Організація та зміст експериментального дослідження

 

Одним із головних завдань сучасної початкової школи є створення необхідних умов, у яких би формувалася творча особистість дитини, здатна розвивати народні традиції, спрямовані на гармонізацію взаємин людини з природою, її високу духовність. Учитись у природи, вміти спостерігати за її життям - ця мудра філософія народу, що знайшла широке відображення в численних народних прикметах та прислів'ях, казках, легендах, повір'ях, піснях, обрядовості тощо.

Спільна ознака моральних цінностей усіх народів та, що саме в їхніх межах етнос адаптується до природного середовища. Тому "екологічна свідомість закорінена в моральному імперативі і спрямована на його утвердження через систему філософських, художніх, релігійних, політичних поглядів" [51, 37]. Завдяки екологічній свідомості "набуті знання та інформація стають особистісними цінностями, ідеалами, переконаннями, сподіваннями, відбувається усвідомлення людиною себе, свого місця, ролі, зв'язку з природою" [30, 18].

Джерелом екологічної свідомості, звичайно, є виховання. Звідси незмінна актуальність визначення процесу виховання як становлення рівноваги між особистістю і навколишнім середовищем. Серцевиною ж його є задоволення морально-етичних потреб людини. Трактуємо виховання не лише як об'єктивний, а й "екологічно зумовлений процес, визначальний чинник формування екологічної свідомості та культури" [55, 46]. Проте висока екологічна культура можлива лише в разі покладання в основу гуманістично-екологічного типу цінностей: єдність свободи (гуманізму) і співпричетності (шанобливість перед життям, зв'язок з природою). Реалізація такої свідомості - екологічної - має спиратися на мудрість, творчість, красу і святість усього сутнього.

У свідомості особистості неможливо вибудувати ієрархію цінностей без відповідних знань про світ, без уміння використовувати їх для прогнозування наслідків своїх дій. Екологічне знання, що інтегрує в собі інформацію про природу як цінність, є обов'язковим для формування екологічної культури. Воно має структуруватись з урахуванням екологічного імперативу: умов, за яких можливі існування життя, коеволюція людини і природи, збереження природного різноманіття як основи існування системи (екосистеми) [20, 40]. Але самих природничонаукових знань недостатньо, бо екологічна культура є способом адаптації етносу до свого середовища.

Знання, відчужені від національного ґрунту, історії, традицій, не розкривають почуття приналежності до свого народу. Будуючи зміст освіти лише на наукових знаннях, школа розвиває молодь однобічно, що призводить до деформації людської психіки, зміни ціннісних критеріїв і спонукань до дії.

Виховання екологічної культури як складової національного ідеалу потребує природовідповідних форм і методів. Звичайно, якихось універсальних педагогічних технологій бути не може, бо, як зауважує О.О. Люблінська, "дитина - це активна особистість і бере з освітньо-виховних впливів лише те, що забажає" [37, 112]. Зрештою, й сама культура не терпить зовнішніх заборон і норм, окрім хіба тих, які вона створює сама. Тому осердя змісту екологічного виховання належить шукати в етноекології та етнопедагогіці. Освітньо-виховні заклади тоді стануть справжнім джерелом рідної культури

Саме народні традиції є фундаментом, на якому вивершуються моральні цінності та ідеали, світогляд і світосприйняття, який органічно поєднує минуле, сучасне і прийдешнє [56, 23].

Таким фундаментом був український народний календар, побудований відповідно до біоритмів довкілля як сукупність принципів екологічного виховання. У свідомості дитини формувалися уявлення про закономірність перебігу подій, явищ, природних і соціальних процесів, що сприяло саморефлексії людини щодо свого місця у світі, спонукало до вироблення внутрішніх імперативів екологічно доцільної поведінки.

