Підводне добування нафти та газу

 

На сьогодні одна з найбільш гострих і актуальних проблем – забезпечення постійно зростаючих потреб паливно-енергетичних ресурсів багатьох країн світу. До середини 20 століття їх традиційні види – вугілля та дерев’яне пальне – поступилися місцем нафті, а згодом і газу. Вони стали не лише головними джерелами енергії, але і найголовнішою сировиною для хімічної промисловості.

Далеко не всі райони земної кулі однаково забезпечені цими корисними копалинами. Більшість країн задовольняє свої потреби за рахунок імпорту нафти. Навіть США – одна з найбільших держав-виробників нафти (приблизно третина її світового видобутку) – більш ніж на 40% покриває свій дефіцит ввізною нафтою.

Японія добуває нафту у надто малих кількостях, а закуповує приблизно її 17%. Вона на правах часткової участі добуває нафту на акваторіях деяких країн Близького Сходу, але особливо активно веде розвідку на шельфі країн Південно-Східної Азії, Австралії, Нової Зеландії з перспективою розвитку тут власного видобутку нафти і газу.

Західноєвропейські держави імпортують до 96% нафти і їх потреби в ній продовжують зростати.

Витрати нафти і газу визначаються ринковою кон’юнктурою, тому вони помітно змінюються з року в рік, іноді на протязі кількох років. Нестача власної нафти і газу та намагання зменшити залежність від їх імпорту стимулюють країни до розширення пошуків нових нафтогазоносних родовищ. Розвиток, узагальнення результатів геологорозвідницьких робіт показали, що головним джерелом видобутку десятків мільярдів тон нафти і трильйонів кубометрів газу може служити дно Світового океану.

За сучасними уявленнями необхідна геологічна умова створення нафти та газу у надрах Землі – існування у районах утворення нафти і газу великих за розмірами осадових товщ. Вони формують великі нафтогазоносні басейни, які являють собою цілісні автономні системи, де проходять процеси нафтогазоутворення та нафтогазонакопичення. Морські родовища нафти і газу розташовані в надрах цих басейнів, чимала частина площі яких знаходиться у підводних надрах океанів та морів. Планетарні сполуки осадових басейнів являють собою головні пояси нафтогазоутворення і нафтогазонакопичення Землі (ГПН). Геологи встановили, що в ГПН існує комплекс природних передумов, сприятливих для розвитку великомасштабних процесів нафтогазоутворення і нафтогазонакопичення. Тому невипадково з 284 відомих на Землі скупчень вуглеводів 212 – з запасами понад 70 млн. тонн - виявлено у межах ГПН, що простяглися на континентах, островах, океанах і морях. Однак значні родовища нафти і разу розподілені нерівномірно між окремим поясами, що пояснюється відмінностями геологічних умов у конкретних ГПН.

Всього у світі відомо близько 400 нафтогазоносних басейни. З них приблизно половина продовжується з континенту на шельф, далі на материковий схил і рідко на абісальні глибини. Нафтогазоносних родовищ у Світовому океані відомо понад 900. З них морськими нафторозробками схоплено близько 351 родовища.

На даний момент є кілька найбільших центрів підводних нафторозробок, які визначають рівень видобутку у Світовому океані. Головний з них – Перська затока. Разом з прилеглим суходолом Аравійського півострова затока містить більше половини загальносвітових запасів нафти. Тут виявлено 42 родовища нафти і тільки одне газу. Передбачаються нові відкриття в більш глибоких відкладеннях осадової товщі. Великим морським родовищем є Саффанія-Хафджі (Саудівська Аравія), введене в експлуатацію в 1957 році. Початкові видобувні запаси родовища оцінюються у 3,8 млрд. тонн, добувається 56 млн. тонн нафти на рік. Ще більш потужне родовище – Лулу-Есфандіяр з запасами приблизно 4,8 млрд. тонн. Варто також відзначити і такі великі родовища як Маніфо, Ферейдун-Марджан, Абу-Сафа та інші. Для родовищ Перської затоки характерний дуже високий дебет свердловин. Якщо середньодобовий дебет однієї свердловини у США складає 2,5 тонн, то у Саудівській Аравії – 1590 тонн, Іраку – 1960 тонн, Ірані – 2300 тонн. Це забезпечує велике річне видобування при малій кількості пробурених свердловин і низьку собівартість нафти.

