Обмеження національних прав української радянської республіки в 30-ті роки XX ст. Входження усрр до складу срср

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру» — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — вчений-економіст. Народився в сім'ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Харківському інституті профосвіти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У. Протягом 1921—1927 рр. працював у системі політосвіти, водночас займався викладацькою роботою. У1928 р. виступив у журналі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української економіки», у якій обстоював цілісність українського національно-господарського терену, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права «дійсного контролю за діяльністю союзних органів». Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націонал - комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її положення були затавровані назвою «волобуєвщина». У1934 р. Волобуєв був засуджений на п'ять років таборів. Під час війни за завданням НКВС жив у Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети «Кубань», збираючи інформацію про пересування німецьких військ. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-економічного інституту. У1957 р. домігся реабілітації. У1961 р. Волобуєв переїхав у Донецьк, де працював у торговельному інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя[8, c. 167-169].

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію» «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу Не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно,(зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей»[321-324].

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження - було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу[1, c. 349-351].

Висновки

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації. Вони розглядали її як засіб перебудови культури України на засадах та принципах марксизму. Проте головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільших успіхів політика українізації мала в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х pp. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

 

III

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тота­літарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Як­що національна політика в колишньому СРСР будувалася на на­сильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національ­них меншин національною більшістю. Уважаючи, що нібито на­ції визначаються виключно «генофондом», а отже, національ­ність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штуч­но сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід'ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кро­вопролиття (Закавказзя, Югославія).

Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до од­нієї «купи», так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпеч­ним і однаково трагічним.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національ­ного» або (як раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналіс­тична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.

Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної по­літики полягає в погодженні національних та міжнаціональних від­носин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єд­нання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об'єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоці­ація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні резуль­тати для всіх учасників такого об'єднання. По-четверте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього сувереніте­ту (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмежен­ням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об'єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках ство­реного ними Європейського Союзу). По-п 'яте, якщо процес інтег­рації буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відміннос­тей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здат­ною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й роз­витку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації наці­ональних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціо­нальних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.

Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керів­ництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швей­царія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і харак­теризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Після проголошення державної незалежності в Україні розпо­чався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації.

Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясований іс­ториками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформува­лися в часи Київської Русі, є незаперечним фактом. У часи Гали­цько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського на­роду, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокуль­турними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.

Козацько-селянський рух проти польського панування із XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але зго­дом переріс у національно-визвольну боротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей період можна вважати першим етапом національно-державного розвитку України.

Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. і спричинився в 1917—1921 рр. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втратами у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно- культурне відродження 20—30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом ООН, існу­вання, хоч і формально, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуально­го рівня населення.

Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармоні­зувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виді­ляються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й ет- нотериторіальна.

Територіальна концепція передбачала формування нації за те­риторіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритет­ність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особ­лива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної націо­нально-державної української символіки. Ця концепція утвер­джує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях фор­мування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії).

Етнічна концепція ґрунтується на таких положеннях:

1) примордіалістичний підхід до генезису нації;

2) визнання українського етносу українською нацією та єди­ним суб'єктом державотворення;

3)юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порів­нянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя;

4) надання українського громадянства всім українцям, неза­лежно від місця їхнього проживання;

5) представники національних меншин отримують громадянс­тво, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони;

6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин;

7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави;

8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне ви­знання державної ідеології, яка б ґрунтувалася на національній ідеї;

9) прирівняння статусу Криму до області.

Етнотериторіальна концепція передбачає формування україн­ської нації за територіально-громадянським і етнічним принци­пами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції пе­редбачає, що члени української нації — це представники як ко­рінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей прин­цип реалізовано у Законі України про громадянство, який перед­бачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних само­врядних інститутів у районах проживання кримських татар, а та­кож у перспективі надав змогу їм, а також іншим національнос­тям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового пред­ставництва.

Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-держав­ний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу.

Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, пра­вовій, економічній, культурній.

Головними політичними чинниками консолідації української нації є:

• створення збалансованої моделі державної влади, яка перед­бачала б ефективний механізм стримувань і противаг між вико­навчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала мож­ливість перетворення вищих державних органів в арену перманент­ного протистояння різних соціальних і політичних сил;

• формування партійної системи із сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейт­ралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозиції;

• забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціа­льних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянсь­кого суспільства.