Відчуваючи співпричетність до всього сутнього, людина не відокремлювала себе від природи і гармонійно співіснувала з нею. Спілкування з природою на засадах народного календаря здійснювалося під час традиційних свят, які були і святом природи. Це сприяло злиттю світу людини зі світом природи. Еколого-педагогічний потенціал народного календаря сприяв вихованню не лише екофільної особистості, а й дбайливого господаря, патріота своєї землі, Батьківщини.

У процесі розбудови системи освіти народний календар, на жаль, не посів належного місця в освітньому полі України, що уповільнює процес зближення людини зі світом природи. Наш обов'язок - зцілити зміст освіти на засадах еколого- та природовідповідності, врахувавши досвід предків з освоєння і формування середовища. Цей досвід є золотою скарбницею для виховання любові до рідного краю, без чого не можна сформувати національну самосвідомість [68, 38].

Учені-психологи підтвердили, що навички і вміння, поведінка дитини, моральні норми й цінності формуються за умови безпосередньої практичної діяльності із застосуванням методів виховних вправ. Поза цілеспрямованою діяльністю ні вміння, ні навички, що складають їх, формуватися не можуть [8, 86].

Одним із важливих виявів творчих якостей особистості є її ціннісне ставлення до предметів і явищ життя. Ціннісне ставлення до природи означає усвідомлення самоцінності природи, яке зумовлюється системою світоглядних знань особистості, життєвим і соціальним досвідом, який формується й виявляється лише в процесі активної оцінної діяльності, тобто вмінням оцінювати. Формування саме таких оцінних умінь і навичок у дітей молодшого шкільного віку досягається вивченням народного історичного досвіду, традицій спілкування з природою, ставлення до неї [61, 12].

Надзвичайно багаті різноманітні знання про природне середовище відображають його ціннісно-практичні властивості з точки зору суспільного значення (господарського, гігієнічного, агрономічного, рекреаційного, естетичного і т.д.) [56, 24]. Тобто природа розглядається через призму суспільних потреб і цінностей: як середовище життя людини й інших живих організмів, як джерело ресурсів, що особливо важливо для формування готовності відповідально ставитися до природного довкілля. Отже, народні традиції розглядаються нами як один із дидактичних засобів вирішення завдань щодо створення умов, за яких виникають реальні можливості реалізувати духовний, інтелектуальний і фізичний потенціал особистості.

Тобто виникають умови для виявлення й розвитку нахилів і здібностей школярів, пізнання природи, суспільства, людини, істини; вироблення цілісного-гуманного і незалежного - погляду на навколишній світ; розвитку в дітей потреби постійно навчатися і самонавчатися; набуття ними способів і досвіду практичної діяльності в природі.

Для розвитку індивідуальності кожної дитини необхідна її особиста взаємодія з матеріальним і духовним світом, соціальним та культурним довкіллям, коли створюються умови, за яких виникають можливості для використання та реалізації духовного, інтелектуального і фізичного потенціалів. Вивчаючи й аналізуючи довкілля, учні виявляють факти його забруднення, моделюють ситуації і знаходять можливий шлях позитивного їх вирішення у формі предметних, ігрових, ситуаційних уроків, на яких кожний учень має змогу одержувати первинні результати в пізнанні навколишнього світу [68, 39].

Практична діяльність формує активне ставлення до навколишньої дійсності, перетворює здобуті в процесі пошуку знання в переконання. Саме за таких умов відбувається єднання емоційних, прикладних чинників, інтенсивно формується світогляд дитини.

Без знань закономірностей сезонного розвитку природи наші предки не могли обійтися в багатьох галузях народного господарства. Ці знання базувалися на безпосередніх спостереженнях за фенологічними індикаторами в природі, які показували синхронний зв'язок між окремими сезонними явищами і явищами, що вказують на необхідність виконання тих чи інших господарських робіт. Наприклад, побутують такі народні прикмети: "Овес сій, коли березовий лист стане розвиватись" або "Сій овес до розпускання осики" і т.д. Перевірку наведених прикмет краще організовувати в формі практичної роботи. Для здійснення її вчитель може запропонувати учням самостійно зібрати народні прикмети, пов'язані зі спостереженнями за фенологічними факторами своєї місцевості, або ж дібрати їх з літературних джерел та усної народної творчості.

