Утворення, бойова діяльність, історична доля

ДИПЛОМНА РОБОТА

ОХТИРСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ПОЛК:

УТВОРЕННЯ, БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ, ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

Роботу виконав студент

заочного факультету,

спеціальність «історія та географія»

Сталінський Валентин Олексійович

Науковий керівник: кандидат іст. наук, доцент кафедри історії України

Овчаренко Володимир Павлович

Рецензент: кандидат іст. наук,

доцент кафедри історії України

Сорочан Ніла Антонівна

 

 

Харків – 2014

ЗМІСТ

ВСТУП...........................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1. УТВОРЕННЯ ТА ОБЛАШТУВАННЯ ПОЛКУ. БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ В СЕРЕДИНІ – ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII -ГО СТОЛІТТЯ............................................................................................................11

РОЗДІЛ 2. О ХТИРСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ПОЛК У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ – ДРУГІЙ ТРЕТИНІ XVII І-го СТОЛІТТЯ............................................................................................................36

РОЗДІЛ 3. ЧАСИ ГУСАРСЬКІ: ОСТАННЯ ТРЕТИНА XVIIІ-го - ПОЧАТОК XХ-го СТОЛІТТЯ..........................................................................58

ВИСНОВКИ...............................................................................................77

 

МЕТОДИЧНИЙ РОЗДІЛ.........................................................................80

 

ІНСТРУКЦІЯ З ОХОРОНИ ПРАЦІ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ….100

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ...............111

 

ДОДАТКИ.................................................................................................119

ВСТУП

Відродження традицій українського козацтва та їх впровадження в практику сучасного патріотичного виховання виступає одним із найголовніших факторів сучасного державотворення. Важливим фактором у формуванні громадянина України є надання можливості вільно отримувати знання про історію рідного краю, мати інформацію про джерела формування генезису населення Охтирщини, культури та побуту нашого краю. Під впливом так званої масової культури, шоубізнесу, активної пропаганди створювалися умови для пригнічення відчуття любові до Батьківщини, вірності їй, готовності до повної самовіддачі в ім'я держави.

Результатом ситуації 1991-2013 років є втрата орієнтирів загальнолюдської цінності у переважної більшості підростаючого покоління і зневіра в свої сили, в державу людей, які мають життєвий досвід. Тому виникає необхідність залучення широких кіл громадськості до участі в військово–патріотичній роботі всіх прошарків населення, яка б базувалась на давніх та багатих військових традиціях нашого краю.

Засноване як прикордонне укріплення, Охтирка своїм розвитком була зобов’язана створеному тут однойменному козацькому полку. Нелегкою виявилась доля козацтва, що заселило та освоїло плодородні землі Слобожанщини. Йому довелося пережити спустошливі набіги татар, розорювальні реформи самодержавців, тяжкі походи в чужі землі, свавілля та пограбування власної старшини.

Слобідські полки створювались як військові організації і одночасно територіально-адміністративні одиниці. Складалися вони, в свою чергу, з менших підрозділів − сотень, котрими визначалась не лише певна територія, а й кількість козаків. У буквальному розумінні ця назва не відповідала числу: в сотні могло бути до 2000 чоловік. Характерно, що поділ міста на сотні залишався досить довго. В Охтирці й досі нерідко можна почути: «Живу на другій сотні». Але це тепер просто данина традиції.

В другій половині ХVІІІ століття охтирське козацтво припинило своє існування, поступившись регулярному військовому формуванню – гусарському полку, що зберіг свою назву. З того часу Охтирські гусари пронесли своє найменування від Каспію до Атлантики, від Балтійського моря до Егейського. До завершення свого бойового шляху в 1920 році, Охтирські гусари стали найстарішим формуванням в армії та мали практично всі види існуючих в той час нагород.

Актуальнсть обраної нами теми посилюється й тим, що питання дипломного дослідження тісно пов’язане з науковою та навчальною програмою кафедри історії України, де значна увага приділяється дослідженню козацької історії України. Результати розробки цього питання втілюються в спецкурси, які викладається студентам історичного факультету.

