Політичний дискурс як об’єкт дослідження

 

Сучасні лінгвістичні дослідження спрямовані на вивчення різних типів дискурсу з комунікативно-прагматичної точки зору, що передбачає розгляд мови не лише як засобу спілкування та передачі інформації, але й як механізму впливу на формування та зміну поглядів на певну ситуацію, що, у свою чергу, визначає поведінку індивідів та суспільних груп [41]. Саме ж поняття дискурс походить від латинського слова dіscursus, що буквально означало біг у різних напрямках. У перекладі з англійської dіscourse означає мова, міркування, розмова, бесіда. У науковій літературі, насамперед лінгвістичній, слово дискурс в основному вживається як синонім слова текст. Причому під текстом може розумітися не тільки специфічний продукт мовної діяльності, а й будь-яке явище дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване: наприклад, фільми, мітинги, дебати тощо [15:76].

На ранніх етапах вивчення дискурсу вченими розглядались два базисних значення цього терміну. В одному з них, що використовувався у дослідженнях мовних структур, які виходять за рамки речення, дискурс практично ототожнювався з поняттям тексту. Одним з перших вжив термін дискурс як самостійний термін американський лінгвіст А.Харріс, який у 1952 р. опублікував статтю “Аналіз дискурсу”, присвячену дослідженню мови реклами. Приблизно в цей же час поняття дискурсу сформулював Ю.Хабермас. Він розумів під дискурсом комунікацію особливого виду, специфічний діалог, мета якого - неупереджений аналіз реальності. Учасники комунікації (дискурсу) аналізують реальність, відмовляючись від існуючих мовленнєвих стереотипів. Тут під дискурсом розуміється, скоріше, спосіб одержання істинного наукового знання. У такій інтерпретації дискурс виступає як інструмент пізнання реальності – значимий діалог з використанням визначених методик [35].

Е.І.Шейгал наводить таке визначення: дискурс – система комунікації, поле комунікативних практик, розглянуте в реальному і потенційному (віртуальному) аспектах [45:42], де під реальним виміром розуміється поточна мовленнєва діяльність і її результати – тексти, потенційний вимір являє собою сукупність знаків, що обслуговують дану комунікацію [35].

Р.С.Попов подає таке визначення: дискурси – слабкі, фрагментарні образи чи способи спілкування, за допомогою яких соціальні сили впливають на суб’єктивні погляди, у результаті чого індивіди починають розуміти й оцінювати своє існування [35].

Основним для даної дипломної роботи буде визначення, яке подає український лінгвіст Ф.С.Бацевич: дискурс – це тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різну форму вияву (усну, письмову), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів [6:44]. Адже дане визначення розкриває сутність поняття, враховуючи різноплановість та направленість цього лінгвістичного явища. Згідно цього визначення дискурс – це текст, створений за певних обставин, у певній ситуації (побутова розмова, політичні дебати, наукова конференція іт. ін.) з використанням певних стратегій і тактик, в залежності від поставленої мети (маніпуляції, аргументації, переконання та ін.), направлений на певну аудиторію, яка володіє необхідними фоновими знаннями і в результаті цих факторів текст набуває рис одного з мовленнєвих жанрів (розмовного, наукового, публіцистичного тощо). Варто також звернути увагу на деякі основні характеристики дискурсу які доповнюють вищезазначене визначення Ф.С.Бацевича:

- дискурс являє собою складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їхні характеристики), так і про процеси виробництва і сприйняття повідомлень [11:115];

- дискурс відображає суб’єктивну психологію людини, і отже, він не може бути відчужений від того, хто говорить [2:34];

- за самою своєю суттю дискурс – явище когнітивне, тобто таке, що має справу з передачею знань, з оперуванням знаннями особливого роду і, головне, зі створенням нових знань [26:9];

- дискурс – це зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними й іншими факторами; мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах) [2:36].

