Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії

 

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу - доби Раціоналізму, на соціальні,, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін "Просвітництво" набуває статусу самостійної лексичної одиниці у XVIII ст. Його використовували Ф.М. Вольтер, Й. Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта "Що таке Просвітництво" (1784 р). Кант визначив Просвітництво як "вихід людини із стану власного неповноліття". Основна мета Просвітництва за Кантом - вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства. [3, 58]

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.

Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в ній питомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії, просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так, Вольтер - найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму - відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді. [18, 86-89]

Натомість П. Гольбах критикував і рішуче заперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючись засад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки - проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 рр), природодослідники П.С. Лаплас (1749-1827 рр.), П.Л. Мопертюї (1698-1759 рр.), Ж.Л. Бюффон (1707-1788 рр.), А.Л. Лавуазьє (1743-1794 рр.), К.Л. Бертолле (1748-1822 рр.), Н. Леблан (1742 - 1806 рр.) - у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 рр.) і К. Лінней (1744-1829 рр.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.Б. Ламарк (1744-1829 рр.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямовані на створення єдиної картини світу.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.

Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад, розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізації нових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейською людиною, визнання за європейцями пріоритетних позицій стосовно решти світу, зверхнього ставлення до неєвропейських народів.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Італійські просвітителі перебували під більшим впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Коло проблем, які ставили перед собою італійські просвітителі, був дуже широкий. [4, 236]

У Тоскані й у Луккі в другій половині XVIII ст. була видана в перекладі на італійську мову "Енциклопедія" Дідро. Підпільно поширювалися роботи Монтеск'є, Вольтера, Гельвеция, Руссо. Італійські просвітителі називали себе послідовниками й учнями французьких мислителів.

У їхніх поглядах дійсно було багато загального. Так само, як їхні французькі вчителі, ідеолога молодої італійської буржуазії вірили в кінцеве торжество розуму, i вимагали скасування феодальних привілеїв.

Але навіть при всім своєму бажанні італійські просвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому була своєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично й економічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79]

Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва, італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів і точно так само мріяли про "короля-філософа".

Беккариа писав: "Тепер на європейські трони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів, ці государі... печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм, посередників між государів і народом".

Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.

Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.

Прикладом такого впливу може слугувати доля Джаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелося емігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту, де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув’язнення Джаноне помер [5, 189].

Твір неаполітанця Філанджері "Наука законодавства" відразу ж після його появи церква включила в індекс заборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителі встановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном, організують наукові суспільства, видають журнали.

Деякі області Італії, такі, наприклад, як Флоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо, Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скоріше практичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканських просвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії.

Пьемонтец Баретти писав в 60-х роках вісімнадцятого сторіччя: "Природа обдарила Італію так само щедро, як і Англію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англії настільки великий? " "Перш ніж відповісти на це питання, - продовжував він, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися під владою єдиного уряду в один народ... ".

"Любов до Батьківщини, тобто прагнення до блага всіх наших націй, - це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста, - писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), - ми повинні бути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми не хочемо перестати бути людьми".

Однак Карлі не вимагав політичного об'єднання країни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим за допомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки.

Просвітителів різних міст Італії поєднували основні загальні ідеї й вимоги.

У центрі їхньої уваги стояла також і аграрна проблема - найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вони вважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язували розвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картину матеріального й морального занепаду села. [14, 175]

З гіркотою неаполітанський економіст Филанджери говорив про те, що є землевласники, які "вимірюють свої володіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними не мають ні землі, ні роботи".

"Якби Італія була підлегла одному монархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів з однієї провінції в іншу", - заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителі бачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. Маркіз Караччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічними династіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни.

Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит, введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. "Пройде небагато років і Італія "буде єдиною", - заявляв Веррі. Просвітителі покладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну, розбрати й "у якій-небудь формі об'єднатися". Антоніо Джинавезі, професор Неаполітанського університету, говорив: "Якби це трапилося, Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цього захоче, стала б могутньою й сильною". [10, 97]

Запорукою подальшого відновлення суспільства італійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагали скасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхнього перетворення у вільну земельну власність, наділення селян землею за рахунок невикористаних пустищ.

Франческо Джанні - міністр великого герцога Тоскані, стверджував, що краще обробляти землю буде той, хто зможе вважати її своєю власністю.

Проголосивши своїм гаслом - "Вільна людина на вільній землі", - просвітителі вимагали скорочення сеньориальных повинностей і ліквідації залишків кріпосного права. Багато хто із просвітителів уважали також необхідної передачу селянам у власність або в тривалу оренду частини дворянських і церковних земель. Джузеппе Пальмиери писала: "Коли людина впевнена, що повністю одержить плоди своєї праці, він змусить приносити врожай навіть скелі, але він закине й родючий ґрунт, якщо плоди його праці не дістануться йому хоча б частково".

Основною мішенню нападок просвітителів були феодальні пережитки в сільському господарстві. Вони вимагали, перебудови феодального села на капіталістичний лад. Підйом сільського господарства служив, на думку просвітителів, основною передумовою розвитку ремесла й торгівлі.

Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.

Критикуючи феодальне суспільство, Карічоло з гіркотою говорив про сицилійського селянина: "Рабство настільки деградує душу, що вона більше не почуває ваги ланцюгів".

У підприємницькій діяльності вони бачили "фактор цивілізації й прогресу". Мануфактури, на думку Галіані, були знаряддям звільнення людства від феодального рабства й марновірств.

Таким чином, просвітництво - це загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку європейських країн були причиною особливостей і відмінностей Просвітницького руху в Італії.

Італійські просвітителі перебували під значним впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною.

Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.

Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.

Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини.

У політичній сфері характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". По-різному вони визначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, але сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи та бурхливого розвитку промисловості. Завдяки участі багатьох італійців у суспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силою європейської історії.