Опозиційний рух в Україні у другій половині 60-х - першій половині 80-х років



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60-х - першій половині 80-х років



Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

* правозахисне, або демократичне, представлене в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;

* релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

* Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів. До цього напряму належкли 1 ДішОч, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками "Празької весни" 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові.

Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі "Правосуддя чи рецидиви терору?". З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола "Лихо з розуму". Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.

За контакти з "антирадянщиками", читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Формою поширення ідей представників опозиційного руху був "самвидав" - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через "самвидав" громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965 р.), В. Чорновола "Лихо з розуму" (1967 р.), "Хроніками поточних подій" (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.

Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.

Із середини 70-х років кризові явища наростали не лише в економіці СРСР, але й у політиці та ідеології.

89. Україна в роки "перебудови" ( друга половина 80-х - початок 90-х років)

Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М.Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 p.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення "холодної війни" та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало наступне життя, крім загальних декларацій, М.Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало "маневри" кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. - січень 1987 р. - перебудова здійснюється під гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. - основний лейтмотив - "більше демократії"; 1989-1990 pp. - розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. - перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 p.), екологічна трагедія XX ст., все більше охоплювала терени України, сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам.

1989 р. по Україні прокотилась хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними питаннями гостро ставили питання і політичні - відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

У вересні 1989 р. В.Щербицький залишив пост Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В.Івашко.

90. " Гласність" і початок національного відродження

Оскільки проведення економічної реформи "наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою "гласності", "соціалістичного плюралізму" під гаслом "перебудови" сталінської моделі соціалізму та повернення до "ленінських принципів" активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів. Але, у той час, як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався Щербицький. Відтак у перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси. Ось чому з такою увагою стежили демократичні сили в Україні за поширенням гласності й плюралізму в центральних засобах масової інформації виступами істориків, економістів, філософів, соціологів як і в Москві, звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.

Ситуація в Україні загострювалася через "духовний Чорнобиль" - русифікацію Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн. населення України українці становили 37,4 млн. , з них вважали рідною українську мову лише 87,7%, але реальний відсоток тих, хто вільно володів українською мовою, був набагато нижчим. У вузах українською мовою читалося приблизно 5% лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві.

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, ліквідації "білих плям" історії відіграла. Спілка письменників України та її центральний орган - газета "Літературна Україна" Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча В. Дрозда та багатьох інших. Почали вертатися в українську літературу твори В. Винниченка, представників "розстріляного відродження", зокрема М. Хвильвого, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова та інших, заборонені твори І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання", репресованих у роки "застою" В. Стуса, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших, повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст. , як Центральна Рада, голодомор 1933 р. , сталінські репресії ОУН- УПА, розгорнулася дискусія про національну символіку. Таким чином, лібералізація і гласність підірвали радянські ідеологічні штампи.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.102.4 (0.007 с.)