Однією з найбільш повних класифікацій дискурсів є класифікація Г.Почепцова, в якій серед інших він виокремлює політичний дискурс. Актуальність дослідження політичного дискурсу продиктована специфікою об’єкта дослідження, хоча й досі не існує узгодженості щодо розуміння політичного дискурсу представниками різних наук [35]. Вивченням політичного дискурсу, наприклад, займаються політологи, психологи, філософи, соціологи, економісти, спеціалісти з теорії комунікації та лінгвісти. Тим самим визнається факт, що політичний дискурс є об’єктом міждисциплінарних досліджень [29]. Серед класичних робіт з даної проблематики можна назвати праці Т.А. ван Дейка, Р.Барта, М.Фуко, Ю.Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В.Ільїна, Є.І.Шейгала, О.М.Баранова, Г.Г.Почепцова. Проте й досі не існує єдиного визначення поняття політичний дискурс.

У колективному дослідженні “Politically| speaking|: а worldwide| examination| of| language| used| in| the| public| sphere|” вчені прийшли до висновку, що політична функція характерна|вдача| практично для всіх публічних|прилюдних| виступів|висловлювань|. Таким чином, політичний дискурс – це актуальне використання мови|язика| в соціально-політичній сфері спілкування і, ширше, в публічній|прилюдній| сфері спілкування. Приналежність тексту до політичного дискурсу визначається як його тематикою, так і його місцем в системі політичної комунікації. Широке розуміння “політичної мови|язика|” як мови|язика|, що використовується в публічній|прилюдній| сфері, враховує зростаючу владу мас медіа, розвиток нових комунікаційних технологій, розширення процесів глобалізації і процес комерціалізації політичної комунікації [48:36].

Є.О.Опаріна вважає, що політичний дискурс – це комплекс мовленнєвих структур у певному лінгвістичному контексті – контексті політичної діяльності, політичних поглядів і переконань разом з її негативними проявами (наприклад, ухилянням від політичної діяльності, відсутністю політичних переконань та ін.) [32:21].

Згідно точки зору А.Н.Баранова політичний дискурс може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися відповідно до існуючих традицій і отримали перевірку досвідом [4:76].

Для даної дипломної роботи основним визначенням терміну політичний дискурс є визначення яке запропонував Т. Ван Дейк. |лічить|Згідно цього визначення політичний дискурс – це клас жанрів, обмежений соціальною сферою, а саме політикою. Урядові обговорення, парламентські дебати, партійні програми, мови|промови| політиків – це ті жанри, які належать сфері політики. Політичний дискурс – це дискурс політиків. Обмежуючи політичний дискурс професійними рамками, діяльністю політиків, вчений відзначає, що політичний дискурс в той же час є|з'являється| формою інституційного дискурсу [49:14]. Це означає, що дискурсами| політиків вважаються|лічать| ті дискурси|, які проводяться|виробляють| в такому інституційному середовищі, як засідання уряду, сесія парламенту, з'їзд політичної партії. Промова|висловлювання| має бути виголошена мовцем|виголошувати| в його професійній ролі політика і в інституційному оточенні. Таким чином, дискурс є|з'являється| політичним, коли він супроводжує політичний акт в політичній обстановці.

У основі лінгвістичних досліджень політичного дискурсу лежать дві тези: про систему і про текст. Відповідно до першої з|із| них, мова|язик| політичних текстів не тотожна буденній мові|язику|, причому специфіка цього дослідження полягає не стільки у використанні яких-небудь особливих формальних засобів|коштів|, скільки в тому, що одиниці мови|язик| отримують|одержує| незвичайну|незвичну| інтерпретацію, а добре знайомі ситуації підводяться під несподівані|неочікувані| категорії: речі перестають називатися своїми іменами. Друга теза пов'язана з першою і полягає в тому, що з|із| політичного тексту може бути вичитаний деякий неекспліцитний| смисл|зміст|, відмінний від буквального і прямо протилежний йому. Часто вважається|лічить|, що цей самий неекспліцитний| смисл|зміст| і є основний смисл політичного тексту [34:147]. У ідеологічній і політичній літературі вибір слів і виразів є|з'являється| надзвичайно важливим|поважним| інструментом влади для структуризації тієї “дійсності”, про яку йде мова|промова| [9:103]. Створення|створіння| нових слів і виразів пояснюється|тлумачить|, з одного боку, появою нових реалій в суспільно-політичному житті країни, з іншого боку – появою причин для зміни імені вже існуючого явища. На думку Р.М.Блакара мовний ярлик може багато що сказати про те, як ми сприймаємо і розуміємо цю роль, або точніше, якої інтерпретації цієї ролі чекають від нас ті, хто|КТО| володіє владою керувати привласненням|присвоєнням| найменувань (і тим самим керувати нашим розумінням) [9:99].

