адвокатської діяльності

Відповідно до частини першої ст. 4 Закону України «Про адвокатуру» адвокатура України здійснює свою діяльність за принципами верховенства закону, незалежності, демо­кратизму, гуманізму і конфіденційності.

Законність адвокатської діяльності визначається тим, що допомогу своєму клієнту адвокат повинен надавати винят­ково законними способами, додержуватися дотримання тих прав і свобод людини, що проголошені у Конституції Украї­ни, визначені чинним законодавством і міжнародно-право- вими актами, ратифікованими Україною. Законні способи захисту — це засоби, які застосовуються відповідно до зако­ну з метою з'ясування усього, що свідчить на користь підза­хисного, що спростовує його обвинувачення чи пом'якшує його відповідальність^[135].

Згідно зі ст. 8 Конституції України визначається і діє принцип верховенства права. Оскільки закони повинні відповідати Конституції, а її норми є нормами прямої дії, то принципом діяльності адвокатури слід вважати принцип верховенства права^[136]. Для адвокатів принцип верховенства права набуває особливого значення, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріорите­том якого є права і свободи людини і громадянина. Визнання і дотримання цього принципу є однією з основних ознак пра­вової держави, у побудові якої, керуючись своїм консти­туційним призначенням, бере активну участь адвокатура.

Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій полягає насамперед в незалежності адвокатури від органів виконавчої і судової влади, а також об'єднань громадян (політичних партій, рухів та інших громадських організа­цій).

У Загальному кодексі правил для адвокатів держав Євро­пейського Співтовариства акцентується увага на незалеж­ності адвоката, під якою розуміється неприпустимість під­порядкування адвоката будь-кому при виконанні своїх про­фесійних обов'язків, впливу третіх осіб.

В Основних положеннях про роль адвокатів наголошуєть­ся на обов'язку уряду країни забезпечити адвокатам мож­ливість здійснювати професійні обов'язки без залякування, перешкод, завдання турботи і недоречного втручання.

Цей принцип забезпечується насамперед громадським (недержавним) характером формування адвокатури як до­бровільного самостійного незалежного об'єднання профе­сійних юристів. Він полягає в тому, що юридична допомога щодо захисту прав і законних інтересів особи здійснюється представниками незалежної юридичної професії.

Закон «Про адвокатуру» встановлює певні гарантії прин­ципу незалежності в адвокатській діяльності. Зокрема, міс­тить заборону будь-якого втручання в адвокатську діяль­ність (ст. 10), заборону розголошувати відомості, що станов­лять предмет адвокатської таємниці (ст. 9). Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за будь-яке втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397).

Не повинні заважати адвокату виконувати свій професій­ний обов'язок і особисті інтереси. Тому адвокат не може пра­цювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, державного управ­ління.

Принцип демократизму в діяльності адвокатури передба­чає її створення на підставі демократичних засад, вільного ба- жання особи, яка підтвердила свої професійні знання шляхом складання кваліфікаційних іспитів та відповідає іншим вимо­гам, закріпленим у ст. 2 Закону України «Про адвокатуру».

До прийняття Закону України «Про адвокатуру», як вже відзначалося, для одержання статусу адвоката юрист мав стати членом єдиного в кожній області об'єднання адвокатів (колегії), що мало монополію щодо надання прав на про­фесію адвоката. Закон України «Про адвокатуру» цю моно­полію порушив.

Самостійний вибір організаційних форм здійснення адво­катської діяльності, про які мова йтиме нижче, також є од­ним із проявів принципу демократизму.

Принцип гуманізму, характерний для адвокатської діяль­ності, виявляється перш за все у конституційних завданнях адвокатури щодо забезпечення права на захист від обвинува­чення та надання правової допомоги.

У Правилах адвокатської етики особливо підкреслюється саме цей аспект адвокатської діяльності, побудований за прин­ципом гуманізму, зокрема, домінантність інтересів клієнта, компетентність і добросовісність, чесність і порядність адво­ката, надання правової допомоги малозабезпеченим громадя­нам тощо.

Адвоката, який здійснює захист обвинуваченого (підозрю­ваного, підсудного), не випадково не названо законом серед осіб, котрі приймають рішення у справі відповідно до влас­ного внутрішнього переконання. Він покликаний здійсню­вати захист незалежно від будь-яких сумнівів, і обов'язко­вим моральним (етичним) правилом для нього, як і для ліка­ря, має бути принцип: «Не зашкодь!».

З принципу гуманізму випливають наступні правила:

1) при здійсненні професійної діяльності адвокат зо­бов'язаний використовувати всі засоби, передбачені зако­ном;

2) ці засоби не повинні суперечити вимогам чинного зако­нодавства;

3) адвокат не вправі використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення.

В Загальному кодексі правил для адвокатів держав Євро­пейського Співтовариства йдеться про особливу роль адвока­та, який «має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати».

Норми Закону України «Про адвокатуру» забороняють ад­вокату використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення; приймати доручен­ня про надання правової допомоги у випадках, коли адвокат надавав таку допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, та в деяких інших випадках, коли можуть виникну­ти ситуації, що заважають адвокату об'єктивно діяти в інте­ресах клієнта (ст. 7).