Основна мета проведення спостережень - вивчити вплив антропогенних факторів на мікроклімат і сезонний розвиток природи, характер цього впливу (позитивний, негативний) та використовувати зібрані дані для розробки можливих заходів з охорони природи, створення банку даних. А також навчитися відрізняти нормальні цикли розвитку природи від порушених діяльністю людини. Наприклад, можуть спостерігатися зміщення часу сезонного розвитку дерев, кущів, трав поблизу промислових підприємств під дією забруднення повітря і ґрунту тощо.

Результати проведеного учнями аналізу фенологічних спостережень варто використати для можливих розробок заходів з охорони довкілля, визначеної інтенсивності впливу місцевих умов [7, 14].

Одним із нетрадиційних засобів екологічного виховання учнів початкової школи є, на нашу думку, український народний (церковний) календар. Відомо, що у 80-90-і рр. ХХ ст. старші люди, не користуючись будь-яким друкованим календарем, пам`ятали майже всі народні та релігійні свята, дні вшанування святих (а це всі 365 або 366 днів повного року). Сучасне покоління, на жаль, цю здатність втрачає. А на прикладі попередніх поколінь українського народу можна стверджувати про нерозривний, природний зв`язок народного календаря із національно-історичною пам`яттю нашого народу. “Практично все господарське життя чітко регламентувалось календарно-святковою структурою”, - стверджує М. Стельмахович [60, 125]

Проблема дослідження народного календаря є актуальною з огляду на необхідність активізації національно-історичної пам`яті українського народу. Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам`ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії - все те, за допомогою чого народ (етнічна спільність) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті ^[64, 19].

Історична пам`ять народу - це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Національно-історична пам`ять народу особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань. Підвищену нині увагу українського народу до минулого, до своїх коренів можна розглядати як запізнілу реакцію на довге ігнорування його національної своєрідності в умовах тоталітаризму.

Народний календар українців виступає як унікальне історичне джерело, осередок його національно-історичної пам`яті завдяки комплексності самого “місяцеліка", довготривалої історії його творення та універсальності у використанні, а також надзвичайно широкого ареалу застосування. Календар дає можливість зрозуміти і ту історичну соціальну реальність, коли він виник і тоді, коли він побутував. “Будь-яке джерело, чи йде мова, наприклад, про писемні, речові, усні джерела інформації, - не може бути інтерпретоване поза тією загальнокультурною ситуацією, в якій воно виникло і функціонувало" ^[56, 24].

Народний календар розуміється нами як народна хронологічна система визначення часу тієї чи іншої події в добі, господарському сезоні, порі року відповідно до явищ природи і важливих суспільно-сімейних подій, переважно традиційних свят. Інколи етнографи вживають термін “Народний календар” як синонім до опису свят та обрядів у їх календарній послідовності. Становлення українського народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу, український селянин фіксував всі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям прадавніх українців було хліборобство, наш народний календар з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем. Стрижень життя - городньо-польові роботи, де землеробські покоління накопичили дивовижні знання про властивості природи - знання, на жаль, толком ніколи не записані. Ці роботи мали свою календарну періодичність, коли життя людини вслуховувалося в життя рослин” ^[60, 123].

Споконвічна хліборобська праця витворила свій світ уявлень, своє самобутнє розуміння явищ навколишньої дійсності. Усю суму енциклопедичної народної мудрості було зведено до певної системи, що постала у вигляді народного аграрного календаря, який формувався поступово, в міру емпіричного осягнення народом навколишнього середовища. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення українських хліборобів дохристиянської доби, коли регламентація життя зумовлювалась тодішнім язичеським віруванням і пристосувалась до певних календарних подій. Поряд з народним побутував так званий світський (астрономічний) календар, основною одиницею якого був рік, поділений на 12 місяців. Із запровадженням християнства виник ще й церковний календар. Проте для українського селянина основним залишався народний (аграрний), який згодом з`єднався з церковним календарем.

