Стаhдартизацiя якостi води. Державний стандарст (дст) hа питhу воду

 

Стандартизацiя якостi питної води є одним з найважливіших профiлактичних заходiв та має велику iсторiю. Критерiї безпеки води для здоров’я змiнювалися з розширенням медичних та бiологiчних знань. Вiдповiдно відбувалися зміни і у структурі гiгiєнiчних вимог до води.

 

В iсторiї гiгiєнiчного нормування якостi питної води можна видiлити 4 етапи:

 

1 етап — органолептичний

Органолептичний етап вiдноситься до стародавніх часів. У працях вчених вже тодi зустрiчалися певні орiєнтири щодо оцiнки якостi питної води. Зокрема, за свiдченнями Гiппократа (трактат «Про повiтря, воду та мiсцевостi») та Вiтрувiя (трактат «10 книг з архiтектури»), щоб вiдрiзнити «чисту», тобто здорову воду, вiд непридатної, не здоровоi, слід використовувати такі зовнішні ознаки її якості, як прозорість, смак, запах тощо.

Необхідно відзначити, що органолептичний спосiб оцiнки якостi води панував протягом багатьох століть.

 

2 етап — етап кількісного та якісного хімічного аналізу

Становлення етапу кількісного та якісного хімічного аналізу пов’язане з вiдкриттями видатних вчених Ломоносова та Лавуаз’є у галузi хiмiї, а його початок датується серединою XVIII столiття.

Органолtптичнi властивостi води як основний та єдиний показник її якостi у цей період вiдступають на другий план. Натомість пріоритетними стають результати хiмiчного аналiзу.

Природно, що вибiр методiв досліджень визначається їх доступнiстю. Тому спочатку найбiльшу увагу придiляли визначенню таких хімічних показників якості питної води, як загальна мiнералiзація, вмiст хлоридів та сульфатів, твердість. І лише наприкінці ХІХ столiття на перший план вийшли нітросполуки (аміак, нiтрити та нiтрати).

В 1854 роцi на І конгресi гiгiєнiстiв, що відбувся у Брюселi (Бельгія), була зроблена спроба порiвняти данi щодо хiмiчному складу питної води рiзного походження. За дорученням конгресу на території Саксонсько—Веймарського герцогства (Німеччина) була дослiджена вода з рiзних криниць. Саме таким чином народився перший стандарт на питну воду.

 

3 етап — бактеріологічний

Поштовхом до поглибленого бактеріологічного вивчення складу води став стримкий розвиток мiкробiологiї.

Спочатку, внаслiдок труднощiв прямого виявлення патогенних мiкроорганiзмiв у водi, питання про бактерiальне забруднення намагалися розв’язати побiчно, за даними щодо ступеня розвитку сапрофiтної мiкрофлори. Однак практика нерiдко йшла врозрiз зі схемами подiлу вод за їх бактерiальним забрудненням, що були розроблені.

Лише вiдкриття Роберта Коха, який працював в 1891 році у вогнищi великої епiдемiї холери в Гамбурзi (Німеччина), яка, до речі, мала саме водне походження, i вперше запропонував використвувати гiгiєнiчний норматив (вода, в якiй знаходиться не бiльш,ніж 100 сапрофiтниї мікроорганізмів в 1 мл не мiстить патогенної мiкрофлори) як показник кiлькiсної оцiнки води дозволило науково обгрунтувати можливiсть застосування показникiв бактерiального забруднення для оцiнки якостi питної води.

Крiм того, трєтій етап стандартизації якості питної води характеризувався не тiлькi переважним вивченням бактерiального складу води, але й переходом до гiгiєнiчного нормування якостi, насамперед, не води вододжерел, а саме питної води.

У 1914 році в США був опублiкований перший стандарт якостi питної води, згiдно з яким нормувався лише бактерiальний склад: проводився пiдрахунок загальної кількості колонiй мікроорганізмів та визначався титр Е.coli. Проте новий стандарт, що був розроблений у 1925 роцi, вже нормував i бактерiальний склад, i органолептичнi властивостi.

Перший стандарт якостi питної води в Європi був ухвалений в Радянськiй Росiї в 1937 роцi i мав назву «Тимчасовий стандарт якостi водопроводноє води». Цим стандартом, зокрема, регламентувалися органолептичнi властивостi (запах, колірність, мутнiсть тощо) та бактерiальний склад.

Таким чином, в основi перших стандартiв знаходились дещо спрощені принципи нормування води, які виходили лише з точкi зору визначення її придатностi для задоволення питних потреб, оцінки ступеня її безпеки та нешкiдливостi для здоров’я, тобто проблема гiгiєни водопостачання була пов’язана тiлькi з ров’язанням проблем фiзiолого—гiгiєнiчний змісту.

 

4 етап — регламентаційний

Hа четвертому, регламентаційному, етапi, у зв’язку з накопиченням нових наукових даних щодо особливостей впливу на органiзм людини хiмiчних чинників навколишнього сеедовища з’явилася необхiднiсть перегляду стандартiв, що були розроблені, з метою їх розширення. Так, Державний стандарт на питну воду, який використовувався на території України, переглядався у 1945, 1954, 1973, 1982 роках.