До правових чинників консолідації української нації насам­перед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповід­но до норм нової Конституції і міжнародних правових стандар­тів. Створення ефективної правової системи в Україні сприя­тиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рів­них можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприя­тливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокуль­турні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної іден­тифікації.

Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлять соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і сус­пільної стабілізації.

Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню мен­тальної фрагментарності українців, зумовленої регіональною і ві­домчою замкнутістю.

» -

У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культу­ри, яка органічно поєднує традиційні цінності українського наро­ду з цінностями національних меншин у їх сучасному цивілізова­ному вигляді. «Майбутнє України, — підкреслює Президент України Віктор Ющенко, — найкраща освіта, висока наука, тех­нології завтрашнього дня». Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвит­ку, закладе стимули до висококваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.

IV

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.

 

Хвилі української еміграції

Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції.

Перша хвиля

Драматичне товариство ім. І. Котляревського, Вінніпег, Канада, 1914

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.^[1]

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім'ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля

 

Українські заробітчани лаштуються в дорогу, 2000-і роки, фото «Україна молода», ч.69 за 2008 рік

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

Украї́нська діа́спора

Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовний зв'язок з Україною.

Станом на 2004 рік за межами України проживає від 13 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України (254к/96-ВР) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців.

Pp.

Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель.

Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.

Кількість політичної еміграції зменшилася в середині 1920-х років через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд деяких в УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічні відносини зменшили значення політичної еміграції, зокрема культурної.

По перерві під час війни, з 1920—1921 відновилася заробітчанська еміграція з західних українських земель за океан і постала нова еміграція у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразилії, які обмежили імміграцію; натомість збільшилася до Аргентини, Франції, Парагваю та Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміграцію у 1931—1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших масштабах. Найбільш емігрувало за 1920—1939 роки (числа приблизні):

• до Канади — понад 70 000 українців;
• до Аргентини — 50 000 українців;
• до Франції — 35 000 українців;
• до США — 15 000 українців;
• до Бразилії — 10 000 українців;
• по кілька тисяч до Парагваю й Уругваю.

Разом уся українська діаспора становила, за винятком СРСР, 1,7—1,8 млн, обраховувалася такими (здебільшого приблизними) числами:

• в Америці:
• в США: 700—800 тисяч українців
• в Канаді: 250 тисяч українців
• в Аргентині: 100—120 тисяч українців
• в Бразилії: 80 тисяч українців
• у Західні і Центральні Європі:
• в Румунії (головно в розпорошенні в Бессарабії): 350 тисяч українців
• в Польщі: 100 тисяч українців
• в Франції: 40 тисяч українців
• в Югославії: 40 тисяч українців
• в Чехословаччині: 35 тисяч українців
• в інших країнах західної і центральної Європи: 15—20 тисяч українців

Чисельнішою була українська діаспора на сходу від України на території СРСР. До 1925 р. вона не збільшувалася шляхом імміграції з України, згодом — приблизно до 1932 р.— незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель 3 450 000 українців:

• в Європі: 1 310 000 українців
• 242 000 українців в сусідстві з українською етнічною територією
• 771 000 українців на Надволжі й Уралі
• в Азії: 2 138 000 українців
• 861 000 українців у Казахстані
• 830 000 українців на Сибірі
• 315 000 українців на Далекому Сході
• 64 000 українців у Киргизькій РСР
• 33 000 українців в середньоазійських республік
• 35 000 українців на Закавказзі.

В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. З 1-го січня 1933 р. кількість української діаспори в СРСР можна було визначити на 4,5 млн людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн українців, в Європі поза СРСР — 0,6 млн українців, разом з Бессарабією, яка в 1940-му році відійшла до СРСР.

За переписом 1926 р. близько чверті українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97 % українців у діаспорі були селяни і жили, назагал, у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північних Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло певне число українських шкіл, виходило кілька газет, відбувалися гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, — а згодом і голоду — зріс приплив українців, що шукали захисту, до Азії. Чимало їх приїхало за війни у наслідок евакуації — головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, переселені в Сибір.