Існуючі історичні дослідження та наукові розробки з обраної нами проблеми в силу її вагомості та значимості як взагалі, так і для місцевого історичного краєзнавства, є досить чисельними й різноманітними. Основними критеріями в їх поділі на групи, на нашу думку, можуть виступати місце та час їх виконання.

Відповідно до цього, виділяємо наступні критерії їх поділу:

-   історичні дослідження щодо слобідського козацтва, зокрема й Охтирського, загальної історії козацтва колишньої Російської імперії та історії Слобожанщини в дореволюційний період;

- історичні дослідження колишніх СРСР та УРСР, що характеризують загальний хід військового та сподарського облаштування краю;

- історичні дослідження краєзнавчого характеру радянського періоду;

- дослідження з історії козацтва і слобідського козацтва, зокрема, після отримання Україною незалежності;

- сучасні краєзнавчі дослідження з історії Охтирського козацького, а з 1765 року гусарського полку.

Характеризуючи першу групу досліджень, слід виділити працю першого історика Слобідських полків Іллі Квітки «Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.» [43], видану в 1812 році, проте він оминає найбільш болючі питання історії слобідських козаків щодо упередженого ставлення до них царської адміністрації особливо в період з 1743 по 1764 роки, коли активно йшла робота по їх реформуванню в регулярні частини, крім того, історія охтирського козацтва подана дуже коротко й фрагментарно.

Фактично першою узагальнючою роботою стала праця Петра Головинського «Слободские казачьи полки» (1864 рік) [27]. Він виступає як історик із критичним поглядом на слобідсько-українське минуле, детально описує також і становлення та бойову діяльність охтирського козацтва. В нас є підстави вважати, що його наукове надбання стало грунтовною основою для праці наступних дослідників.

Серед інших авторитетних дослідників слобідського й частково охтирського козацтва слід виділити роботи Данилевича В.Є. «Время образования слободских черкасских полков» [32], Укладача Казіна В.Х. «Казачьи войска» [40], Хорошхина М.П. «Казачьи войска: опыт военно-статистическаго описания» [73]. Спорідненість теми дослідження робить вагомими й актуальними для нас роботи відомого дореволюційного історика харківського козацтва Є.А. Альбовського [2-4].

Оскільки Охтирський козацький полк, як і інші Слобідські полки, створювавсь як військова організація і одночасно територіально-адміністративна одиниця, то важливого значення набувають дослідження з історії заселення та господарського освоєння краю, зроблені Д.І. Багалієм в узагальнюючій праці «Історія Слобідської України» [8], та архієпископом Филаретом (Гумілевським) в грунтовному дослідженні «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» [70-72].

Щодо другої групи — історичні дослідження колишніх СРСР та УРСР, що характеризують загальний хід військовогосподарського облаштування краю, слід звернути увагу, що дослідження історії козацтва в ті часи не віталось. Тому історики зосереджувались на інших дотичних до історії Слобідського козацтва наукових проблемах. Насамперед, це грунтовний аналіз історії заселення та соціально-економічного розвитку Слобожанщини зроблений в працях А.Г. Слюсарського [65-66]. Певним виключенням є праця Загоровського В.П. «Белгородская черта» [35], де розглядається також і процес становлння Охтирського козацтва. Досить широко представлені в цей період заслуги Охтирського гусарського полку в подіях Вітчизняної війни 1812 року та офіцера, а згодом командира полку Дениса Давидова. Цією проблемою займався відомий дослідник Є.В.Тарле [69] та інші науковці [63,64,76]. Узагальнючим досдідженням є том 3 «История Украинской ССР: в 10-ти томах» [38].

Звертаючись до історичних досліджень краєзнавчого характеру радянського періоду, слід звернути увагу, що робота над проблемою стала можливою лише на початку 1960-х рр. Результатом пошуків стають дві праці краєзнавця В.Ф. Волиса «К истории Ахтырского слободского полка» та «Ахтырский полковник Иван Иванович Перекрестов» [21,22]. Видані краєзнавчим музеєм невеликим тиражем вони сьогодні майже недоступні дослідникам. Узагальнюючою роботою виступає «Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область». Попри офіційний виклад подій, вона містить значний масив фактів і не втратила своєї історичної цінності. Деяку спробу по новому оцінити козацьке минуле краю зробив автор путівника «Охтирка» М.С. Мотренко [51].

