Цінності не виникають невідомо звідки і не вкладаються в людину зовні. Вони формуються в процесі її соціалізації і мають динамічний характер



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Цінності не виникають невідомо звідки і не вкладаються в людину зовні. Вони формуються в процесі її соціалізації і мають динамічний характер



Таким чином, цінність - це філософська категорія, яка зазначає культурне, сус­пільне й особистісне значення явищ та факторів дійсності. Цінності допомагають люди­ні не тільки здійснювати біологічні та інші функції, але й творити, самореалізувати себе в ринковій економіці та інших сферах своєї діяльності. Повнокровне і щасливе життя людини можливе лише на основі формування і розвитку гуманних цінностей, їх прак­тичної реалізації.

Аксіологія потребує також активного використання ціннісних орієнтацій. Це по­няття містить у собі соціально-політичні, економічні, моральні, наукові, правові аспек­ти, які вивчаються фахівцями відповідних профілів, здійснюються у житті людини, суспільства.

Цінністю є здоровий стан організму {біологічні, віталь­ні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є пев­ні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфор­ту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Проти­лежними їм є переживання смутку, нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, зла­года в суспільстві, порядок, мир, демократія. їм протисто­ять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеа­ли людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедлиУсі ці різноманітні предмети і феномени робить ціннос­тями, об'єднує певне їх відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності.

Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є бла­гом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей — об'єктивістський. Воно не бере до уваги су­б'єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повіт­ря, здоров'я є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні.

У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від сві­домості суб'єкта, оскільки нею вважають лише те, що су­б'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб'єк­ти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-по­між інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єк­тивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чо­му свідомо надають перевагу.

 

Білет № 12

1. Основні риси і представники «Відродження».

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV—XVI ст. Видатними її представника­ми були Микола Кузанський, Піко делла Міран-дола, П'єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Ла Боесі, Мішель Монпгень, Нікколо Маківеллі, Ми­кола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Тома-зо Кампанелла та ін.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною ри­сою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистец­тва змальовується розмаїтий світ людського бут­тя та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньо­віччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її ак­тивна життєва позиція, з'являється відчуття осо­бистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на куль­туру. Пріоритетним в ієрархії духовних ціннос­тей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя висту­пає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, од­нією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463—1494)так розумів людину.

Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона тво­рець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового по­гляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.

Основним смислом свого життя гуманісти вва­жали заняття філософією, літературою, стародав­німи мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему ду­ховних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспіль­ного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідування гуманіста­ми індивідуального вдосконалення шляхом при­лучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також се­редньовічне ставлення до природи. Вона запере­чує тлумачення останньої як начала несамостій­ного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. "пантеїзм" — "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби при­землюється, він перестає бути чимось позаприрод-ним. Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541),який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчи­тися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Від­родження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543)та Джордано Бруно (1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множин­ності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складо­вими Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепці­ям мислителів Відродження була властива діа­лектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кузанському (1401—1464), Б. Телезіо (1509—1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, водночас вважали, що вона є невід'ємним від ма­терії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж. Бруно.

Гносеологія філософії Відродження об'єктив­но була спрямована проти схоластики та релігій­ного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання.

Як бачимо, тут проявляється емпірична тенден­ція щодо пізнання, особливо вона проявилась у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою — у М. Кузанського і Дж. Бруно. М. Кузанський виділяв чотири ступені у процесі пізнання: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Дж. Бруно вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчут­тя, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (дух — у Дж. Бруно, інтуїція — у М. Кузанського). Тобто емпіризм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії — вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодаль­ний сепаратизм та економічну ізольованість. Роб­ляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Так, Е. Ла Боесі (1530—1563) виступав проти абсолютизму, висловлював думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав держа­ву, яка поєднує в собі традиції обстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету. Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469—1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолю­тизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-яки­ми моральними традиціями та церковними вчен­нями,.здатна привести до національного об'єднан­ня і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвіт­лені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Уто­пія" та Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива пере­конаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове су­спільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політич­ному управлінні; всі діти мають право на безплат­ну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження раб­ства як тимчасового стану, ідеалізація середньовіч­ного ремесла тощо.

 

Білет № 13

1. Основні риси і представники «Просвітництва».

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Анг­лію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу ста­новила віра в розум як джерело знання і як засаду побу­дови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання при­родних прав людини.

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройня­те вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтува­лася на переконанні, що наука і технічний прогрес ство­рять рай на землі.

З погляду історичного розвитку, Просвітництво є ак­том самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення.

Теоретичною передумовою Просвітництва можна вва­жати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настано­вою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Фран­ції.

Найвідоміші французькі просвітники — філософи-деїсти Франсуа Вольтер, Шарль-Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо і представники матеріалізму Дені Дід­ро, Жульєн Ламетрі. В Англії ідеї Про­світництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері, Джон Коллінз, Бернард Мандевіль. У Німеччині представника­ми Просвітництва були Християн Вольф, Александр Баумгартен, та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Де­карта і Лейбніца. В просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини.

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пі­знання наявного буття (природного та соціального), про­світники мислили як знаряддя перетворення буття.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунту­вали його теоретично.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його пред­ставників переростає в атеїзм.

У поглядах просвітників на світ панував механістич­ний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро за­являв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв'язки.

Усе це свідчить, що просвітникам притаманний ме­ханістичний натуралізм в розумінні світу.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочат­ку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм — філософська течія, представни­ки якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

У протистоянні Просвітництва і романтизму наміти­лись два типи світоглядів, політичних ідей, які було по­кладено в основу ліберально-прогресивних і консерватив­них буржуазних політичнх течій і партій.

Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи”та “Дух законів”,де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою.Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географіч-ного фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства.Але він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва.Проголосив ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”,”Філо-софський словник”та ін.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспо-тії.вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних.Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка.Він залишився переконаним в немину-чості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо(1712-1778)написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або про виховання” та інші,де торкається питань розвитку цивілізації,держави, моралі.Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова.Взагалі Руссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.


Білет № 14

1. Дайте характеристику основних теорій історичного процесу та розкрийте їх суперечності.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.75.30 (0.011 с.)