Основним системотворчим| критерієм для виділення політичного дискурсу є ціль – |цборотьба за владу, оскільки|тому що| при жанровій і стильовій різноманітності решта всіх критеріїв лише уточнює основний і варіюється залежно від контексту. У зв'язку з цим можна зробити висновок|висновок| про те, що всі комунікативні стратегії переконання в рамках|у рамках| політичного дискурсу повинні розглядатися|розглядувати| як ті, що мають на меті єдину ціль|цілі| – боротьбу за владу. Інтенція боротьби за владу – це специфічна характеристика політичного дискурсу. Вона присутня у всіх жанрах: передвиборна промова|промова|, агітаційна промова, дебати в парламенті, політичне інтерв'ю і так далі.

В політичних дискурсах завжди існує боротьба ідей, які захищають сторони, що змагаються, при цьому боротьба і перемога є головною метою|ціль|.

А.К.Міхальськая виділяє два типи|типів| стосунків:

1. гармонуючі (основу яких складають істина і згода|злагода|);

2. агональні| (у основі – боротьба і перемога) [30:63].

У зв'язку з цим у політичній комунікації мова|промова| виступає у ролі боротьби. Запекла боротьба за владу розігрується як змагання, як великі національні ігри, для яких важливі|поважні| видовище, певні іміджі, форми прояву|вияву| мовної агресії і так далі [45:45].

На мовному рівні виявляється, що обраний комунікантами| спосіб спілкування зумовлений як агональністью| політичного дискурсу, так і:

- наявністю сторін-опонентів

- наявністю адресата-спостерігача

Під впливом фактору наявності опонентів промовець вимушений|змушений| вибрати такий план оптимальної реалізації мовних намірів, в результаті|унаслідок| застосування|вживання| якого можна максимально зменшити значущість статусу співрозмовника|співрозмовника|, тобто розвінчати позиції свого політичного супротивника|противника| і максимально збільшити значущість свого статусу, тобто продемонструвати свої позитивні якості.

Наявність же адресата-спостерігача зумовлює можливість|спроможність| гри на глядача, яким є|з'являється| потенційний виборець. Промовець прагне зробити процес спілкування більш видовищним, викликати|спричиняти| емоційний|емоціональний| відгук і тим самим залучити адресата-спостерігача, що сприймає політичні події як|деяке| розігруване для нього дійство, і в процесі гри зробити його співучасником [45:49].

Одним з основних аспектів боротьби за владу є прагнення кожного політика отримати підтримку своїх прагнень та переконань від якомога більшої кількості співвітчизників, іноземних політиків та впливових міжнародних організацій. Щоб підтвердити правильність своїх поглядів та вчинків політик має їх обґрунтувати, тобто навести переконливі аргументи. Найяскравіше боротьба за владу проявляється у період виборів у передвиборних промовах. Саме ці промови були обрані для дослідження особливостей аргументації. Такий вибір пояснюється тим, що саме під час виборів подальша доля і кар’єра політика залежить від виборців, від їхнього рішення кому з кандидатів віддати свій голос. Тож кандидати мають переконати виборців обрати саме їх і щоб досягти цієї мети, політики повинні переконливо аргументувати правильність своїх дій та поглядів.