На рубежі отримання й після проголошення державної незалежності України відкриваються нові можливості перед дослідниками. Одним із перших об’єктивну оцінку подіям козацького минулого та визначив перспективи майбутніх досліджень дав відомий український дослідник Ярослав Дашкевич [33]. Спробу узагальнити історію козацького минулого України вдало зробив відомий історик О. Гуржій «Українська козацька держава в другій половині ХVII — ХVIIІ ст.: кордони, населення, право» [30].

Існування поряд з Охтиркою великого наукового центру — м. Харкова, що виступає як неформальна столиця Слобожанщини, сприяло науковому опрацюванню історії слобідського козацтва. В кінці 1990-х, початку 2000-х рр.. виходять грунтовні розвідки харківського дослідника С.В. Потрашкова «Харьковские полки: три века истории» та «Слобідські полки: історія, героїка, атрибутика» [55, 56]. Хоча автор обмежується територіально кордонами сучасної Харківської області, близкість проблеми роблять ці дослідження для нас важливими. Інший Харківський дослідник В.Л. Маслійчук з початку 2000-х років зосередив зусилля на виченні генези слобідської козацької старшини і, що для нас теж важливо, також Охтирського полку [46, 47].

Фактична поява нового напрямку історичних досліджень в період незалежності України — «Сумщинознавство» —сприяло посиленому інтересу місцевих дослідників та краєзнавців до проблеми становлення і розвитку Охтирського козацтва. Насамперед це узагальнення його історії зроблене директором місцевого краєзнвчого музею Н.Г. Калюжною «Охтирка – від минувшини до сьогодення», а також підбір відповідних фотодокументів [41]. В 2007 році зібраний на той час матеріал увійшов в краєзнавчу збірку «Благословенний край Охтирщина» [13]. Відсутнсть посилань та науково-довідкового апарату значно знижує її наукову цінність. Аналогічнну за характером роботу підготував та видав в 2009 році Василь Заїкін «Охтирські гусари: відомі і невідомі сторінки в історії полку» [36].

Проте на сьогодні відсутнє узагальнююче науково-історичне дослідження з обраної нами теми. Аналіз наявних наукових розробок та досліджень з проблеми показує, що цілий ряд питань залишається або зовсім не розкритими, або частково розкриті, або тільки поставлені. Все це визначає актуальність теми, необхідність її дослідження

Предмет дослідження – Охтирський козацький (гусарський) полк з часу заснування – 1651 рік – до фактичної ліквідації 1920-му році.:

Об’єктом дослідження є процес утворення, розгортання та хід бойової діяльності слобідського козацького (гусарського) полку, історична доля цих військових формувань.

Мета дослідження – розкрити політичне, військово-стратегічне значення Охтирського слобідського козацького полку і пов'язаних з цим дій військового керівництва по організації облаштування та проведення військових та господарських операцій, а також простежити перехіїд на регулярну основу – гусарський полк й продовження бойової діяльності.

Завдання дослідження:

- простежити процес формування козацького стану в Україні, перенесення його організаційних основ на територію Слобідської України;

- з'ясувати військово-стратегічне значення розташування Охтирського слобідського козацького полку в системі оборонних укріплень південних рубежів Московської держави;

- дослідити процес облаштування полку через вивчення основних етапів заселення його території, її господарського освоєння, будівництва укріплень та споруд соціально-побутового й духовного призначення;

- охарактеризувати зміни в системі підпорядкуваня полку царській владі та його внутрішній військовій розбудові;

- висвітлити напрямки військової діяльності, хід бойових дій та їх наслідки для полку;

- проаналізувати необхідність і наслідки реформування слобідського козацького полку на регулярну частину – Охтирський гусарський полк;

- визначити роль та історичне значення бойової діяльності Охтирського гусарського полку.

