I. Філософське поняття причинного зв'язку.

Питання, пов'язані з установленням причинного зв'язку, у теорії кримінального права України і судовій практика вирішуються на основі вчення про причинність як категорії діалектичного матеріалізму. Для діалектичного матеріалізму в підході до причинності характерні два моменти:

I/. визнання об'єктивного змісту даної категорії;

2/.визнання її відносності, мінливості її змісту.

Перед тим, як розглянути поняття причинності, необхідно дати роз'яснення по питанню: як співвідносяться поняття "причинність" і "детермінізм". У філософській літературі мають місце три позиції по даному питанню:

1. поняття "детермінізму" тотожно поняттю "причинності";

2. поняття "детермінізму" ширше поняття "причинності";

3. поняття "причинності" містить у собі поняття "детермінізму".

Варто погодитися з позицією тих авторів, що вважають, що поняття "детермінізму" ширше поняття "причинності": "Детермінізм /визначати/ - є вчення про загальний закономірний зв'язок явищ природа і суспільства".[1] Причинність - одна з форм загального зв'язку, взаємозалежності і взаємозумовленості предметів, явищ і процесів, що відбуваються в природі і суспільстві. Кожне явище має причину в інше або інших і саме породжує ряд інших явищ. Причинність /причинно-слідче відношення/ є однієї з найбільше простих, елементарних, хоча і загальних форм зв'язку, але не єдиної. Тому, Діалектичний матеріалізм підкреслює, що причинність - лише момент загального зв'язку явищ.

Причинність - одна з форм світового об'єктивно-реального зв'язку явищ, що існує поза і незалежно від свідомості людини, а лише відбивається в ньому. Та обставина, що категорія причинності плідно працює в пізнанні, доказує, що в ній є об'єктивний зміст, що вона відбиває незалежно від її існуючу реальність. Діалектичний матеріалізм виходить із самого факту взаємозв'язку і взаємозумовленості всіх явищ світового процесу. "Перше, що нам кидається в око при розгляді матерії, що рухається, - писав Ф.Энгельс, - це взаємний зв'язок окремих рухів окремих тіл між собою, їхня обумовленість друг інше".

І далі" "Взаємодія - от перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається, у цілому з погляду теперішнього природознавства. Це визнання загальної взаємодії випливає з розуміння матерії як активної субстанції, як основи всіх змін. Які б форми руху матерії не розглядалися, очевидно, що природа або суспільство являють собою визначене ціле, у якому множина явищ, переплітаючись один з одним і впливає один на одного, виявляють сувору закономірність.

Взаємодія припускає розвиток. Взаємодія - не проста оборотність причинного відношення. Слідство стає причиною наступної дії, а не своєї власної причини. Тому відношення причини і слідства є відношенням розвитку. У загальному взаємодій причина і слідство знаходяться в динамічному співвідношенні: усяка "причина" у той самий час може бути і "слідством", усяке "слідство" може бути "причиною" нового явища.

Причинний зв'язок між явищами природи і суспільства, існуючи поза свідомістю людини, у самих речах і процесах, що протікають в об'єктивній дійсності, може бути вивчена нами. Але людське уявлення про причину і слідство, являючись приблизно вірним відбитком реальної дійсності, завжди декілька спрощує її, штучно ізолюючи ті або інші сторони універсальних, що об’єктивно існують зв'язків між явищами природи і суспільства. Ф.Энгельс із цього приводу відзначав: "Тільки виходячи з цієї універсальної взаємодії, ми приходимо до дійсного казуального відношення. Щоб зрозуміти окремі явища, ми повинні вирвати їх із загального зв'язку і розглядати їх ізольовано, а в такому випадку руху, що заміняються, виступають перед нами - одне як причина, інше як слідство. Це ізолювання явищ необхідно для того, щоб визначити і пізнати частку.

Для того, щоб з'ясувати причинний зв'язок яких-небудь явищ, треба виділити їх із загального взаємозв'язку, із тієї сукупності, що укладається з множини інших явищ. З'ясовування такого причинного зв'язку повинно грунтуватися на відбитку об'єктивної дійсності в нашій свідомості. Яким чином це можливо зробити? Простіше усього - матеріалістичний підхід до розгляду названої проблеми.

Виділимо основні елементи причинності. По-перше, послідовність причини і слідства в часі. Причина завжди передує слідству в часі. Але не всяка послідовність явищ у часі означає їхню причинну залежність, тому що недостатня лише зовнішній зв'язок явищ, необхідний ще і внутрішній, закономірний зв'язок. Це пов'язано із субстанційним характером причинної залежності.

Другим елементом причинності є необхідний, характер причинно-слідчого зв'язку, що виражається в обов'язковому настанні слідства при виникненні причини. Але якщо метафізики переконують у тому, що в природі взагалі немає ніякого закону необхідного зв'язку між причиною і слідством, то діалектики підтверджують, даний закон причинності підтверджується шляхом практичної людської діяльності. Отже, якщо людина може штучно викликати визначену послідовність явищ, то тим самим відбувається незаперечне доведення існування причинного зв'язку. Дійсно, критерієм істинності пізнання причинності служить не просте чергування явищ або їхнє повторення, а багатогранна людська діяльність.

