Тема 15. Графіка української мови

Функціонування писемної форми української літературної мови грунтуєгься на нерозривному зв'язку:

- загальноприйнятої системи знаків, яку утворюють літери алфавіту і небуквені графічні засоби — знак наголосу, дефіс, розділові знаки, апостроф, лапки, знак параграфа, проміжки між словами і частинами тексту (абзацами, розділами тощо), а також шрифтові виділення слів і частин тексту (курсив, жирний шрифт, розрядка), підкреслення, використання кольору;

- сукупність правил, що регулюють вживання літер та інших графічних знаків у писемному відтворенні конкретних форм слів.

Українська графіка: сукупність начертальних знаків (писаних, друкованих, мальованих), вживаних для писемного відтворення мовлення;система співвідношень і зв'язків між одиницями звукової будови української мови і знаками їх писемної передачі.

Базовою одиницею системи письма (графіки) є графема, під якою розуміють насамперед мінімальний знак, використовуваний у писемному мовленні для вираження відношення між фонемою і літерою.

На системі графем української графіки грунтуються правила правопису.

Основу графіки української мови становлять літера, або букви, сукупність яких називається алфавітом (від назв двох перших літер грецького алфавіту — альфа, бета, новогр. віта). Для позначення системи буквених знаків використовують також назви азбука (старосл. азъбоукы, утвореного за зразком грецької від назв двох перших літер азъ і бук ы) абетка — українське слово, утворене за вимовою двох перших літер алфавіту (а, бе), очевидно, під впливом азбука і альфабет.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, кожна з яких має друкований і рукописний варіант. З погляду орфографічного функціонування кожний варіант має два різновиди літер — великі і малі.

Літери українського алфавіту мають такі індивідуальні назви:

Літера	Назва	Літера	Назва	Літера	Назва	Літера	Назва
А а ж же м ем ф еф
Б бе з зе н ен х ха
В ве и и о о ц це
г ге і і п пе ч че
Г ґе ї ї р ер ш ша
д де й йот с ес щ ща
е е к ка т те ь м'який знак
Є є л ел у у ю ю
я я

 

Крім того, існують комплексні назви літер. До складу українського алфавіту входять 10 літер на позначення голосних (а, я, е, є, и, і, ї, о, у, ю) і 22 літери — на позначення приголосних (б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ). Літера ь (м'який знак) не позначає ніякого звука.

У сучасній українській графіці діють два основні принципи — фонематичний і складовий. Суть фонематичного принципу полягає в тому, що літера позначає фонему. У більшості випадків літери українського алфавіту позначають по одній фонемі. Однак існують і відхилення від фонематичного принципу графіки:

1. Літери ї та щ завжди позначають по дві фонеми:

/й/ + /і/ та /ш/ + /ч/

1. Одна фонема може позначатися двома літерами, наприклад: фонема /д ж / — літерами дж, фонема /дз/ — літерами дз.

3.Фонема /й/ позначається:

1) літерою й:

а) у позиції перед /о/: (його, йому, гайовий, серйозний, каньйон, бульйон);

б) на початку слова перед приголосними (йти, йняти);

в) у кінці складу після голосних перед наступними приголосними (дайте, сійте, лийте); г) в абсолютному кінці слова після голосних (дай, новий, край, рій).

2) літерами я, ю, є, ї разом з відповідними наступними голосними:

а) на початку слова (явище, юний, єднати, їхати);

б) після голосних перед наступними приголосними або в кінці слона (поява, будують, приємний, приїхати, чия, врожаю, читає, краї);

в) після губних, /р/ та деяких інших приголосних, якщо їм не властива напівпом'якшена вимова (плем'я, на подвір'ї, мільдью).

4. Для м'яких приголосних не існує окремих літер в українській графіці вони позначаються позбавленою знукового значення літерою - м'яким знаком (киньмо, кінь), літерами я, ю, є, крім тих випадків, коли вони позначають сполуки фонем /йа/, /йу/, /йе/ (давня, давню, давнє), а також літерою і (ліс, дім, тіло). У багатьох випадках м'якість приголосних не має писемного вираження. Це стосується, зокрема, різних випадків асиміля­тивних змін, наприклад: ві/с'/ть, /с' /ніг тощо.

Фонематичному принципові графіки суперечать також такі випадки, коли в словах та їх формах реалізуються фонеми, не співвідносні щодо позначення з літерами, наприклад: будується —/буду йе ц'ц'`а/.

Складовий принцип графіки полягає в тому, що за мінімальну одиницю позначення фонем на письмі обирається склад. У межах складу встановлюється фонемна відповідність з урахуванням її безпосереднього оточення. Літерам українського алфавіту властива багатозначність, зокрема я, ю, є, що залежно від навколишнього оточення позначають /й/ у сполученні з /а/, /у/, /е/ або ж м'якість попередніх приголосних. У позначенні фонем /д¢/, /т'/, /л'/, /с' / у словах діло, тінь, літо, сіно беруть участь літери д, т, л, с та й. Складовий принцип графіки не пов'язаний з фонетичним складом.

