Пожвавлення національного руху в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Формування багатопартійної системи.

Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу. В ході перебудови зростала політизація суспільства,яка виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів.

Становлення багатопартійності в Україні пробивалося з великими труднощами і відбулося в три етапи:1 етап охоплює 1988 р. В цей час про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група на чолі з Л. Лук'яненко. 2 етап тривав у 1989 р. - на початку 1990 р. Він характеризувався становленням

Народного руху України за перебудову. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України,виникла найбільш масова політична організація — Рух.

3 етап — березень-квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Правда це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій.

Першими на захист української культури виступали інтелігенція, студентська молодь. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження». Поступово відкривалася правда (“білі плями”) української історії. Було легалізовано Українську греко-католицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву.

Серпневий "путч" 1991 р. Проголошення незалежності України та перші кроки її розбудови.

Демократично налаштовані сили України дедалі активніше виступали за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки партноменклатуру, а й самого ініціатора перебудови М. Горбачова. Намагаючись не допустити розвитку процесу створення незалежних держав, М. Горбачов запропонував проект нового союзного договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. Питання про долю СРСР значно посилило соціально-політичне напруження в суспільстві, у тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві в ніч на 19 серпня 1991 р. здійснили спробу перевороту (cерпневий путч), утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. Горбачов, ізольований на кримській дачі, був усунутий від влади. Проти заколотників рішуче виступив Борис Єльцин. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію. Серпневі події в Москві критично загострили ситуацію щодо прагнення незалежності з боку республік. Виходячи з цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У ньому взяло участь 84,2 % виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Леоніда Кравчука. Проголошення незалежності такою республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) і після переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька інших

  Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність

У 50-х роках виникає рух дисидентів (незгодних). Це був перший великий суспільнополітичний рух у Радянському Союзі, учасники якого виступали проти існуючого політичного режиму. Дисидентами найчастіше були представники інтелігенції, хоча були й представники інших соціальних груп. Дисиденти ніколи не ставили за мету організацію збройної боротьби, їх головним завданням була боротьба за права людини та за національні права українського народу. Дисиденти прагнули діяти виключно конституційним шляхом. Їхніми головними методами були агітація і проведення громадських заходів. Дисидентський рух в Україні мав три напрямки: загальнодемократичний, релігійний і національний. Загальнодемократичне дисиденство було найбільш поширеним, виступало за захист прав людини. Для релігійних дисидентів головною була проблема віросповідання. Національний напрямок виступав за право українського народу на збереження національної самобутності, проти русифікації, за можливість виходу зі складу СРСР.

Дисиденти ніколи не мали єдиної партії. Вони діяли в невеликих гуртках, що підтримували між собою зв’язок. У 50-70-х роках групи дисидентів існували у всіх великих містах України.

Дисидентами були І. Дзюба, Д. Шелест, Є. Сверстюк та багато інших.

Частина дисидентів вважала, що соціалізм не вичерпав своїх можливостей, вони прагнули повернутися “до справжніх марксистських цінностей”, але більшість дисидентів визнавала комунізм і соціалізм глухим кутом історичного процесу. Уряд СРСР переслідував усіх дисидентів, оскільки убачав у їхній діяльності загрозу існуючому ладу. Вони послабляли комуністичний режим, допомагали своїм співгромадянам самостійно оцінювати дії влади, активно захищали права людини.

  Лібералізація суспільного життя в Україні середини 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст.

Шістдесятники.

Після смерті Сталіна в Кремлі починається запекла боротьба за владу і у березні 1953 р. фактично, а у вересні офіційно першим секретарем ЦК КПРС став Хрущов. Почався «період відлиги» - тимчасової лібералізації суспільно-політичного життя.

У союзних республіках почалися значні кадрові зміни, перестановки у керівництві. У червні 1953 на посаду голови ЦК КПУ вперше було обрано українця за походженням – О.Кириченка. Нові радянські лідери оголосили амністію ув'язненим на термін до 5 років. На волю вийшли здебільшого кримінальні елементи (політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення), що спровокувало вибух злочинності у країні. Однією з ознак лібералізації стала реабілітація – поновлення в правах незаконно засуджених осіб. Не підлягали реабілітації: жертви політичних процесів; репресовані до 1934 року; селяни з Західної України, а також депортовані під час колективізації селяни; засуджені за інакодумство; кримські татари або інші народності, які були депортовані в Сибір(депортація визнана незаконною, але без права повернення). Восени 1953 були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право проводити висилку, заслання та ув'язнення населення.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став ХХ з'їзд КПРС (1956р.), де Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна та його наслідки». Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна. Люди розцінювали його промову по-різному. Більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, та консервативні кола, а також чимало людей, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. Через ліберативні дії проти Хрущова була сформована опозиція, а в 1957 – безуспішна спроба усунути Хрущова від влади.

Безпосереднім проявом лібералізації суспільно-політичного життя стала поява нової генерації культурних діячів, - «Шістдесятників», серед яких Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський; В.Чорновіл, А.Горська, Д.Павличко, Б.Олійник, В.Стус, Г.Тютюнник. Саме тоді почали з'являтися українські позацензурні видання, «самвидав». В 1959 у Києві було засновано клуб творчої молоді «Супутник», який став центром шістдесятництва; у Львові в 1962 – «Пролісок». Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. З кінця 1962 р. почався масований тиск на шістдесятників, через який частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, а інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.