Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій

Курсова робота

З предмету: Звичаєве право України

На тему: «Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання»

План

 

Вступ

Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій

Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності

2.1 Поняття та особливості політичних звичаїв та традицій

2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії

2.3 Сучасні політичні звичаї та традиції. Політичні узвичаєності

Розділ 3. Інші національні звичаї та традиції українського народу

3.1 Календарні свята та обряди

3.2 Сімейно-шлюбні звичаї та традиції українського народу

3.3 Значення національних звичаїв та традицій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

Кожне історично-об’єктивне суспільство вимагає чітко визначених правил поведінки, тобто ступеню соціального регулювання, що відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства. Соціальне регулювання – це процес забезпечення певного рівня впорядкованості відносин між людьми та їх об’єднаннями, що реалізується з метою надання суспільству певного ступеню єдності. Соціальне регулювання поділяється на індивідуальне та нормативне. Індивідуальне регулювання – це вдосконалення поведінки людей за допомогою разових персонально регулюючих акцій, що відносяться виключно до одного випадку і до одних конкретних осіб. Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, які поширюються на всі випадки даного виду і яким повинні підкорятися всі особи, що потрапили в нормативно-регламентовану ситуацію. Важливими складовими частинами та факторами нормативного регулювання, різновидом загальносоціальних норм є традиції та звичаї.

Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності

Календарні свята та обряди

 

Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.

Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі - це приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.

На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали Масляницю - прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували пам’ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом.

Після закінчення жатки святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців. Узагальнюючим виразом святинь народу є таким чином його Свята. Обрядовість їх обов’язково має звичаєвий характер і включає, як правило, усі названі вище складові. Свята народу займають свої відповідні місця в календарі, значення якого для збереження світогляду народу, систематизації Свят, визначення їх місця у збереженні звичаєвості переоцінити неможливо. Особливо ж важливим календар є для тих спільнот, життєдіяльність яких проходить у гармонії з природою і не тільки залежить від природних циклів, але й визначається ними. Це, в першу чергу, стосується тих народів, праця яких пов’язана з Землею, вирощуванням рослин і тварин. Спосіб мислення, ритм життя, обрядовість свят цих народів нерозривно пов’язані з визначальними природними циклами, розташуванням Сонця та Місяця, сузір’їв, що знаходить відповідне місце у календарі.

Саме такий космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар створили хлібороби першої на Землі держави Аратта. В цьому календарі були закріплені основні світоглядні засади Наших Предків, їх розуміння філософії життя, визначальні Свята та їх обрядовість, тобто все те, що слугувало фундаментом Віри Наших Предків, складало Звичай їхнього життя. Засади цього календаря зафіксовані в найпершому в світі літопису – літопису Кам’яної Могили, на прекрасному посуді трипільської археологічної культури (тієї ж Аратти), у священних гімнах арійської Рігвіди тощо.

 

Висновки

 

Підсумовуючи викладений матеріал, можна зазначити, що звичаї та традиції є дуже важливими чинниками у регулюванні суспільних відносин та формуванні права і правових норм на всіх історичних етапах розвитку суспільства і держави. Як зазначили представники історичної школи права, що набула розвитку і популярності в кінці 18-го – на початку 19-го століття, на першому етапі свого розвитку виступає у формі звичаїв і лише на другому етапі стає предметом обробки зі сторони правознавців. Звичаї є тими правилами поведінки, які найкраще та найоптимальніше регулюють дії людей у соціумі; тому правові норми, які базуються на них, або які закріпили ці звичаї законодавчо, є найбільш придатними для даного суспільства. Як вказував свого часу французький філософ Ж.-Ж. Русо, „мудрий законодавець починає не з видання закону, а з вивчення його придатності для суспільства”. А звичай є нічим іншим, як критерієм придатності певної поведінки до суспільного життя. І тому закон, створений на основі звичаю, вже пройшов тест на предмет придатності.