Введення християнства і протиборство нової церкви з язичеськими віруваннями українців знайшли відображення в народному календарі. Дохристиянські звичаї, народна пам`ять українців виявились занадто твердими і життєздатними. Християнство змушене було піти на певні поступи. Так, купальські свята пов`язали з пророком Іоанном Хрестителем, колядки і щедрівки - з Різдвом Христовим, веснянки і гаївки - з Воскресінням Христа і великодніми дійствами. Одне слово, "створилося синкретичне поєднання двох релігій - так званий дуалізм" [70, 12].

На думку В. Скуратівського, задовго до впровадження християнства і тим паче офіційної літературної структури місяценазв, якою ми користуємося нині, наші пращури вже мали чітку дванадцятимісячну форму річного календаря. Давні джерела, насамперед актові книги, фіксують позови та угоди не за числами, а за святами: на Семена, на Дмитра, на Юрія і т.д. Отже, цей факт дозволяє зробити припущення, що кожен день мав свого “покровителя”, тобто святого, яким і регулювалися числа. Хоч християнство частково і знівелювало давній календар, але в народі користувалися традиційними формами, літні люди й дотепер визначають свята не числами, а днями чи тижнями: “Після Спаса", “На п`ятий день Пилипівки", “Перший тиждень Великого Посту" та ін.

Історія народного календаря - це спроба увібрати весь аспект матеріальної і духовної культури українців. Цей цінний документ об`єднав тисячолітній досвід і народну пам`ять українства. Протягом віків він удосконалювався, доповнювався новими формами і філософськими структурами, перетворившись у цінне історичне джерело.

Народний календар українців є джерелом народної моралі, що теж є складовою частиною національно-історичної пам`яті. Бо саме через календарні обрядові дійства передавались загальнолюдські цінності - розуміння добра і зла, совісті, честі, справедливості. Так, наприклад, 7 квітня традиційно є найбільшим весняним святом - Благовіщенням. Саме з Благовіщенням пов`язаний в українців своєрідний обряд, який у народі називали “Вдовиним плугом”. Ця високогуманна форма засвідчує про добродійство народної моралі і шляхетність суспільних взаємин серед простого народу. Саме в цей день сільські громади, зібравшись на свої віча, вирішували, хто і коли оброблятиме ниви вдовам і сиротам. Адже здавна в Україні існував звичай: першу весняну оранку починали в тих родинах, де не було господаря. Виконували цю нагальну і важливу роботу за допомогою толоки, тобто колективно і без оплати. Вважалося аморальним, якщо хтось з односельців, знехтувавши звичаєм, раніше од вдів починав орати в себе вдома.

Історична пам`ять українського народу, що мудро було сконцентрована в народному календарі, визначала життєві пріоритети українців. Наш народ завжди шанував людей трудолюбивих, цінив працю і її результати, прагнув до заможного життя. “Куркуль” стало лайливим словом тільки в комуністичні часи, бо тільки в бідності режим міг зробити всіх рівними. Закономірно, що утвердження комуністичної влади і “нового" способу життя неминуче мали зіткнутися з духовно-ціннісними орієнтаціями українців, які фіксувалися в обрядових дійствах народного календаря. Українські селяни все своє життя відміряли і організовували за народно-трудовим календарем: вони чітко знали, коли починати польові роботи, а коли завершувати, коли святкувати, а коли й працювати з ранку до ночі.

Попри всю драматичну історію українського народного календаря, він був і є джерелом пам`яті та духовності нашого народу, з багатьох позицій не втратив свого значення і сьогодні. Той факт, що ми маємо змогу повніше пізнати життя і побут своїх попередників, використовуючи календар як джерело, дає нам законне право пишатися високим рівнем культури українського народу, яка в світовій цивілізації посіла значне місце [70, 14].

