На львівському науковому олімпі

Володимир Антонович, опікуючи наукове зростання молодого вченого, вирішив направити його в Галичину, де вже зарекомендувала себе на той час Львівська історична наука. Маючи зв'язки із представниками львівських істориків, професор Антонович радить магістру Михайлу Грушевському виїхати до Львова, де, за рекомендацією свого наставника, він очолив у 1894 році кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом та історії Східної Європи” у Львівському університеті.

У Львові молодий Михайло Грушевський розпочав свою бурхливу науково-педагогічну діяльність і протягом двадцяти років успішно працював як в університеті, так і в Науковому товаристві імені Т. Шевченка. І тут, в столиці Галичини, старовинному Львові, прийшло до вченого визнання і слава великого дослідника історії України.

Два крила, два напрями стали основними в роботі Михайла Грушевського на Львівському науковому олімпі. Чітко вироблена організація праці вченого давала рік у рік свої плоди. Постійна робота в бібліотеках і архівах заповнювала теки вченого джерелами, а викладаня предмету, надто під час семінарських занять, додавало йому снаги. У своїй автобіографії професор Грушевський писав, як в університеті викладав і вів семінарські заняття, щоб «впровадити здібних слухачів в самостійні наукові заняття», а то і вів «приватні наукові заняття поза університетом», готував своїх учнів до самостійної наукової роботи і кращі їх реферати друкував у «Записках» НТШ.

Так поступово створювалася Львівська школа професора Михайла Грушевського. На очах вчителя зростав рівень підготовки його учнів-студентів, спочатку вони під проводом професора відчитували виявлені ними документи й інтерпретували їх, обговорювали праці інших дослідників, проводили корисні дискусії з тих чи інших проблем історії України, ставали зрілими науковцями. Як згадував Грушевський. частина цих учнів після закінчення університету йшла в «глуху провінцію», а деякі з них «полишали значний слід в науковій роботі». Своїми перспективними учнями академік називає когорту вчених, які пізніше успішно працювали над історією України. Це були О.Терлецький, Д.Коренець, М.Кордуба, С.Томашівський, С.Рудницький, О.Целевич, 3.Кузеля, О.Чайківський, В.Герасимчук, О.Сушко, Ф.Голійчук, І.Джиджора, І.Кравецький, І.Крип'якевич.

Всебічно вивчаючи першоджерела, Михайло Грушевський плідно працює над різними проблемами історії рідного краю, незабаром стає головою історико-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка і редактором його славнозвісних «Записок». Сам учений писав у своїй біографії, що «з початком 1897 року став головою Товариства імені Шевченка, провадив ним фактично від часу свого переїзду (1894) і заразом далі зі-ставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської».

Яка то була гігантська робота, видно хоча би з того, то за вісімнадцять років (1895-1913). М. Грушевський відредагував 110 томів «Записок» НТШ. Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, і, зокрема. археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури». Знов успішно працювала етнографічна комісія, яка вивчала культуру і побут українського народу, видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до українсько-руської етнології», в яких прославились своїми публікаціями відомі тодішні вчені Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші.

Михайло Грушевський був засновником періодичного видання за європейськими зразками - літературного місячника під назвою «Літературно-науковий вісник» (1898 р.), що об'єднав галицьких та буковинських українців з наддніпрянцями. У віснику плідно працювали такі світочі науки і літератури, як І.Франко, В.Гнатюк. О.Маковей.

Ім'я Михайла Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча з кожним роком ставало все популярнішим. У Львові він тісно співробітничав з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в напрямі вивчення рідної історії.

Прогресивна галицька інтелігенція раділа з успіхів наукової і громадсько-політичної діяльності Грушевського, тому з таким глибоким поклоном зустріли його учні 10-річчя діяльності свого наставника, присвятили йому збірник. А шанувати було за що свого наставника, бо за спиною його на 1905 рік було опубліковано 593 праці, які подав тоді відомий галицький бібліограф Іван Левицький в своєму бібліографічному словнику.

М. Грушевський був надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі і головування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і «Літературно-наукового вісника», встигав дбати про видавництво, бібліотеку, музей, друкарню і все інше.

У своїх спогадах Іван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації».

Михайло Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але став й відомим громадсько-політичним діячем.

Ще у Києві Михайло Грушевський був активним політичним діячем, а в 1899 році Став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині.

Окрім цього, Михайло Грушевський значну увагу приділяє галицькій рідній школі. 1908 року за його почином створюється у Львові організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором її журналу «Наша школа». В 1910 році повстає за його почином «Український шкільний союз», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватного середнього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою.

Яскравим прикладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови. У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре - значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської».

На багатьох прикладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, - був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший... З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», - стверджує історик.

А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер..., щоб у Львові був осібний український університет».