Рідне Богорозуміння, рідна Віра, рідні Свята, рідна Мова, рідні Обряди – часто ми чуємо ці святі слова, але, як правило, кожний вкладає в них різний зміст (виключаючи Мову, яку ми, рідновіри, слава Богу, шануємо ще однаково, хоч знаємо її, на загал, поганенько). Причиною розбіжностей оцінок є те, що сутність цих понять кожний розуміє по-своєму – в залежності від рівня своєї духовності та обізнаності. Як уникнути цього? На наш погляд, сутність всіх цих визначальних понять повною мірою та у первинному, неспотвореному вигляді визначена і зафіксована тільки у звичаях і традиціях, як ніде інше. Саме у звичаї – конституції світогляду народу – зосереджені всі визначальні аспекти світорозуміння і життя народу (фізичного і духовного), передбачені шляхи вирішення ним головних життєвих питань. Це і є головна і найперша святиня народу, закладена в ньому на генному рівні. Саме звичай, як і традиція дозволяє раціонально і, головне, гармонійно (за умови його дотримання) співіснувати людині з усім у природі, яка також є святинею рівно як і земля, на якій живе народ.

Ця унікальна особливість звичаїв і традицій дозволяє їм сьогодні виконати чи не найголовнішу роль у житті Українського Народу – об’єднати його і зробити монолітним. Саме звичаї, традиції можуть стати тою основою, на якій може прийти порозуміння усіх багаторазово штучно поділених та переподілених за найрізноманітнішими ознаками українців.

Курсова робота

З предмету: Звичаєве право України

На тему: «Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання»

План

 

Вступ

Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій

Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності

2.1 Поняття та особливості політичних звичаїв та традицій

2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії

2.3 Сучасні політичні звичаї та традиції. Політичні узвичаєності

Розділ 3. Інші національні звичаї та традиції українського народу

3.1 Календарні свята та обряди

3.2 Сімейно-шлюбні звичаї та традиції українського народу

3.3 Значення національних звичаїв та традицій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

Кожне історично-об’єктивне суспільство вимагає чітко визначених правил поведінки, тобто ступеню соціального регулювання, що відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства. Соціальне регулювання – це процес забезпечення певного рівня впорядкованості відносин між людьми та їх об’єднаннями, що реалізується з метою надання суспільству певного ступеню єдності. Соціальне регулювання поділяється на індивідуальне та нормативне. Індивідуальне регулювання – це вдосконалення поведінки людей за допомогою разових персонально регулюючих акцій, що відносяться виключно до одного випадку і до одних конкретних осіб. Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, які поширюються на всі випадки даного виду і яким повинні підкорятися всі особи, що потрапили в нормативно-регламентовану ситуацію. Важливими складовими частинами та факторами нормативного регулювання, різновидом загальносоціальних норм є традиції та звичаї.

Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій

 

Звичай – це соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося в процесі співжиття людей в результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Що стосується традицій, то професор Оборотов Ю. М. дає таке їх визначення. Традиції – це всезагальний родовий досвід культури, що прийняв стійкий характер, закріплений в певних стереотипах і правилах культурної діяльності. Традиції в праві – це зв’язок часу, соціальний (правовий) спадок, виражений в передачі правової культури правових універсалій (джерел права, правових принципів, правової термінології, правової процедури тощо) з одного часу в інший. Для того, щоб краще зрозуміти, що таке звичай, а що таке традиція необхідно їх розмежувати, вказавши спільні та відмінні риси. Традиції, на відміну від звичаю характерна трансцендентність за походженням, а це означає, що традиція виникає на підставі між общинних зв’язків; дія її не обмежена строго визначеною територією, забезпечується взаємною домовленістю само управлінських одиниць на підставі спільності їх інтересів, тому традиція – перший крок до всезагальності регулятивного впливу на противагу локальності звичаю; традиція є наслідком вищого ступеня розвитку суспільства, який привів до обміну, широкого розподілу праці, шлюбно-сімейних відносин тощо; традиція виникає на основі синтезу звичаїв різних общин. Порівняно із звичаєм традиція – це соціальна норма, якій властива трансцендентна регулятивна дія на суспільні відносини і поведінку людей. Традиція – це наслідок вищого ступеня розвитку суспільства, ніж звичай. Спільними рисами звичаїв і традицій є те, що вони виникли в докласовому суспільстві й зберегли своє регулятивне значення до цього часу, вони охоплюють усі сфери діяльності людини. Як звичаї, так і традиції служать базисом для правотворчості, як правило, шляхом санкціонування. Їм властива ознака нормативності й характер звичаєвого права, ті й інші містять елементи соціальної та культурної спадкоємності, мають ознаки стабільності.