Поняття причинного зв'язку в кримінальному праві

Наука кримінального права України в основі своєї має вчення про причинний зв'язок, заснований на діалектичному матеріалізмі. Наука кримінального права України не створює ніякого особливого, "юридичного", "свого", "незалежно" поняття причинного зв'язку, відмінного від розуміння причинності в діалектичному матеріалізмі, вона тільки конкретизує його стосовно тим подіям і явищам, що вивчаються кримінальним правом.

Не викликає сумніву, що людина і його поняття повною мірою, підпорядковуються загальному закону причинності. Звичайно, на цій підставі не можна робити висновок, що в проблемі причинності в праві немає ніяких особливостей, ніякої специфіки в порівнянні з проблемою причинності в інших галузях науки, і не можна ставити знак рівності між причинною обумовленістю поведінку людини, з одного боку, і причинними зв'язками, що спостерігаються в області фізичних або біологічних процесів - з іншого. У відмінності від останніх, у праві розглядається відношення між людьми. Коли ми досліджуємо причинний зв'язок у праві, то предметом дослідження є такі зміни /події/ в оточуючому нас світі, коли однієї з причин зміни, що наступила, /події/ було поведінка людини, а одним із наслідків такої зміни /події/ був суспільно небезпечний результат. Коли говорять про причинний зв'язок у праві, то обов'язково мають на увазі такий відрізок ланцюга причинного зв'язку, у якому одною ланкою цього ланцюга є поведінка людини, що має свої особливості.

Які ж ці особливості?

I. Людина виступає як розумна істота: вона спроможна пізнавати взаємозв'язок між явищами і предметами, спроможна втручатися в процес розвитку причинного зв'язку між явищами. Під дією людини, що виступає в якості причини, треба розуміти не просто рух тіла, а усвідомлену дію. Тому, говорячи про поведінку людини, як про причину якого-небудь явища, треба обов'язково бачити не тільки те, що він зробив, але і те, що він, діючи, мислив.

2. Людина живе в суспільстві, предметом розгляду права є не просто сам факт заподіяння якогось результату, а суспільна значимість цього заподіяння.

З даних особливостей можна зробити висновок стосовно до науки кримінального права: із усіх змін /подій/ в оточуючому нас матеріальному світі ми виділяємо тільки таке, що супроводжувалося суспільно-небезпечним результатом. А з усіх причин, що викликали даний результат, ми виділяємо поведінку людей, дії котрих причинно пов'язані з результатом, із числа цих людей ми виділяємо вчинених свідомо, а з числа останніх - вчинених винно. Іншими словами, заподіяння розглядається в кримінальному праві в нерозривній єдності двох його аспектів: причинність повинна досліджуватися не тільки в рамках об'єктивної /зовнішньої/ сторони злочину: зв'язок дії /бездіяльності/ і результату, що наступив, - але і необхідно враховувати роль суб'єктивної сторони злочину. /Воля людини спроможна виступати і виступає як причина злочинної поведінки і вже в силу цього не може і не повинна бути виключена зі сфери дослідження злочину під кутом зору причинності"./[6] Тому причинність повинна розглядатися в тісному зв'язку з винністю особи. У той же час не можна ототожнювати ці.дві сторони, тому що таке ототожнення може призвести до ігнорування суб'єктивної сторони злочину, йти до недооцінки об'єктивних ознак і, отже, до розширення меж кримінальної відповідальності /особливо в необережних злочинах/.

У кримінальному праві України загальновизнано під причинним зв'язком розуміти зв'язок між суспільно небезпечним діянням осудного і винного суб'єкта і злочинного наслідку.

При встановленні причинного зв'язку в кримінальному праві ми також повинні з множини явищ, що передують і супроводжують злочину, ізолювати суспільно небезпечне діяння і шкідливі наслідки, що наступили, описані в кримінальному законі, а заміри уже вирішувати питання про характер зв'язку між ними.

