Розділ І. Загальна характеристика правочину

Розділ І. Загальна характеристика правочину

Поняття правочину

 

Під правочином розуміється дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків [2, ст. 202 с.57].

Для правочину характерними є такі ознаки.

Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб’єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов’язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов’язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до набуття, зміни або припинення цивільних прав або обов’язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов’язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов’язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов’язків між цими суб’єктами.

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочинами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов’язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти суб’єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання [8, с.402].

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов’язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов’язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання правочину є недостатнім для породження прав і обов’язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов’язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події - факту смерті.

Правочини, які вчиняють фізичні і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вона може проводитись за різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину, за співвідношеннями прав та обов’язків сторін в угоді; за моментом, з яким пов’язується виникнення правочину; за значенням підстав правочину для її дійсності і т.п.

У залежності від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, їх поділяють на одно-, дво - та багатосторонн і. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу і т.п. При цьому треба мати на увазі, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об’єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу) [15, с.316].

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин. Двостороннім правочином виступає договір; двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно умов правочину. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонньому правочині на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох - або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонні правочини теж являють собою договори. В багатосторонньому правочині кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [9, с.154-156].

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов’язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг. У безоплатному правочині обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними будуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користування майном; доручення без зобов’язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених правочином. Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін [12, с.185-186].

В залежності від моменту виникнення, правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене), правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов’язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов’язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.

За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів, останні поділяються на каузальні та абстрактні. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарувальник передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також більшість інших є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладення, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не повинна мати юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування мети правочину. Прикладом абстрактного правочину може слугувати вексель, банківська гарантія. Належним чином оформлений вексель зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані ті зобов’язання у зв’язку з якими він був виданий [10, с. 197-198].

Умови дійсності правочину

 

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [2, ст. 203 с.57-58].

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

правовий наслідок правочин недійсність

Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово „закон” вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у законі приписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Форма правочину - це спосіб волевиявлення правочину. Правочини можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не встановлена певна форма тих чи інших правочинів, то сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібний їм правочин [16, с.238].

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких правочинів. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини (ст.54 Закону України „Про нотаріат”) [7, ст.54]. Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. По недійсному правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах [13, с.171-172].

Письмової форми потребують правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх, а й односторонніх правочинів. Норми щодо письмової форми правочинів застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму [2, ст. 208 с.59].

Недотримання простої письмової форми правочину позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження правочину на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання правочину, а також те, що він був укладений на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність правочину наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Крім перелічених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною, тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для правочинів, пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх правочинів, а для деяких, можна назвати другорядними [2, ст.212 с.60].

Правочини, укладені під обставиною, поділяються на відкладальні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним під відкладальною обставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане (наприклад, правочин найму жилого приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною обставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цим правочином у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною обставиною, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовний правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.

Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і обставиною в умовному правочині. Обставина хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні [13, с.176-177].

Під умовними правочинами необхідно розуміти усі звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обо’язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. Їх визначальна особливість полягає у тому, що настання перелічених правових наслідків залежить від настання (ненастання) після укладення правочину у майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін в момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність [14, с.166].

Нікчемні правочини

 

Нікчемними або абсолютно недійсними є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх укладання, незалежно від пред’явлення позову і рішення суду. Їх можна назвати мертвонародженими. Суд та господарський суд зобов’язані констатувати факт недійсності таких правочинів, незважаючи на бажання сторін.

Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов’язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він судом не визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.

У таких випадках рішення суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати реєстрацію тощо [14, с.172].

До нікчемних належать правочини:

укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми (ст.547);

укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч.1 ст.219);

укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);

укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст.221);

вчинені без дозволу органу опіки чи піклування (ч.1 ст.224);

які порушують публічний порядок [13, с.181-182].

Деякі правочини укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням правочину. Наприклад, громадянин А. уклав правочин з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.

Нікчемність правочину в цьому випадку повинна наступати не з моменту його виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов’язаних з цим правочином.

Законом встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої письмової форми тягне за собою недійсність правочину. Цей припис закону має на меті тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність у зв’язку з недодержанням простої письмової форми.

До недійсних (нікчемних) відносяться також фіктивні та удавані правочини. Фіктивним є правочин, укладений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укладаючи фіктивні правочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щоб уникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).

Удаваним називається правочин, укладений з метою приховати інший правочин. Учасники удаваного правочину, намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри, виражають удавану волю - волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізняти два правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочини можуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від того, якими є ці правочини, виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, який сторони справді мали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, до уваги не береться і визнається нікчемним. Так, якщо буде встановлено, що договір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (іномарки, придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватися нікчемним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що не відповідає вимогам законодавства.

Наслідки недійсних правочинів залежать від того, здійснений правочин чи ні. Якщо він ще не здійснений жодним із його суб’єктів, то сам факт визнавання правочину недійсним буде єдиним наслідком його недійсності. У випадках виконання недійсного правочину взаємовідносини його учасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам.

В ст.216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема сторони не зобов’язані виконувати передбачені таким правочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК України встановлює виняток з вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, що пов’язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить часто виконують частково чи повністю умови недійсного правочину, наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦКУ містить положення про те, що за недійсним правочином кожної зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість одержаного за цінами на момент відшкодування. Застосування назначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. У цивілістичній науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Може мати місце виконання лише однієї сторони недійсного правочину. У такому разі застосовується одностороння реституція [13, с.187-188].

Оспорювані правочини

 

Якщо нікчемні правочини є недійсними ще з початку їх укладання, то правочини, укладені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох контрагентів, породжують відповідні права і обов’язки сторін, а отже, є дійсними. Проте така їх дійсність може бути оспорена відповідними особами в суді, господарському суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними або оспорюваними. Отже, оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать правочини, укладені:

неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст.222);

фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника;

під впливом помилок;

під впливом тяжкої обставини [13, с.187].