Хронологічні межі дипломної роботи охоплюють період від 1651 року – часу офіційного заснування Охтирського слобідського козацького полку – до завершення бойової діяльності його правонаступника й продовжувача традицій — Охтирського гусарського полку — 1920 рік. Одночасно з цим слід відмітити, що головні підстави для військово-господарського освоєння території Охтирського полку закладаються на рубежі ХVІ-ХVІІ століть, тому у I розділі дипломної роботи здійснюється екскурс до цього періоду.

Територіальні рамки дипломної роботи охоплюють територію Охтирського слобідського козацького полку, а також місце ведення бойової та іншої діяльності як в якості частини слобідського козацтва так і регулярного військового формування — гусарського полку.

При написанні роботи було використано проблемно-історичний, статистико-аналітичний та проблемно-хронологічний методи дослідження в тих межах, в яких вони дали можливість з’ясувати проблему й досягти поставленої мети. Аналіз документів і матеріалів, оцінка подій і явищ проводилася з урахуванням вимог загально-дослідницьких принципів історизму та наукової об’єктивності.

Відповідно до теми, завдань та мети дослідження добиралися і аналізувалися джерела.

Використані нами носії первинної інформації — історичні джерела — можливо віднести до наступних груп:

· козацькі літописи, зокрема це «Літопис В. Величка» [19], «Літопис Самовидця» [62] та близька до них «Історія Русів» [38]. Але вони не є значимими, оскільки лише побіжно відображають події на Охтирщині;

· опубліковані документи, насамперед це збірки «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах» [23,24] теж не несуть значимої інформаційної цінності;

· опубліковані історико-географічні описи, насамперед це«Опис України» Боплана, Гійома Левассер де [18], в котрому вперше згадується й описується центр формування полку – місто Охтирка;

· видання довідково-енциклопедичного характеру, зокрема це стаття Б. Крупницького «Слобідська Україна ХVII-ХVIIІ ст.», вміщена в «Енциклопедії українознавства. Загальна частина» [44]. Безумовно, вагоме місце посідає видання «Українське козацтво: Мала енциклопедія», де вперше комплексно представляє читачеві один із найяскравіших феноменів вітчизняної історії — українське козацтво. У 1648 статтях енциклопедії відображено обставини виникнення козацтва та його роль в історії, військове мистецтво, громадський устрій, судочинство, господарську діяльність, побут, звичаї та духовність, міжнародні контакти. Подається інформація про найвидатніші постаті козацької історії та про вітчизняних і зарубіжних державних діячів, дипломатів, учених, письменників і митців, об'єктом уваги яких було козацтво. Показано розвиток традицій українського козацтва у XIX—XX століттях та в наші дні [69].

Поряд з цим були задіяні матеріали поточного архіву Охтирського краєзнавчого музею, зокрема колекція фото старої Охтирки [41] і документи органів місцевої влади щодо відновлення традицій укранського козацтва в районі [58]. В цілому джерельна база є достатньою для підготовки дипломного дослідження.

Результати нашого дослідження можна використати для викладання історії України та проведення засідань шкільного історичного гуртка. Проводячи урок або засідання, краще використовувати проблемний виклад матеріалу, який розвиває в учнів критичне мислення. Деякі аспекти роботи можна застосувати під час підготовки тематичних вечорів і позакласних заходів, що сприятиме вихованню патріотичних почуттів у молоді.

Структура дипломної роботи визначається змістом і завданнями дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів, висновків, методичної частини, інструкції з техніки безпеки для вчителя історії та списку джерел і літератури та додатків.

 

РОЗДІЛ 1.

XVII -ГО СТОЛІТТЯ

З часів свого заснування Охтирка як місто і центр однойменного козацького полку відігравала важливу стратегічну роль у становлегнні Слобідської України. Ця величезна територія, розташована на схід від Полтави навколо сучасного Харкова, формально перебувала у межах Росії. Оскільки вона була малозаселеною й беззахисною перед наскоками татар, у середині XVII ст. царський уряд дозволив кільком хвилям українських втікачів (що рятувалися від безперервних воєн на батьківщині) осісти тут і встановити незалежне самоврядування на козацький кшалт. Під кінець століття населення регіону налічувало близько 86 тис. українців чоловічої статі, з них 22 тис. підлягали військовій службі у козацьких полках [41].