 

Література

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.      

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса,1986.

СУЛМ / за ред. А. Грищенка.- К., 1993

СУЛМ (Фонетика). К., 1969.

Тоцька Н.І. СУЛМ,- К., 1981.

 

Дайте відповіді на запитання

1. Що таке графіка?

2. Що називається графемою?

3. Які знаки ви користовуються в сучасній українській графіці? Назвіть не буквені графічні засоби?

4. Що називається алфавітом? Який склад сучасного українського алфавіту?

5. Яке співвідношення мід звуками і літерами в українській мові?

6. У чому полягає складовий принцип української графіки?

7. Як поділяються літери за своїм накресленням?

Виконайте вправи

1. Випишіть в алфавітному порядку всі слова поданого уривка.

Коли дехто з моїх друзів каже, щоб я беріг свої сили, бо інакше, мовляв, “передчасно згорю”, я відповідаю, що віддаю перевагу горінню. Таке моє ставлення до народу, якому я співаю. Ось вас недавній факт: латиші скандували української мовою слова української народної пісні, викликаючи мене на сцену вже після “третього відділу”. Ну, як я міг не продовжити почату ними пісню? (Б. Гмиря).

2. Запишіть текст фонематичною транскрипцією. Випишіть із нього слова, кількість літер у яких не відповідає кількості фонем.

Вулиця для села – це вже Місто, над селом вона має неабиякі переваги, однак стосовно Міста займає далеко не рівноправне становище, і кожний передмістянин, котрий до селянина ставиться з погордою, улещується до містянина, прагне до нього дорінятися... (Р. Іваничук).

3. На прикладах поданих слів поясніть випадки, що підтверджують складовий принцип української графіки, а також ті, що ілюструють відступи від нього.

Єпископ, фойє, сім, феєрверк, тушшю, Фейєрбах, кінь, сядьте, дядько, Гавайї, кують, боязнь, двоє, жовчю, кювет, переділяти.

4. Виконайте графічний розбір слів у реченні.

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову (М.Рильський).

Схема графічного розбору

1. Аналізоване слово.

2. Кількість і назви букв, з яких складається слово.

3. Відповність між буквами і звуками.

4. Позначення м”якості приголосних на письмі.

5. Небуквені графічні знаки (наголос, апостроф, дефіс).

Зразок графічного розбору

1. Гудзик

2. 6 букв: ге, у, де, зе, и, ка.

3. Буква г позначає звук [г]; у – [у]; букви д і з позначають звук [дз]; и-[и], к-[к].

4. Наголос над буквою у.

 

Тема 16. Орфографія

Орфографія — історично сформована, уніфікована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами. Орфографія як розділ мовознавства вивчає і формулює відповідну систему правил, які забезпечують нормативність написань. Правила українського правопису охоплюють такі основні частини орфографічної системи: передача літерами фонемного складу слів зі спеціальним виділенням адаптованих на ґрунті української мови іншомовних слів та їх частин разом, окремо і через дефіс; вживання великої і малої літери; способи переносу слів з одного рядка в інший; вживання апострофа та інших небуквених графічних зна­ків; графічні скорочення слів.

Центральним поняттям правопису є орфограма, під якою розуміють написання слова, що вибирається з кількох можливих і грунтується на сформульованому і закріпленому в системі орфографії правилі. На місці орфограми можуть допускатися помилки, типологічна природа яких зумовлюється належністю до певної частини орфографічної системи — передачі фонемного складу або написання окремо чи разом відповідних слів, вживання великої літери замість малої і навпаки тощо.

Так, відповідно до варіантної вимови можливе помилкове написання с замість з у префіксі дієслова розпитати. Орфографічні помилки допускаються також внаслідок сплутування фонемного складу:

а) абсолютно тотожних з функціонального і значеннєвого погляду морфем, варіанти яких зумовлюються певною позицією, наприклад: істор-ичн-ий — титан-ічн-ий, клас-ичн-ий — академ-ічн-ий;

б) диференційованих з функціонального і значеннєвого погляду морфем: нездол-анн-ий—неподол-ан-ий; незліч-енн-ий, незліч-ен-ий, неоцін-енн-ий — неоцін-ен-ий. У наве­дених прикладах орфограмами виступають з у префіксі, и — і, н — нн у суфіксах.

Наведені орфограми належать до так званих практичних (реальних), тому що у зв'язку з ними часто трапляються порушення правописних норм української мови.

Основу української орфографії складають два головні принципи — фонематичний і морфологічний. Певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціюючий) принципи.