Як відомо, у процесі заподіяння відбувається перенос матерії і руху від причини до слідства. У цьому також виражений необхідний характер причинно-слідчого зв'язку: перенос структури від причини до слідства, тобто відтворення, відображення структури причини в структурі слідства. Цей факт лежить в основі властивої матерії властивості відбитка.

Третім елементом причинності є генетичний зв'язок явища, що знаходить своє вираження в породженні слідства причиною.

Під причиною звичайно розуміють явище, дія якого викликає, визначає, змінює, робить або спричиняє за собою інше явище.

Дія причин призводить до визначених змін, що пов'язано з тим, що в реальній дійсності немає ізольованого зв'язку двох явищ, а завжди одночасно діють багато причини. Таким чином, діалектичний матеріалізм приходить до висновку про нерівноцінність причин. Кожна причина, що є одним із чинників, що викликали слідство завжди, грає свою особливу роль, а тому не може бути двох абсолютно рівноцінних чинників. Щоб правильно орієнтуватися в цьому різноманітті, виділяють причини:

- головне /визначальні, вирішальні/ - без цих явищ не можуть виникнути інші, обумовлюють загальні необхідні ознаки цих явищ;

- не головні /побічні, другорядні/ - визначають минущі, хитливі, індивідуальні особливості кожного окремого явища, підпорядковані дії головних причин;     

- внутрішні - причини, що діють у самому предметі;

- зовнішні - носієм яких є інші предмети;

- об'єктивні - виникають незалежно від волі, інтересів;

- суб'єктивні - навпаки.

Четвертим елементом причинності є залежність характеру причинного зв'язку від супровідних обставин /тобто умов/. Дійсно, будь-який причинно-слідчий зв'язок існує у визначених умовах, але не можна ототожнювати причину й умови. Причина й умови не тотожні, але між ними існує глибокий діалектичний зв'язок: усяка причина у визначеному відношенні є умовою, а всяка умова в іншому відношенні може бути причиною.

Поняття причини в широкому змісті містить у собі й умови. У цьому випадку їх можна вважати причинами події, але не підлягає сумніву, що ці "причини" не можуть відігравати роль визначальних, головних чинних чинників. Звідси випливає, що розходження між умовами, з одного боку, і не головними, другорядними причинами, з іншого, відносно, що в значній мірі вбачається словесним. Не випадково тому В.Я.Блюмберг і И.А.Суслов, відрізняючи причину /у вузькому змісті як головний чинний чинник/ від умов, обмовляються, що "під умовами розуміють іноді не головні, другорядні, побічні причини явища, що не можуть породити явища в цілому, але обумовлюють визначені сторони, риси, індивідуальні особливості одиничного явища в масі якісно визначених, однорідних і істотних рис явищ".[2]

Під умовами розуміється комплекс явищ, що самі не можуть породити безпосередньо дане явище - слідство, але сприяючи причинам у просторі і часі і впливаючи на них, забезпечують їхній розвиток, необхідний для виникнення слідства. Немає абсолютно однакових умов. Одна і та ж причина викликає різноманітні слідства в різноманітних умовах. Виділяють три групи умов:

I. необхідні /без здійснення яких дане явище не може існувати/;

2. достатні /здійснення яких спричиняє за собою настання цього явища/;

3. супутні /під ними розуміються, головним чином, обставини місця і часу, але, що не чинять прямого впливу на що відбувається.

"Вони утворюють загальний фон подій і явищ, на якому дане явище існує".[3] Слідство, будучи результатом його причини, що породила, залежить від даних супутніх умов місця і часу, при яких ця причина діє. Це підтверджує такі особливості причинного зв'язку, як її мінливість і відносність, що підтверджуються тим, що: -визначене явище може бути наслідком одного з декількох різноманітних явищ; - те саме явище може призводити до різноманітних слідств/.

Варто погодитися з німецьким філософом Г.Кребером, що вважає, що в основі розходження причин і умов лежать два аспекти: генетичний і діалектичний. Генетичний: причина породжує, слідство, а умова цьому лише сприяє, забезпечуючи можливість дії причини. Діалектичний аспект: причина протилежна умовам по своїй мінливості, тобто усталеності. Але, на жаль, зазначений критерій можна використати лише в тих випадках, коли причиною є саме активно в них діючий чинник. Коли ж зштовхуємося з випадками пасивних явищ, то розходження між специфічною причиною й умовою зникає. У цьому випадку можна говорити лише про головну причину. Прямуючи до можливо більш чіткого розмежування причин і умов, А.П.Шептулин підкреслює, що в сукупності чинників, необхідних для виникнення того або іншого явища, не повинна розчинятися причина, і головне, що відрізняє її від умов і складає найважливішу частину категорії причини, - це саме момент активності, те, що причина є рушійною силою, викликає відповідні зміни в речах, явищах.[4]

"Момент активності, що характеризує поняття причини, є істотним для відмінності причини від умови, але він не може бути абсолютизований. Тому тут треба враховувати й інше твердження, із котрим не можна не погодитися. Воно зводиться до того, що розходження між причиною й умовою носить не абсолютний, а відносний характер і виявляється, як значиме, лише стосовно до конкретних явищ.

