За часом розгортання та протікання

У залежності від часу розгортання і протікання соціальних процесів, розрізняють короткочасні, довготривалі і постійні процеси.

• Короткочасні процеси — соціальні зміни, час протікання яких менше часу існування соціального об'єкта.
• Довготривалі процеси — соціальні зміни, що відбуваються протягом усього часу існування об'єкта.
• Постійні процеси — глобальні соціальні процеси, перебіг яких не пов'язаний з існуванням якого-небудь одного соціального об'єкта.
• У розмежуванні соціальних процесів часто використовують поділ їх на прості й складні, на процеси розвитку і деградації. Щодо системи, в якій відбуваються процеси, їх класифікують на:
  — внутріособистісні (напр., процес самоосвіти);
  — процеси, які відбуваються у стосунках між двома індивідами;
  — процеси, які відбуваються у стосунках між індивідом і групою;
  — процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;
  — процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);
  — процеси, які змінюють структуру й організацію глобального суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Я. Ще-паньський, класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути пристосовані одне до одного, причому процес пристосування можливий у різних формах.
Цілком можливий процес співробітництва з метою спільного добування необхідних благ і цінностей. Ймовірне і виникнення процесу суперництва, конкуренції, зумовлене прагненням випередити аналогічне прагнення інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виявиться прагнення ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види й інтенсивність. Все це — процеси, які відбуваються під час взаємодії між людьми.
Виділяють також процеси мобільності, тобто процеси, які змінюють місце індивідів чи груп як у просторі, так і в соціальних структурах.
Існують процеси, які змінюють соціальну організацію спільноти. Вони поділяються на процеси дезорганізації і процеси реорганізації. Процеси змін в системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру
спільноти, наприклад, процеси, які змінюють системи ідеологи, релігії, науки, техніки.
Скажімо, процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.
Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні в старому середовищі, не приводять до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки.
Про пристосування говорять, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються умови економічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та ін. Таким чином, пристосування — це формування типу поведінки, придатного для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно змінюються, можна вважати, що процеси пристосування певною мірою відбуваються в суспільстві постійно. Залежно від значимості соціальних змін і ставлення до них індивідів розрізняють процеси пристосування швидкі й повільні, короткочасні й тривалі. Тривала непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезорганізації.
Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгодженій діяльності індивідів, груп у досягненні загальної мети, незалежно від її характеру.
Співробітництво між партнерами (індивідами чи групами) передбачає наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншого боку, наявність каналів і засобів взаєморозуміння, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення засобів і правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва — взаємна користь. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.
Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою тих самих засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.
Але суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти на високу посаду, на високе становище не знають один про одного.
Конфлікт —соціальний процес, у якому індивід або група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.
Конфлікт також може виникнути між групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатись одними й тими ж засобами. В конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, зумовлене відчуттям небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Скажімо, боротьба — це форма конфлікту, в якій противники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити суперника до капітуляції через визнання переваги і прийняття умов, які випливають із цього визнання в даній конкретній сфері. Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі, сповідування протилежних систем цінностей. Конфлікти бувають економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.
Якщо в межах існуючої організації і системи контролю процеси пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядкові нічого не загрожує, стверджують, що ці процеси протікають соціальне організовано. Але за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дезорганізації.
Дезорганізація — сукупність соціальних процесів, які спричиняють в межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимий оптимум, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.
Вона полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить усталеним і допустимим нормам.
Процеси соціальної дезорганізації зумовлені різними причинами: стихійними лихами, тривалими війнами, політичними кризами, радикальними змінами системи влади, рево-
люціями, масовими міграціями населення, радикальними змінами в одній галузі господарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і зумовлюють зниження ефективності дії інститутів і форм соціального контролю. Серед причин соціальної дезорганізації і масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо. Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює процес мобільності [7, С. 179-186].