Аналогічно сусідньому Лівобережжю Слобідська Україна поділялася на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Ізюмський. Їх розташування наведено в додатку А На відміну від Лівобережжя полковники на Слобожанщині обиралися на довічний термін. Проте Москва пильно стежила за тим, щоб козаки на її кордонах не обрали собі спільного ватажка або гетьмана, створивши таким чином сильний політичний організм, як у Речі Посполитій. Натомість цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за діями козаків і з яким кожен із п'яти полковників спілкувався окремо. Таким чином, зосереджуючи значне українське населення, що дедалі зростало, Слобожанщина була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

Протягом усієї своєї історії і до наших днів Охтирка як центр формування Охтирського козацького полку залишається військовим поселенням, це – козаки, гусари, артилеристи, льотчики, ракетники, сапери, національна гвардія. Територія майбутнього міста і навколо нього була заселена здавна. Поблизу Охтирки виявлено поселення доби неоліту та бронзи, ранньоскіфських часів, кілька сіверських селищ і поселень часів Київської Русі, які залишили після себе мовчазних свідків свого життя – стоянки, городища та кургани. В період Київської Русі наш край являв собою бойовий кордон з ворожим степом. Рятуючись від орд чужинців, населення тікало за Дніпро, в Брянські ліси, на землі Польщі. Але польська шляхта не допускала біженців в одвічно польські землі, а дозволяла селитися лише на південно-східних кордонах, розраховуючи, що біженці створять заслін від вторгнення диких орд.

На місці нової своєї осідлості козаки завели той самий лад, до якого звикли то очевидно, що помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх заселення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила конституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,— зазначалося в цьому документі,— не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому" [30. С. 83].

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можливості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси — поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев’ят" — Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров’я було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження.

Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римського Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво[30. С. 83-84].

Для залучення нових поселенців феодали на перших порах встановлювали пільги — звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачуючи натуральних чи грошових податків і вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигідне феодалам, оскільки пізніше вони могли використати їх для Розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, незважаючи на існуючі умови, все ж залучали "слобожан" до виконання деяких робіт. Значна частина населення заселялася в "слободах", але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало право козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у донесеннях королівських комісарів під назвою "непослушних".

Ще в кінці ХVI ст. на початку ХVII ст. Охтирщина являла собою безкрайній степ – Дике Поле, багатий на родючі землі, високі трави, звірину та рибу. Саме тут кримські та ногайські татари влаштовували кочовища та випасали табуни худоби. Згодом кочівники почали будувати «городки» - постійні поселення для захисту своїх табунів від наїздів «московських служивих людей». Навіть сама назва «Охтирка», на місті якої також був татарський юрт, з тюркської перекладається як «Білий Яр». Є й інші версії походження назви міста – в перекладі з тюркської «ахтир» - місце, де щось пускають вниз по течії, де влаштовують засідку; «ахінти» - протік між двома озерами, а річка Охтирка саме і протікає між двома озерами – Білим і Зеленим. Також в тій же тюркській мові є слово «ан тура» - біла фортеця [72].

Проте переважаючою є версія, що на початку XVII ст. широкі приворсклянські степи являли собою обезлюднене «Дике поле», через яке, на південні кордони Московії здійснювали спустошливі набіги ногайські та кримські татари. Занепокоєний нескінченними набігами татар Московський уряд був вимушений створити міцний прикордонний заслін. Почалося посилене будівництво фортець, які згодом були об’єднані в єдину систему оборони – Бєлгородську засічну лінію. Будівництво її велося з 1635 по 1658 роки. Починалася ця лінія в Охтирці і йшла до Тамбова, перетинаючи Ізюмський та Муравський шляхи. Довжиною була 800 км і мала вигляд глибокого рову [13. С. 4 ].