Аналіз наукової педагогічної літератури, присвяченої екологічному вихованню молодших школярів, а також практики роботи початкових шкіл показав, що проблема методів екологічного виховання, як і проблема методів навчання і виховання в цілому, у дидактиці і теорії виховання залишається недостатньо розробленою. Тому доцільно буде, на наш погляд, дати рекомендації вчителям початкових класів щодо основних методів екологічного виховання засобами народних традицій ставлення до природи.

Аналіз практики роботи початкової школи дозволив зробити висновок, що переважна більшість учителів ознайомлюють учнів з народними традиціями спілкування з природою. Проте, в основному це інформативне ознайомлення. Виявлено також, що учні більше цікавляться народними традиціями саме свого регіону. Практично ця робота в школах України проводиться в різноманітних організаційних формах ("зелені" й "сині" патрулі, клуби, гуртки юних друзів природи, шкільні лісництва, екологічні стежки, олімпіади і т. ін.).

Практика підтверджує, що найбільшої різноманітності форм екологічного виховання учнів можна досягти в позакласній та позашкільній навчально-виховній роботі. Нині відбувається інтенсивний процес становлення позакласної та позашкільної виховної роботи на національній основі в школах нашої області та ін. У них проводяться виховні заходи у формі свят: "Без верби і калини нема України", "Українські обереги", "Українська хата, піч і хліб", "Бабусині казки", "Зелений барвінок", "Мамин рушник", "Бабуся - берегиня роду" і т.д.

В основі їхнього змісту - легенди, перекази, загадки, які відображають надзвичайно широке використання рослин у народній обрядовості, побуті, фольклорі, дають змогу виділити одну з провідних ідей - надзвичайно шанобливе і дбайливе ставлення народу до природного середовища, розуміння своєї органічної єдності з ним, відчуття позитивного впливу природи на людський організм, тобто його етичні і правові норми.

Підтвердженням сказаному можуть бути приклади використання народом рослин з лікувальною метою, знання про благотворний їх вплив на людський організм, зображення на побутових речах та в оздобленні одягу орнаментів, запозичених у природи (рослини, тварини та ін.) як оберегів від усього злого. Завдяки природженій допитливості й спостережливості, характерній нашим предкам, було помічено сприятливий і заспокійливий вплив рослин на людський організм, що на сьогодні одержало наукове підтвердження та визнання. Символами ж української землі завжди були верба і калина, які висаджували в пам'ять про різні видатні події.

Народна заповідь "Не нашкодь!" навчала наш народ давати рослинам точні назви відповідно до їхньої дії. Народні цілителі уміли визначати позитивну дію рослини на людський організм за її зовнішнім виглядом. Так, рослини, які мали звивисту або заокруглену форму (полин, вероніка, родовик тощо), вважалися прекрасним засобом проти головного болю, а ті, що мали тонке волосоподібне листя (заячий холодок, кріп) - засобами, що зміцнюють волосся. Квітки, що нагадують форму ока, - троянди, маргаритки, очанка, вважалися в народі ліками для очей. Чебрець і аконіт (трохи схожі на вуха) використовувались від захворювань органу слуху; кропива, вкрита жалкими волосинками, вважалася чудовим засобом від кольок.

Отже, народні традиції та знання про природу є тим розвивальним середовищем для кожної дитини, якому існуватимуть необхідні умов для формування її екологічної культури. Моральні норми й цінності, закладені в народних традиціях, стають регуляторами життя та діяльності особистості, її активною внутрішньою позицією, яка виявляється у процесі дій, що вимагають здійснення реального вибору у стосунках з природою.

Для визначення ефективності екологічного виховання молодших школярів засобами українських народознавчих традицій підібрано навчальний матеріал для використання на окремих етапах уроків "Я і Україна".

Тема. Народний календар.