Другий за об’ємом видобутку район – Венесуельська затока і лагуна Маракайбо. Нафтові і газові родовища лагуни являють собою підводне продовження велетенського континентально-морського родовища Болівар-Кост і на східному березі лагуни – родовища Тіп-Хауна. Ресурси лагуни розроблялись як продовження ресурсів суходолу; свердлові роботи поступово переходили з берега в море. У 1924 році була просвердлена перша свердловина. Річний видобуток нафти цього району складає понад 100 млн. тонн. В останні роки було виявлено нові родовища, в тому числі і поза лагуною, в затоці Ла-Вела та інші. Розвиток морського нафтовидобутку у Венесуелі визначається економічними та політичними факторами. Для країни нафта – основний експортний товар.

Одним зі старих і освоєних районів морського видобутку нафти і газу є акваторія Мексиканської затоки. Поблизу американського узбережжя відкрито близько 700 промислових скупчень, що складає 50% всіх родовищ, відомих у Світовому океані. Тут зосереджено 32% світового парку плавучих морських установок, третина всіх свердловин, просвердлених на морських родовищах. Розвиток морської нафтогазової промисловості у Мексиканській затоці супроводжувалось створенням комплексу суміжних виробництв – спеціального машинобудівництва, верфей для будівництва плавучих і стаціонарних бурових платформ, верфі для створення допоміжного флоту, бази забезпечення і вертолітних площадок, танкерних причалів та термінальних обладнань, нафтопереробних і газоочисних заводів, берегових прийомних потужностей та розподілювачів поблизу витоків морських трубопроводів. Особливо варто відзначити створення розгалуженої системи підводних нафто - і газопроводів. Центрами морської нафтогазової промисловості на березі стали Хьюстон, Ньо-Орлеан, Хома та інші міста.

Розвиток морського видобутку нафти і газу в США сприяло ліквідації їх залежності від будь-якого регіонального джерела, зокрема від нафти Близького Сходу. З цією метою розвивається морський нафтовидобуток на узбережжі Каліфорнії, освоюються моря Берингове, Чукотське, Бофорта.

Багата нафтою також Гвінейська затока, запаси якої оцінюються в 1,4 млрд. тонн, а щорічний видобуток складає 50 млн. тонн.

Сенсаційним було відкриття Північноморської нафтогазоносної провінції площею 660 тис. квадратних кілометрів. Пошуково-розвідувальні роботи у Північному морі почались з 1959 року. В 1965 році було виявлено промислові родовища природного газу у прибережних водах Нідерландів та поблизу східного узбережжя Великобританії. До кінця 60-их років відкрили промислові скупчення нафти у центральній частині Північного моря (нафтові родовища Монроуз у британському секторі та нафтогазове Екофіск – у норвезькому). До 1986 року було виявлено понад 260 родовищ. Забезпеченість нафтогазовими ресурсами країн Північного моря виявилася неоднаковою. У секторі Бельгії не виявлено нічого, у секторі Німеччини – дуже мало родовищ. Запаси газу у Норвегії, яка контролює 27% площі шельфу Північного моря, виявилися більшими ніж у Великобританії, яка контролює 46 % площі шельфу, однак у секторі Великобританії зосереджені основні родовища нафти. Розвідувальні роботи у Північному морі продовжуються, охоплюючи все більш глибокі води, і відкриваються нові родовища. Розробка нафтогазоносних багатств Північного моря відбувається форсованими темпами на основі чималих капіталовкладень. Високі ціни на нафту сприяли швидкому освоєнню ресурсів Північного моря, і навіть зменшенню видобутку в більш багатих рентабельних зонах Перської затоки. Північне море вийшло на перше місце з видобутку вуглеводневої сировини в Атлантичному океані. Тут експлуатується 40 родовищ нафти і газу, в тому числі 22 поблизу узбережжя Великобританії, 9 – Норвегії, 8 – Нідерландів, 1 – Данії. Розробка північноморської нафти і газу призвела до зрушень в економіці і зовнішній політиці. У Великобританії почали швидко розвиватися відповідні галузі; нараховується приблизно 3 тисячі компаній, пов’язаних з морськими і нафтогазовими роботами. У Норвегії відбулося пере направлення капіталу з традиційних галузей – рибальства та судноплавства – у нафтогазовидобувну промисловість. Норвегія стала потужним експортером природного газу, що забезпечує третину експортних надходжень і 20% всіх урядових прибутків. З інших держав, які експлуатують ресурси вуглеводнів Північного моря, варто відзначити Нідерланди, що видобувають й експортують газ до країн Європи, та Данію, яка видобуває 2,0-2,9 млн. тонн нафти. Ці країни контролюють невелику кількість порівняно малих нафтових і нафтогазових родовищ.