Соціальна мобільність — процес переміщення індивідів між ієрархічними або іншими елементами соціальної структури: трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.
Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності відносять процеси переміщення в географічному просторі і процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального пласта в інший, вгору чи вниз, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.
Залежно від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: «просування вгору» і «деградація», тобто соціальне підвищення і соціальне пониження. Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп із цих верств.
Низхідна соціальна мобільність існує у двох різновидах. Суть першого полягає в переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу; при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. Інший різновид проявляється в деградації соціальної групи загалом, в пониженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності, В першому випадку можна уявити людину, що впала за борт корабля, в другому — занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борту.
Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних укладів. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності, тобто переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів, де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Закритими, замкнутими називають типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі. Таким суспільствам властива кастовість, клановість чи гіпер-політизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. Інакше постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.
Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція.
Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.
Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування, притягання, доступності шляхів міграції.
Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів в їх рідних місцях. Це можуть бути соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха та ін.
Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.
Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.
Виділяють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.
Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. З ним пов'язані і депортації народів, здійснювані диктаторськими, тоталітарними режимами. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня суспільства.
Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним із найдинамічніших за станом рухливості населення регіоном у світі. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських держав був взятий курс на етнократизм, що виштовхувало значні
маси людей із місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення на хвилі прагнення возз'єднатися з рідними, сім'ями, які опинилися тепер в інших країнах.
Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів, відновлення їх політичних прав, моральна реабілітація. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна напрямків міграційних потоків. Наприклад, якщо у 1991—1992 рр. в Україну більше приїздило людей, ніж виїздило з неї, то, починаючи з 1994 року, з погіршенням економічної ситуації, з України більше стало виїздити. Активізації зовнішньоміграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування.
Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування». Люди їздять в інші країни, щоб вигідно продати товари вітчизняного виробництва, а звідти привезти для продажу іноземний товар.
Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють процеси реорганізації, реформування й інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді процеси реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. У процесі реорганізації відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію, практично неминучу в перехідному періоді.Життя вимагає розв'язання низки проблем, пов'язаних з ефективністю та якістю всіх рівнів системи управління, стабілізацією економіки, налагодженням діяльності медичних, освітніх, правових та інших установ, соціальних інститутів і організацій. Практичне вирішення цих та інших взаємопов'язаних проблем потребує досить надійної та ефективної системи вимірів різних за своєю сутністю соціальних процесів.
Ця актуальна і складна методологічна проблема пов'язана з пошуком, обґрунтуванням таких параметрів, спираючись на які можна було б констатувати, що певна конкретна форма вияву певного процесу відображає саме певні якісні ознаки кожного з них. Відповідь на це питання дасть змогу визначити параметри, спираючись на які можна надійно і достовірно вимірювати приховані за формою процесу ознаки, що відображають його соціальний зміст. З'ясування параметрів відображення якісних ознак соціального процесу є першочерговим, бо від цього залежить вибір конкретних методик, технік і процедур фіксації, обробки й аналізу соціальної інформації.
На рівні суспільства чи будь-яких інших соціальних утворень (інститути, колективи, спільноти) необхідно розрізняти кількісні та якісні параметри виміру ознак перебігу соціальних процесів. До кількісних параметрів виміру характеру становлення і змін суспільства загалом традиційно відносили такі показники: народонаселення, трудові ресурси, національне багатство, виробництво суспільного продукту, зростання національного доходу, матеріальний добробут населення тощо. В таких сталих поняттях, як «трудові ресурси», «народ», «маси», «загальний прибуток» та ін. втілена методологічна платформа, яка позбавляє будь-якого суб'єкта соціуму індивідуальних ознак і обертає його на знебарвлене середньостатистичне «дещо». Визначені таким чином кількісні показники надто обмежені за формою і стосуються лише деяких визначальних економічних аспектів життєдіяльності суспільства. В останні роки утвердилася думка, що економічні показники неспроможні диференційовано охарактеризувати всі складні зміни, що визначають соціальні процеси.