Зазначимо, що перше масове переселення українців на Слобожанщину припадає на 1638 рік, коли гетьман Яків Остряниця (Острянин) з сотником та 865 козаками з’явився на Чугуєвому городищі. Там вони побудували місто і фортецю. У грамоті від 14 травня 1641 року цар Михайло Федорович пише: “Они (гетьман і козаки) из Литовския стороны в наше Московское государство пришли для того, что польские и литовские люди их крестьянскую веру нарушили и церкви божие разоряют и их побивают… и дворы их и всякое строение разорили и разграбили… И мы, Великий Государь, жалея, что они черкасы, православные крестьянские веры греческого закона и видя их от поляков в изгнании и смертном посечении, велели их принять под свою царскую высокую руку и велели устроить на Чугуеве”. В цілому Московський уряд прихильно ставився до переселення черкас, поселяючи їх вздовж Белгородської межі для боротьби із степовиками [8. С. 23-24].

Черкасами в Московській Русі називалися дніпровські козаки, за назвою міста Черкаси, столиці дніпровського козацтва. Ця назва поширилася пізніше на весь південноукраїнський люд. Черкаси, які прийшли з Остряницею, були приведені до присяги на вірність Московськогму царю. Їм видали грошове та хлібне утримання. В той же час до Чугуєва був надісланий воєвода Щетинін та 200 чоловік російських служивих людей. Протрималися вони а Чугуєві недовго. В 1641 році між ними виникла суперечка, яка закінчилася вбивством гетьмана, і українці пішли назад. Замість них сюди надіслали боярських дітей, стрільців, гармашів та козаків [55. С. 17 ]. Це на нашу думку, мало далекосяжні наслідки для Московсько-Українських стосунків, адже поспішне покидання українськими козаками стратегічно важливої ділянки кордону створювало феномен непрогнозованості їх дій у майбутньому.

Водночас і Річ Посполита починає укріплюаати свій східний кордон, оскільки засновували фортеці і оселялися вздовж лінії оборони не лише московське служиле військо, а й переселенці з Правобережної України, котрі тікали від ополячення і католицизму. Просування біженців на схід занепокоїло польський уряд. У 1641 році на місці старослов’янського городища на правому гористому березі річки Ворскли поляки закладають прикордонну засіку проти крайнього західного флангу Бєлгородської засічної лінії.

Заснування міста Охтирка пов’язане з подіями 1641 р., коли під наглядом миргородського королівського урядника Станіслава Кульчевського тут заклали фортецю. Досі вдалося розшукати тільки документ, який свідчить, що в 1641 році був закладений невеликий острожок проти Белгородської засічної межі, ні місці старого слов’янського городища. Першим урядником в ньому був Якубовський. Офіційний документ, надісланий в Посольський приказ (на той час – державна установа, що керувала окремими ланками управління певної території) вольновським воєводою Афанасієм Толочановим 29 вересня 1641 року гласить: “Сентября, Государь, в 17 день (за старим стилем) Микита Глазунов с товарищами ко мне, холопу твоему, на Вольный город приехали, а в распросе сказали, что ездили де они вниз по Ворсклу и наехали в Немирской волости поставлен острожок на Ахтырском городище и башни поделаны”. А далі примітка: “Гонец Гришка Суходольский в Москве в Разряде сказал, что Ахтырское городище от Вольного 25 верст” (верста в той час дорівнювала 1,06 км). Город Вольний, який згадується тут, не що інше, як село Вільне Великописарівського району Сумської області. Москва зразу ж оцінила небезпеку виникнення нового укріпленого пункту і привела в особливу готовність служивий люд в Вольному та ближніх поселеннях. Але недовго продержався в новобудованій фортеці “враг московського царя и фанатик Рима и власти ляхов”, як назвав Кульчевського в “Географічному словнику” Максимович [51. С. 11].

12 січня 1642 р. царський представник піддячий Іван Плакідін у Варшаві подав королю грамоту «Государеву» сповнену скаргами «на литовцовъ кои …въ противность вечнаго мира отважились въ прошломъ году на ахтырскомъ городище, на горе острогъ поставить». Чому ж російський цар скаржився польському королю? Справа в тому, що згідно Поляновського миру, яким закінчилася російсько-польська війна війна 1632-1634 років, було здійснено розпис земель між двома державами – поворсклянська земля була спірною.