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх укладання. Це правило, поширюється на всі недійсні правочини, у тому числі й на ті, визнання недійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб, потерпілих, державних і громадських організацій. Проте, якщо з самого змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, дія правочину визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин, оскільки можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсної його частини.

Недійсні правочини можна також класифікувати на правочини з дефектами:

суб’єктного складу - правочини, що не збігаються з право - або дієздатністю осіб, які їх уклали;

волі одного або усіх учасників правочину, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту [12, с. 202].

Висновки

 

По завершенні написання основної частини даної курсової роботи можна дійти наступних висновків.

Умови дійсності правочину встановлюються законом для того, щоб правочин мав належну юридичну силу. Додержання цих умов сприяє законності правочину, охороні прав та законних інтересів його учасників та інших осіб, а також обмежує можливості збагачення злочинним шляхом.

Недодержання умов дійсності правочину не завжди тягне його недійсність. Наприклад, недодержання простої письмової форми лише у випадках, спеціально передбачених законом викликає недійсність правочину. Найчастіше це просто позбавляє потреби сторони у разі спору посилатися на показання свідків як докази. При відсутності письмових доказів сторони позбавлені можливості повністю обґрунтувати свої вимоги і заперечення, і тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв’язку з їх недоведеністю у суді.

Проте, коли недодержання умови дійсності правочину викликає його недійсність, то до сторін застосовуються майнові наслідки такої недійсності.

Таким чином, законодавець, встановлюючи умови дійсності правочину, сприяє їх додержанню, а також зміцненню правосвідомості громадян та правопорядку взагалі.

Умови дійсності правочинів поділяються на три основні групи:

1) умови про суб’єктів;

2) умови про форму;

3) умови про зміст.

Порушення саме цих істотних умов призводить до визнання правочину недійсним.

Недійсними правочинами є дії осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, але які не породжують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Це означає, що обумовлені правочином права та обов’язки не виникають, а наступають передбачені законодавством правові наслідки, що несприятливі для учасників правочину та є санкцією за вчинене правопорушення.

Недійсним через невідповідність вимогам закону може бути лише правочин, що вже укладений. У випадках, коли сторони ще домовляються та не уклали в письмовій формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів, їх дії не можна вважати правочином. Питання про юридичне значення таких дій вирішується згідно правил, регламентуючих порядок укладення правочинів, а не згідно норм, що встановлюють їх дійсність.

У цивільному законодавстві проведено класифікацію недійсних правочинів, в основу якої покладено такий критерій, як ступінь недійсності. За цією класифікацією правочини поділяються на дві основні групи:

абсолютно недійсні або нікчемні правочини;

відносно дійсні або оспорювані правочини.

Список використаних джерел

 

1. Конституція України вiд 28 червня 1996 р., зі змінами, внесеними Законом України “Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 р. №2222-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - №2.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (із змінами від 10.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40 - 44, ст.356.

3. Цивільно-процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року (із змінами від 11.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, №№ 40-41, ст.492.

4. Бірюков І.А. Цивільне право України - К., 2004 - 324 с.

5. Закон України "Про заставу" // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 47. - ст.642.

6. Основи правознавства: Навч. посібник/ За ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзік. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. - 358 с.

7. Закон України "Про нотаріат" // від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради. - №3425 - ХІІ.

8. Право: Учебник для вузов/ А.И. Косарев, М.В. Малинкович, С.Д. Покревская и др.; За ред. проф. М.А. Теиловой, проф. М.В. Малинкович. - 2-е вид-ня. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998 р. - 479 с.

9. Цивільне право України: навчальний посібник / ред.І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки - К., 2004 - 224 с.

10. “Цивільне право України" за ред. Азімова Ч.1. Підручник. - Х.: Право, 2000 р. - с.169-181.

11. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року (зі змінами від 18.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, №6, ст.56.

12. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва та ін., за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - К.: Юрінком Інтер - 2005. - 639с.

13. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 735 с.

14. Цивільний кодекс України: Науково практичний коментар /За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. - К.: Істина, 2004. - 928 с.

15. Цивільне право України: Підручник / За ред. Є.О. Харитонова, Н.О. Саніахметової - К., 2003 - 774 с.

16. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред.Я.М. Шевченко. - Т.1. Загальна частина. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - 408 с.

17. Штефан М.Й. Цивільний процесуальне право України. Академічний курс. - К., 2005 - 854 с.

18. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. - Х.: Одісей, 2003. - 856 с.

 

Розділ І. Загальна характеристика правочину

Поняття правочину

 

Під правочином розуміється дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків [2, ст. 202 с.57].

Для правочину характерними є такі ознаки.

Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб’єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов’язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов’язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до набуття, зміни або припинення цивільних прав або обов’язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов’язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов’язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов’язків між цими суб’єктами.

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочинами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов’язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти суб’єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання [8, с.402].

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов’язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов’язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання правочину є недостатнім для породження прав і обов’язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов’язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події - факту смерті.

Правочини, які вчиняють фізичні і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вона може проводитись за різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину, за співвідношеннями прав та обов’язків сторін в угоді; за моментом, з яким пов’язується виникнення правочину; за значенням підстав правочину для її дійсності і т.п.

У залежності від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, їх поділяють на одно-, дво - та багатосторонн і. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу і т.п. При цьому треба мати на увазі, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об’єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу) [15, с.316].

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин. Двостороннім правочином виступає договір; двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно умов правочину. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонньому правочині на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох - або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонні правочини теж являють собою договори. В багатосторонньому правочині кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [9, с.154-156].

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов’язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг. У безоплатному правочині обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними будуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користування майном; доручення без зобов’язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених правочином. Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін [12, с.185-186].

В залежності від моменту виникнення, правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене), правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов’язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волев