Іноді, виходячи з розходження причини й умови, роблять висновок про те, що в кожного слідства є лише одна причина, а не багато.

/ Наприклад, як вважають О.Яхот, И.Д.Панцхава/. Варто погодитися з точкою зору Л.В.Воробйова, що пише з даного приводу:

"Висновок може бути лише двоїстим: причин у того самого слідства багато, і причина одна причин багато тому, що не можна знайти на одного такого явища, що викликалося б до життя одною єдиною обставиною. Але причина одна тому, що всі обставини що викликають дане слідство, лише об¢єднались у своїй дії".[5]

На підставі вищевикладеного можна зробити такий висновок: у філософській науці існує струнке вчення про причинність, розглянуте і вивчене з позиції діалектичного матеріалізму. Основними положеннями вчення про причинність є:

1. причинність - частина загального зв'язку, взаємозумовленості явищ;

2. причинність - частина загального об'єктивно-реального зв'язку;

3. причина і слідство знаходяться в стані універсальної взаємодії;

4. щоб пізнати причинний зв'язок яких-небудь явищ, треба ізолювати їх від загального взаємозв'язку;

5. нерівноцінність причин.

Основними елементами причинності є:

1. Послідовність причини і слідства в часі: причина завжди передує слідству по часу;

2. необхідний характер причинно-слідчого зв'язку, що знаходить своє вираження: а/ в обов'язковому настанні слідства при виникненні причини, б/ у відображенні структури причини в структурі слідства;

3. генетичний зв'язок явищ: причина породжує слідство;

4. залежність характеру причиною зв'язку від супровідних обставин /тобто умов/.

Дані елементи причинності і складають її поняття. У філософської науці рахується що причинність - є необхідний генетичний зв'язок явищ, із яких одне /наз. причиною/ обумовлює інше /наз.слідством/

Під причиною розуміється явище, дія якого викликає, визначає, змінює, робить або спричиняє за собою інше явище /слідство/.

Необхідно зауважити, що таке розуміння причинності існувало не завжди. Проблема причинності була і є однієї з центральних проблем філософії, навколо якої з стародавніх часів велася запекла боротьба різноманітних напрямків. І це зрозуміло: у проблемі причинного зв'язку схрещуються і відбиваються різноманітні уявлення про сутність матерії і людського мислення, про відношення їх один до одного, про роль досвіду і свідомості в сприйнятті явищ зовнішнього світу і т.п.

Розглянуте нами діалектичний напрямок дослідження проблеми причинності виходить із того, що визнає вирішальну роль практики в процесі пізнання.

Поняття причинності виникнуло на основі практичного досвіду, початкових уявлень про, конкретних фактах причинної залежності, пов'язаних саме з діяльністю людини. Як тільки діяльність людини почала носити пізнаний характер, причинні відношення стали відбитися у свідомості. Повне усвідомлення причинного зв'язку можливим стало лише на рівні теоретичного мислення, що виділяє причинність з інших видів зв'язків і аналізує її.

Протилежним діалектичному напрямку є метафізичне /ідеалістичне/. Метафізики виходили з того, що первісний індивід міркував про несподівані явища і релігійно витлумачував їх. Тим самим цілком ігнорувалася людська практична діяльність і досвід. Це є загальні корені всіх плинів, що утворилися усередині даного напрямку. Основними з них є:

I. Кантіанці і неокантіанці: основоположник його Иммануіл Кант - родоначальник німецького класичного ідеалізму. Представники даної течії розглядають причинність як апріорне поняття, що має відношення лише до світу явищ. Заперечують значення причинності і пропонують зовсім усунути з науки слово "причина".

2.Юмісти: основоположник його - Давид Юм - англійський філософ-ідеаліст. Розглядають причинність як вираження віри, що спочиває на навичці спостерігати одноманітну послідовність явищ.

3.Махісти, позитивісти, неопозитивісти, логічні позитивісти - основоположник його - Эрнст Мах - австрійський суб'єктивний ідеаліст. Вважають, що поняття причинності є гальмом наукового пізнання, а тому має значення лише в пізнавальній сфері.

4.Об'єктивні ідеалісти: основоположник його Георг Вільгельм Фрідріх Гегель - німецький філософ, представник німецької класичної філософії. Повідомляють причинний зв'язок є результатом діяльності абсолютного духу або надприродної істоти.

Таким чином, категорія причинності формувалася протягом всієї історії філософської науки. У залежності від того, який зміст вкладає філософія в поняття причинності, конкретна наука і досліджуємо дану проблему. Як-от: положення.діалектичного матеріалізму надають науці кримінального права струнке і логічно досконале вчення про причинність. Ідеалістичний підхід вносить лише плутанину і безсистемність, тим самим створюючи в ній анархічність, що веде до появи практично неспроможних теорій.