Згідно з фонематичним принципом написання слів ґрунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання. У зв'язку з цією визначальною умовою встановлюється максимально повна відповідність між літерами і тими звуковими значеннями, які вони мають у складі алфавіту. До конкретних випадків реалізації фонетичного принципу належать, зокрема, такі орфограми:

1) о, е після літер на позначення шиплячих приголосних: шостий — шести, чотири — четвертий, жо­натий — женитися;

2)  літера а на місці етимологічного [о] перед складом з наголошеним [а]: гарячий, качан, гаразд, багатий;

3) суфікси, що сформувалися внаслідок ряду фонетичних перетворень: товари-ств-о, боягу-зтв-о, моло-де-цтв-о, коза-цьк-ий;

4) о, а в дієсловах, гонити — ганяти, котити — качати, кроїти — краяти, скочити — скакати, схопити — хапати, поклонитися — кланятися, перемогти — перемагати:

5) спрощені групи приголосних: со-нц-е, пі-зн-о;

6) сполуки -нк-/-ньк- (материн­ка яблуньки), -лк-/-льк- (гілка — тополька), -ск-/-ськ- (ряска, моська), -зк-/-зьк- (казка — кузька), - лк-/-льк- (русалка крапелька, -дк-/-дьк- (загадка — по­кидька), -тк-/-тьк- (квітки — обротька).

Морфологічний принцип полягає в тому, що значущі частини споріднених слів (морфеми) пишуться однаково, незважаючи на те, що вони в різних формах того самого слова або в споріднених словах звучать порізному. Наприклад, у слові крутишся пишеться ш всупереч вимові / с' / за нормами сучасної орфоепії. Ця ж орфограма у складі відповідної морфеми виступає у формі крутиш. Роль морфологічного принципу орфографії особливо важлива у тих випадках, коли відбувається зумовлюване асимілятивними змінами чергування приголосних і виникають фонетичні варіанти морфем.

За морфологічним принципом пишуться:

1) е та и на позначення ненаголошених / е / та / и /, а в позиції перед постійно наголошеним / у / також і о: весна, степи, живемо. голубка, тому;

2)  літери, що позначають глухі приголосні перед дзвінкими, а також дзвінкий /г/ перед глухими: просьба, молотьба, дьогтю;

3) префікс з- перед глухими (крім к, п, т, ф, х): зсадити, зцілити, зчорнити, зшити;

4) префікси ро з -, без- перед шиплячими: розжувати, безживний, безчесні, розчути, розщедритися, безшовний;

5) дієслівні форми на –шся, -ться: намагаєшся, вагаєшся, зустрічаються.

У зв'язку з морфологічним принципом правопису важливе значення має принцип ідентифікації сумнівних орфограм за сильною позицією тих фонем, які вони репрезентують на письмі. Для літер на позначення голосних такою сильною є наголошена позиція, наприклад: весна — весни, степи — степ, голубки — голуб, тому —той. С умнівні орфограми, що передаються літерами на позначення приголосних, визначаються позицією відповідних фонем як перед голосними (/проз'/ба — про/с/ити, моло/д'/ба — моло/т/ити), так і перед приголосними, які не викликають асимілятивних змін, наприклад: ро/ж/ширити — ро/з/бита, пора/з'/-ці — пора/з/ка, ря/с' /ці — ря/с/ка тощо.

Завдяки морфологічному принципові закріплюються графічні образи слів і морфем, вони легко сприймаються при читанні й тісно співвідносяться з певними поняттями без посередництва вимови. Отже, формується самостійне так зване графічне мовлення, без якого сприймання слів у багатьох випадках було б утруднене.

Суть історичного (традиційного) принципу полягає в тому, що деякі написання не зумовлюються ні вимовою, ні уніфікацією фонемного складу морфем незалежно від можливих позиційних видозмін. За історичною традицією пишуться:

1) літери я, ю, є, ї, що позначають по дві фонеми;

2) дж, дз на позначення однієї фонеми;

3) ряд слів з ненаголошеними голосними [е], [и], [о], що не перевіряються наголосом: леміш, левада, кишеня, лиман, комин, келих, лопух.

Смисловий принцип орфографії лежить в основі диференціації за допомогою різних написань:

1) власних і загальних назв (велика—мала літера): високе приміщення — село Високе,

2) слів і прийменниково-іменнико­вих конструкцій та часток не, ні з самостійними словами (разом — окремо): убік — у бік, вгору — в гору, посередині — по середині; недруг — не друг, невисокий — не високий, він ніде ніколи про це не говорив — я не знаю, ні де він був, ні коли говорив про це;

3) складних слів і словосполучень (разом — окремо: відвідати палату легко-поранених — у палаті було кілька легко поранених осколками). У випадках розмежування слів і словосполучень діє лексико-синтаксичний принцип — варіант смислового.

Написання за смисловим принципом виявляють виразні ознаки синкретизму, взаємодії з іншими орфографічними мотивами. Так, правопис слів разом або окремо зумовлений дією морфологічного принципу, а правопис слів з великої й малої літери — дією традиційного принципу.

 

Література