Виникає питання: яке діяння потрібно вважати причиною злочинного наслідку? Дійсно, можна погодитися з думкою проф. Я.Н.Трайнина: "Механізм людської діяльності і її найглибшої зв'язаності із суспільними відносинами і багаточисельними явищами природи ще більш складні і глибокі. І можна сказати, що всі криміналісти світу не в силах були б простежити від початку до кінця весь причинний зв'язок явищ і дій, що призвели до злочинного результату".[7]

У даній роботі поняття причини розглядається з погляду конкретного злочинного діяння, тобто в кримінально-правовому аспекті. “Тим часом причинність стосовно до людської поведінка зовсім не вичерпується цією ланкою: адже саме суспільно небезпечне діяння є слідство якихось причин; з іншого боку, злочинний результат теж може розглядатися як причина наступних змін у реальній дійсності”[8], так пише проф. Б.Н.Кудрявцев із приводу кримінально-правового аспекту. У юридичній літературі має місце і кримінологічний аспект вивчення поняття причини. Розходження між двома аспектами вивчення складається в тому, що дослідники ставлять перед собою різні цілі: кримінологічний аспект має ціль виявлення загальних закономірностей у стані і динаміці злочинності в цілому й ін., а кримінально-правовий аспект ставить перед собою ціль виявлення значення причини при притягненні особи до кримінальної відповідальності, кваліфікації конкретного злочину й ін.

У основі поняття причини в кримінальному праві України лежать основні положення діалектичного матеріалізму:

1. Причина завжди передує слідству в часі, але не завжди те, що було раніше, є причиною того, що наступило пізніше; недостатній лише зовнішній зв'язок явищ, необхідний і внутрішній. Це положення для кримінального праві має те значення що поряд з об'єктивною /зовнішньої/ стороною злочину досліджується суб'єктивна його сторона. Отже, у кримінальному праві причиною рахується суспільно небезпечне діяння осудного і винного суб'єкта.

2. Hеобхідний характер причинного зв'язку: - при виникненні причини обов'язково наступає слідство; - перенос структури від причини до слідства. Для кримінального права це положення має своє значення в тому, що страждає саме той об'єкт, що був поставлений у небезпеку даним діянням; а також небезпечний наслідок, що наступив, однорідний з небезпекою, якої було варте діяння /дане положення засноване на властивості відбиття, властивої матерії/ Дане роз'яснення філософського положення дане проф. А.Л.Ременсоном і проф. В.Н.Кудрявцевим.

Причина породжує слідство. Дійсно, причина - те, що породжує; слідство - те, що породжується.

Розглядаючи поняття причини, їй надають властивість активного початку, тобто розуміють під причиною явище, спроможне викликати такі зміни в зовнішньому світі. Г.В.Тимейко писав з цього приводу: ''Кожне слідство має своєю підставою причину як чинник, що активно діє,". Але виникає питання: що розуміти в кримінальному праві під " чинником, що активно діє,"? Г.В.Тимейко розуміє це як активну дію суб'єкта: пасивна дія /іншими словами, бездіяльність/ - не причина.[9] Такої же позиції по даному питанню притримується проф. Л.Д.Шаргородський. На наш погляд, таке положення по аналізованому питанню є невірним. Причину, як активний початок, як чинник, що активно діє, ми розглядаємо тільки в одному аспекті - стосовно слідства /а інакше не було б причини як такої/. Під слідством у кримінальному праві звичайно розуміють описані в кримінальному законі зміни в об'єкті злочину або в умовах існування цього об'єкта. Бездіяльність може викликати такі наслідки /про що прямо зазначено в деяких статтях Особливої частини чинного кримінального законодавство України наприклад, ст.111 КК України, ст. 113 КК України, ст.187 КК України й ін./, тобто воно також викликає які-небудь зміни в навколишній дійсності. Але під бездіяльністю розуміють пасивну дію; отже воно також може бути причиною, а значить: під чинником, що активно діє, варто розуміти як дії, що висловилися в активному волевиявленні, так як дії, активність яких не висловилася зовсім, і в реальності представляючих собою пасивну форму поведінки /тобто з енергетичної точки зору також дії пасивні, а в інформаційному плані: активні/. Такий чинник, що активно діє, у кримінальному праві має назву суспільно небезпечного діяння. Отже, причиною в кримінальному праві є тільки суспільно небезпечне діяння.

