Українські реалії жіночого лідерства в управлінні

 

Лідерство є одним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства. Активність лідерів у різних сферах життя – це діяльність енергійних, цілеспрямованих, відповідальних і амбіційних чоловіків і жінок. Лідерство як соціальний інститут виконує ряд важливих для суспільства і людей функцій. До них можна віднести ідеологічну, ціннісну, програмуючу, інноваційну, координаційно-регулюючу, мобілізуючу, контролюючу та інші функції, які в сукупності є механізмами соціального управління. Іншими словами, інститут лідерства у всіх сферах життя відіграє системотворчу роль у процесі суспільного розвитку, забезпечує його ефективність.

Політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які впливають на суспільні події і процеси. Політичне лідерство – це тип політичної взаємодії, один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи, виконуючи роль лідера, об’єднує і спрямовує дії всієї групи, яка, відповідно, приймає й підтримує його в організації спільної діяльності, досягненні суспільно значущих цілей [13; 15].

Провідними характеристиками політичного лидера політологи вважать такі:

Ø наявність власної політичної програми або новаторської стратегії і тактики, які він розробив сам і які висуваються від його імені;

Ø уміння висловлювати, відстоювати погляди й інтереси тієї або іншої соціальної групи;

Ø певні риси характеру, які виявляються під час реалізації програми та об’єднання своїх прибічників (воля, наполегливість, гнучкість, інтуїція, рішучість, компетентність та інше);

Ø популярність, вміння переконувати, завойовувати прибічників і впливати на людей; комунікабельність; ораторські здібності;

Ø імідж керівника, котрий діє згідно з нормами моралі, прийнятими у суспільстві, групі;

Ø відповідний рівень політичної культури;

Ø наявність команди помічників і виконавців, уміння організовувати дії своїх прибічників;

Ø здатність досягти певного рівня підтримки з боку широких народних мас, громадських та профспілкових організацій, а також офіційних структур влади;

Ø здатність виступати від імені суспільства або тієї групи, інтереси якої він представляє. Перевага суспільного над особистим [18, 72-73].

Необхідно відзначити, що становлення й розвиток соціального інституту лідерства історично нерозривно пов’язувалося із чоловічим, маскулінним началом. Політичний пантеон, як, втім, і економічний, представлений в основному чоловіками, він добре захищений за допомогою концентрації різних форм соціальної влади, ідеологічно підкріплений системою певних міфів і стереотипів. Інститут жіночого політичного лідерства в історії виявив себе фрагментарно, хоч іноді й досить яскраво, а подекуди і трагічно. Історично сформований поділ праці визначив переважно чоловічий характер лідерства ще й тому, що концентрація влади вимагала прояву таких особливых якостей, як фізична сила, агресивність, раціональність, воля, а також креативність мислення. Влада жінок обмежувалася родовим, сімейним життям, що передбачало культивування таких їхніх якостей, як материнський альтруїзм (вміння жертвувати собою), емоційність, інтуїція, м’якість і доброта. Політична система суспільства – це сукупність таких політичних організацій, як держава (що є, по суті мегаорганізацією, однією з найважливіших соціальних підсистем, специфічним соціальним інститутом, що сам виконує інституціоналізуючу функцію в суспільстві), політичні партії, суспільнополітичні організації й об’єднання. Всі, без винятку, політичні організації й інститути виникають, розвиваються й функціонують завдяки інтегруючій і спрямовуючій ролі лідерів. Відзначимо, що соціальний прогрес безпосередньо пов’язаний з рівнем професіоналізму, відповідальністю й талантами тих представників суспільства, які концентрують владні повноваження, приймають управлінські і, насамперед, політичного рівня рішення. Недостатній рівень компетентності, безвідповідальність, дефіцит стратегічного мислення політичних лідерів і діячів детермінують низький рівень соціальної ефективності всіх інститутів суспільства, гальмують його розвиток.

Процес становлення соціальної, правової держави, розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язані з активізацією жіночого руху й посиленням ролі жінок у сфері соціального управління. Інститут жіночого політичного лідерства передбачає обіймання жінками вищих керівних посад у політичних організаціях.

Одним з реальних механізмів, за допомогою якого можливо досягти рівності жінок та чоловіків, є принцип паритетної демократії, тобто гарантії рівного статусу на всіх рівнях прийняття рішень і у всіх владних структурах за допомогою квот. Проте, загальновизнаної думки з приводу розмірів таких квот та відповідності їх настановам демократичного суспільства досі не існує. В світовій практиці існують досить вдалі приклади паритетності, зокрема – в скандинавських країнах представництво обох статей на всіх рівнях влади визначає співвідношення не менше 40%, але не більше 60%. Нині ще досить важко визначити, яка із світових моделей паритетної демократії більше підходить Україні, проте немає жодних сумнівів, що збільшення участі жінок у сфері прийняття державно важливих рішень сприятиме гармонізації державного управління, зокрема, забезпечить поворот до соціальної політики.

Якщо серед загальної кількості державних службовців, як керівників, так і спеціалістів, домінують жінки (відповідно 52, 5% і 81%), то із просуванням по службі їх питома вага стрімко зменшується, досягаючи лише 8, 3% у першій посадовій категорії керівників [6] (додаток 1). Таким чином, розподіл жінок за рівнями державного управління в Україні можна охарактеризувати як «піраміду» участі жінок с сфері прийняття рішень. Оскільки загальний освітній рівень жінок, що працюють в сфері державного управління, навіть перевищує освітній рівень чоловіків, вони мають необхідну професійну кваліфікацію і ті самі кар’єрні прагнення, необхідність пом’якшення ґендерного розриву в представництві жінок не викликає сумніву.

Хоча частка працюючих жінок, що мають вищу освіту, значно перевищує відповідний показник для чоловіків, в більшості галузей жінки посідають нижчі посади, зайняті виконанням малокваліфікованої роботи з обмеженими можливостями професійного зростання і, внаслідок цього, отримують нижчу заробіну плату.

Ігнорування проблеми ґендерного розриву у рівні заробітної плати в подальшому може призвести до загострення «фемінізації» бідності, оскільки вже нині жінки нашої країни стикаються з більшим ризиком опинитися за межою бідності. Найменш захищеними при цьому виявляються одинокі жінки пенсійного віку та матері-одиночки.

Розділ ІІ