У 1644 р. згідно двосторонньої угоди, Річ Посполита вимушена була віддати Росії «городище Ахтырское, а имеющихся тамъ Польськихъ и Литовськихъ людей отпустить за границу. А для размежеванія сихъ месть выслать съ обеихъ сторонъ по три человека судей къ 14/24 іюня, будущаго 1645 года». Але лише в 1647 р. Охтирський острог відійшов до Росії. Острог мав укріплення з дубового частоколу. Вздовж лінії оборони було розташовано 11 башт. На час передачі острог мав посад в 47 дворів і довжину стін 354 саженя. Але все це поляки передали у напівзруйнованому стані.

У цьому ж 1647 р. було складено двосторонній розпис кордонів між Росією і Польщею на Лівобережній Україні. За цим розписом «… рубежъ идетъ до реки Ворскло, а Ворскломъ внизъ до Скельскаго городища который въ царскую сторону остаётся». У зв’язку з тим, що східний кордон українських володінь Польщі відсувався на захід в районі Куземина виникла польська таможня, яка контролювала дороги, які вели з Охтирки на Зіньків, Гадяч, Полтаву.

Також в 1647 році, маючи необхідність підтримки Росії проти кримських татар, Річ Посполита пішла і на деякі інші територіальні уступки. 25 травня 1647 року вільнівські межеві судді З. Леонтьєв, Ф. Мякинін та Г. П’ятов, доносили в Московський приказ про передачу польськими королевськими суддями А. Кисілем, С. Пончинським і Я. Соснициним чотирьох острогів – Охтирського, Олешнянського, Городненського та Кам’яного. В “Акте размежевания границ” від 23 червня 1647 року сказано, що “Ахтырский город” переданий Польщею Московському царю в наслідок бувшого перед цим договору. В описі, який був складений на час передачі, значиться острог окружністю в 354 сажені та посад, в якому налічувалося 46 дворів. Проте населення Охтирки було насильно вигнане польським урядом в землі, які входили до Речі Посполитої, залишивши тільки сторожові пости для охорони оборонних споруд [51. С. 11-12].

Вважаючи на велике стратегічне значення Охтирки російський уряд зразу розмістив тут невеликий гарнізон в складі 49 чоловік, які були під наглядом олешнянського воєводи. В 1648 році путивльський воєвода направив сюди 20 путивльських служилих людей. 1650 року у зв’язку з національно-визвольною революцією в Україні та очікуваним нападом татар було наказано залишити Охтирський острог і навіть знищити його. Гарнізон спочатку скоротили до 20 чоловік, а потім і повністю вивели всіх людей.
З наказу Олексія Михайловича “стоялий острожок” зруйновано, а залогу переміщено в сусідні міста [13. С. 5].

Проте того ж таки року, за іронією долі, Охтирка з’являється на “Карті України” французького інженера де Боплана: на правому березі Ворскли, на горі, посеред лісів позначено фортецю “Achtyr” (Ахтир).
В “Росписи против чертежу крепости по черте от речки Северского Донца в русскую сторону до Литовского рубежа” є такі рядки про Охтирку: “Городок Ахтырский стоит на большой горе у Ворсклы, пуст, делан острогом литовского дела…” [18. С. 29].

З усього вищезазначеного можна з впевненістю сказати, що перший острог Охтирський знаходився на горі, де згодом було засновано Свято-Троїцький монастир (Додаток Б). Окремо розташована на підвищеному правому березі Ворскли гора Охтир, з трьох сторін оточена загинами річки та її затоками. З вершини гори добре було видно все навкруги. Крутизна пагорбів виключала необхідність кріпосного рову. Взагалі з точки зору середньовічної фортифікації гора була ідеальним місцем для спорудження на ній фортеці.