З-поміж нових районів морського нафтовидобутку особливо варто відмітити нафтовидобувну силу Мексики, що набирає обертів. У 1963 році свердлові роботи у північній частині Морського Золотого поясу (Фаха-де-Оро) у Мексиканській затоці призвели до відкриття підводного родовища Ісла-де-Лобос. На початку 80-их років на шельфі Мексики (райони Золотого поясу, затоки Кампече) було виявлено понад 200 нафтових і газових родовищ, які дають країні половину об’єму її нафтовидобутку. У 1984 році морський видобуток дав 900 млн. тонн нафти. Особливу увагу привертає затока Кампече, яка відрізняється дуже високими, до 10 тис. кубічних метрів на добу, дебетами свердловин. Мексика стала потужним експортером нафти, у 1980 році вона вивезла понад 66 млн. тонн, у тому числі 36,5 млн. тонн до США. Валютні надходження використовуються для розвитку хімічної і газопереробної промисловості, для виробництва добрив, необхідних найважливішій галузі країни – сільському господарству.

У ряд найбільших і перспективних районів нафтовидобутку стає і Західна Африка. Ріст видобутку у країнах регіону в основному залежить від політичної кон’юнктури, від іноземних капіталовкладень, доступності технологій. У 1962 році перші промислові притоки нафти були отримані на підводному продовженні континентально-морсько родовища Габону Ченче-Осеан, потім пішли нові відкриття у водах Габону, Нігерії, Беніну (з 1968 року Дагомеї), Конго. у 70-их роках до країн, що видобувають морську нафту приєдналися Камерун, Кот-д´Івуар (Берег Слонової Кістки), а у 1980-році – Екваторіальна Гвінея. до 1985 року у водах Західної Африки відкрито понад 160 родовищ нафти і газу. Найбільш розвинений видобуток у Нігерії (19,3 млн. тонн у 1984році), за нею слідують Ангола (8,8 млн. тонн), Габон (6,5 млн. тонн), Конго (5,9 млн. тонн). Основна частина нафти, яка добувається, направляється на експорт, використовується як важливе джерело валютних надходжень та урядових прибутків. У нафтовидобутку переважає іноземний капітал.

Швидко розвивається морська нафтогазова промисловість країн Латинської Америки – Аргентини, Бразилії та інших, що прагнуть хоча б частково звільнитися від імпорту нафти і зміцнити національне господарство.

Перспективним є освоєння нафтогазових ресурсів континентального шельфу КНР. Останнім часом там проводяться великі пошукові роботи, створюється необхідна інфраструктура. 

Також дуже багаті вуглеводнями шельфові зони Північної Австралії, затока Кука (Аляска), район Канадського Арктичного архіпелагу. Видобуток „морської” нафти проводиться на Каспійському морі (узбережжя Азербайджану, Казахстану, Туркменістану (родовище Бані Лам)). Родовища газу Галіцино у Чорному морі між Одесою та Кримом повністю забезпечують потреби Кримського півострова. Інтенсивні пошуки газу проводяться в Азовському морі.

Нині у Світовому океані широко розгорнувся пошук нафти і газу. Розвідувальне глибоке свердлення здійснюється на площі близько 1 млн. кв. кілометра, видано ліцензії на пошукові роботи ще на 4 млн. кв. кілометрів морського дна. В умовах поступового виснаження запасів нафти і газу на багатьох традиційних родовищах суходолу помітно посилюється роль Світового океану як джерела поповнення цих дефіцитних видів палива.