Роблячи висновок про нерівноцінність причин слід зазначити що він, має своїм відбитком ту класифікацію причин, що існує в кримінальному праві. Ця класифікація причин являє собою різноманітні теорії, що існують у кримінальному праві України;

I. Відповідно до даної теорії, усі дії, що викликали шкідливий результат, діляться на причини необхідні і причини випадкові. Необхідні причини варто вважати істотними, а випадкові - навпаки, малозначними. У відношенні осіб, що учинили діяння, що підпадає під поняття необхідної причини даного злочинного результату, потрібно порушувати питання про наявність провини, і, якщо провина є, то ці особи повинні підлягати кримінальної відповідальності. У відношенні осіб, що вчинили діяння, що підпадають під поняття випадкової причини, питання про наявність у них провини навіть не ставиться. Випадкова причина, як така, за причину не приймається, нічого не зробив, то і провину в нього шукати нічого. Прихильниками цієї теорії є видатні юристи колишнього СРСР: проф. А.Л.Пионтковський, проф. Д.Д.Шаргородський. проф. Н.Д.Дурманов,.Т.Л.Сергєєва, М.И.Ковальов і ін.

Дана класифікація причин стала початком висунутої в кримінальному праві теорії "необхідного заподіяння". На думку прихильників цієї теорії, не всяка дія, що знаходиться в зв'язку із суспільно-небезпечним наслідком, може обгрунтувати відповідальність. Основний зміст теорії складається в тому, що для кримінального права мають значення лише причинно-необхідні зв'язки, за об'єктивно випадкові наслідки своїх дій особа ні при яких умовах не може нести кримінальної відповідальності. У цій теорії було раціональне зерно: уперше проблема причинності в праві розкривалася з позицій діалектичного матеріалізму, в основу кладеться філософське поняття необхідності, закономірності. Головною їхньою помилкою було те, що механістично розкривалися і протиставлялись категорії випадку і необхідності.

Діалектичний матеріалізм у необхідності і випадку бачить категорії, що знаходяться один з одним у діалектичній єдності і взаємозв'язку: у природі і суспільстві немає тільки випадкових або тільки необхідних явища; необхідність і випадок є двома сторонами того самого явища, при цьому, будь-якого явища в природі і суспільстві. Необхідність розуміється як головне, що визначає напрямок, як істотне в розвитку явищ. Випадок виступає як доповнення до необхідності і як зовнішня форма її прояви: необхідність пробиває собі дорогу через масу випадків. Проте, випадок не виражає внутрішньої сутності основного явища і тенденції її розвитки, а лежить на поверхні явища.

Випадок у даних умовах може здійснитися, а може і не здійснитися. Випадкове - випадково стосовно загальному, закономірному. Але це значить, що випадок - абсолютне поняття. Випадкової в однім відношенні, в одній групі явища можуть бути необхідними у відношенні іншого процесу дійсності, іншій групі явищ. Випадкове - стосовно своєї власної підстави - необхідно. Отже, необхідність і випадок - відносні поняття. Необхідність є вираженням внутрішньої природи розвитку явищ, у відмінності від випадку. Але жодне явище не визначається внутрішньою його природою цілком, або зовнішньої - цілком. Отже, не існує ні абсолютної необхідності, ні абсолютного випадку. Необхідність - є вираження загального в розвитку явищ. Випадок же носить одиничний характер. Необхідність з'являється в окремих предметах, явищах, подіях, що завжди мають індивідуальні особливості.

Необхідність і випадок - протилежні поняття, але не суперечливі друг другу, що підтверджується тим, що вони доповнюють один одного, і за певних умов, із їхньою зміною, переходять друг у друга.