Мета: Продовжити формування уявлення про календар народних свят, викликати в учнів інтерес до традицій українського народу у відзначенні свят; розвивати пам’ять, мислення, виховувати шанобливе ставлення до традицій українського народу.

Хід заходу

а) гра"Мікрофон".

Зустріч весни, обряди, пов’язані з народженням дитини, закликання весни, народні свята, календарні свята.

Кожна країна, кожен народ має свої звичаї, які виробилися протягом багатьох століть. Цікавими звичаями та обрядами багата і наша країна.

б) Читання "святкового кола"

Різдвяні свята

Різдво як символ народження, появи нового. Обряди і звичаї, пов’язані з народженням нового, початком нового року, нового циклу природних процесів. Колядування, щедрування, рядження, ворожіння як намагання прогнозувати майбутній врожай, закликати вищі сили на допомогу у сільськогосподарських роботах.

Святе Водохреща

Водохреща як символ освячення води, святості води, її надзвичайно важливої ролі у природі, як джерела і ознаки життя. Охорона води - багато в чому охорона всієї природи. Купання у холодній воді як ознака здоров’я - фізичного і психічного, очищення від негативного.

Великдень

Великдень як символ відродження, оновлення, оживлення природи, початку життєвих процесів у живій природі. Яйце, крашанка як символ життя і народження нової істоти.

Свято матері

Матір як джерело життя будь-якої істоти. Кожне живе має матір, без матері нема життя.

Свято Трійці

Символ єднання людини з природою, наближення до довкілля. "Маювання" осель як символ любові до природи. Символ буйності і всесильності природи, віри у силу довкілля, обожнення природи. Виполювання бур’янів у Зелену суботу - ознака бажання допомогти природі очиститися від негативного. Можна рубати гілки дерев і рвати квіти - як символ подяки вищим силам за створення природи і людини.

Івана Купала

Свято Купала як символ оновлення природи. Перескакування вогнища як очищення від негативного. Пошук квітки папороті як намагання знайти універсальний засіб творення добра, щастя всьому живому. Вінкоплетення як символ єднання з природою.

Свято Маковія

Літнє свято, пов’язане з очікуванням і заклинанням доброго врожаю. Мак як символ великої родючості.

Свято Спаса

Спас як символ порятунку і одночасно закликання хорошого врожаю. Паляниця з медом і маком як символ доброго врожаю.

Обговорення приказки: "Від Введення до Благовіщення земля відпочиває та сили набирається". В цей час не можна працювати на землі, оскільки земля зігрівається, рослини пробуджуються.

Традиції шанобливого ставлення до землі-годувальниці - як прагнення зберегти майбутній урожай. Обряди освячення поля - з тією ж метою.

Обговорення і виявлення прихованого екологічного змісту хліборобських приказках: "На Юрка сховається в житі курка"; "На Прокопа жита копа"; "Як прийде Ілля, то наробить в полі гнилля"; "Дочекався Луки: ані хліба, ні муки"; "Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова" тощо. Усвідомлення, що глибинну основу вказаного зв'язку між хліборобським змістом та екологічними традиціями розкриває саме система календарних обрядів і традицій.

Тема. Традиції охорони дерев.

Мета: Сформувати уявлення про необхідність охорони живої природи, викликати в учнів інтерес до традицій українського народу у галузі охорони природи, розвивати пам’ять, мислення, уяву; виховувати шанобливе ставлення до традицій українського народу.

Хід заходу

Обговорення дерев-символів, усвідомлення прихованого зв’язку екологічних чинників і стереотипів, що склалися відносно відомих дітям дерев.

Дуб - сила і міць; довговічність, міцність, непідвладність стихіям і руйнуванню. Ритуальні обряди, пов’язані з дубом, як символ набути такої ж міцності і довголіття.

