Чи була досягнута мета американської окупаційної політики в Японії?

 

 

2. Японське «економічне диво». Етапи економічного розвитку Японії.

Із середини 1950-х рр. починається п'ятнадцятирічне фено­менальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилася сама Японія і її значення у світі. Темпи зростання економіки були найбільш високими порівняно з країнами Заходу.

У 1961-1970 рр. вони складали 11 % на рік. У 1968 р. країна посіла друге місце у світі за обсягом валового національного про­дукту та вийшла на перше місце з виробництва сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратів. У 1981 р. Японія посіла перше місце у виробництві легкових автомобілів.

 

СР-ОР Причини і передумови японського «економічного дива».

Реформи, проведені американською окупаційною адміністрацією

Відносна дешевизна робочої сили.

Відсутність воєнних витрат

Японія більше від інших країн інвестувала коштів у розвиток про­мисловості.

Традиційна бережливість японців, через банки їхні заощадження пере­творювались на виробничі інвестиції. Довіра до банківської системи.

Продумана економічна політика: контроль над зовнішньою торгівлею, закупівля новітніх технологій, сприяння модернізації.

Широко використовувалися технічні досягнення у виробництві товарів повсякденного вжитку.

Орієнтація виробництва на експорт.

Висока кваліфікація та дисципліна робітників.

Патріотизм більшої частини населення, готовність купувати власну продукцію.

Домінування традиційної системи найму, згідно з якою робітник працював на одному підприємстві до виходу на пенсію. Заробітна плата була прив'язана до стажу роботи. Фірма проявляла лояльність до своїх працівників, навіть у скрутні часи не звільняла їх. Така система найму називається патерналізмом

Кредити США та воєнні замовлення в роки війни в Кореї і В'єтнамі

Наявність американських воєнних баз.

Політична стабілізація.

 

Після швидкого економічного зростання у 1950-1960-ті рр. країна зіткнулася з економічними труднощами. Економічна криза 1970-х рр. та її наслідки негативно позначилися на розвитку Японії.

Уряд і японський бізнес приступили до реалізації програми струк­турної перебудови економіки. Центр ваги було вирішено перенести з енергоємних та матеріаломістких галузей (чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво пластмас і штучних во­локон) на наукоємні галузі (електроніка, радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів та ін.), які споживають мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих інженерів та робітників.

Реалізація цієї програми зумовила зростання державних витрат та інфляцію. З 1982 р. уряд Японії на чолі з Я. Накасоне почав здійсню­вати антиінфляційний курс, скорочувати державні витрати, сприяти розвитку ринкових відносин.

Були знижені податки з підприємців, почалась приватизація залізниць і телекомунікацій.

Уряд Я. Накасоне запропонував економічну програму виходу з кризи, яку свого часу здійснювали Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та ін. Зіткнувшись у роки кризи зі спробою багатьох країн обмежити японський екс­порт товарів, японський бізнес приступив до експорту капіталів, створюючи виробничі потужності в інших країнах. У 1980-ті рр. Японія стала однією з найбільших світових інвесторів.

Однак наприкінці 1991 р., після 50-річного економічного під­несення, Японія зіткнулася з труднощами.

Темпи економічного зростання у 1990-ті рр. не перевищували 1 % на рік.

Наприкінці 1990-х рр. Японія опинилася перед лицем ще й фінансової кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії (на третину знизилась капіталізація японської економіки — сукупна вартість акцій японських підприємств), а й по країнах Далекого Сходу і Південно-Східної Азії. Із регіону, що найбільш динамічно розвивався, Південно-Східна Азія перетворилася на джерело нестабільності.

Азіатська криза зачепила й інші регіони світу: Латинську Америку, Росію, Україну та інші держави.

 

Політичний розвиток Японії.

На тлі економічного зростання відбулася політична стабіліза­ція життя країни.

Із 1955 р. при владі незмінно перебуває Лі­берально-демократична партія (ЛДП), яка у внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної демократії та соці­ально спрямованої економіки, у зовнішній — на співробітництво із США. Головною опозиційною партією є СПЯ, яка виступає за нейтралітет країни. У 1964 р. утворилась ще одна опозиційна партія — Каммейто, яка пропонує третій шлях розвитку краї­ни— з опорою на середній клас.

У 1970-ті рр. Японія вступила в смугу труднощів.

Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно перебувала при владі, питання про прем'єр-міністра фактично стало вирішуватись не в парламенті, а в самій партії.

У середині самої партії склалося кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання про склад уряду. Так, виник сприятливий ґрунт для зловживань та корупції.

Найбільшим сканда­лом була справа «Локхід», яка закінчилася арештом і засудженням прем'єр-міністра Г. Танаки. Крім того, відбулася ще низка політич­них скандалів. Це послабило авторитет ЛДП.

У 1993 р. суперечки всередині ЛДП викликали розкол, і на парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних партій на чолі з Соціалістичною партією.

У той же час провідні партії країни зазнали розколу, який був зумовлений розбіжностями у визначенні подальшого розвитку країни. У 1996 р. ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності й авторитету вона вже не має.

 

 

Жахливою подією в історії Японії стали терористичні акти у 1994 і 1995 рр. у токійському метро членів екстремістської релігійної секти Аун Сенрікьо, під час яких загинуло 14 і було отруєно 5 тис. осіб.