У кримінальному праві застосовується термін "випадок" або казус тобто невинне заподіяння результату при відсутності у особи як наміру, так і необережності. Випадок означає визначений психічний стан суб'єкта. Він виступає як суб'єктивна категорія. Випадок у кримінальному праві виступає як об'єктивна категорія і розглядається до і незалежно від питання про провину суб'єкта.

Прихильники теорії "необхідного заподіяння" не враховують всіх особливостей даних категорій і ототожнюють установленні необхідності у випадку при дослідженні злочину з дослідженням причинного зв'язку як одного з елементів об'єктивної сторони злочину, що зовсім не однозначно. Виходячи з даної теорії, неможливо обгрунтувати кримінальну відповідальність за необережні злочини, а особливо за злочини, зроблені через недбайливість. Тут суспільно-небезпечний результат наступає в результаті переплетення випадкових подій, а в таких випадках, відповідно до теорії, кримінальна відповідальність повинна виключатися, але ніхто з прихильників теорії не виступав із пропозицією відмовитися від установлення кримінальної відповідальності за необережне діяння через відсутність у них необхідних причинних зв'язків між дією /бездіяльністю/ суб'єкта і суспільно-небезпечного результату, що наступив. Не можна розривати необхідність і випадок. Не дивно, що прихильникам даної теорії не вдалося запропонувати практично прийнятних критеріїв для розмежування "причинно-необхідних" і "причинно-випадкових" зв'язків.

II. Теорія проф. А.Н.Трайнина: усі дії, що викликали даний злочинний результат, треба розмежувати по ступеню заподіяння. Він виходить із того, що будь-який елемент складу злочину може мати різноманітні ступені. Так, провина може бути навмисною або необережною, самий намір може бути заздалегідь обдуманим або раптово виниклим, або ж заподіяний злочином збиток може бути великим або меншим. При цьому "зниження одного з елементів складу до незначного рівня здатне кожний склад позбавити кримінально-правового значення".[10] У цьому відношенні не відрізняється від інших ознак складу і заподіяння суспільно небезпечного наслідку: "Дія, що заподіює результат, не однорідна, вона може заподіювати результат у різній мірі, вона може бути головною, що веде, вирішальною причиною і може бути причиною менш значущою, другорядною".[11] Дане положення він доказує на прикладі співучасті: ст.19 України передбачає при визначенні відповідальності співучасників враховувати ступінь їхньої участі у вчиненні злочину тобто автор прирівнює ступінь участі і ступінь заподіяння. Це - критерій для визначення індивідуальної відповідальності співучасника /наприклад, при крадіжці: один - виконавець, інший - підбурювач, третій - посібник, усі причинно пов'язані зі злочинним результатом але ступінь цього зв'язку неоднаковий/. І самий причинний зв'язок може бути виражений в більшому або меншому ступені.

У цілому, теорія проф. А.Н.Трайнина має під собою позитивну основу: він застосував положення про нерівноцінність чинників, що заподіюють, але він застосував неточну термінологію. Заподіяння саме по собі не може мати ступенів: воно лише є, або його немає. Немає більшого або меншого ступеня заподіяння. Слідство завжди дорівнює своїй причині, однорідне з нею, /що відзначають такі відомі юристи як проф. А.Л.Ременсон, проф.В.Н Кудрявцев, Т. В. Церетелі/, тому що є проявом причини. Застосовувана проф. А.Н.Трайніним термінологія може викликати уявлення, ніби їм припускається існування малих причин із великими слідствам.

Виходячи з їхнього положення про нерівноцінність чинників причинно-слідчого зв'язку, у тих випадках, коли дія особи, хоча і було однією із необхідних умов суспільно небезпечного наслідку, але зіграла незначну роль у його виникненні, ця дія може бути не прийнята до уваги кримінальним правом. У такому випадку основне завдання полягає в тому, щоб установити, яка ступінь сприяння суспільно небезпечному наслідку має значення для кримінального права.

III. Поширеним є розподіл причин на безпосередні й опосередковані. Безпосередні причини - дії /бездіяльності/ особи і наслідку не мають між собою вчинків інших осіб або інших незалежних сил. Опосередковані причини - дії, що знаходяться в більш віддаленому зв'язку з наслідком.