Верба - сповіщає про прихід весни. Обряд посвячення верби як символ пробудження живої природи. Втикання галузок у землю як прагнення відродити природу. Верба біля криниць, води - щоб вода була чистою і холодною (охорона води). Висаджування верб біля ярів, канав, на піщаних пагорбах з метою уникнення ерозії ґрунтів. Висаджування верби біля рік, озер - щоб зміцнити береги, зберегти водойми від замулення. Вербна неділя як день висаджування дерев, відновлення природи, охорони дерев. Верба як своєрідне позначення наявності води.

Калина - символ України. Де росте калина, там вода чистіша. Висаджування калини біля осель, обабіч доріг, на могилах як символ вірності, цнотливості і недоторканості довкілля. Калина як лікувальний засіб - символ охорони природи, яка допомагає людині.

Тополя - оберіг осель і людських доль, символ гнучкості. Тополі очищують повітря, це символ збереження і підтримки життя.

Священні гаї - символ заборони нищення природи. Обряди посвячення лісу як символ його охорони від знищення.

Тема. Традиції охорони тварин.

Мета: Сформувати уявлення про необхідність охорони тварин, викликати в учнів інтерес до традицій українського народу у галузі охорони тварин, розвивати пам’ять, мислення, уяву; виховувати шаноб-ливе ставлення до традицій українського народу.

Хід заходу

Домашні тварини як годувальники і помічники людини в господарстві. Спочатку - годування домашніх тварин, потім - власна їжа.

Обряд годування тварин освяченими продуктами як прагнення захистити їх від хвороб.

На Юрія (6 травня) - обряд вигону худоби на пасовище до сходу сонця з освяченою галузкою і молитвами на через цілющу росу - прагнення захистити тварин.

Бджільництво - бджоли як "божі створіння". Бережливе ставлення до бджіл. Святий Зосим - святий покровитель бджіл. Обряд підгодовування бджіл освяченими продуктами як намагання охоронити їх від хвороб і підвищити продуктивність.

Культ птахів як символ святості природи. Птахи як символи весни, урожаю, приплоду, здоров’я і добробуту.

Урочиста зустріч птахів з вирію, випікання обрядового печива як надія на хороший рік, символ повернення життя.

Випускання птахів на волю як природоохоронна традиція.

Гніздо лелеки на обійсті - хороша ознака, більша ймовірність щастя і удачі.

Заборона кривдити ластівок і руйнувати їх гнізда - "бо хата згорить" - як природоохоронна традиція. Ластівка приносить з вирію весну - символ остаточного оживання природи.

Заборона кривдити маленьких пташенят - "мама їх покине".

Гріх нанести кривду птахам, захист і підгодовування диких птахів.

Священні птахи - соловей, зозуля, ластівка, голуб, чорногуз, лелека, чапля, жайворонок. Недобрі, але нешкідливі віщуни - сова, сич, сорока, ворона. Шкідливі птахи - шуліка, яструб як шкідники.

Соловейко - віщун весни, співець весни та кохання.

Зозуля - ворожка, яка віщує добре і недобре і знає вік кожного.

Тема. Традиції охорони води.

Мета: Сформувати уявлення про необхідність охорони неживої природи і, зокрема, водних ресурсів, викликати в учнів інтерес до традицій українського народу у галузі охорони води, розвивати пам’ять, мислення, уяву; виховувати шанобливе ставлення до традицій українського народу.

Хід заходу

Культ води як основи життя і рослин, і тварин, і людини.

Обожнювання джерел, криниць як усвідомлення необхідності охорони водних ресурсів.

Обряд освячення води і освячення водою - символ її довгого збереження, віра в магічну силу води, в те, що вона може берегти святість.

Вода як цілитель, магічний символ лікувальних властивостей.

Охорона, побудова і відновлення криниць, очищення джерел, обсадження водойм деревами - символ святості і прагнення берегти воду.

Освячення водних місць.

Наявність води як символ удачі і успіху. Вода дарує людям здоров’я, силу, наснагу.

Ритуали вибору місця під криницю як символ святості води.