Огляд наукових концепцій теми дослідження.

Проблеми правового регулювання кредитних операцій.

Новий Закон „Про банки і банківську діяльність” значно поліпшив правове регулювання багатогранної діяльності банківських установ країни. Проте, як кажуть, досконалості немає меж. У статті розглядаються проблеми законодавчого регулювання кредитних операцій банків, які можуть виникати в ході застосування положень зазначеного вище закону.

Норми чинного законодавства України, якими регулюються кредитні відносини, на думку багатьох практиків банківської справи, ще не сповна відповідають потребам сьогодення. Не всі діючі законодавчі та нормативні документи, що регламентують проведення комерційними банками кредитних операцій, мають чіткий системний характер і тому не забезпечують постійного розвитку кредитного ринку в Україні. Крім того, положення багатьох чинних нормативно-правових актів мають суттєві розбіжності та протиріччя. Це гальмує процес нарощування комерційними банками кредитного портфеля, а отже, не дає змоги повною мірою задовольняти зростаючі потреби економіки держави.

Серед факторів, які стримують розвиток кредитування вітчизняної економіки, домінують кредитні ризики, що мають як системний, так і суб’єктивний (індивідуальний) характер. Системні кредитні ризики пов’язані передусім із правовими проблемами (вони в основному стосуються захисту прав кредиторів), загальним станом економіки (недостатньою ринковою активністю суб’єктів господарювання, доволі значним поза банківським обігом грошей тощо). Суб’єктивний, або індивідуальний характер мають, як правило, ризики, пов’язані з поведінкою конкретних позичальників.

Активізацію кредитування в Україні значною мірою стримують проблеми розвитку ринку застав, передусім – відсутність чіткого механізму застосування іпотеки. Суттєвими є й інші фактори: курсові ризики (особливо у разі кредитування іноземною валютою); необхідність виконання доволі жорстких вимог Національного банку щодо створення страхових резервів на покриття можливих втрат від проведення кредитних операцій; низький рівень капіталізації банківської системи; недостатня кількість банківських ресурсів для середньо- і довгострокового кредитування інвестиційних проектів; високий (порівняно з європейським) рівень процентних ставок; операційні ризики, пов’язані з недосконалістю технологій та відсутністю відповідного досвіду банківського персоналу; інші проблеми.

Слід наголосити, що останнім часом робляться активні спроби збільшити обсяги кредитування реального сектора економіки. Зокрема розробляються та приймаються відповідні законодавчі й нормативні акти. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття наприкінці минулого року Закону „Про банки і банківську діяльність”. Ним, окрім іншого, запроваджено нові механізми регулювання кредитних відносин. Уперше юридично визначено місце і роль вітчизняних спеціалізованих банків – інвестиційних та іпотечних, тобто банківських установ, щонайменше 50% активів, в яких мають розміщуватися в інвестиції або в іпотечні кредити.

Проте для подальшого розвитку інвестиційної та іпотечної діяльності цього замало. Назріла гостра потреба створити й увести в дію кілька нових законодавчих актів (насамперед Закон „Про іпотеку”), державну агенцію гарантування кредитів для малого та середнього бізнесу. На початковому етапі функціонування спеціалізованих банків, на мою думку, варто було б надати їм деякі податкові пільги (наприклад, щодо оподаткування доходів, отриманих від інвестиційної діяльності), знизити норми формування обов’язкових резервів, запровадити практику часткової компенсації частини процентної ставки за кредитами, які надаються спеціалізованими банками або комерційними банками для іпотечного кредитування пріоритетних галузей економіки. Такий досвід банківська система уже має в галузі кредитування агропромислового комплексу. А Міністерство економіки не виключає можливості розширення практики компенсації частини процентних ставок за кредитами, які надаватимуться підприємствам інших галузей економіки.