З класифікації, причин випливає і класифікація причинних зв'язків. Багато авторів звертаються до даного питання, що практично вирішується ними однаково./наприклад, проф. В.Н.Кудрявцев, М.Лисов і ін./

I. По засобі впливу на об'єкт:

1. безпосередня - прямий і найближчий зв'язок, де немає ніяких посередніх ланок;

2. опосередкована - злочинні наслідки викликаються діями інших осіб, чи інших сил.

II. 1. пряма - розвиток подій відбувається без приєднання інших незалежних сил, без втручання інших людських вчинків;

2. відгалужена.

III. По характеру причини і слідства:

1. проста - одна причина й одне слідство;

2. складна - визначені дії особи взаємодіють, перехрещуються з іншими обставинами.

Проти будь-якої класифікації причинних зв'язків у кримінально-правовій літературі виступає Г.В.Тимейко: "Нам рекомендується, що причинний зв'язок у кримінальному праві не може бути простий або складний, найближчий або віддалений, прямий чи віддалений, безпосередній або опосередкованій. Причинний зв'язок, що відбиває об'єктивний процес впливу визначеного чинника /причини/ на реальну навколишню дійсність..., завжди залишається один. Ми можемо говорити лише про своєрідність процесу заподіяння, а не про види і різновиди причинного зв'язку".[12]

Дійсно, причинний зв'язок у кримінальному праві один, тому, не відкидаючи дану класифікацію, треба відзначити, що вона розуміє розподіл причинних зв'язків не самих по собі, а по характері їхнього прояви зовні.

Класифікація причинних зв'язків по характеру їх прояву є втіленням четвертого основного положення діалектичного матеріалізму: залежність характеру причинного зв'язку від супровідних обставин / тобто умов/.

Розподіл причин і умов має істотну наукову і практичну цінність. Всіма авторами, що досліджують проблему причинного зв'язку в кримінальному праві, відзначається відносний характер розходження причин і умов: повна причина містить у собі й умови, отже, умови в широкому змісті також виступають у якості причини. Без умов причини не могли б мати місця або були б іншими. Проф. В.Н.Кудрявцев вважає, що умови - це другорядні причини злочинних наслідків. Він же пише про значення розмежування умов і, причин: "Якісні розходження між окремими обставинами, у сукупності викликавшими злочинний результат, важливі як для рішення питання про межі кримінальної відповідальності, так і особливо для визначення мір покарання винним особам".[13] Дійсно, якщо в широкому змісті умови і можна вважати причинами події, то не підлягає сумніву, що ці "причини" не можуть відігравати роль визначальних, головних чинних чинників. Отже, розходження між умовами, з одного боку, і не головними, другорядними причинами, з іншого, іноді таке, що стирається. Тому, проф. В.Н.Кудрявцев і ототожнює ці поняття, убачаючи між ними в основному, лише термінологічну різницю. Розходження це може мати значення лише при оцінці даного конкретного випадку. /Виходячи з цього, було б неправильним вважати причиною смерті травму в усіх випадках, коли смерть пов'язана з її заподіянням/.

У основі цього розходження лежить два критерії німецького марксистського філософа Г.Кребера: генетичний /причина породжує слідство, а умова цьому лише сприяє, забезпечуючи можливість дії причини/ і діалектичний /причина протилежна умовам по своїй мінливості, тобто усталеності/.

За якими ж ознаками у даному конкретному випадку розрізняти причини й умови? У юридичній літературі по цьому питанню немає визначених думок.