Спроби виокремити економічні, технічні, технологічні, правові, етичні, культурні та інші параметри позбавлені сенсу, таять у собі загрозу принципово хибних управлінських рішень. Наприклад, за впровадження у виробництво ефективної, на перший погляд, технології без урахування її впливу на екологію, здоров'я працівника, співвідношення з проблемою зайнятості, попиту на продукцію та вірогідних ринків збуту зростає рівень ризику до межі непердбаченості. Навіть якщо нововведення відповідає суспільним інтересам, то його реалізація без урахування сутності процесів, що відбуваються у складових частинах суспільства, може призвести до негативних соціальних наслідків.
Враховуючи це, соціологи разом з іншими представниками наук про людину і суспільство повинні виробити систему соціальна орієнтованих показників, здатну відображати найбільш суттєві для людства, окремих держав, їх спільнот, а також складових структур цих держав провідні ознаки їх життєдіяльності. Тобто науковий підхід до виміру певних показників соціальних процесів повинен спиратися на ґрунтовну систему глобальних, загальних спеціальних і навіть окремих параметрів їх перебігу в просторі й часі.
До найбільш суттєвих показників життєдіяльності людства належать: тривалість життя, задоволення головних життєвих потреб (їжа, одяг, житло), умови праці, відпочинку та здобуття освіти. Зміст певного параметра дає змогу визначити кількісні ознаки певного процесу. Так, тривалість життя вимірюється кількістю прожитих років, кількість споживаної їжі — калоріями, кількість води — літрами. Однак існуючий якісний розрив між цими показниками у різних державах і навіть між різними соціальними структурами в межах однієї держави значно ускладнює проблему відображення певними кількісно орієнтованими індикаторами параметрів конкретного соціального процесу. Якщо, скажімо, рівень забезпеченості людини житлом визначати лише належною їй площею, то цей індикатор не завжди адекватно відображатиме стан забезпечення людей житлом. Порівняймо житлові умови сім'ї у цивілізованій державі та. мешканців споруджень печерного типу: за кількісно однакових показників якісно ці умови значно відрізняються.
Отже, кількісний принцип визначення конкретних індикаторів виміру навіть найпростіших, здавалось би, процесів життєзабезпечення є за своєю сутністю формальним і може, врешті, знецінити емпіричні дані.

Перспективнішим є підхід, згідно з яким кожен з параметрів життєдіяльності соціальних утворень вимірюється за декількома взаємодоповнюючими індикаторами. Коли, наприклад, йдеться про забезпечення їжею, то, окрім калорійності, враховують асортимент продуктів, диференціюючи його за порами року, щоб запобігти
випадкам, коли достатня калорійність може впродовж усього року забезпечуватися споживанням лише одного або декількох однорідних продуктів.
Наукове визначення якісних ознак найважливіших параметрів соціальних процесів є методологічним підґрунтям, спираючись на яке, європейські, світові управлінські структури повинні спрямовувати розвиток країн, позиція яких ґрунтувалась би не на егоїстично обмежених інтересах, а насамперед на загальновизнаних гуманістично орієнтованих критеріях.
До наступної групи параметрів належать менш глобальні, але досить загальні показники процесів, які детальніше розкривають зміст та спрямування діяльності різних соціальних інститутів, спільнот та системних утворень. Це стосується функціонування систем запобігання війнам та збереження миру, систем виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, діяльності кредитно-фінансової, виховної, освітньої, культурної та інших систем життєзабезпечення суспільства.
