Способи і методи усунення негативних факторів

 

Перший — поступове збільшення швидкості дій. Після того як вдало проходять 90 % спроб, швидкість дії небагато підвищується і на цій ступіні знову домагаються 90% вдалих спроб. Послідовно домагаючись упевненого виконання дії на швидкість, яка збільшуються, можна сформувати стійку навичка і на рекордній швидкості. Цей методичний прийом лежить, зокрема, в основі тренування спортсменів, майстерність яких засновано на надзвичайно швидкій роботі рук, а також спортсменів, що спеціалізуються у швидкісних вправах.

Другий прийом — східчасте підвищення точності дії. Тут принцип ускладнення той же, що й у першому прйомі, але змінюваним параметром є не швидкість, а вимога до точності дії. Це основний принцип у тренуванні спортсменів, в основі майстерності яких лежать точні рухи.

Третій прийом — збільшення розмірів поля розподілу уваги для доцільної корекції дій у зовнішніх умовах, що змінюються. Цей прийом характерний для підготовки до діяльності, заснованої на взаємо- і протидіях у їхніх різних сполученнях, що протікає у швидко мінливих умовах і характерне для спортивних ігор і єдиноборств, а також для бойового і деякого видів трудової практики.

 

Підсумки

 

Стандартна техніка не виключає можливості індивідуальних відхилень у деяких елементах виконання, зрозуміло, в межах, які не спотворюють основу дії. Індивідуалізація техніки здійснюється за двома напрямами: а) шляхом типової індивідуалізації, коли в межах стандартної техніки вносяться деякі зміни згідно з особливостями конституції тіла і фізичної підготовленості окремої групи учнів; б) шляхом персональної індивідуалізації, з урахуванням особливостей кожного учня.

Основа техніки рухів — це сукупність тих ланок і рис структури рухів, які, безумовно, необхідні для вирішення рухового завдання у певний спосіб (почерговість прояву м'язових зусиль, основні моменти узгодженості рухів у просторі і за часом та ін.). Вилучення хоча б одного з цих компонентів або порушення співвідношення в даній сукупності рухів робить неможливим вирішення рухового завдання.

Успіх навчання залежить, однак, не тільки від відповідності процесу закономірностям засвоєння матеріалу. Саме засвоєння — інтегральний підсумок цілеспрямованої діяльності учня і вчителі, оптимизированной по багатьом характеристикам, їх спільного пізнавального, комунікативного, інформаційного, оцінного й іншого видів роботи. Ця різноманітна по формах і змісту спільна діяльність регулюється закономірностями особливого роду — дидактичними принципами.

До факторів позитивності педагогічного ефекту при навчанні техніці рухів можемо віднести: правильність організації педагогічного процесу, раціональний розподіл навантаження на учнів, індивідуальний підхід до кожного учня, поступовість у навчанні (від простих вправ до більш складних),

Крім позитивних факторів педагогічного впливу існують також і негативні, а саме: надмірне використання складних вправ, нераціональний розподіл навантаження, робота тривалий час без відпочинку, невміння пояснити учню послідовність виконання вправ.

 

Література

 

1. Аткинсон Р. Человеческая память и процесс обучения.— М._: Прогресс, 1980.

2. Ашмарин Б. А. Особенности обучения в физическом воспитании. — В кн.: Теория и методика физ. воспитания/Под ред. Б. А. Ашмарчна. М., 1979.

3. Белинович В. В. Обучение в физическом воспитании.—М.: ФиС, 1958.

4. Бернштейн Н. А. Физиология движений.— В кн. Физиология труда. М., 1934.

5. Боген М. М. Задачи обучения двигательным действиям. — Теория и практика физической культуры, 1981, № 3.

6. Боген М. М. Спортивная техника как предмет обучения.— Теория и практика физической культуры, 1981, № 7.

7. Вишнева Л. В. Цель деятельности и освоение двигательных действий. — Физическая культура в школе, 1979, № 9.

8. Вяткин Б. А. Темперамент и спортивная деятельность. — Физическая культура в школе, 1980, № 8.

9. Гандельсман А. Б., Смирнов К. М., Физиологические основы спортивной тренировки. — М.: ФиС, 1970.

10. Гордеева Н. Д., Зинченко В. П. Функциональная структура действия. — М.: Изд-во МГУ, 1982.

11. Гранит Р. Основы регуляции двивжений.— М.: Мир, 1973.

12. Грантынь К. X. Основы обучения физическим упражнениям. — В кн.: Теория физ. воспитания. М., 1953.

13. Донской Д. Д. Спортивная техника.— М: ФиС, 1962 83.

14. Занков Л. В. Наглядность и активизация учащихся в обучении.— М.: Учпедгиз, 1960.

15. Запорожец А. В. Развитие произвольных движений. — М.: 1960.

16. Коробов А. В. Общие указания по обучению. — В кн.: Школа легкой атлетики. М, 1962.

17. Кочетов А. И. Принципы подхода к изучению личности школьника. — Физическая культура в школе, 1978, № 4.

18. Крестовников. А. Н. Очерки по физиологии физических упражнений. — М.: ФиС, 1951.

19. Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в гимнастике.— М.: ФиС, 1959.

20. Мазниченко В. Д. Обучение движениям (двигательным действиям).— В кн.: Теория и методика физ. воспитания, т. 1. М., 1976.

21. Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в спорте (Метод разработки для студентов спорт, фак.). — Малаховка, МОГИФК, 1981.

22. Матвеев Л. П. Основы спортивной тренировки. — М.: ФиС, 1977.

23. Никифоров В. Технология обучения. — Наука и техника, 1981, № И.

24. Озолин Н. Г. Тренировка легкоатлета. — М.: ФиС, 1949.

25. Озолин Н. Г. Современная система спортивной тренировки.—М.: ФиС, 1970.

26. Решетова 3. И. Роль ориентировочной деятельности в двигательном навыке. — Вопросы психологии, 1956, № 1.

27. Риттер X. И, Принцип активности. — В кн.: Учение о тренировке. М., 1971.

28. Риттер X. И. Принцип прочности. — В кн.: Учение о тренировке. М., 1971.

29. Талызина Н. Ф. Управление процессом усвоения знаний.— М,: Изд-во МГУ, 1975.

30. Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.

31. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2001.

32. Шварц В.Б., Хрущев С.В. Медико-биологические аспекты спортивной ориентации и отбора. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – 151 с.