Найбільше чіткою є позиція проф. В.Н.Кудрявцева, що вбачається правильною. Він вважає, що при визначенні причин настання шкідливого результату й умов не можна виходити з упередженої установки, що причиною завжди є поведінка обвинуваченого, а умовою - поведінка потерпілого, вчинки інших людей, дії сил природи. Цей чисто візуальний підхід до розмежування причин і умов не має змісту і може призвести до невірних висновків. У дійсності причиною шкідливого наслідку, що наступив, може бути не поведінка обвинувачуваного, а дія стихійних сил природа /наприклад, обвал перекриття в шахті при виконанні робіт/, поведінка потерпілого і т.д. Суспільно-небезпечні дії обвинувачуваного не завжди безпосередньо заподіюють злочинний результат; вони можуть тільки створювати умови для його наступного настання /це, проте, не виключає кримінальної відповідальності даної особи/. Особливо характерно в цьому відношенні злочинна бездіяльність, що у більшості випадків є створенням "сприятливих" умов для дії інших сил, що безпосередньо заподіюють злочинний результат. Крім того, варто враховувати, що і серед дій декількох обвинувачуваних, що спільно заподіяли злочинний результат /наприклад, у співучасті/, також можуть бути причина й умови.

К.Флоря дає таке поняття причини й умови: причина -вирішальна, основна ланка в системі причинно-слідчих залежностей, та рушійна сила, що викликала настання результату, визначила його характер і основні риси; умова - це сукупність тих явищ, що самі по собі не можуть безпосередньо породити дану подію, але супутні причинам і впливаючи на них, забезпечують визначений їхній розвиток, необхідний для виникнення слідства. У цілому, він правильно визначив сутність.даних явищ.

Отже, необхідно конкретно аналізувати ці події, із тим щоб виявити дійсне співвідношення чинних сил. І лише при такому аналізі може бути забезпечена належна індивідуалізація відповідальності кожної з осіб, чия діяльність вплинула на виникнення злочинного результату.

Аналізуючи філософське положення про нерівноцінність чинників, що заподіює, треба торкнутися і питання про розмежування поняття причини і привода. У філософській літературі цьому питанню уваги не приділяється, і привід не фігурує як самостійна категорія. Вперше в кримінальному праві на це питання звернув увагу проф. В.В.Есипов: "Приводом називається те попереднє, що визначало походження і початок події /у цьому змісті привід можна назвати причиною причини/.[14]

Привід звичайно розуміють як процес, що сприяє прояву причин.

У кримінально-правовій літературі цьому питанню приділяється мало уваги, тому немає єдиної відповіді на нього: одні автори ототожнюють поняття привода і причини; інші - протиставляють дані поняття, але помилка цієї точки зору в тому, що не вказується чим же тоді він є; треті вважають, що в одних випадках привід може бути причиною, а в інших - умовам. Суперечливу думка по даному питанню висловлює проф. В.Н.Кудрявцев: в одному випадку він вважає, що "привід" по суті стає причиною, а в іншому "привід" тільки розв'язує дію причини, що раніше існувала.[15]

На наш погляд, варто погодитися з точкою зору С.С.Остроумова і Н.Ф.Кузнєцова: "Привід не породжує слідство, а лише розвиває його, тому що це слідство давно підготовлене відповідними причинами і наявністю умов, що сприяють. Таке слідство чекає для свого виникнення поштовху, яким є привід".[16] Відповідно до даної точки зору, привід грає самостійну роль, виходить за рамки причин і умов, сприяє реалізації причин.

Кримінально-правове значення приводу в тому, що він може бути визнаний обставиною, що впливає на міру кримінально-правового впливу.

На підставі вище викладеного, можна зробити один висновок: у науці кримінального права України побудоване єдине вчення про причинний зв'язок, що в основі своїй має положення філософії про причинність.

Під причинним зв'язком у кримінальному праві варто розуміти зв'язок між суспільно небезпечним діянням осудного і винного суб'єкта і злочинним наслідком.

Причинний зв'язок у кримінальному праві, наслідуючи з її поняття, необхідно розглядати як у рамках об'єктивної /зовнішньої/ сторони злочину, так і внутрішньої, суб'єктивної.