Вирішальним моментом для формування Охтирського слобідського козачого полку стають події національно-визвольної революції 1648-1676 років. Деклароване її лідером Богданом Хмельницьким покозачення України приводить до суттєвих змін у її соціальному устрої та зміни системи управління. Хоча восени 1650 р. Б. Хмельницький і І. Богун розбивають армію польського князя Четвертинського під Житомиром, який, порушивши перемир’я, пройшов вогнем і мечем по українських землях, проте населення «…со многихъ селеній выезженныхъ и опустошенныхъ поляками» зібралося біля Хмельницького і вимагало допомоги.

Як було відзначено в одному з документів: «Они вопіяли къ нему о пособіи, а онъ не зналъ чемъ такому множеству помочь, а паче въ приближающееся зимнее время. Снабдя ихъ довольными съестными припасами, добычными лошадьми и волами, а беднейшихъ и деньгами, велелъ имъ идти на зимовье въ селенія Гадяцкаго и Полтавскаго полков, а по весне селиться вгору по рекам Пселу и Ворскле на Малоросійскихъ, так называемыхъ Булавинскихъ земляхъ, объ отводе коихъ даны в те полки отъ Гетмана повеленія. И сіи выходцы, оселивъ въ техъ местахъ многія слободы, положили основаніе тремъ Слободскимъ полкамъ: Сумському, Ахтырскому и Харьковскому, кои умножившись другими выходцами малоросійськими, действительно составили три полка оные».

Також, після поразки війська Б. Хмельницького під Берестечком 1651 р. польські пани почали повертатись до покинутих ними українських маєтків. Б. Хмельницький через польський терор змушений був закрити очі «на вихід людності» за московський кордон. Козацький літописець Г. Гробянка у своєму літописі зазначає: «про все те й Хмельницький чув і мовчав, ждав на слушну годину, коли можна буде за все поквитатися, а народу наказав іти з міст… Ото відтоді і беруть початок Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи аж до Дону [13. С. 5].

Тисячі козаків під проводом Івана Дзиковського утекли за кордон і просили царя дозволити оселитися їм на московській землі. Цар не дозволив їм селитися біля Путивля та Белгорода, як вони того бажали, і наказав їм побудувати острог на березі Тихої Сосни і назвав його Острогозьким. Козаки прийшли на місце проживання до готових будинків, які були забезпечені збіжжям для початкового улаштування. Цар дозволив їм зберегти весь традиційний козацький устрій: чин полковника, сотників, осавулів, усю організацію українського полку. Так був організований перший слобідський полк, що отримав назву - Острогозький полк.

Він, хоча і носив назву Слобідського, багато в чому різнився з рештою полків, бо виник він за дещо інших умов і спільного з ними майже нічого не мав. Крім того розташування полку на самій Белгородській засічній межі робило його життя не таким небезпечним і зумовило те, що полк тяжів до великоросійських міст, бо мав тісний зв’язок з ними. Та й сама територія полку, відносно інших слобідський полків, лежала на північний схід і віддалялася від них великим незаселеним простором [27. С. 60-61].

Хоча роком формування Охтирського козачого полку вважається 1651 рік, реальне відновлення життя на Охтирщині розпочинається в 1654 році коли на Лівобережжя Ворскли прийшли переселенці з Правобережної України і на річці Охтирці заснували одноіменне поселення. Усіх охтирських переселенців було 445 чоловік, а у них було 109 жінок 634 дитини, 72 родичів і 18 дітей у цих родичів, а всього було 1587 чоловіків, жінок і дітей. Вони привезли з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свиню, усього 4266 – більше ніж по 9 голів худоби на сім’ю з чотирьох чоловік. По реєстру, складеному в першій половині 1654 року, в місті було 1164 дорослих чоловіків, а разом з тими, хто знаходився в острозі – 1212, з них козаків – 651. Вже в квітні 1654 року воєвода Олешні повідомив в столицю, що “черкасы сделали в нашем заповедном лесу, на речке Ахтырке новый острог Ахтырский” [13. С. 5].

Охтирські поселенці часто називаються «сведенцами» - так називали московських служивих яких звозили до купи для проживання у новому місці. Д.І. Багалій звертає увагу, що при першому переписі населення Охтирки 1657 року московські приказні записували українські прізвища на російський лад [8. С. 33].