Коли йдеться про конкретні параметри, скажімо, у сфері освіти, то досить важливі, але позбавлені змістовних ознак загальні показники потребують уточнень і роз'яснень. Тобто, якщо спершу важливо знати, чи є взагалі в певній країні система освіти та скільки людей щорічно здобувають там початкову, загальну, середню спеціальну та вищу освіту, то серйозніша розмова потребує з'ясування якісних ознак існуючої там системи освіти. Скажімо, у колишньому СРСР готували чи не найбільше у світі фахівців з вищою освітою, але фактично ігнорували необхідність підготовки юристів, соціологів, психологів, культурологів та інших спеціалістів гуманітарного профілю. Поряд з технократичною гіпертрофованістю, освіта спиралася на жорсткі педагогічні методи, зміст яких випливав з усієї тоталітарної системи. Головні показники ефективності навчання базувалися на принципах відповідності умовам щодо засвоєння готових знань, більшість з яких давно вже застаріла і змістово не мала соціальної цінності. Одне слово, для повноцінної картини загальні параметри виміру навчально-освітніх процесів повинні бути розкриті характеристикою конкретних форм викладання і змістовності бази знань.
Не менш проблематичним є визначення адекватних параметрів виміру виробничих процесів. Якщо раніше виходили з критеріїв валового обсягу виробленої продукції, то нові умови потребують враховування оцінок технологічної, економічної, екологічної та інших ознак конкурентоспроможності
продукції. Отже, у сфері виробництва важливо знати не лише, що і скільки виробляють, а й враховувати якісні ознаки продукції, аналізувати кому і навіщо потрібна певна її кількість.
Незаперечними перевагами радянської тоталітарної системи вважали різні форми «соціалістичного змагання», «соціалістичної дисципліни», «соціалістичної моралі» та ін. Якщо мораль, дисципліна, змагання та інші соціальні явища є універсальними, то визначення їх більш конкретних загальних, особливих та суто індивідуальних ознак вимагає вироблення відповідних параметрів їх виміру. Справді, про який би рівень соціального аналізу не йшлося, не можна вважати позитивним нівелювання вимог щодо дисципліни, прояви аморальності та соціальної апатії. Отже, визначення параметрів виміру загальних соціальних явищ потребує врахування кількісних і якісних, формальних та змістових показників.
Показники і параметри перебігу таких особливих процесів, як адаптація, соціалізація, урбанізація, зв'язок, комунікація на рівні колективу (навчального, трудового, наукового), соціального інституту можуть стати основою критеріїв виміру закономірностей і тенденцій соціальних перетворень. Невичерпним джерелом конкретних прикладів є життя, в якому диференційовані показники та параметри засвоєння різними верствами населення соціальних норм, звичок, обрядів, традицій, ставлення до різних форм боротьби, змагання або конкуренції і та ін.
Одне з найскладніших завдань.— вироблення системи критеріїв, які б достатньо обґрунтовано систематизували практично невичерпний перелік ознак та параметрів виміру перебігу індивідуально неповторних (окремих) соціальних процесів. Унікальність окремих соціальних процесів віддобра-жає і зумовлює водночас специфічні ознаки багатьох неповторних суб'єкт-суб'єктних та об'єкт-об'єктних відносин. Наприклад, практично будь-який з вищезгаданих процесів (соціалізація, адаптація та ін.) не тільки супроводжується, а багато в чому і зумовлюється індивідуальними відтінками, специфічно забарвленими формами вияву симпатій, антипатій, відчуттів та переживань, безліччю специфічних операцій, дій та вчинків. Так, параметри згуртованості, дисциплінованості, диспозицій чи цілеспрямованості діяльності двох окремо взятих установ чи колективів можуть мати схожі показники, однак внутрішні компоненти кожного з них за формою та змістом і суто індивідуальні.
Важливою передумовою соціологічного дослідження є встановлення точки відліку змін соціальних процесів. Державна статистика містить дуже багато кількісних (переважно
економічних) і вкрай обмежене число соціальних показників. Те, що статистика відносить до соціальних, за своєю сутністю віддзеркалює переважно матеріальний бік справи, предметний зміст процесів розвитку і недостатньо характеризує неоднозначність суспільного становища соціальних угрупу-вань та верств, різні параметри їх інтересів і сенсу діяльності.