Основні положення, що стоять в основі встановлення причинного зв'язку на практикці:

1.причина завжди передує слідству в часі;

2.нерівноцінність спричиняючих чинників: у кримінальному праві необхідно розмежовувати причини й умови, причину і привід;

3. страждає саме той об'єкт, що був поставлений у небезпеку даним діянням; суспільно-небезпечний наслідок, що наступив, однорідний з небезпекою, якої було варте діяння. Дане положення, на наш погляд, розкриває поняття причини саме з боку механізму її впливу на слідство. З цієї позиції дає поняття причини Н.Кристі: "Причина - це обставина, що була необхідна і достатньо для того, щоб ставшеся відбулося, тобто така обставина, що обумовила не тільки можливість, але і неминучість його виникнення".[17] М.Єфімов визначає поняття причини в такий спосіб: "Причина - дія чи бездіяльність, спроможна сама по собі, із внутрішньою необхідністю призвести до результату, і являється необхідною умовою настання суспільно небезпечних наслідків".[18] Такого ж поняття причини притримуються М.И.Ковальов і П.Т.Васьков. З цього погляду поняття причини розглядають і інші автори /наприклад, проф..Н.Кудрявцев, а також Г.В.Тимейко, що під причиною розуміє діяння "із неминучістю" породивше злочинний результат/.[19] Поняття причини, із погляду механізму її впливи на слідство, розкриваються вченими-юристами через такі категорії, як "необхідність", "неминучість", "закономірність" На нашу думку, це правильно. Але здається, що, розглядаючи причину в цьому аспекті, не слід її поняття давати через поняття "необхідної умови". Говорячи про причину якогось злочинного результату, звичайно мають на увазі суспільно-небезпечне діяння і супровідні його умови. Але суспільно-небезпечне діяння може виступати й у якості причини, і в якості умови. Умови, наслідуючи їх класифікації у філософії, можуть бути необхідними, достатніми і супутніми. Чільне і визначальне місце займають необхідні умови, тому що вони вирішують весь хід подальшого процесу. Отже, якщо суспільно небезпечне діяння виступає в якості умови /у тому випадку якщо причиною є дії сил природи, дії сторонніх осіб/, то воно повинно бути саме необхідною умовою. Обмежувати ж поняття причини тільки необхідною умовою, на наш погляд, є неспроможним.

Автори, що розуміють причину тільки як необхідну умову, не дають критеріїв для відмежування її від необхідної умови у власному змісті слова. Що ж розуміти під необхідною умовою? Що треба для того, щоб визнати суспільно небезпечне діяння необхідною умовою? З цього приводу проф. В.Н.Кудрявцев пише: "Якби ця дія не була зроблена /або бездіяльність не була допущена/, то і злочинний результат не наступив би".[20] Іншими словами: чи є необхідна умова незамінною умовою, тобто обставиною, відсутність якої не може бути замінено ніякою іншою обставиною? При встановленні причинного зв'язку виходим із фактів, з аналізу конкретних подій, а не її з припущень або нездійснених можливостей, що були в реальній дійсності. До того ж, навряд чи можливо назвати такі обставини, що є "незначними" для настання визначеного результату. Тому, поняття необхідної умови не включає незамінності цієї умови для даного результату. Воно лише означає, що при тих реальних обставинах, що мали місце в дійсності, це умова була необхідною для настання даного результату, без нього /або без заміни його аналогічними умовами/ цей результат не наступив би.

Треба відзначити, що поняття причини, що дається через поняття необхідної умови, правильно, якщо причину розуміти в широкому змісті слова.

Таким чином, на нашу думку, правильним буде таке поняття причини: причина - це суспільно небезпечне діяння /дія, або бездіяльність/; спроможне саме по собі, із внутрішньою необхідністю призвести до результату, або, яке являється необхідною умовою настання суспільно небезпечних наслідків. Це поняття причини дається з позиції механізму її впливу на слідство і воно відбиває пізнання про встановлення причинного зв'язку, названі нами вище: відбиває саме той об'єкт, що був поставлений у небезпеку даним діянням;  небезпечний наслідок, що наступив, однорідний з небезпекою, якої було варте діяння.

Дані теоретичні положення про поняття причинного зв'язку характеризують її як важливий елемент об'єктивної сторони складу злочину, що має велике кримінально-правове значення.