Окремо хотілося б зупинитися на проблемах, які можуть виникнути у зв’язку з низкою передбачених Законом „Про банки і банківську діяльність” обмежень у сфері кредитування. Так, банкам заборонено прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Їх використання з метою забезпечення кредитів можливе лише з дозволу Національного банку. Таке обмеження, на нашу думку, незавжди є обґрунтованим, адже бувають випадки, коли клієнти зацікавлені в придбанні (зокрема за рахунок кредитних коштів) векселів, ощадних сертифікатів і облігацій банків для вкладення коштів зі збереженням можливості подальшого перепродажу цінних паперів на вільному ринку без суттєвої втрати дохідності.

Крім того, ні новим Законом „Про банки і банківську діяльність”, ні нормативними актами НБУ досі не врегульовано процес отримання комерційним банком дозволу на використання власних цінних паперів для забезпечення кредитів (не розроблено порядку подання та розгляду заяв, не визначено фактори, які можуть впливати на прийняття Національним банком відповідних рішень).

Новим законом заборонено банківським установам надавати кредити за процентними ставками нижчими від ставок за кредитами, які вони беруть самі, та ставок, за якими виплачуються відсотки за депозитами. Банкам, за деякими винятками, забороняється також встановлювати нижчі від собівартості банківських послуг процентні ставки та комісійні. Проте практика свідчить, що банківські установи, керуючись принципами корпоративного банкінгу (комплексного обслуговування клієнтів), за деякими видами послуг чи операцій досить часто все-таки застосовують мінімальні ставки, компенсуючи витрати за рахунок інших операцій із клієнтами. Наприклад, банк іноді встановлює мінімальну відсоткову ставку за кредитом за умови постійного розрахунково-касового обслуговування всіх оборотів клієнта, купівлі чи продажу для нього на міжбанківському валютному ринку іноземної валюти, впровадження на підприємстві, яке є клієнтом банку, проекту з автоматизації виплати заробітної плати за допомогою пластикових карток тощо.

Зважаючи на реалії практики, Національний банк у листі від 19.04.2001р. № 18-12/1467-2599 уточнив, що надання кредиту під процент, не вищий за відсоток, під який залучаються кошти, призначені саме для надання даного кредиту, не вважається порушенням закону. Пояснення зрозуміле, щоправда, не ясно, як можна ідентифікувати, який саме депозит є джерелом для надання конкретного кредиту, а відтак – оцінити правомірність дій банку.

Зауважимо також, що обмеження, про яке мовиться, вступає у суперечність із правом банків самостійно встановлювати процентні ставки за своїми операціями. До того ж сучасний бухгалтерський облік не дає змоги чітко визначити собівартість багатьох із них. Нині, наприклад, дуже складно розподілити на окремі види операцій адміністративні, господарські та інші витрати. Зважаючи на це, варто було б, на мою думку, не обмежувати мінімальний розмір процентної ставки за кредитами, а заборонити лише надання безпроцентних кредитів (за винятками, передбаченими законодавством).

Набутком нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” є положення щодо захисту прав кредитора у випадку неповернення в передбачений угодою строк позички та нарахованих за нею відстків. У такому разі банк має право вдатися (шляхом прийняття відповідноо наказу) до примусової оплати боргового зобов’язання. Шкода тільки, що законом та нормативними документами НБУ не передбачено конкретного механізму реалізації цього права.

Прийняття Закону „Про банки і банківську діяльність”, безумовно, позитивно впливає на подальший розвиток банківської справи та зміцнення банківської системи в Україні. Проте воно загострило потребу нагального внесення змін до чинного законодавства, приведення у відповідність із ним нормативно-правових документів Національного банку.

Практичне застосування положень Закону „Про банки і банківську діяльність”, подальше вдосконалення механізмів захисту інтересів комерційних банків-кредиторів сприятиме зростанню обсягів кредитно-інвестиційних операцій та розширенню кредитного ринку в Україні. Це, в свою чергу, позитивно вплине на розвиток економіки країни та сприятиме пожвавленню ділової активності суб’єктів підприємницької діяльності.