 

Нині для характеристики якостi питної води прийнято використовувати наступні показники:

 

ОРГАHОЛЕПТИЧHI ПОКАЗHИКИ

Органолептичні показники	Стандарти
	Україна	Міжнародний
Прозорiсть	не менш, ніж 30 см (шрифт Снеллена)
Запах	до 2 балiв	не викликає заперечень
Смак	до 2 балiв	не викликає заперечень
Колірність	до 20°	5—50°
Мутнiсть	до 1,5 мг/л	до 2,0 мг/л

2 Особливості будови та обладнання шахтної криниці

Відстань від колодязя до споживача води не повинна перевищувати 150 м. Колодязі необхідно розташовувати за нахилом місцевості вище усіх джерел забруднення (вигребу, площадки підземної фільтрації, компосту і т. ін.) на відстані не менше за 30-50 м. Якщо потенційне джерело забруднення розташоване вище за рельєфом місцевості, ніж колодязь, то відстань між ними повинна бути не меншою ніж 80–100 м, а в деяких випадках навіть не меншою ніж 120–150 м.

Колодязь являє собою вертикальну шахту квадратного або круглого перерізу, що доходить до водоносного шару. Бокові стінки шахти закріплюють водонепроникним матеріалом (бетон, залізобетон, цегла, дерево і ін.). На дно насипають шар гравію заввишки 30 см. Надземна частина зрубу колодязя повинна підніматися над поверхнею землі не менше ніж на 1,0 м. Довкола зрубу колодязя при його будівництві влаштовують глиняний замок завглибшки 2 метри, завширшки 1 метр і відмостку у радіусі 2 м з нахилом від колодязя. Для відводу зливових вод влаштовують водовідвідний рівчак. В радіусі 3-5 метрів навколо громадських колодязів повинна бути огорожа. Воду з колодязя піднімають за допомогою насосу, або обладнують коловорот з громадським відром. Цямриння щільно закривають кришкою і над нею та коловоротом роблять навіс.

Важливе практичне значення має визначення кількості води у джерелі та його дебіт (потужність).

Визначення кількості води та дебіту шахтної криниці Об’єм води у криниці визначають шляхом помноження площі перетину зрубу на висоту стовпа води. Виміри проводяться за допомогою рулетки.Дебіт криниці визначають в ході проведення швидкого відкачування води насосом або вичерпування її відрами на основі підрахунку часу наповнення криниці до вихідного рівня.

Відбір проб води Відбір проб води проводять у бутель об’ємом 5 л (на повний аналіз) або 2 л (на скорочений аналіз). Перед відбором проби бутель не менше двох разів ополіскують водою, яка підлягає дослідженню. Бутель заповнюють водою до верху. Перед його закриванням верхній шар води виливають для того, щоб під пробкою залишався невеликий шар повітря. При відборі проби складають супровідний документ, який вміщує дані про назву вододжерела, його місцезнаходження, дату та місце взяття проби, метеорологічні умови, температуру води, мету дослідження, посаду особи, що проводила відбір.Каптаж – бетонований резервуар, побудований біля витоку джерела у підніжжі пагорба, гори, з вивідною трубою, через яку постійно витікає вода. Резервуар поділений стінкою певної висоти на дві камери. Перша камера слугує відстійником для піску, що вимивається джерелом, а в другій камері накопичується відстояна вода, яка постійно витікає через вивідну трубу. Місце витікання обладнане водовідвідним бетонованим лотком з нахилом в сторону струмка, річки.

Санація шахтного колодязя ― це комплекс заходів, який полягає у ремонті, очищенні та дезинфекції колодязя як споруди з метою запобігання забруднення води у ньому. З профілактичною метою санація колодязя проводиться перед введенням його в експлуатацію, а далі, за сприятливої епідемічної ситуації, періодично 1 раз на рік після очищення та поточного або капітального ремонту. Профілактична санація складається з двох етапів: 1) очищення та ремонту і 2) заключної дезинфекції. При заключній дезінфекції спочатку цямриння та внутрішню частини зрубу обробляють зрошувальним способом (зрошування з гідропульту 5% розчином хлорного вапна чи 3% розчином гідрохлориту кальцію). Потім вичікують, доки колодязь наповниться водою до звичайного рівня, після чого проводять дезинфекцію підводної частини колодязя об'ємним способом (кількість хлорного вапна чи гідрохлориту кальцію з розрахунку 100 ― 150 мг активного хлору на 1 дм³ води у колодязі розчиняють у невеликому об'ємі води, освітлюють відстоюванням, виливають отриманий розчин у колодязь, воду у колодязі добре перемішують протягом 15-20 хвилин, колодязь закривають кришкою і залишають на 6-8 годин, не дозволяючи забір води з нього).За несприятливої епідемічної ситуації (колодязь є фактором розповсюдження кишкових інфекцій), у разі лабораторно доведеного факту забруднення води у колодязі, або наочних ознак забруднення води фекаліями, трупами тварин, іншими сторонніми предметами, санацію проводять за епідпоказаннями.

3